Ekzamen_Pedagogika_PNPU

85.Традиційне українське родинне виховання – це історично сформована, відшліфована через безперервне застосування впродовж багатьох віків у середовищі українців педагогічна система поглядів, ідеалів та засобів батьківсько-материнського впливу на дітей та молодь, спрямованих на формування життєдіяльних особистостей, забезпечення розвитку духовної єдності, наступності, спадкоємності поколінь і безсмертя нації. Особлива його виховна цінність полягає в тому, що воно базується на ґрунті рідної мови й звичаєвої родинно-побутової культури, своїм змістом і духом підпорядковується самобутній природі української дитини, потребам забезпечення її належного тілесного, духовно-морального й інтелектуального розвитку, повністю відповідає прагненням й корінним інтересам батьків і народу в цілому, а також ідеалам української педагогіки у формуванні довершеної особистості українця. Сім’я завжди була найкращим колективним вихователем, носієм найвищих національних ідеалів. Тому виховний потенціал традиційної української родини виводимо в першу чергу з приорітетних її основ, місця, функцій, покликання й призначення у житті кожної людини. Функції сім’ї надзвичайно благородні і різноманітні: відтворення і продовження роду людського, виховання дітей, організація домашнього господарства й побуту, забезпечення й передача новим поколінням духовних і матеріальних цінностей, життєвого досвіду, трудових умінь і навичок, підготовка молоді до сімейного життя. У сім’ї, яка народжує дітей, закладає основні підвалини виховання і формування характерів, народна мудрість бачить свій головний педагогічний інструмент. Вона є тим могутнім соціальним феноменом, найтісніше об’єднує людей у родинне гніздо на основі шлюбних і кровних зв’язків. Багатовіковим людським досвідом доведено, що, по-перше, рівень родинного виховання зумовлюється станом самої родини. По-друге, родинне виховання має національний характер. Недарма кажуть, що коли міцна родина, то й держава сильна. По-третє, оптимальне його здійснення відбувається у родині традиційній, за умов державної самостійності народу. Тому потенціально могутньою у виховному відношенні є українська традиційна родина з українським вихованням дітей та молоді Звернувшись до глибин народної педагогіки, ми маємо почерпнути з них найголовніше – шанобливе ставлення до свого роду та предків, глибоку пошану та довіру до батьків, збереження статусу родини, як основного осередку виховання та розвитку людини, гармонійність стосунків у шлюбі, привчання дітей до праці, прищеплювання любові до рідного краю та домівки. Лише взявши за основу традиційне українське виховання, можна зміцнити та повернути домінуючий статус сім’ї у формуванні та розвитку духовності людини та держави загалом. Тому ще раз варто наголосити на необхідності використання народних традицій у навчальних закладах і безпосередньо у сімейному вихованні. Можна проводити різноманітні виховні заходи, присвячені українським традиціям або святам Також доцільним є використання текстів на тему національної обрядовості чи традицій як дидактичного матеріалу на уроках української мови, літератури та народознавства. З метою впровадження народних традицій у виховний процес варто використовувати у школі нестандартні форми проведення уроків із української мови, літератури, історії, географії, біології, етнографії, фольклору: інтегрований бінарний урок-конференція, усний журнал, урок - узагальнення знань, вмінь, навичок, урок цікавої граматики, урок-концерт.)позаурочних заходів, що сприятимуть поглибленому вивченню української мови, усної народної творчості, літератури, етнографії: свято української мови, літературна гра, літератур-но-мистецький вечір, історико-літературний вечір пам'яті, вечір-реквієм, фольклорне свято.Школа, а тим більше батьки мають прищеплювати любов до прекрасного, любов до своєї родини, до осмислення учнями тієї діяльності, якою займаються батьки, до правильного розуміння родинних звичаїв. обрядів, до засвоєння таких культурних цінностей, як вивчення дитячого фольклору, народних ритмічно-ігрових рухів, календарно-обрядових та лірично-побутових пісень, казок, загадок, оповідань тощо.

86.Керівництво роботою загальноосвітньої школи здійснюють директор, його заступники з навчальної та виховної роботи, помічник директора з господарської частини, їхні права та обов'язки визначені Положенням про середній загальноосвітній навчально-виховний заклад. Директора середньої загальноосвітньої школи призначає і звільняє її засновник або уповноважений ним орган. Директор школи виконує такі обов'язки: — забезпечує реалізацію державної освітньої політики, діє від імені навчально-виховного закладу; — розпоряджається в установленому порядку шкільним майном і коштами, затверджує за погодженням з радою навчально-виховного закладу кошторис та забезпечує його виконання, укладає угоди, відкриває рахунки в установах банків і є розпорядником кредитів; — видає в межах своєї компетенції накази та розпорядження, обов'язкові для всіх учасників навчально-виховного процесу; — організовує навчально-виховний процес, здійснює контроль за його ходом і результатами, відповідає за якість і ефективність роботи педагогічного колективу, за дотримання вимог охорони дитинства і праці, створює необхідні умови для участі учнів у позакласній та позашкільній роботі; — за погодженням з радою навчально-виховного закладу призначає і звільняє своїх заступників, педагогічних працівників, помічника з господарської частини; — за погодженням з профспілковим комітетом затверджує правила внутрішнього розпорядку, посадові обов'язки працівників навчально-виховного закладу; — створює умови для творчого зростання педагогічних працівників, пошуку та використання ними ефективних форм і методів навчання та виховання; — несе відповідальність за свою діяльність перед учнями, батьками, педагогічними працівниками та загальними зборами (конференцією), засновником, місцевими органами державної виконавчої влади. Посада директора школи відповідальна, тому її мають обіймати кращі педагоги. «Суть керівництва сучасною школою полягає в тому, — писав В. Сухомлинський, — щоб у найважчій справі виховання на очах учителів створювався, визрівав і утверджувався кращий досвід, який втілює в собі передові педагогічні ідеї. І той, хто є творцем цього досвіду, чия праця стає зразком для інших вихователів, — той і повинен бути директором школи. Добре керувати навчально-виховним процесом — це означає досконало володіти наукою, майстерністю, мистецтвом навчання і виховання . Якщо ви хочете бути хорошим директором, прагніть передусім бути хорошим педагогом — хорошим учителем-дидактом і хорошим вихователем . Учителем учителів . можна стати лише тоді, коли з кожним днем усе більше заглиблюєшся в деталі, в тонкощі педагогічного процесу .». Заступник директора з навчальної роботи організовує та контролює процес навчання школярів, їх загальноосвітню і трудову підготовку, всебічний розвиток і поведінку; перевіряє виконання навчальних планів і програм, якість знань, умінь і навичок учнів; здійснює керівництво методичною роботою з учителями школи. Заступник директора з виховної роботи організовує позакласну виховну роботу і дозвілля учнів школи, надає необхідну допомогу класним керівникам, вихователям та іншим працівникам школи, що залучаються до проведення виховної роботи з учнями, підтримує зв'язки з позашкільними установами, громадськими організаціями і державними органами, причетними до виховання молоді. Помічник директора з господарської частини відповідає за збереження шкільних будов і майна, матеріальне забезпечення навчального процесу, санітарний стан школи, протипожежну безпеку, правильну організацію роботи обслуговуючого персоналу. Для керівника школи мають бути характерними орієнтація на головну, кінцеву мету навчання і виховання школярів, урахування чинників, які сприяють її досягненню; прагнення обрати найоптимальніший шлях для вирішення проблем навчання і виховання учнів, спираючись на громадську думку школи; здатність до ризику при виборі форм і методів навчання та виховання, щоб досягти мети навчально-виховної діяльності; самостійність мислення, ініціатива і новаторське ставлення до справи, до створення авторської школи; гнучкість в управлінській діяльності, вміння швидко знаходити нові правильні рішення щодо організації навчально-виховного процесу; прагнення до спрощення управлінських функцій і делегування окремих із них методичним об'єднанням, творчим групам педагогів, громадським організаціям; прагнення до впровадження передових форм і методів організації навчально-виховного процесу; орієнтування педагогів на підвищення їх наукового, професійного та методичного рівнів. Разом з батьками рада школи забезпечує соціальний захист учнів при розгляді питань, що стосуються їх інтересів у державних і громадських органах. У присутності батьків розглядає подання педагогічної ради про виключення учня зі школи і приймає відповідні рішення. У межах чинного законодавства рада школи вживає необхідних заходів щодо захисту педагогічних працівників, директора школи від необґрунтованого втручання в їхню професійну та службову діяльність та ін. Спільно з дирекцією вона представляє інтереси школи в державних і громадських органах тощо. Вищим органом громадського самоврядування в середній загальноосвітній школі є загальні збори (конференція) колективу. Делегати конференції обираються від працівників школи, учнів другого-третього ступеня, батьків, представників громадськості (однакова кількість представників від кожної категорії). Загальні збори (конференція) збираються один раз на рік. Важливим постійно діючим колегіальним дорадчим органом середньої загальноосвітньої школи є педагогічна рада, очолювана директором школи. До її складу входять педагоги, що працюють у школі. Педагогічна рада збирається 4—5 разів на рік для вирішення найважливіших навчально-виховних завдань школи, її робота спрямована на удосконалення навчально-виховного процесу; методичної роботи в школі; підвищення кваліфікації педагогічних працівників; упровадження досягнень психолого-педагогічних наук і передового педагогічного досвіду в практику роботи школи; на матеріальне і моральне заохочення учнів, звільнення їх від екзаменів, переведення до наступного класу або залишення учнів, які не встигають, на повторне навчання в тому самому класі та ін.

87.Методична робота в сучасній школі передбачає такі напрями: 1) поглиблення філософсько-педагогічних знань, спрямованих на відродження й розвиток національної освіти в Україні, вивчення педагогічної теорії та методики навчання і виховання, психології, етики, естетики, поглиблення науково-теоретичної підготовки з предмета і методики його викладання з урахуванням вимог Закону «Про мови» в Україні; 2) вивчення діалектики і принципів розвитку української національної школи; збагачення педагогічних кадрів надбаннями української педагогіки, науки, культури; вивчення теорії та досягнень науки з питань викладання предметів, володіння сучасними науковими методами; глибоке вивчення й практична реалізація оновлених програм і підручників, розуміння їх особливостей і виконання з позиції формування національної школи; 3) освоєння методики викладання додаткових предметів; випереджувальний розгляд питань методики вивчення складних розділів навчальних програм з проведенням відкритих уроків, використанням наочних посібників, ТЗН, дидактичних матеріалів; 4) освоєння і практичне застосування теоретичних положень загальної дидактики, методики та принципів активізації навчальної діяльності учнів і формування у них наукового світогляду, виходячи з вимог етнопедаго-гіки; 5) систематичне інформування про нові методичні рекомендації, публікації щодо змісту й методики навчально-виховної роботи, глибоке вивчення відповідних державних нормативних документів; 6) упровадження досягнень етнопедагогіки, психології та окремих методик і передового педагогічного досвіду із зверненням особливої уваги на використання в діяльності педагогічних колективів зразків національної культури і традицій, 2. Основні форми методичної роботи в школі Методичну роботу в школі проводять в індивідуальній і колективній формах. Індивідуальна форма Ця форма методичної роботи вчителів є складовою їх самоосвіти. Зміст індивідуальної самоосвіти педагога охоплює систематичне вивчення політичної, психолого-педагогічної, наукової літератури, безпосередню участь у роботі шкільних, міжшкільних та районних методичних об'єднань, семінарів, конференцій, педагогічних читань; розробку окремих проблем, пов'язаних з удосконаленням навчально-виховної роботи; проведення експериментальних досліджень; підготовку доповідей, виступів по радіо, телебаченню, огляд і реферування педагогічних та методичних журналів, збірників та ін. Організація самоосвіти передбачає зв'язок самоосвіти з практичною діяльністю педагога; систематичність і послідовність самоосвіти, постійне ускладнення її змісту і форм; багатоплановий (комплексний) підхід до організації вивчення обраної теми з самоосвіти; індивідуальний характер самоосвіти як найбільш гнучкої форми набуття педагогом знань; гласність і наочність результатів самоосвіти в педагогічному колективі; створення в школі умов для звернення педагогів до нових досягнень науки і передового педагогічного досвіду; завершеність самоосвітньої роботи на кожному її етапі (доповіді, участь у семінарі, підготовка виступу, написання реферату, підготовка доповіді, участь у засіданні педагогічної ради, науково-практичній конференції та ін.).

88.У даній статті проведений аналіз проблеми формування національного ідеалу виховання особистості війсь-ковослужбовця офіцерами Збройних Сил України відповідно до педагогічних ідей Г.Ващенка, зокрема його праць "Виховний ідеал" та "Виховання волі і характеру". Моральний дух підрозділу і особового складу частини можна підняти до високого рівня лише за умови, коли військовослужбовці прагнутимуть до ідеалу. Якщо вони позбавлені цього ідеалу, то їхній моральний дух буде нижчим за моральний дух окремих солдатів, індивіду- умів, внаслідок чого потерпатимуть збройні сили. Відомий англійський військовий психолог Норман Коупленд справедливо зазначав, що в наш час масових армій, навряд чи можливо, щоб військо мало високий бойовий дух, коли цей дух не розділяє вся нація. Якщо моральний стан нації підірвано, то падає і моральний дух війська. І навпаки, армія може битися з таким запалом, що її перемогти неможливо. Наймогутніша зброя війська – це його ідеал, але цей вид зброї, як і всі інші, повинен бути загартований нацією [17, с.56-57]. У самому розумінні слово ідеал у перекладі з грецької означає вид, образ, уявлення – це поняття моральної свідомості і категорія етики, це уявлення про досконале суспільство чи особистість, що визначають спосіб мислення і діяльності людини та суспільства, "зразок досконалості, який носить нормативний характер і є визначальним у діяльності людини або соціальної групи" [18, с.21]. Тому не випадково С.Гончаренко наголошує: «Ідеал – уявлення про найвищу досконалість, яка як взірець, норма й найвища мета, визначає певний спосіб і характер дії людини» [19, с.139]. Кожен народ, – вважав К.Ушин-ський, – має свій особливий ідеал людини і вимагає від свого виховання відтворення цього ідеалу в окремих особах. Ідеал цей у кожного народу відповідає його характерові, визначається його громадським життям, розвивається з його розвитком [20, с. 51-123]. Люди створили ідеали, щоб потім, реалізувавши їх на практиці, зробити власне життя кра-щим, досконалішим, щасливішим. Ідеали відіграють надзвичайно важливу роль у системі духовних орієнтацій кожної людини, її світогляді. Їхній вплив на духовний світ особистості, спонукальні сили життєдіяльності, оцінку оточуючої дійс-ності, вибір варіантів поведінки - важко переоцінити.

89.Г. Сковорода наполегливо відстоював ідею про єдність людини і природи. Без перебільшення можна сказати, що ідея природовідповідного виховання є основою системи його педагогічних поглядів та позицій.Г. Сковорода обстоював думку про те, що за своєю природою людина не зіпсована, добра, що «справді людське серце і розум аж ніяк не можуть бажати зла людям». На думку вченого, причинами, що породжують моральні вади, інші відхилення у поведінці, є суспільні умови, неправильно поставлене виховання, темрява, неосвіченість народу. Особливо важливим у формуванні особистості є правильне виховання, воно може дати, як відзначав Г. Сковорода, «те, чого не дадуть ні чин, ні багатство, ні походження, ні милість вельмож».Виховання слід починати якомога раніше, максимально враховуючи психофізіологічні особливості дітей. Хоч іноді й важко пізнати природу маляти, але вона може і повинна бути пізнана. Г. Сковорода наголошував на необхідності вести щоденне спостереження за дитиною, її грою, стосунками з навколишніми, за всім її життям. Тільки в такий спосіб можна глибоко вивчити її задатки і відповідно будувати процес виховання. Саме правильне виховання дитини з перших днів її життя, вважав Г. Сковорода, є основою профілактики відхилень у формуванні її особистості, вчинення нею протиправних дій.Не залишились поза увагою Г. Сковороди і такі питання, як виховання патріотизму, любові до свободи, оптимістичного світовідчуття. Мислитель правильно відзначав, що дії людини детерміновані постійними законами зовнішнього світу. Але ця детермінованість не фатальна. На відміну від інших живих істот особистість володіє свободою волі у визначенні лінії своєї поведінки під час вибору того чи того рішення.У моральному вихованні важливо «навчити вдячності». Причому поняття «вдячність» тлумачив Г. Сковорода дуже широко. Невдячність вважав джерелом багатьох моральних вад суспільства.

Просвітитель неодноразово застерігав молодь від пияцтва, статевої розпусти, які підривають репутацію людини і, безперечно, шкодять її здоров'ю.Цікавою є ідея Г. Сковороди про необхідність виховання в дітей уміння поєднувати особисті й громадські інтереси. За основу цього він брав особистий інтерес, але вважав, що усвідомлений кожною людиною особистий інтерес є передумовою поєднання інтересів окремої особи і суспільства. Істинне життя і щастя, на думку Г. Сковороди, значною мірою залежать від здатності людини сполучати особисте і громадське. Ці ідеї близькі до принципу «розумного егоїзму», який пізніше обҳрунтував М. Чернишевський. Щоправда, він вимагав свідомого підпорядкування особистих інтересів інтересам суспільства, а Сковорода наголошував тільки на їхньому нерозривному взаємозв'язку («сопряженіє»). [8. – С. 40-42]Філософ виходив з того, що знання і мудрість повинні породжувати доброчесність.

90.Основою педагогічної системи Ушинського є принцип народності, який ґрунтується на думці, що народ має право на школу рідною мовою, побудовану на власних національних засадах, й повинен її мати. З'ясуванню педагогічного принципу він присвятив одну з найвизначніших праць — "Про народність у громадському вихованні" (1857 р.)."Є лише одна загальна для всіх природжена схильність, — зазначає К. Ушинський, — на яку може розраховувати виховання: це те, що ми звемо народністю ."1 Під народністю він ро­зумів своєрідність кожного народу, нації, зумовлену їх історичним розвитком, географічними, природними умовами. Це "поля батьківщини, її мова, її перекази і життя"2, тобто те самобутнє, найтиповіше і найдорожче, що відрізняє одну націю від іншої й забезпечує їй успішне функціонування і розвиток. Виховання, коли воно не хоче бути безсилим, має бути народним.К. Ушинський писав, що "виховання, створене самим народом і побудоване на народних основах, має ту виховну силу, якої нема в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеях або запозичених в іншого народу"1. За його справедливим твердженням, "тільки народне виховання є живим органом в історичному процесі народного розвитку"2. А тому виховання не треба вигадувати, бо воно існує в народі стільки віків, скільки існує сам народ; з ним воно народилося, з ним зросло, відобразило в собі всю його історію і всі його якості.Педагогічна спадщина К. Ушинського — вершина не тільки вітчизняної, а й світової педагогічної думки. І на таку височінь він піднісся завдяки тому, що джерелом його творчості була народна педагогіка. Сторінки його творів щедро засіяні золотими розсипами народної педагогіки. Наприклад, у першій частині "Рідного слова" вміщено понад 75 відсотків фольклору щодо загальної кількості матеріалу, а в другій — половину. У "Рідному слові" Ушинський використав 366 прислів'їв і приказок, 62 загадки, 51 баєчку і жарт, 32 народні казки, 22 народні пісні, 7 скоромовок, а також безліч творів, у тому числі й своїх, близьких за змістом і формою до народних.Ушинському належить розробка наукових засад національного виховання. Національним він вважав виховання, яке історично склалося на історичному грунтів певної конкретної нації й своїми цілями, змістом і засобами підпорядковане самобутній природі дитини, потребам забезпечення її належного тілесного, чуттєво-вольового, інтелектуального, духовно-морального й естетичного розвитку, засвоєнню національних, місцевих етнографічних та загальнолюдських культурних цінностей, формуванню довершеної особистості, національне свідомого представника свого народу.Видатний український педагог обстоював природне право кожного народу мати свою національну школу, національну систему виховання. Надзвичайно важливо те, що він не просто проповідував свою дидактику, а дав їй глибоке наукове обґрунтування та класичний взірець втілення на практиці. У цьому відношенні неординарними за своїм дидактичним змістом і методикою є його підручники для початкового навчання "Дитячий світ" (1861 р.), "Рідне слово" (1864 р.), статті "Три елементи школи" (1867 р.), "Недільні школи" (1861 р.), "Про початкове викладання російської мови" (1864 р.).Духовно-моральне виховання, на думку Ушинського, має розвивати в дитини гуманність, почуття національної і власної гідності у поєднанні зі скромністю, чесність і правдивість, патріотизм, працьовитість, дисциплінованість. Завдання і зміст духовно-морального виховання він визначив з огляду вселюдських, народних і національних культурних цінностей, виходячи з вимог народних чеснот і норм християнської моралі, дбаючи, щоб воно розвивало в дитині твердий характер і волю, стійкість, почуття громадянського обов'язку. Сюди ним включається усунення в національному характері рис від'ємних й утвердження прикмет позитивних. Основа духовно-морального виховання — протиставлення: Бога — дияволу, Добра — злу, Світла — темряві, Правди — брехні, Милосердя — жорстокості, Розуму — невігластву, Честі — ганьбі, Працьовитості — неробству, Краси — потворству."Духовний розвиток, духовне виховання людини зокрема і на народу взагалі — зазначив К. Ушинський, — здійснюється не лише школою, а кількома великими вихователями: природою, життям, наукою, і релігією"1. Прищеплення християнської релігійності він вважав невід'ємним компонентом духовно-морального виховання молоді. "Є тільки один ідеал довершеності, перед яким схиляються всі народності, це ідеал, що його дає нам християнство. Усе, чим людина, як людина, може і повинна бути, виражено цілком у божественному вченні, і вихованню залишається тільки, раніше всього і в основу всього, вкоренити вічні істини християнства"2, — писав К.Д. Ушинський.Господарсько-трудове виховання в педагогічній системі К.Д. Ушинського виступає як основа всіх напрямів виховання. Психолого-педагогічний механізм його з усією достеменністю розкрито у фундаментальній статті "Праця в її психічному й виховному значенні" (1860 р). Працю він вважає головним "джерелом людської гідності, і щастя".Фізичне виховання, як виклав К. Ушинський у книзі "Дитячий світ" (розділ "Про людину") та в третьому томі "Педагогічної антропології" (розділ "Загальні зауваження про фізичне виховання"), має на меті зміцнення здоров'я, сили, досягнення правильного тілесного розвитку й утвердження здорового способу життя, вироблення навичок санітарно-гігієнічної культури учнів.Всі напрямки виховання К. Д. Ушинський розглядав як єди­ну нероздільну цілість, у гармонії родинно-громадсько-шкільного впливу на виховання. "Громадське виховання є для народу його сімейне виховання. У сім'ї природа підготовляє в організмі дітей можливість повторення і дальшого розвитку характеру батьків"1, — зазначав видатний український педагог. , За висновком К.Д. Ушинського, повне досягнення навчальної й виховної мети можливе, коли її втілює висококваліфікований вчитель, вихователь.Найістотнішим недоліком у справі тодішньої народної освіти К. Ушинський вважав нестачу "хороших наставників, спеціально підготовлених до виконання своїх обов'язків". Свої докладні міркування про підготовку кваліфікованих учительських кадрів для молодших класів він вклав у статті "Проект учительської семінарії" (1861 р.). Разом із цим К. Ушинський обстоював гостру необхідність відкриття й функціонування обширних педагогічних факультетів при університетах, "фактичне значення такого педагогічного або взагалі антропологічного факультету було б велике. Педагогів кількісно потрібно не менше, а навіть ще більше, ніж медиків, і якщо медикам ми ввіряємо наше здоров'я, то вихователям ввіряємо моральність і розум дітей наших, ввіряємо їхню душу, а разом з цим і майбутнє нашої вітчизни".