3. Поняття юридичної особи

Юридична особа — це організація, яка створена і за­реєстрована у встановленому законом порядку, наділена цивіль­ною правоздатністю і дієздатністю, яка може бути позивачем і відповідачем у суді (ст. 80 ЦК). Ознаки юридичної особи:

1) організаційна єдність. Юридична особа — це певним чином організований колектив, організоване об'єднання працівників. Наприклад, акціонери акціонерного товариства, незалежно від їх кількості, мають право приймати рішення на загальних зборах товариства, де воля кожного акціонера перетворюється на єдине волевиявлення юридичної особи;

2) реєстрація відповідно до вимог чинного законодавства.Лише з моменту державної реєстрації організація набуває статус. Обов'язок доведення того, що поширені відомості відповіда­ють дійсності, покладається на відповідача. Позивач зобов'я­заний лише довести сам факт поширення відповідачем відомос­тей, що його плямують. У деяких країнах обов'язок доказування того, що поширені відомості не відповідають дійсності, поклада­ється на самого позивача.

Форма поширення відомостей може бути різною: усною (у публічних виступах), а також у вигляді публікацій у пресі, повід­омлення по радіо, на телебаченні, в інших засобах масової інфо­рмації, викладеною в службових характеристиках тощо.

Якщо такі відомості поширені у засобах масової інформації, суд притягує як відповідачів автора та орган ЗМІ (видавництво, редакцію). Якщо поширені відомості, що містять критику дійсно існуючих в особи недоліків у поведінці, роботі, побуті, то вони не вважаються такими, що порочать честь і гідність особи.

Особа, стосовно якої поширено відомості, що плямують її честь і гідність, має право вимагати, поряд із спростуванням та­ких відомостей, відшкодування моральної шкоди.

Моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянину пору­шенням його честі, гідності та ділової репутації, відшкодовується відповідачем, якщо він не доведе, що моральна шкода заподіяна не з його вини. Моральна шкода відшкодовується за рішенням суду з урахуванням різних чинників.

У наш час до засобів масової інформації подаються численні позови щодо виплати моральної компенсації на величезні суми грошей.

5. Право власності

Право власності регулюється Конституцією, Цивіль­ним кодексом України, Законом України «Про власність» та ін­шими законами і підзаконними актами. Відповідно до ст. 41 Кон­ституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуа­льної, творчої діяльності.

Право власності — є право особи на річ (майно), яке вона ре­алізує відповідно до закону за своєї волі незалежно від будь-яких третіх осіб.

Змістом права власності є:

Право володіння — забезпечення можливості фактичного утримання речі у сфері господарювання, фізичного її утримання, можливість власника впливати на річ. Право законного во­лодіння може надаватися на підставі договірних відносин (най­му, зберігання), у силу адміністративного акта (розпорядження органів опіки і піклування) або на підставі, передбаченій зако­ном (знахідка).

Незаконне володіння не має правових підстав. Якщо особа, яка володіє майном без правових підстав, не знає і не може знати про його незаконність, таке володіння визнається добросовісним не­законним володінням (громадянин придбав на речовому ринку річ, яку було вкрадено у власника). Якщо володілець майна знає або повинен був знати про незаконність свого володіння, воно на­зивається недобросовісніш незаконним володінням (особа знай­шла чужу річ і не передала її відповідним державним органам).

Право користування — юридичне забезпечення можливості власника одержання від речі корисних властивостей для задово­лення своїх потреб або одержання від неї плодів і прибутків. Громадяни можуть вести самостійне господарство, створювати приватні підприємства, виготовляти продукцію як для особистих потреб, так і для продажу її інших особам.

Право розпорядження — юридична можливість визначити юридичну чи фактичну долю речі. Якщо володіння і користуван­ня можуть належати не лише власнику, а й інших особам, то пра­во розпорядження належить, як правило, лише власникові. Влас­ник має право на свій розсуд у своїх інтересах продати, обміняти, , подарувати чи переробити належну йому річ.

Усі ці правомочності можуть належати лише власнику, а деякі можуть належати іншим особам (наприклад бібліотека). Розпоря­дження завжди залишається за власником.

Право власності є непорушним і ніхто не може бути проти­правно позбавлений його або обмежений у здійсненні права вла­сності. Позбавлення і обмеження у здійсненні права власності може відбуватись на підставі закону.

Ризик випадкового знищення або пошкодження майна несе його власник, якщо інше не встановлено законом або договором. Суб'єктами права власності є фізичні особи, юридичні осо­би, держава, український народ. Від імені українського народу право власності здійснюється органами державної влади, місце­вого самоврядування в межах, визначених Конституцією Украї­ни. У державній власності знаходиться майно і, в тому числі, ко­шти, які належать державі.

Юридичні особи можуть бути власником будь-якого майна, крім окремих випадків, спеціально передбачених законом. Склад,

кількість та вартість майна, яка може бути у власності юридич­них та фізичних осіб, не є обмеженими. Підстави набуття права власності:

• первісні — річ виникає вперше, перероблення речі, загальний доступ до дарів природи, поява плодів чи доходів;

• похідні — набуття права власності виникає внаслідок воле­виявлення попереднього власника; належать усі правочини, спрямовані на передачу майна у власність і спадкування, приватизація державного і комунального майна.

Підстави припинення права власності:

• відчуження власником свого майна;

• відмова від права власності — особа може відмовитися від припинення права власності на майно, яке не може нале­жати цій особі — якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, яке за законом, прийнятим пізніше, не може їй належати, це майно має бутивідчужене власником протягом строку, встановленого законом. За рішенням суду підлягає примусововому продажу, колишньо­му власнику передається сума виторгу з урахуванням витрат, пов'язаних з відчуженням майна або за рішенням суду переда­ється у власність держави з виплатою власникові суми, визна­ченої за рішенням суду;

• знищення майна;

• викуп пам'яток історії та культури. Якщо власник не вжи­ває заходів щодо її збереження, не може створити необхідні умови, суд може постановити питання про її викуп;

• викуп земельної ділянки в зв'язку з суспільною необхідністю; в разі відсутності згоди — за рішенням суду;

' — реквізиція — у разі стихійного лиха, аварії, епідемії та за інших надзвичайних обставин майно може бути примусово від­чужене у власника в порядку, встановленому законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості. В умовах воєнного стану майно може бути примусово відчужене з наступ­ним повним відшкодуванням його вартості;

— конфіскація — позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення у випадках, встановлених законом. Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно;

— припинення юридичної особи чи смерть власника. Спільна власність (ст. 355 ЦК) виникає тоді, коли право власності належить багатьом суб'єктам на один об'єкт. Законодавство передбачає два види спільної власності — спільну часткову і

спільну сумісну.

У спільній частковій власності кожен із учасників має чітко визначену частку в праві власності на майно.

Спільна сумісна власність є без частковою, а право кожного з її співвласників поширюється на все майно. Частки встановлю­ються у випадку їх припинення (поділу, виділу). У ЦК встанов­люється презумпція, згідно з якою спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно. Стаття 368 ЦК встановлює лише два види спільної сумісної власності: 1) спільна сумісна власність подружжя; 2) спільна сумісна власність членів сім'ї.

Співвласник має право самостійно розпоряджатись своєю час­ткою у спільній частковій власності. У разі продажу частки спі­льної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для прода­жу та інших рівних умовах. Співвласник має право на виділення частки в праві спільної часткової власності в натурі.

Захист права власності здійснюється шляхом пред'явлення

позову:

Віндикаційний — позов не володіючого майном власника до його фактичного набувача про витребування індивідуальновиз-наченого майна з чужого незаконного володіння (ст. 387 ЦК).

Відповідачем може бути особа, яка незаконно володіє майном (незалежно від того, чи заволоділа вона майном незаконно сама, чи придбала його в особи, яка не мала права його відчужувати), тобто володіє ним без відповідної правової підстави або коли такі підста­ви раніше були, а потім відпали (наприклад після закінчення строку договору найму або зберігання). Незаконність володіння майном має бути доведена позивачем у судовому процесі, оскільки чинне законодавство презюмує добросовісне володіння чужим майном. Набувач майна визнається добросовісним, якщо він не знав і не міг знати про те, що особа, яка відчужила його майно, не мала на це права (придбання речі в магазині або на прилюдних торгах тощо).

Негаторний — позов власника про усунення будь-яких пере­шкод у здійсненні ним права користування та розпорядження майном, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння (ст. 391 ЦК). Наприклад, позов власника гаража до власника сусіднього гаража, що розмістив біля воріт свого га­ража будматеріали, які перешкоджають виїзду його машини; по­зов власника про виселення фізичних осіб з неправомірно зайня­тих ними житлових приміщень.

Позивач має право не лише вимагати усунення пеР^ешкод у здійсненні прав, що вже існують, а й вимагати попереЯ^женНя їх можливого порушення у майбутньому, якщо є підстави їх на­стання. Так, якщо через будівництво фундамента для р'ового бу­динку у сусідньому будинку починає руйнуватися стінз> мешкан­ці цього будинку мають право на негаторний позов.

Позов про відшкодування шкоди через невиконанні умов до­говору та інші.