Ekzamen_Pedagogika_PNPU

47.Принципи виховання — керівні положення, які відображають загальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту, організації і методів виховного впливу.Вони є узагальненою системою вимог, які охоплюють усі аспекти виховного процесу, відображають результати виховної роботи. Процес виховання ґрунтується на принципах: 1. Цілеспрямованість виховання. Початком будь-якої діяльності, зокрема виховної, є визначення мети. Педагог відповідно до мети своєї діяльності повинен спрямовувати всю виховну роботу. Маючи мету, він вчасно зможе побачити недоліки у вихованні, скоригувати виховний процес. 2. Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю учнів. Педагогічне керівництво зумовлене недостатнім життєвим досвідом молодої людини, а виховання творчої особистості можливе лише за умови поєднання зусиль вчителя з самостійністю, творчістю, ініціативою і самодіяльністю учнів. Різноманітна діяльність учнів — основа виховання. Діяльність — трудова, пізнавальна, художньо-творча — розвиває соціальну активність, ініціативу. Стимулюючи розвиток самостійних починань учнів, вчитель дбає, щоб у їх поведінці органічно поєднувались слово і діло, відповідальність за результати справи. Цього можна досягти за безпосередньої участі учнівських колективів у плануванні справ, усвідомлення їх необхідності і значення, залучення їх до організації справ, оцінювання їх результатів. 3. Повага до особистості дитини, поєднана з розумною вимогливістю до неї. Повага до людини передбачає гуманне ставлення до неї. Вона є стрижнем взаємин між учителем і учнями. Відома формула А. Макаренка “Якомога більше вимоги до людини і якомога більше поваги до неї” виражає суть цього принципу, який реалізується у стосунках між учителем та учнями, між колективом педагогів і колективом учнів, між учнями. Виховне значення педагогічної вимогливості полягає в тому, щоб стимулювати або припиняти, гальмувати певні вчинки учнів. Вимоги можуть бути прямими і непрямими. Прямі вимоги педагога повинні бути позитивними, стимулювати цілком певні вчинки; непрямі — можуть бути позитивними (прохання, довіра, схвалення), нейтральними (порада, гра, натяк, умовна вимога) і негативними (погроза, недовіра, осуд). Вимоги вчителя (колективу педагогів) стають особливо ефективними тоді, коли вони спираються на здорову громадську думку учнівського колективу і підтримуються нею. За таких умов громадська думка стає одним із засобів подолання негативних рис окремих учнів (проявів індивідуалізму, егоїзму, інших відхилень від норм і правил співжиття). Розумна педагогічна вимогливість не має нічого спільного з приниженням гідності учнів. Антипедагогічними у взаєминах учителя з учнями є також адміністрування, використання погроз, силових методів, а також поблажливість, потурання примхам учнів. 4. Опора на позитивне в людині. Виховання передбачає опору вихователя на хороше в людині, його довіру до здорових намірів і прагнень учнів. Зосередження тільки на негативних рисах характеру і поведінки учнів деформує виховний процес, заважає формуванню позитивних рис особистості. Не можна лише дорікати учневі за недоліки, бачити в ньому тільки негативне. Це може створювати в нього однобоке уявлення про себе, про свої людські якості, взагалі про свою гідність. Принцип опори на позитивне в людині ставить серйозні вимоги до організації життєдіяльності учнів, потребує створення здорових стосунків між учителями та учнями продуманого змісту навчально-виховних занять, їх форм і методів. 5. Урахування вікових та індивідуальних особливостей учнів. Одне із завдань педагога — бачити неповторність, творчу індивідуальність кожної дитини, виявляти, розкривати, плекати у неї неповторний індивідуальний талант. Тому кожен педагог, вихователь повинен знати і враховувати індивідуальні особливості дітей, їх фізичний розвиток, темперамент, риси характеру, волю мислення, пам'ять, почуття, здібності, інтереси, щоб, спираючись на позитивне, усувати негативне в їх діяльності та поведінці. 6. Систематичність і послідовність виховання. Ефективність виховного процесу залежить від послідовності, безперервності педагогічних впливів на учнів. Йдеться про систему педагогічних впливів, яка забезпечує формування в кожного учня світогляду, переконань, ідеалів, інтересів, морально-вольових рис, навичок і звичок правильно орієнтованої поведінки, цілісної особистості. Рівень розвитку суспільно значимих якостей в учнів молодшого, середнього і старшого віку різний. Саме тому важлива послідовність, узгодженість, систематичність планомірність педагогічних впливів, підпорядкованих меті, принципам, завданням, змістові, формам і методам виховної діяльності загалом. У вихованні треба спиратися на набутий учнями життєвий досвід, закріплювати його в уміннях, навичках і звичках правильної поведінки. 7. Єдність педагогічних вимог школи, сім'ї та громадськості. За результати виховання підростаючого покоління відповідає не тільки школа, а все суспільство. Дитина виховується не тільки в сім'ї та школі. На неї впливає багато інших чинників, у тому числі й недостатньо контрольованих. Оскільки “усім складним світом навколишньої дійсності дитина входить у численні стосунки, кожен з яких неминуче розвивається, переплітається з іншими стосунками, ускладнюється фізичним і моральним зростанням самої дитини”, виникають не тільки істотні виховні резерви, а й певні труднощі. Розумні, стійкі та єдині вимоги до дітей з боку різних соціальних інститутів посилюють педагогічний вплив на них, підвищують ефективність виховного процесу. 8. Єдність свідомості й поведінки. Поведінка людини — це її свідомість у дії. Як суспільний продукт, свідомість формується в процесі суспільної практики. Особливе значення єдності свідомості й поведінки як принципу виховання полягає в тому, щоб світогляд набув для кожного учня суб'єктивного смислу, став переконанням, поєднанням зі знаннями і практичними діями. Виховання єдності свідомості й поведінки — складний і суперечливий процес. Він не є автономним, відірваним від обставин життя, зовнішніх впливів, серед яких можуть бути й негативні. Між усвідомленням того, як треба діяти, і звичною поведінкою існує певна суперечність, нейтралізувати яку можна з допомогою звичок і традицій поведінки. 9. Народність. Передбачає єдність загальнолюдського і національного. Національна спрямованість виховання передбачає вивчення рідної мови, формування національної свідомості, любові до рідної землі і свого народу, прищеплення шанобливого ставлення до культури, спадщини, традицій і звичаїв усіх народів, які населяють Україну. 10. Природовідповідність. Враховує багатогранну і цілісну природу дитини: анатомо-фізіологічні, психологічні, вікові, генетичні, національні, регіональні особливості. Нехтування або лише часткове врахування природи дитини не дає змоги ефективно використати виховні можливості, натомість породжує нерозвиненість задатків, нахилів, талантів учнів, невикористання засобів пізнання, загальмованість психічних процесів тощо. “Природа хоче, — писав французький філософ-просвітитель Жан-Жак Руссо (1712—1778), — щоб діти були дітьми, перш ніж бути дорослими. Якщо ми намагаємося порушити цей порядок, та виростимо скороспілі плоди, які не матимуть ні зрілості, ні смаку і не забаряться зіпсуватись: у нас вийдуть юні лікарі і старі діти”. 11. Культуровідповідність. Передбачає органічний зв'язок із культурним надбанням всього людства, історією свого народу, його мовою, культурними традиціями, народним мистецтвом. Забезпечує розуміння духовної єдності та спадкоємності поколінь. 12. Гуманізація. Означає створення умов для формування кращих якостей і здібностей дитини, джерел її життєвих сил. Виховання як основна складова у навчально-виховному процесі передбачає гуманізацію взаємин між вихователями та вихованцями, повагу до особистості, розуміння її запитів, інтересів, гідності, довіру до неї. Сприяє вихованню гуманної особистості — щирої, людяної, доброзичливої, милосердної. 13. Демократизація. Мислиться як усунення авторитарного стилю виховання, сприйняття особистості вихованця як вищої соціальної цінності, визнання його права на свободу, на розвиток здібностей і реалізацію індивідуальності. Забезпечує співробітництво вихователів і вихованців, врахування думки колективу й кожної особистості. 14. Етнізація. Передбачає наповнення виховання національним змістом, спрямованим на формування самосвідомості громадянина. Створення можливості всім дітям навчатися у рідній школі, виховувати національну свідомість та гідність, відчуття етнічної причетності до свого народу. Відтворення в дітях менталітету свого народу, збереження специфічних особливостей нації, виховання дітей як типових носіїв національної культури, продовжувачів справи попередніх поколінь. Будучи органічно пов'язаними між собою, принципи виховання охоплюють усі аспекти цього процесу і спрямовують його на формування людини як цілісної особистості. Реалізація принципів виховання дає позитивні результати лише тоді, коли їх застосовують у гармонії взаємодії між собою.

48.Національне виховання є одним із головних пріоритетів, органічною складовою освіти в школі. Його основна мета - виховання свідомого громадянина, патріота, набуття молоддю соціального досвіду, високої культури міжнаціональних взаємовідносин, формування у молоді потреби та уміння жити в громадянському суспільстві, духовності та фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної,трудової,екологічноїкультури.Національне виховання спрямовується на залучення учнів до глибинних пластів національної культури і духовності, формування у дітей та молоді національних світоглядних позицій, ідей, поглядів і переконань на основі цінностей вітчизняної та світовоїкультури.Головнимискладовими національного виховання є громадянське та патріотичне виховання.аціональне виховання здійснюється на всіх етапах навчання дітей та молоді, забезпечує всебічний розвиток, гармонійність і цілісність особистості, розвиток її здібностейтаобдарувань, інтелектуального потенціалу вихованців, його духовності й культури, виховання громадянина,здатного до самостійного мислення, суспільного вибору ідіяльності, спрямованої на процвітання України.

49.Проблема співвідношення соціального і біологічного в марксистсько-ленінській інтерпретації не витримала перевірки практикою і з часом зжила себе. В ній стверджувалося основоположне значення соціальної сутності людини, доводилося, що поза суспільством немає людини, фізичне і духовне формування пов'язувалося з конкретним соціальним устроєм, навіть індивідуальний розвиток особистості розглядався в залежності від тих суспільних відносин, у яких формується інтелектуальна і моральна постать. За висновками психологів та фізіологів, тіло людини поза його соціальними функціями втрачає свої специфічні людські якості і піддається фізичній деградації. Не підлягає сумніву те, що морфофізіологічна організація людини є лише реальною можливістю людської життєдіяльності. Поза адекватним соціальним середовищем вона може не реалізуватися. Підтвердженням цього є "діти-мауглі", які виявляють лише примітивні тваринні реакції і майже не відрізняються від представників тваринного світу.Таким чином, не поділяючи соціологізаторського підходу у вихованні, а також критично сприймаючи марксистське вчення про основоположне значення соціальної сутності людини, ми не відкидаємо соціального, і щодо цього феномена на основі сучасного розвитку педагогічної науки вважаємо доцільними такі висновки

50.На зміну соціально-особистісному прийшло особистісно орієнтоване виховання, детерміноване можливостями і потребами людини, її якостями і властивостями, що призвело до зміни парадигми виховання, її оновлення. Особистісно орієнтоване виховання здійснюється на основі найповнішого врахування спадкових, індивідуальних, психологічних і вікових особливостей дитини з використанням сучасних інноваційних та інформаційних технологій, спрямованих не лише на формування певних якостей чи засвоєння знань, а передусім — на розвиток цілісної особистості дитини. Як провідні визначаємо такі принципи особистісно орієнтованого виховання: природовідповідності, суб'єктності, диференціації, індивідуалізації, варіативності, особистісного вибору. Особистісно орієнтоване виховання потребує відповідної діяльності вчителя. Для здійснення особистісно-соціального виховання педагогічна діяльність мусить бути особистісно орієнтованою.Виховання є всевизначальною категорією педагогіки, її родовим, вихідним поняттям Отже, виховання є постійним і вічним. Воно має особистісне і соціальне значення.Отже, виховання як особистісно-соціальний феномен необхідне для забезпечення життєдіяльності людини й організованого функціонування суспільства. Воно здійснюється у певних конкретно-історичних умовах, на основі розуміння дитини як унікальності і неповторності, завдяки спеціально організованим, педагогічно доцільним виховуючим взаєминам дітей і дорослих, з урахуванням певних суспільних уявлень про людину і способи життя суспільства.

51.Теорія і методика формування особистості в колективі, за визначенням А.С. Макаренка, найбільш повно відтворювала "педагогіку суспільства", тобто в своїй основі мала соціоцентричне спрямування. А.С. Макаренко стверджував, що "в колонії ім. О.М. Горького відбувається справжнє соціальне виховання". За ефективністю його методика не має аналогів у світовій педагогічній практиці, а відкриті ним педагогічні закономірності мають всезагальний характер, як закони Ньютона тощо.Проте ідея колективного виховання у теорії і масовій практиці була дискредитована. Вона стала технологією усереднення і пригноблення особистості в тоталітарному суспільстві. Довір'я до неї було підірване у зв'язку із фальсифікацією мети і змісту виховання у колективі.

Система А.С. Макаренка, породжена об'єктивним розвитком світової педагогічної думки, характеризується тісним зв'язком із сучасністю і наступністю. Всі кращі досягнення в теорії і методиці виховання, починаючи з 30-х років XX ст, так чи інакше пов'язані з ідеями і досвідом А.С. Макаренка, базуються на антропологічних ідеях К.Д. Ушинського.У педагогіці довгий час традиційним було розуміння виховання як цілеспрямованої діяльності дорослих. Саме таке трактування виховання логічно привело К.Д. Ушинського до тлумачення самої педагогіки як мистецтва, а не науки. А.С. Макаренко, розвиваючи його антропологічні погляди, обґрунтовано довів, що виховання — це об'єктивний цілеспрямований процес взаємодії дітей і дорослих, для якого необхідна наукова за змістом і організацією їх життєдіяльність; винайшов її форму-виховний колектив; довів, що істинним об'єктом педагогічної роботи є формування виховуючих суб'єкт-суб'єктних відносин у ньому.

52.Найяскравішим і найбільш послідовним теоретиком і практиком особистісно-соціального виховання постає український педагог-гуманіст, мислитель В.О. Сухомлинський. В.О. Сухомлинський першим здійснив обґрунтування розуміння дитини в педагогічному процесі як суб'єкта і мети виховання, довів необхідність забезпечення для цього суб'єкт-суб'єктних, педагогічно доцільних, морально-естетичних взаємин педагогів і дітей, соціальну потребу виховання громадянина країни.В численних статтях видатний педагог обґрун­тував невіддільність школи від суспільства, стверджував, широко ілюструючи конкретними прикладами з досвіду виховної роботи школи і сім'ї, що вчителі і батьки повинні як вогню боятися егоїзму, ідейної порожнечі, індиферентності своїх вихованців, завжди пам'ятати, що найбільшим громадянським обов'язком підлітків, юнаків і дівчат є їхня відповідальність перед Батьківщиною. Навчання він учив розглядати як активне ідейне, громадянське життя учнів, вияв їх самоактивності. Він обстоював думку про гармонійність поглядів дитини на життя, на природу, на суспільство, на саму себе.

Теорія і практика В.О. Сухомлинського відповідає сьогоденню, вона випередила свій час, хоч його інноваційна виховна система, створена в тоталітарному суспільстві, об'єктивно не могла бути повністю в ньому задіяною. Вона забезпечує нам широкий простір для творчості в умовах діалогу культур усіх етносів, що споконвіку живуть в Україні, і відкритості до народів Європи і світу.

53.Виховання здійснюється не саме по собі, а через інші чинники. Для розуміння сутності виховання вирішальне значення мають такі феномени, як "діяльність", "спілкування" і "відносини". У діяльності учень оволодіває знаннями і засобами створення матеріальних і духовних цінностей, у ній розвивається індивідуальність школяра, його здібності й творчі сили. Тому організація особистісно і суспільно корисної, різнобічної діяльності є змістом методики виховного процесу, а вправи в особистісно й соціально значущій діяльності — основою формування щасливої, життєздатної людини. Виховна діяльність мусить бути педагогічно керованою і особистісно спрямованою, як і педагогічне спілкування.Спілкування є породженням потреб виховної комунікації, інтеракції, соціальної перцепції, без чого формування виховуючих стосунків неможливе. Важливе значення при цьому мають установки, цінності, мотиви, інтереси кожного із суб'єктів.За допомогою діяльності і спілкування учень вступає у багатопланові міжособистісні відносини, передусім виховні, навчальні, моральні (симпатії, любові, турботи, піклування тощо), естетичні, економічні, взаємної залежності і взаємної відповідальності та інші. Завдання вчителя полягає у формуванні педагогічно доцільних, виховуючих відносин з кожним учнем, гуманних взаємин у дитячому колективі, свідомого ставлення школярів до оточуючої дійсності, критичних самовідносин.Отже, головним для розуміння суті виховання є феномен "відносини ". Вони формуються у процесі діяльності і спілкування, від їх багатства залежить дійсне духовне багатство людини.Тому завдання вчителя полягає у тому, щоб включити вихованця у якнайбільшу кількість відносин (у класі — як учня; у будь-якій спільноті дітей — як члена колективу (факультативу, гуртка, клубу і т. ін.); у секції — як спортсмена). З цією метою організовується суспільно корисна діяльність школярів, учням даються постійні і тимчасові доручення, організовуються гуртки, факультативи, секції, інші об'єднання і спільноти дітей, функціонують різні форми позакласної і позашкільної діяльності за інтересами молоді. Відносини пронизують усі сфери життя, діяльність і спілкування учня. Вони впливають на його успіхи у навчально-виховній діяльності, місце і статус у колективі, громадянське обличчя, на його зв'язок з іншими людьми і самооцінку. Тому, виявляючи сутність виховного процесу в школі, ми з повним правом можемо говорити про те, що в ньому на основі досвіду різноманітних відносин відбувається формування всієї життєдіяльності молодої людини і складаються її багатопланові ставлення до людей, світу, праці, знань, формуються інтереси, позиція й установки на все життя. Тому сутність виховання ми вбачаємо у пізнанні закономірнос­тей розвитку відносин дитини до людей, із зовнішнім світом і їх упливу на особистість, що формується. Виховуючі відносини науково обґрунтовані нами як педагогічна категорія, до цього відносини традиційно вважалися прерогативою філософії і психології'. Це є вищим науковим рівнем у пізнанні сутності виховання.

54.Нова парадигма виховання - складова ідеології та культури суспільства, що будується в Україні, зразок нового порівняно із традиційним розумінням сутності виховання в сучасних умовах державотворення. Демократичній державі мусить відповідати гуманістична, суб'єкт-суб'єктна парадигма виховання. Вона покликана навчати дітей демократичним цінностям.Сутнісною основою виховання, а відтак і нової парадигми, виступають особистість дитини, визнання її найвищою цінністю, орієнтація педагога на гуманні, демократичні принципи спільної з дитиною життєдіяльності, отже, генерація стратегії суб'єкт-суб'єктної освіти та виховання в усіх типах сучасних навчально-виховних закладів. Таким чином, нова парадигма виховання полягає в розумінні дитини як суб'єкта і мети виховання, усвідомлення виховання як соціально-особистісного феномена, досягнення єдності у формуванні особистості природного й соціального факторів, організація її «саморуху» від нижчих до вищих ступенів розвитку та життєдіяльності.Освіта ж стала можливою лише з розвитком цивілізації. Першооснову виховання розуміли наші предки. Зокрема земляки, полтавці, відомі просвітителі Г. С. Сковорода, Я. П. Ковельський, П. М. Юркевич, а пізніше Г. Г. Ващенко попереджали, що «знанням передує виховання серця благородного і вдячного

55.TepMiH "особистiсно Opi{:HTOBaHa педагогiка" i "особи CTicllO Opi{:IITOBalla дiялыlсть" розумi€мо як вза€мозамiннi. В них вiдобража€ться CYTHictb нового ставлення до професiйноi' дiяльностi педагога на засадах психотерапii·. Психотерапiя, яка займа€ться проб лемою рiвноваги душевного стану людини, розрiзня€ два напрями: особистicно орi€нтований (немедичний) i клiнiчний (медичниЙ). Ос кiльки головним стрижнем особистiсно opi€HToBaHoY психотерапii' € неповторнiсть i унiкальнiсть особистостi кожно! людини, то особис TicHO opi€HToBaHa педагогiчна дiяльнicть спрямована на вiльний, твор чий роз виток особистостi учня в результатi гуманiстично-психоте рапевтичноi' дiяльностi вчителя.CYTHiCTb особистiсно opi€HToBaHoY освiти найбiльш чiтко ви являcrься У i"i порiвняннi з традицiЙною. Становлению особистостi в системi традицiйно! освiти заважали iдеологiзацiя i регламентацiя знань, якi повиннi заСВОIТИ учнi, а також авторитарнi стосунки мiж педагогiчним i учнiвським колективами школи. Проте, як зазнача€ е.В. Бондаревська, " . oCBiTa - це, насамперед, ставлення люди ни, знаходження власноi' CYTHOCTi, свого образу, неповторно'i iндивi дуальностi, духовностi, творчостi. Дати людинi oCBiтy - допомоП'и i'й стати суб'ектом культури, навчити життcrворчостi"l.Сучасне суспiльство суттево змiнило ставлення до якостi освiти. Якiсною визнаеться та oCBiTa, яка повнiстю викону€ своУ фун даментальнi Функцii'-людиноутворюючого, особистicно орi€нтова-, ного, культуровiдповiдного, науковоемного i високотехнологiчного процесу2.Проте поняття "особистiсно opieHToBaHe виховання" не можна ототожнювати з поняттям "особистiсно opieHToBaHa oCBiTa", оскiль ки воно е надзвичайно складним соцiальним явищем, спрямованим на засвоення накопиченого людством соцiально-iсторичного досвi ду, його духовноУ культури. Особистiсно орiштована oCBiTa форму€ науковий свiтогляд, примножуе людськi знання, пiдвищуе ерудицiю. Особистiсно opieHTOBaHe виховання розвивае розум, змiцнюе волю, зводить Соб~р Людськоi' душi. Тому, як зазначае А.М. Бойко, " . виховаllНЯ становить головну, внутрiшню cymHicmb i на вчання, i освiти. Соме вони його складовi"З.

56.Сьогодні в світі спостерігається "вибух" освіти, великий інтерес і прагнення до освіченості і вихованості. їх рівень визначає ци-вілізаційне обличчя будь-якої країни.Як відомо, для сучасної зарубіжної педагогіки характерна наявність багатьох шкіл і напрямів із спільною методологічною основою — ідеалістичною філософією. Хоч ця філософія також не­однорідна, але в ній легко виявити риси, спільні для всіх течій:наприклад, ірраціоналізм — тобто обмеження пізнавальних можливостей розуму й утвердження інтуїції та інстинкту вирішальним началом, основою пізнання.Фідеїзм — вчення, яке заміняє наднові і мання релігійною вірою або допускає сукупність науки і релігії, намагання пояснити проблеми життя з ідеалістичних і водночас реальних істичних позицій.Особливо поширеною є течія ірраціоналістичного ідеалізму — екзистенціалізм (від латинського слова "екзистенція", що в перекладі означає "існування"). Вихідне гносеологічне положення ії — непізнання буття.Відверто релігійна філософія покладена в основу іншого ідеалістичного напрямку — неотомізму. Найбільшого розвитку неотомізм одержав там, де поширений католицизм (Італія, Іспанія, Німеччина, США, Франція). Це модернізоване відродження вчення 'І)оми Аквінського ("томізм" від латинського Томас — Фома), яке с гало офіційною філософською доктриною Ватикану. Суть неотомізму І юлягає в намаганні довести сукупність науки і релігії, розуму та віри, І іропагуючи їх обопільну гармонію.

57.Виховуючі відносини виступають першоосновою і найважливішою умовою повноцінного розвитку дитини. На відміну під виховних відносин, які неминуче стихійно виникають між особистістю, що формується, й іншими людьми, всіма явищами і процесами оточуючої дійсності, виховуючі відносини свідомо формуються під керівництвом вихователя і спрямовані на досягнення мети виховання. А.С. Макаренко в результаті своєї новаторської педагогічної діяльності дійшов філософсько-педагогічного висновку про відносини як істинний об'єкт педагогічної роботи.Виховуючі відносини у загальноосвітній школі — це спеціально організована під керівництвом вчителя творча, морально-естетична взаємодія суб'єктів педагогічного процесу, спрямована на досягнення мети виховання, зумовлена соціально і психологічно всією системою суспільних відносин, загальнолюдських і національних цінностей, відповідає певному етапові розвитку суспільства. Це визначення виховуючих відносин не є назавжди вичерпним, воно розвивається, як розвивається суспільство і педагогічна наука.Запропоноване визначення ґрунтується: 1) на теоретичних положеннях В.М. М'ясищева, який першим звернув увагу на те, що в практиці має місце тотожність у поняттях "відносини" і "взаємодія"; 2) на філософсько-психологічній концепції С.Л. Рубінштейна, де доведено, що ставлення людини до людини опосередковують відносини людини до буття. Це узагальнення дозволило нам розглядати виховуючі взаємини "вчитель — учень" як основу формування відносин дітей до оточуючої дійсності та стосунків у дитячому колективі.Сьогодні ми можемо з повним правом стверджувати, що до проблеми відносин зверталися всі найбільш відомі педагоги і психологи, вивчаючи: 1) діяльність і спілкування у їх взаємозв'язку; 2) формування особистості педагога і працю вчителя; 3) різні аспекти вікової педагогіки і психології. Бо створювати виховуючі відносини без знання закономірностей розвитку індивіда, без усвідомлення індивідуального і загального в цьому суперечливому процесі не уявляється можливим, проте психологічна і педагогічна природа цього поняття залишається недостатньо вивченою. Лише в кінці 80-х років XX ст. відносини обґрунтовані як педагогічна категорія А.М. Бойко.

58.Вивчаючи теоретико-методичні основи взаємин учителів і школярів, ми розглядаємо три рівні взаємодії з урахуванням діалектики наступності не ізолюючи співробітництво від співпідпорядкування і співтворчості, і тим більше, не протиставляючи їх.Співпідпорядкування — це відносини, побудовані на строгому дотриманні нормативних прав і обов'язків учасників навчально-виховного процесу. Воно є основою співробітництва і співтворчості у діяльності більшості педагогів, проте у зв'язку з попільним виконанням завдань модернізації школи, низькою культурою і моральним нігілізмом деяких суб'єктів виховання, недостатнім рівнем підготовки педагогічних кадрів нерідко призводить до деформації і заморожування поступального розвитку шкільних відносин. Співробітництво — це взаємодія, відносини, які спираються на співпідпорядкування, однак учитель і учень об'єднані як рівноправні партнери спільним діалогом і діяльністю, спрямованими на диференційовано-колективні форми роботи.Співробітництво забезпечує добре ставлення учнів до школи і вчителя, турботу дітей одне про одного, формування свідомого ставлення до навчання і сприйняття навколишньої дійсності, тобто позитивні властивості й якості особистості, індивідуальну спрямованість на саморозвиток, критичні самовідносини.Найвищим рівнем взаємодії вчителя і школярів у процесі формування виховуючих стосунків є співтворчість. Вона включає в себе співпідпорядкування і співробітництво, при якому суб'єкти об'єднані творчим діалогом-пошуком нового у змісті та засобах навчання і виховання, з метою активного саморозвитку та самовираження особистості кожної дитини, а також виявлення всіх потенційних можливостей учителя.