1.3. Менеджмент в ринковій економіці

Щоб підприємство ефективно працювало, ним треба управляти. Створення ринкових відносин радикально перебудовує систему управління економікою в нашій країні. Підприємства (фірми), піклуючись щодо збільшення ефективної роботи, конкурентоспроможності та стійкого положення на ринку, повинні мати на увазі, що постійно треба змінювати внутрішнє середовище ( оновлювати обладнання, покращувати умови праці і матеріальні стимули, поширювати асортимент продукції та інше), слідкувати за мінливістю зовнішнього оточуючого середовища ( досягненнями науково-технічного прогресу, рівнем конкуренції, змінами законодавства, системою оподаткування, розміром безробіття, інфляційними процесами тощо), здійснювати управління людьми, а це досить складно. Саме менеджмент, як система загальних уявлень про організацію, нова “управлінська філософія” допомагає вирішувати ці проблеми і професійно цим займаються менеджери. При малому розмірі підприємства підприємець сам виконує роль менеджера, на великому підприємстві - управлінську діяльність виконують спеціалісти з менеджменту.

Термін “менеджмент” походить з англійської мови. Оксфордський словник дає такі тлумачення менеджменту:

• спосіб та манера спілкуватися з людьми;

• влада та мистецтво керувати;

• вміння та адміністративні навички організовувати ефективну роботу апарату управління;

• органи управління, адміністративні одиниці, служби та підрозділи.

Існує досить багато різних визначень менеджменту, а саме:

• менеджмент – функція, вид діяльності по керівництву людьми в різних організаціях. Застосовуючи різні види впливу на робітників, організація досягає своєї мети;

• менеджмент – процес формування і управління організацією, уміння добиватися виконання всіх функцій управління;

• менеджмент – апарат або орган управління, без якого підприємство не може працювати ефективно;

• менеджмент – робітники, які професійно займаються управлінням, мають спеціальну підготовку, знання прийомів і засобів впливу на людей. У сучасному понятті праця менеджера – продуктивна праця, бо менеджер займається об’єднанням робітників і впливом на них для забезпечення високих результатів на підприємстві;

• менеджмент – наука, галузь накопичення і структуризації знань про управління, яка дозволяє своєчасно і якісно вирішувати виникаючі проблеми, прогнозувати розвиток подій, формувати стратегію і політику підприємства. Менеджмент розробляє свою теорію, змістом якої є закони і закономірності, принципи, функції, форми і методи, які спрямовані на діяльність людей в процесі управління;

• менеджмент – мистецтво ставити та досягати мети, точно знати “що” і “як” треба робити, вірно ставити перед робітниками завдання і використовувати більш доцільні форми стимулювання, творчо підходити до вирішення проблем.

Кожне окремо з цих понять буде неповне, бо всі вони взаємодоповнюють, конкретизують одне одного, Це дозволяє більш глибше зрозуміти сутність і зміст менеджменту.

В процесі розвитку менеджменту виник розподіл управлінської праці на відносно самостійні і спеціалізовані види діяльності – функції. Слід виділяти наступні функції:

• планування;

• організація,

• мотивація,

• контроль;

• координація.

Узгодження поставленої перед підприємством мети із засобами її досягнення є плануванням. На цьому етапі менеджер реально оцінює наявні у фірми ресурси (матеріальні, фінансові, трудові), визначає основні цілі і засоби, необхідні для досягнення мети, складає бізнес-план.

Організація передбачає виділення підрозділів на підприємстві, оцінку їх взаємозалежності і підпорядкованості, розробку функціональних обов’язків тощо.

Щоб робітники підприємства працювали добре, менеджер застосовує різні форми заохочення для стимулювання досягнення поставлених цілей.

Контроль включає в себе періодичну перевірку, порівняння наявних результатів із запланованими.

При виконані всіх функцій менеджер повинен вносити корективу в цілі, організаційну структуру, мотиви, види і форми контролю та інше з урахуванням змін у зовнішньому і внутрішньому середовищі.

В умовах розвитку суспільства, при високих темпах науково-технічного прогресу, збільшення розмірів підприємств постійно виникає потреба в прийманні управлінських рішень. Результатом цих рішень може бути максимізація прибутку, підвищення якості продукції, зниження витрат, зростання продуктивності праці, захват ринку та інше.

Процес прийняття управлінських рішень – важлива складова менеджменту. Цей процес складається з чотирьох етапів, а саме:

• формування проблеми,

• визначення критеріїв та обмежень,

• з’ясування альтернатив,

• вибір кращого рішення.

Чисельність варіантів, що розробляються та розглядаються, залежить від багатьох факторів і перш за все від часу, ресурсів та інформації.

На практиці процес прийняття управлінських рішень досить складний і його ефективність в багатьох випадках пов’язана з методами, якими користуються керівники і менеджери.

Як було зазначено вище, кожна фірма (підприємство) здійснює діяльність і управління з допомогою апарату управління. Саме структура апарату управління визначає склад і взаємозв’язок підрозділів, а також характер покладених на них функцій.

Не дивлячись на різноманітність існуючих підприємств і організацій, є типові структури управління.

Спочатку сформувалася лінійна структура, яка заснована за виробничою ознакою. Лінійна структура передбачає чітку ієрархію, коли нижчий рівень управління підпорядкований вищому.

Саме така структура найбільш яскраво дає уявлення про єдиноначальність, чітку субординацію.

Не дивлячись на переваги, лінійна структура має ряд недоліків: на вищому рівні управління менеджери і керівники перевантажені кількістю прийняття рішень, вони несуть велику відповідальність за роботу фірми, відсутня гнучкість, має місце бюрократизм, мала оперативність.

Функціональна структура управління передбачає спеціалізацію видів управлінської діяльності. Кожний керівник займається рішенням окремих проблем, йому підпорядкован конкретний відділ – виробничий, фінансовий, збуту, кадрів тощо. Спеціалізація підвищує ефективність управління, дає можливість координувати дії, збільшує професіоналізм, мотивацію. Серед недоліків відмічають: дублювання функцій, різні інтереси підрозділів, розмивання відповідальності, слабка реакція на зовнішні зміни і інноваційну діяльність.

Поєднання двох структур управління (лінійної і функціональної) зменшує недоліки вищезазначених і створює штабну чи лінійно-функціональну структуру управління.

На сьогодні при формуванні організаційних структур управління частіше використовуються дивізіональний і матричний підходи, які постійно знаходяться в розвитку, трансформуючись залежно від ситуації і завдань, що вирішуються.