ShPORI_na_gos_novy_2014_otveti_povny_variant

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 1. Характеристика числівника як частини мови. Розряди за значенням. Синтаксичні зв’язки з іменником.

Числівник - це повнозначна змінна частина мови, яка позначає число, кількість предметів або їх порядок при лічбі й відповідає на питання скільки? котрий?

За значеннями і граматичними ознаками числівники поділяються на кількісні й порядкові.

Кількісні числівники називають узагальнене число або кількість однорідних предметів при лічбі й відповідають на питання скільки?: сім, шестеро, дві треті.

Порядкові числівники називають порядок предметів при лічбі й відповідають на питання котрий?: перший будинок, мільйонний житель.

Розряди за значенням. Кількісні числівники поділяються на чотири групи: власне кількісні - називають у цілих одиницях абстраговано - математичне число; збірні числівники - називають точно визначену кількість предметів як сукупність (двоє, п'ятеро); дробові числівники - називають дробове число; неозначено-кількісні - до них належать невелика група слів, що позначають не визначену кількість (багато, мало).

Важливою ознакою числівників є те, що вони то керуються іменником, то з ними узгоджується. Числівник один, одна, одно, одні узгоджуються з іменниками в числі й відмінку, а в однині - і в роді: один рік, однієї весни. Числівник одні сполучається з іменниками, що що вживаються тільки в множині. Числівники два, три, чотири тільки в особливих випадках можуть сполучатися з іменниками, що не підлягають лічбі: дві долі, два щастя. Числівники п'ять, шість, в Н.в. і З.в. керують формою Р.в. множини. Числівники тисяча, мільйон, мільярд вимагають Р.в. множини. Числівник півтора, півтори керують іменниками в Р.в. однини. 2. Національна реалістична проза середини XIX ст.: її тематика, проблематика, ідеї. Центральні герої оповідань і повісті “Інститутка” Марка Вовчка, роману “Люборацькі” А. Свидницького.

Марко Вовчок (Марія Олександрівна Вілінська).В середині 19ст. закладалася нова доба в розвитку укр.. літ-ри.. Насамперед це було пов'язано зі сходженням на престол Олександра II. Новим подихом у розвитку укр.. письменства стали «Записки о Южной Руси» П. Кулішва 1856-1857, «Народні оповідання « Марка Вовчка, перевидання творів Котляревського, Квітку-Основ'яненка. 19 лютого 1861р. Олександр II видав маніфест, який скасував кріпосне право. 3 1961р в Петербурзі виходить двома мовами -рос. Та укр.. місячник «Основа» за ред. Василя Бєлозерського, Л.Глібова. Перед письменниками постають складні питання створити популярну літературу для народної освіти, адже до нині такого взагалі не було, а також літературу публіцистичну; виробити правописні норми. Марко Вовчок змальовує дійсність дуже реалістично не приховуючи .«Інститутка» перша в укр.. літ. соціальна повість . Інститутка - лише одна з моральних потвор у тексті . Авторка не дає імені ні паночці , ні її чоловікові, ні старій поміщиці, бо вони заслужили на таке ставлення своєю нелюдською поведінкою. Безправні, постійно принижені , змучені роботою селяни, навпаки, мають невичерпне багатство й жадання волі. А.Свидницький визначив «Люборацькі» як роман із життя правобіцького духовенства». Справді тут на широкому суспільному фоні життя Поділля 40-50рр. ХХст. Розгортається трагічна історія сім'ї сільського священика Гервасія Люборацького, докладно з'ясовуються соціальні й психологічні причини її розпаду і занепаду, порушуються злободенні соціальні проблеми, пов'язані з вихованням молодого покоління. 3. Методика вивчення ліричних творів.

Лірика художньо виражає внутрішній стан людини - її емоції, настрої, думки як реакції на зовнішні впливи або як рефлексії. У центрі твору перебуває "Я" ліричного суб'єкта або ліричного героя. Сюжет відсутній, рух відбиває перебіг почуттів і думок. Мова твору, як правило, монологічна або має форму внутрішнього діалогу ліричного героя. її характеризує лаконізм, емоційна та інтелектуальна насиченість, образність, мелодійність У школі вивчається лірика всіх жанрових груп, які визначаються за провідними мотивами: політична, громадянська, пейзажна, інтимна, медитативна, філософська, релігійна. Пропонуємо такі етапи роботи:Підготувати клас до слухання ліричного твору - емоційно та інтелектуально. Шляхи можуть бути різними: розповісти про історію написання вірша, звернути увагу на стан природи, поділитися особистим досвідом,пов'язаним з мотивом твору, спонукати школярів до власних спогадів чи мрій тощо. Виразно прочитати вірш напам'ять або послухати читання актора чи учня- декл аматора. Поставити завдання прочитати твір "про себе". Запитати учнів про перше цілісне враження від твору. Провести аналіз ліричного твору. ПЛАН АНАЛІЗУ ЛІРИЧНОГО ТВОРУ .Історія написання (якщо відома) .Історична основа (якщо є ). Літературний рід. жанр. Після такого вступу робимо безпосередній текстуальний аналіз. Читаємо весь текст із зупинками.

Зупиняємося там. де вважаємо за потрібне. Прочитаний уривок тлумачимо, пояснюючи образи з погляду їх семантичного наповнення і мовного вираження. Висвітлюємо у вільно обраному нами порядку своє розуміння таких художніх явищ, як: художній образ (ліричний герой, образ-пейзаж та інші):почуття і думки в їх перебігу:виражальні засоби мови на 4-ох рівнях:тропи (епітет, порівняння, метафора, метонімія, синекдоха, гіпербола алегорія, символ, іронія, сарказм):стилістичні фігури (повтор, анафора, паралелізм, градація, риторичні фігури);)засоби звукопису (алітерація, асонанс, звуконаслідування):)лексичні засоби (синоніми, антоніми, застарілі слова, неологізми, діалектизми);Особливості віршування (строфіка. метрика, фоніка).

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ 1. Дієприслівник як форма дієслова. Історія виникнення дієприслівника. Характеристика основних граматичних категорій дієприслівника. Перехід дієприслівників в інші частини мови.

Дієприслівник - це особлива незмінювана форма дієслова, яка називає додаткову дію чи стан, що супроводжує названу присудком головну дію чи стан і відповідає на питання що роблячи? Що зробивши? спадаючи, під­стрибуючи .В дієприслівнику поєднується дієслівні і прислівникові ознаки.

Активні не членні дієприкметники втративши форми непрямих відмінків у початковій своїй формі виступали в ролі другорядного присудка або обставини при дієслові. Це означало, що в мові відбувається процес перетворення колишнього дієприкметника на невідмінювану дієслівну форму - дієприслівник. Вони мають і формальне вираження від дієслова, формою якого є дієприслівник, останній зберігає властивість означати дію як процес, вид, час і здатність керувати залежним іменником у непрямому відмінку, а також мати при собі пояснюючі слова.

У тих випадках, коли дієприслівники втрачають здатність керувати залежними словами, вони переходять у прислівники. Таке явище називається адвербіалізацією.

Додаткова дія, яку називає дієприслівник, завжди стосу­ється того ж іменника, що й основна дія, яку називає дієсло- во-присудок. Формальні ознаки дієприслівника — суфікси -чи, -ши, -чись, -шись. Дієприслівники бувають доконаного виду (здобувши) та недоконаного (здобуваючи), перехідні (читаючи книжку) та не­перехідні (лежачи в садку). Дієприслівники недоконаного виду творяться від основи дієслів теперішнього часу і суфікса -чи (-чись). Перед -чи вони мають у (ю), якщо утворені від дієслів І дієвідміни (пи­шуть — пишучи), і а (я), якщо утворені від дієслів II дієвідміни (стоять — стоячи). Дієприслівники доконаного виду творяться від основи ^1нФінітива і суфікса -вши, -ши, до яких теж може додаватися частка –сь (рідко –ся) (принісши, відпочивши,). Дієприслівник у реченні виступає, як правило, обставиною. 2. Романтична спадщина П.Куліша. Культ національних чеснот і свідомості (хутірна філософія, хутірна поезія). Аналіз станових проблем козаччини як основ української трагедії в романі “Чорна рада” на прикладах образів старшини. Місце роману в національній літературі.

Творчий і громадсько-культурний шлях П.Куліша - це подвижницька діяльність в ім'я збереження і розвитку національної самобутності рідного народу До початку 70-х років Куліш виступав як речник романтичного козаконофільства. В історію укр.. літ. Куліш увійшов насамперед як автор першого укр.. роману «чорна рада. Хроніка 1663р». Було створено два тексти «чорної ради» український та російський, але через арешт і заборону друкуватись тривалий час не міг видати їх у повній. Але в 1857р. була випущена окремою книгою на укр..мові, використавши частково фольклорний матеріал, куліш у «Чорній раді» зперся насамперед на літописи, історіографічні й етнографічні джерела та архівні документи, прагнучи до максимальної точності у викладі історичних фактів, описах народних звичаїв і побуту. Роман побудовано на зображенні перипетій пов'язаних з відомою історичною подією - так званої чорною радою, що відбулася в Ніжині 1663р. У «чорній раді» дві сюжетні лінії - історична й любовна, традиційні для поетики вальтер - скоттівського роману епізод із ситуації.

Центральним у чорній раді є конфлікт, який став наскрізним у кулішевій творчості - міждержаво будівничим і руїнницьким первнями в укр..історії. «Чорна рада» є оригінальним синтезом жанрових ознак, художньо - історичної хроніки.

3. Методика вивчення драми і жанрів на межі літературних родів.

Учитель має враховувати специфіку драматичного роду, який потребує синтезу з театральним мистецтвом, сценічного. Учитель має використовувати можливості позакласної роботи для прилучення учнів до драматургії. Цьому служать і факультативні заняття, і позакласне читання, і відвідування театральних вистав, і діяльність драматичного гуртка в школі.

У школі вивчаються жанри, які перебувають на межі літературних родів, а саме: байка, балада, ліро-епічна поема, драматична поема, кіноповість, роман у віршах. Засадничим при їх вивченні є принцип поєднання прийомів, які застосовуються щодо різних літературних родів.

Балада як ліро-епічний твір аналізується за планом ліричного вірша, тобто текстуально, ате не завжди. Якщо вона значна за обсягом і в ній переважає епічне начало, то користуємося схемою аналізу епосу або. підходячи до питання творчо, підемо особливим, нетрадиційним шляхом: поставимо завдання переказати сюжет твору і вмотивувати вчинки героїв їхніми почуттями. Наприклад, баладу Т.Шевченка "Лілея" варто розглядати за схемою аналізу лірики, а "Причинна" - особливим шляхом.. При вивченні усіх поетичних творів на межі літературних родів - балади, ліро-епічної поеми, драматичної поеми, роману у віршах - певний, найліричніший фрагмент варто розглянути текстуально, як ліричний вірш, зупиняючись при читанні і коментуючи кожний образ у його смисловій і мистецькій наповненості.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ №______________ 1. Категорія виду дієслова (з історичним коментарем). Способи творення видових пар дієслів. Одновидові дієслова.

Категорія виду, що характеризує дію з погляду її перебігу в часі, у давньоруській мові періоду ранніх писаних пам'яток виражалась у протиставлені дієслівних основ за ознакою завершеності і незавершеності дії (доконаний і недоконаний вид). Однак таке протиставлення у східнослов'янській мові ранньої доби тільки намічалося, заступаючи спільнослов'янські видові характеристики, такі, наприклад, як тривалість /моментальність,цілісність/повторюваність, спрямованість/не спрямованість, обмеженість/необмеженість та інше. Ці різноманітні способи протікання дії визначалися у спільнослов'янській мові спеціальними суфіксами та чергуваннями кореневих голосних, утворюючи кілька рядів видових опозицій, які в давньоруській мові збереглися як залишки давньої видової диференціації дієслівних основ, наприклад , двигати, стучати (цілісна дія) - двигнути, стукнути (раптово - одно активна дія).

На основі деяких із наведених давніх видових категорій, які в спільнослов'янській мові мали лексико-граматичне значення, поступово формується загальна дія всієї системи дієслова граматично уніфікована категорія з попарним протиставленням у кожній окремо взятій дієслівній формі двох основних значень: доконаного і недоконаного виду. Є кілька способів творення видових форм дієслова: 1. префіксальний - за допом. префіксів утворюють дієслова доконаного виду від дієслів недоконаного виду ; 2. суфіксальний спосіб за допомогою суфіксів - ва-, -ува- дієслова доконаного виду переводяться в розряд недоконаного; 3.внутрішня флексія - видове значення може змінюватися шляхом чергування голосних у корені (заганяти - загнати), але чергування голосних у дієслівних коренях часто супроводжується зміною суфікса; 4. акцентологічний спосіб, виражається заміною наголосу. Одновидові дієслова - це дієслова, які можуть бути або лише доконаного, або лише недоконаного виду.

Так, напр., дієслова надивитися, розгніватися, розговоритися, натерпітися, напрацюватися мають лише доконаний вид; дієслова прагнути, гордувати, імпонувати- мають лише недоконаний вид. Двовидові дієслова- це окремі дієслова, переважно іншомовного походження, що поєднують у собі значення як доконаного, так і недоконаного виду (телеграфувати, гарантувати, воєнізувати, веліти, женити). 2. Роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» : тематика, проблематика, майстерність соціального і психологічного аналізу у творі.

Твір «Хіба ревуть воли...» (написаний разом із братом - Іваном Рудченком) перший зразок соціапьно-психологічного роману в кр..літ. У романі розкрито соціальну дійсність, у всіх її суперечностях, формували характер особистості, визначали її поведінку. Гол. ідея звучить в алегоричній назві: воли — символічний образ уярмленого селянства - не ревли, якби було що їсти й пити. Автор зображує долю селянина Ничипора Вареника, що зі злиднів «намагається вийти в люди», але уклад пореформеного життя перетворює його на «пропащу силу» - розбишаку, лютого зарізяку. Учинки своїх героїв письменники вмотивовують: соціальними умовами буття й успадкованими нахилами - генетичним кодом (що є новаторським явищем в укрліт.). Композиція: оман склад, з 4 частин, що містить ЗО розділів. У першій частині зображено дитинство, юнацькі та парубочі роки Чіпки , формування його характеру ,в 2 час. історія с.Піски; у 3 ч. подано причини, що поставили Чіпку на слизьку дорогу. У 4 ч. — розкрито трагедію бунтаря-розбишаки, «пропащої сили». Образ Чіпки дуже складний і суперечливий. Треба зазначити, що в юмані вперше в укр.прозі пейзаж виконує не лише описову, а й психологічну функцію. Автори розкривають психологію образів на першому плані - долі Чіпки, Грицька,Максима, Мотрі. Другопланові образи баби Ориськи, діда Уласа(духовно чистих, справедливих) - втілення народної моралі, Галі(янгола-спасителя, що не змогла навернути Чіпку на добро). Змальовуючи панів Іольських- лютих ворогів укр.народу, автори висвітлюють проблеми «золотого віку панського панування» і кріпосницької суті реформи, і пореформених років. Саме через це роман «Хіба ревуть воли..» є широким соціально-психологічним полотном у якому висвітлено пореформену країну, порушено актуальні проблеми соціально-політичного та соціально-економічного спрямування. 3. Технологія засвоєння теоретико-літературних понять та опрацювання літературно- критичних статей.

І шкільній програмі понад 140 теоретико-літературних понять, які учні мають засвоїти. Теорія літ. дає школяреві інструментарій (ля літературознавчого аналізу художнього тексту, його ідейно-тематичної основи і мистецької форми. У шкільних програмах юняття теорії даються виключно у зв'язку з певним текстом, вводяться під час його розгляду. Головний принцип викладання теоретико-літературних понять - це з'ясування їх зсередини тексту. Спочатку розглядається літературне явище, читається; художнє слово, а потім це явище називається певним терміном, відбувається абстрагування від тексту, узагальнення. Спочатку іитається портрет, потім дається це поняття, спочатку за ролями читається оповідання, тоді вводяться терміни "мова автора і дійових осіб" тощо. Наступний принцип - поступове ускладнення, деталізація поняття. Коли зустрічаємо подібне літературне явище в іншому творі, повторюємо вивчене і щось додаємо до розуміння поняття - наприклад, портрет фольклоризований. (окладний, психологічний, даний у розвитку, портретна деталь. Третя засада вивчення елементів теорії літератури - постійне застосування поняття як інструмент літ-чого аналізу. Найглибше засвоєним теоретико-літературне поняття буде тоді, коли учень «вчиться викорис. його не тільки при аналізі художнього твору, в якому присутнє відповідне літературне явище, а й застосовувати у власній творчості. Наприклад, писати твори певного жанру з дотриманням його законів; складати вірш певного розміру, способу римування, строфи.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ №______________ 1. Словотвір як лінгвістична дисципліна. Основні поняття словотвору. Словотвірний тип. Зв'язок словотвору з лексикою і граматикою. Вивчення питань словотвору в україністиці.

Розділ мовознавчої науки , який –вивчає успособи творення слів, називається словотвором. Словотвір - це основне джерело збагачення мови. Твірне слово - це слово, яке є базою для утворення іншого. Похідне слово - це слово, яке утворилося на базі того,що вже існує в мові. Хронологічно воно є вторинним, щодо твірного, від якого утворилося. Твірна основа - спільна частина твірного і похідного слів. Твірна основа може бути похідною і непохідною. Словотворчі афікси - ті елементи, якими похідне слово відрізняється від твірного. До словотворчих афіксів належать: префікс, суфікс, інтерфікс, постфікс. Для того, щоб визначити твірну основу, треба співставити твірне й похідне слова й виділити в них спільну частину. У слові може бути кілька твірних основ. Словотвірний ланцюжок - це ряд слів, кожне з наступних якого є похідним для попереднього. Словотвірне гніздо - це сукупність спільнокореневих слів, розміщених відповідно до послідовності їх творення. Словотвірний тип - це сукупність різнокореневих слів, утворених одним способом з використанням одного словотворчого афікса. Словотвір тісно пов'язаний з лексикою і граматикою. Усі слова, які виникли у мові поповнюють її лексичний складі немає жодного новоутвореного слова, яке не підпадало під жоден з існуючих лексико граматичних розрядів слів. Тобто, кожне новоутворене слово характеризується граматичними ознаками, які притаманні одній із великих груп слів нашої мови.

2. Повість І.Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я»: специфіка жанру й сюжетобудови, індивідуалізація характерів, функції сміху.

«КАЙ.СІМ'Я» (ПОВІСТЬ, 1879)Тема — зобр. реалістичних і трагічних за своєю суттю картин побуту селянства другої половини XIX ст.

Повість висвітлювала злободенні для того часу проблеми: злиденне життя селян. Разом із тим І.С. Неч.-Левиц. звернувся у своїй повісті і до одвічних питань: добра і зла, кохання, сімейних стосунків, взаємин батьків І дітей, людської гідності і свободи. Автор критикує окремі вади існуючого ладу, які спотворювали людські почуття і взаємини, інтереси і прагнення, засуджує егоїзм, жорстокість і дріб'язковість у стосунках між людьми. За жанром «Кайдашева сім'я» — це соціально-побутова повість, у якій зображено з хронологічній послідовності події, що відбуваються в сімї Кайдаша в умовах пореформеної дійсності. Сюжет повісті нескладний — загострення взаємин у сім'ї Кайдашів у міру того, як дорослі сини створюють власні сімї. В образі Омелька Кайдаша втілені типові риси українського селянства другої половини XIX ст.: працьовитість, хазяйновитість і водночас темність, затурканість, егоїзм, байдужість до громадських справ. Інша індивідуальність розкривається в образі Марусі Кайдашихи. Кайдашиха відзначається працьовитістю, вміє майстерно куховарити, любить дітей і водночас сварлива, егоїстична, зла, лицемірна, заздрісна, гоноровита, а тому просто нестерпна в сім'ї. Характери синів:. Карпо і Лаврін успадкували від батьків працьовитість, турботу про сім'ю, хазяйновитість. Якраз до пари Карпові підійшла Мотря. «Робоча та проворна», «трохи куслива, як муха в Спасівку», «бриклива». Зовсім іншою — ніжною, поетичною — була молодша невістка Мелашка. Але й вона поступово втягується в сварки, стає

грубішою, егоїстичнішою. «Кайдашева сім'я» — одна з найталановитіших повістей у творчому доробку письменника. 3. Уроки позакласного читання й літератури рідного краю в системі шкільного курсу.

Знання і навички, одержані при розгляді творів, що вивчаються текстуально, використовуються творчо при читанні учнями тих. які запропоновані для позак. читання.

Заняття може проходити в таких формах, як: бесіда, огляд, композиція, концерт, семінар, вікторина, екскурсія, диспут, консультація та інших. На цих уроках учні систематично й послідовно опановують навички роботи з книгою - працюють з бібліотечним каталогом, з довідковим апаратом книги, вчаться анотуванню, написанню відгук), рецензії, огляду, реферату. Урок позакласного читання має низку специфічних рис. У мету уроку обов'язково входить: розвивати інтерес до самостійного спілкування з українською художньою книгою. Проводяться особливі письмові роботи: анотація: переказ епізод), який найбільше вразив: роздум над проблемою, поставленою у творі; реферат про життя і творчість митця: повідомлення про історію написання твору: лист письменникові та інші.

Раз на рік проводиться урок-рекомендація: вчитель рекомендує дітям книги та журнальні публікації для читання. Журнальна літ. публікація може виноситися на урок позакласного читання, для цього - копіюватися, розмножуватися. Корисно проводити урок- огляд. на який кожний учень готує огляд одного з чисел літературного часопису. Специфіка уроків літератури рідного краю в тому, що матеріал у кожній місцевості свій -коло письменників, пов'язаних з краєм, в якому розташовано школу, різне в різних регіонах України. Учитель повинен сам добре знати, хто з письменників минулих часів тут народився, жив. які твори тут написано, хто із славетних тут похований. Зустріч - це найкраща форма проведення уроку літератури рідного краю. Учителеві слід збирати твори про рідний край, виносити найкращі з них на уроки,зіставляти пейзажі у художньому тексті зі знайомими учням картинами реальності, підкреслюючи мистецьку специфіку словесного образу. Готуючись до уроків рідного краю, учні виконують особливі завдання: 1.відвідати музей,2.попрацювати в бібліотеці,3.побувати в місцях, пов'язаних з історією перебування літератора в місті чи селі.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 1. Дієприслівник як форма дієслова. Історія виникнення дієприслівника. Перехід дієприслівників в інші частини мови.

Дієприслівник - це особлива незмінювана форма дієслова, яка називає додаткову дію чи стан, що супроводжує названу присудком головну дію чи стан і відповідає на питання що роблячи? Що зробивши? спадаючи, під­стрибуючи .В дієприслівнику поєднується дієслівні і прислівникові ознаки.

Активні не членні дієприкметники втративши форми непрямих відмінків у початковій своїй формі виступали в ролі другорядного присудка або обставини при дієслові. Це означало, що в мові відбувається процес перетворення колишнього дієприкметника на невідмінювану дієслівну форму - дієприслівник. Вони мають і формальне вираження від дієслова, формою якого є дієприслівник, останній зберігає властивість означати дію як процес, вид, час і здатність керувати залежним іменником у непрямому відмінку, а також мати при собі пояснюючі слова.

У тих випадках, коли дієприслівники втрачають здатність керувати залежними словами, вони переходять у прислівники. Таке явище називається адвербіалізацією.

Додаткова дія, яку називає дієприслівник, завжди стосу­ється того ж іменника, що й основна дія, яку називає дієсло- во-присудок. Формальні ознаки дієприслівника — суфікси -чи, -ши, -чись, -шись. Дієприслівники бувають доконаного виду (здобувши) та недоконаного (здобуваючи), перехідні (читаючи книжку) та не­перехідні (лежачи в садку). Дієприслівники недоконаного виду творяться від основи дієслів теперішнього часу і суфікса -чи (-чись). Перед -чи вони мають у (ю), якщо утворені від дієслів І дієвідміни (пи­шуть — пишучи), і а (я), якщо утворені від дієслів II дієвідміни (стоять — стоячи). Дієприслівники доконаного виду творяться від основи ^1нФінітива і суфікса -вши, -ши, до яких теж може додаватися частка –сь (рідко –ся) (принісши, відпочивши,). Дієприслівник у реченні виступає, як правило, обставиною. 2. «Зів’яле листя» І.Франка як перший прояв модерністської поезії в Україні. Поетика збірки.

Збірку «Зів'яле листя» з підзаголовком «лірична драма» І. Франко створив протягом десяти років (1886-1896). Вона містить три частини, так звані «жмутки» інтимної лірики І.Франка. Як зазначає, Петро Колесник, головним мотивом , мотивом до написання є «кохання до жінки, яка не захотіли відповісти взаємністю». Сам автор зазнав, що його ліричні пісні є «найсубєктивнішими з усіх, які з'явилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка». Збірку відкриває передмова автора. Велика кількість поезій «Зів'ялого листя» написана на зразок народних пісень. Недарма український композитор М.Лисенко звертався до цієї збірки , і деякі вірші зі збірки були покладені на музику.

збірка "Зів'яле листя", видана 1896 року. Вона об'єднала поезії переважно з сумними, журливими мотивами, написані протягом найважчого періоду життя поета.

Збірку "Зів'яле листя" митець назвав "ліричною драмою". Це дійсно драма. Це сумна розповідь про невимовні страждання людської душі, зраненої як життєвими негараздами, так і нещасливим коханням. Символічна і назва збірки. "Зів'яле листя" - це художній образ втрачених надій, задавленого в душі великого почуття. бірка має три "жмутки", де розкривається глибока душевна трагедія ліричного героя, викликана важкими обставинами громадського та особистого життя. Перший "жмуток" передає трагедію нерозділеного кохання, його беззахисність та вразливість. ("Так, ти одна моя правдивая любов", "За що, красавице, я так тебе люблю".) Ліричний герой не хоче згодитись з тим, що кохана йому відмовляє. Він то звинувачує в усьому обставини ("Раз зійшлися ми случайно..."), то прагне здаватися збайдужілим ("Я не надіюсь нічого..."), то вмовляє кохану зглянутися на його страждання ("Не минай з погордою...", "Я не кляв тебе, о зоре"). Другий "жмуток" ліричної драми написаний переважно у народно-пісенній манері, тому багато віршів з другого "жмутка" стали улюбленими піснями та романсами ("Ой ти, дівчино, з горіха зерня...", "Червона калина, чого в лузі гнешся?", "Чого являєшся мені у сні?" та інші). Митець намагається знайти в природі співзвучність своїм стражданням, розраду від них. Провідним мотивом поезій третього "жмутка" є пекельні переживання поета, спричинені нещасливим коханням. "Це такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою почуттів і розуміння душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу, чи поетові боротьби, чи поетові-лірнкові, співцеві кохання і настроїв", - писав М. Коцюбинський. І з ним важко не погодитись. У своїй збірці "Зів'яле листя" Франко виступає як найтонший поет-лірик, співець високого кохання. Ліричний герой драми - людина з ніжною, вразливою душею, але разом із тим - сильним характером. Ніщо не страшить його - ні труднощі життя й невдачі, ні наклепи й переслідування ворогів, ні зрада друзів, ні цісар з його тюрмами й жандармами.

Із будь-яким горем ліричний герой готовий помірятися, але не може відмовитись від великого й сильного почуття любові, він не може вирвати з серця чарівний образ дівчини, котру покохав до самозречення. За причину своїх мук закоханий юнак вважає три недолі, що стали супутниками його життя: перша недоля - то "м'яке серце", друга - "холопський рід", третя - "горда душа". Людська гордість не дозволяє герою просити милостині в коханні, тому всі свої болі й страждання він "у серці здавлює на дні". Особисті переживання ліричного героя, його чистоту, самозреченість поет підніс на незрівнянну височінь духовної краси.

Чарівний образ дівчини, що є джерелом і радості, і муки ліричного героя, змальовує поет у вірші "Ой ти, дівчино, з горіха зерня...". Вродою дівчина - "з горіха зерня", а серцем - "колюче терня". Уста її - тиха молитва, а слово - "гостре, як бритва". Темніші від ночі очі коханої, а сама вона "ясная зоря". Це незвичайна врода дівчини бентежить душу закоханого юнака, а нерозділена любов важким тягарем лягає на серце.3. Вивчення мови художнього твору, розвиток усного та писемного мовлення учнів.

Розвиток мовлення учнів на уроці літератури має специфіку: діти вчаться не тільки володіти літерат. нормою, а й творити словесні образи - тропи і стилістичні фігури, писати в різних літературних жанрах. Треба прагнути, щоб з-під пера учня з'являвся текст, тобто зв'язне поширене висловлювання на певну тему. Градація письмових робіт така: переказ твору письменника; розгорнута письмова відповідь на питання; твір-мініатюра; твір. Для спостереження над мовою художнього твору необхідна теоретико- літературна база, зокрема та її частина, яка є спільною для літературознавства й лінгвістики: учень мусить знати види виражальних засобів мови на чотирьох рівнях - тропи, стилістичні фігури, лексичні засоби, звукові. Повторно читаючи текст твору або його фрагмент, він "упізнає" відомі йому засоби. Спостерігши певний засіб, слід його втлумачити - визначити, в чому образність висловлювання, яка його художня роль саме в цьому тексті, як він пов'язаний з іншими елементами художньої структури твору тощо. Активні форми роботи з мовою художнього твору мають бути цікавими, зорієнтованими на вікові психолого-фізіологічні особливості *дітей певного класу. Учитель застосовує диференційований та індивідуальний підходи, готуючи групові й індивідуальні завдання на урок та для виконання вдома. Ганна Токмань запропонувала таку класифікацію активних форм роботи з мовою художнього твору (на основі ознаки: зміст роботи):-Виписування цитат з їх тлумаченням. -Дослід, творчої лабораторії митця: зіставлення остаточного тексту з його рукописними варіантами. Робота зі словником: учень знаходить у словнику певного типу статтю, яка відповідає авторовому слову чи афористичному виразу.-Зіставлення авторського мовлен. з мовлен. іншого письмен.-Стилістичний експеримент.-Наукове узагальнення.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 1. Лексика сучасної української літературної мови з погляду її походження. Запозичені й іншомовні слова. Міжмовні контакти української мови. Дослідження української лексики у вітчизняному мовознавстві.

Лексичний склад української мови формувався і нагромаджувався протягом віків. Серед сучасних слів виділяють слова, різні за часом виникнення і за походженням. В словниковому складі мови вони відкладаються шарами. Перший шар становлять найдавніші слова, успадковані із спільноіндоєвропейського лексичного фонду. Другий шар становлять слова, що були успадковані із спільнослов'янського лексичного фонду. Третій шар становлять спільні східнослов'янські слова, які в південних і західних мовах не вживаються. Четвертий шар становлять власне українські слова, що поширені лише в українській мові. До найдавніших лексичних і словотворчих засвоєнь з інших мов належать і старослов'янізми, грецизми, латинізми. Інтернаціональними називаються спільні слова, що існують у багатьох споріднених і неспоріднених мовах. Інтернаціональна лексика виникла внаслідок постійних взаємозв'язків народів. Низка найменувань предметів і понять — іменників, рідше якостей — прикметників і дій — дієслів ще здавна переходили від однієї мови до іншої. Шляхи переймання слів, природно, не обмежуються рухом від мови до мови або навіть від діалектів до діалектів. Точна характеристика їх доконечно передбачає врахування також і розшарування суспільства — тих соціальних груп, які засвоюють або можуть засвоювати лексику від відповідних же чужомовних соціальних верств населення.

За походженням слова́ поділяються на власне українські та запози́чені з інших мов.

Словниковий склад мови постійно поповнюється як словами, що створюються на основі українських словотвірних засобів, так і запозиченими з багатьох мов: грецької (філологія, музей, театр), латинської (клас, аудиторія, конституція), німецької (бутерброд, солдат), англійської (баскетбол, дизайн), французької (кашне, пюре, пальто), італійської (соло, тріо, акорд) та інших.

Значну роль щодо шляхів переймання відіграють випадки фахового порядку. Усно через польське посередництво в українську мову, спочатку в міста і містечка, а потім і в села, проникла певна реміснича термінологія — номенклатура німецького походження.

Запозичення з різних мов відбулося за різних часів. Багато запозичених слів стали настільки звичними для нас, що вже не відчувається їхнє чужомовне походження (панчохи, цукор, кавун), інші навіть не набули здатності змінюватися за законами української граматики (меню, тріо, кашне).Визначити іншомовне слово можна за фонетико-граматичним оформленням та лексичним значенням. Скажімо, звук і літера ф не властиві для слов'янських мов, і всі слова в українській мові, що мають цей звук і, відповідно, літеру, за походженням є грецизмами та латинізмами: фізика, фігура, фокус, фея, факт тощо. Початковий звук і літера а взагалі характерні тільки для іншомовних слів, зокрема для арабських (алгебра, алкоголь), латинських (аудиторія, абітурієнт, ангіна), грецьких (алфавіт, автор, архів, азот, афоризм, анемія, автономія) 2. Джерела, соціальний і філософський зміст “Лісової пісні” Лесі Українки. Образи твору.

У драмі феєрії «Лісова пісня»(1911)поетеса по-філософськи осмислює й засобами художнього слова розкриває загальнолюдські проблеми добра і зла, прекрасного і потворного. Органічно переплітається у творі життя двох світів — природи й людини. Лісове царство представлене образами Мавки, Лісовика, Водяника, Перелесника, Того, що греблі рве, та інших. Лісові істоти олюднені, вони живуть І діють, розмовляють, як люди.

З цими істотами вступають у взаємини волинські селяни —Лукаш, його дядько Лев, мати Лукаша,молодиця Килина. Основний конфлікт драми підпорядкований головній ідеї твору — боротьбі за світле, гармонійне, вільне життя, за красу й вірність кохання, засудженню буденщини, тупості, сірості.

Історія кохання Мавки й Лукаша становить сюжет твору. Зав'язку конфлікту кохання зображено у другій дії— пізнього літа, коли в душі Лукаша в'яне поезія разом Із коханням до Мавки. Він вагається, не в змозі зробити вибір між вимріяним світом та буденщиною. Саме тоді з'являється молодиця Килина — втілення бездуховності та обивательської обмеженості. У третій дії драми Лукаш стає вовкулакою, але Мавка повертає йому людську подобу. Аж тут сама Мавка перетворюється на вербу. Драма закінчується епілогом — спалахом весняної краси, переможним співом кохання, усміхом щастя серед зимового сніговію."Лісова пісня"— це діамантовий вінець Лесі Українки», — писав М. Рильський.

Уперше драму-феєрію поставив 1918 р. Державний український драматичний театр (нині Дніпропетровський драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка) 3. Використання наочності при вивченні української літератури.

Художня література відтворює дійсність в живих картинах, і, по суті, сама є наочним відтворенням дійсності. Разом з тим, часто буває так, що засвоєнню літературного тексту допомагають музика, кіно, телебачення, образотворче мистецтво. Ці види мистецтва стають на уроці новим джерелом інформації, допомагають формуванню естетичних смаків, почуттів, можуть допомогти більш повному і чіткому оформленню в свідомості школярів тих образів, які зобразив письменник. Суміжні види мистецтва на уроці літератури, а також різноманітні графічні матеріали (таблиці, схеми, плакати, буклети і т.п.) називаються наочністю. У вік бурхливого розвитку технічних засобів, коли магнітофони, відеомагнітофони є у багатьох сім'ях, ( а треба, що були і в школах), значно розширюються і можливості навчання літератури за допомогою наочності. Використання наочності на уроках і в позакласній роботі носить принципово різний характер і переслідує різну мету. Функції наочності: Головна – допомогти учневі осягнути твір чи творчість письменника в цілому, в оволодінні теоретико-літературними знаннями, в розвитку мови – в вирішенні всіх завдань, які стояли перед вчителем літератури. Види наочності: У розпорядженні кожного вчителя є різні засоби наочності: ілюстративно-художні і графічні матеріали, грамзаписи, кінофрагменти, навчальні кінофільми, теле-уроки. Кожен з цих засобів належить до окремого виду наочності: зоровою, слуховою чи синтетичною. Зорова наочність. Це репродукції портретів письменника, ілюстрації до творів, картини жанрового характеру, фотографії місць, зв'язаних з життям письменника, скульптурні фігурки героїв книг, макети і т.п. Крім того, вчитель має можливість використовувати матеріали, які спеціально видаються для допомоги школі: набір листівок і фото за темами шкільного курсу літератури, альбоми „Письменник в образотворчому мистецтві", „Письменник в портретах, ілюстраціях і документах". Набори листівок називають роздатковим матеріалом.За своїм педагогічним призначенням, до зорової, ілюстративно-художньої наглядності віднесемо і статичні екрані засоби: діафільми, діапозитиви. До зорової наочності віднесемо і графічні: таблиці, схеми, плакати. Слухова наочність. Вміння відчути і оцінити звуковий образ, створений письменником – необхідна умова повноцінного сприйняття твору, особливо поетичного. У розпорядження вчителя повинна бути серія платівок „Шкільна фонотека", „Голоси письменників", „Спогади про письменників",

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ №____________ 1. Словосполучення, його ознаки. Розмежування вільних синтаксичних і фразеологічно зв’язаних сполучень слів. Типи синтаксичних словосполучень. Проблема сурядних словосполучень в україністиці.

Словосполучення — мінімальне смислове і грама­тичне об'єднання слів, що називає предмет, дію чи ознаку: духовне життя, історичний процес, руха­тися вперед, дуже якісний.

У мовознавців немає одностайної думки щодо визначення словосполучень та їх класифікації, але більшість схиляєть­ся до того, що словосполучення складається з головного та залежного слів. Головним словом є те, від якого ставиться запитання, а залежним — те, що відповідає на таке запи­тання:рідна (яка?) мова (головне слово мова);саджати (що?) берізки (головне слово саджати). Словосполучення поділяють на непоширені, що складають­ся з двох повнозначних слів {розроблені методи), та поширені, які об'єднують більше ніж два повнозначних слова (розробле­ні наукою методи). За кількістю слів, залежних від головного, виділяють прості словосполучення (від головного залежить одне слово): міська вулиця та складні (від головного залежать кілька слів, складні словосполучення членуються на прості ); гомінлива вулиця рідного міста. За належністю головного слова до певної частини мови ви­діляють:

іменні словосполучення, які мають за головне слово:

• іменник (музика осені, квітуча долина)',-прикметник (рожевий від морозу; дуже високий);

• займенник (хтось із нас, де з ким з присутніх)-,числівник (п'ятий за чергою, до двадцяти тисяч)-,дієслівні словосполучення: милується собою, завдати шко­ди, передбачити ситуацію;

прислівникові словосполучення: близенько до міста, зовсім скоро.

Розрізняють три способи зв'язку слів у словосполученні: узгодження, керування, прилягання.Узгодження — такий тип синтаксичного зв'язку у слово­сполученні, коли залежне слово стоїть у тій самій формі (роді, числі, відмінку), що й головне: сніжна зима (Н. в. одн. ж. р.), сніжної зими (Р. в. одн. ж. р.).Керування — тип синтаксичного зв'язку в словосполучен­ні, коли залежне слово стоїть у тій формі (відмінку), якої вимагає головне слово: змінювати (за чим?) за відмінками; укладати (що?) угоду, зустрітися (з ким?) зі звіром.Прилягання — такий синтаксичний зв'язок, коли залежне незмінюване слово приєднується до головного лише за змістом: сказане мимохіть, побачити здалеку, сидіти замислившись.

За будовою словосполучення бувають прості й складні. Словосполучення, утворене поєднанням двох повнозначних слів, називають простим. Словосполучення, утворене поєднанням трьох і більше повнозначних слів, називають складним. 2. Особливості розвитку української літератури кінця XIX - початку XX ст. Майстри української новели.

Літ. процес на зламі століть припадає на період інтенсивного розгортання визвольного руху в Росії. Небувале піднесення соц..і нац..-визвольних виступів народу, яке вилилося в револ. 1905—1907 рр., визначило характерні тенденції розвитку літ. не тільки на Наддніпрянщині, айв Галичині та Буковині, які перебували у складі Австро-Угорської імперії. Українські письм. зображують у своїх творах визвольну боротьбу народу, показують її політичні форми, зростання соц.. й нац..свідомості людей. Творчість письмен. пройнята ідеями патріотичного служіння рідній землі, наснажена оптимізмом, впевненістю у перемозі, у здійсненні високих ідеалів людства.Визвольний пафос характеризує творчість усіх письменників, що зверталися до теми народного життя на зламі двох століть. Цим пафосом пройнята проза М. Коцюбинського, В. Винниченка, Б. Грінченка, Г. Хоткевича, С. Васильченка. Закличні гасла звучать у ліриці Лесі Українки, І. Франка, М. Вороного, С. Черкасенка, X. Алчевської. Темні сили реакції викриваються і в драматичних творах Винниченка, Г. Хоткевича, А. Тесленка. Продовжували писати ті літератори, що сформувалися у 70—80-х роках XIX ст. Заявляла про себе і молодь — О. Маковей, В. Стефаник, Б. Лепкий, Олександр Олесь, М. Семенко та ін. На поч. XX ст. сформувалася група українських модерністів, осередком якої стало львівське видавництво «Молода муза». Молодомузівці видавали у 1906—1907 рр. журнал «Світ». Осередком східноукраїнського модернізму був київський журнал «Українська хата». З'явилися нові стильові течії. З-поміж них провідну роль відігравала «Нова школа», представниками якої були М. Коцюбинський, О. Кобилянська, В. Стефаник, поети М. Вороний, Олександр Олесь, , Г. Чупринка, Леся Українка, С. Черкасенко, В. Винниченко, Л. Старицька-Черняхівська. Укр. літ.цього часу зазнає також впливу імпресіоністичної (М. Коцюбинський), експресіоністичної (В. Стефаник) та символістичної (Олександр Олесь, М. Зороний, Г. Хоткевич) поетики. Для української прози XIX ст. головною була тема селянського життя. Розвиток капіталізму в нільському господарстві спричинив диференціацію селянства, породив пролетарів. Саме цей бікселянського життя зображується / творах М. Коцюбинського «Fata morgana», О.Кобилянської «Земля», Грицька Григоренка «Батько».

Еміграція галицького і буковинського селянства за океан правдиво відображена у творах В. Стефаника («Камінний хрест»), Т. Бордуляка («Бузьки»). Пробудження соціальної свідомості селянина досліджується у повістях «Перехресні стежки» і «Великий шум» І. Франка, оповіданнях «Виборець» Н. Кобринської, «За пашпортом» А.Тесленка, новелі «Палій» В. Стефаника. Тема світової війни 1914—1918 pp. була новою для укрліт., але письменники зуміли правдиво показати ті страждання, яких вона завдала народові.

3. Позакласна робота з української літератури.

Літературна освіта в школі здійснюється не тільки на уроці, а й позакласно. Передусім, шляхом індивідуальних занять. Заняття проводяться зі слабкими учнями з метою поліпшення їхніх знань, і з обдарованими учнями - задля розвитку їхніх здібностей. Щороку вчитель проводить індивідуальні заняття з учасниками філологічних олімпіад, готуючи їх до інтелектуального змагання.

Гурток, студія, клуб, товариство - форми організації групової позакласної роботи з літератури. Гурток створює вчитель, порадившись з учнями і відчувши їхню зацікавленість в ідеї. Як правило, гурток охоплює учнів одної, рідше двох паралелей. Зі створенням в Україні МАН з'явилася нагальна потреба у функціонуванні в школі гуртка науково-дослідного напрямку. Літературна студія об'єднує літераторів-початківців та літературних критиків. Головний зміст роботи студії - це надання можливості юним поетам,прозаїкам, драматургам, критикам виступити з читанням власних творів. Клуб - це гурт однодумців, людей, близьких поглядів та уподобань, (клуб шанув.поезії) Товариство - це об'єднання, яке проводить роботу з предмету кількома напрямами, має секції. Масові форми роботи застосовуються зрідка - раз на чверть у великій школі, раз на півроку в малій. Найпопулярніша проведення тижня української літератури.Олімпіади з літератури окремо не проводяться, сполучаються з мовними. Вони бувають шкільні, районні або міські, обласні, всеукраїнські.Літературний вечір - найважча форма позакласної роботи з предмету. Він потребує тривалої, іноді цілорічної підготовки. «Вечір стрілецької поезії «їм дзвони не дзвонили», "Бунтарський дух авангарду". Творчість письменників-емігрантів « Масовими заходами є також читацькі конференції, літературні екскурсії, фольклорні експедиції

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ №___________ 1. Прикметники як лексико-граматичний розряд слів. Історія формування прикметників.

Прикметник - це повнозначна змінна частина мови, яка виражає ознаку або властивість предмета і відповідає на питання який? Яка? Яке? Чий? Чия? Чиє?

Поняття якості в прикметнику може бути виражене безпосередньо(зелений овес, глибока річка) або через відношення до інших предметів(морський вітер), та через відношення до особи чи істоти(материна хустка).

Прикметники виражають залежні ознаки, тобто ознаки , що належать до значення інших слів, здебільшого іменників. Якщо прикметник разом з іменником становлять лексикалізоване словосполучення, тобто означають термін, географічну назву. Прикметники можуть сполучатися з різноманітними іменниками, які мають пряме й переносне значення. Основною морфологічною ознакою прикметників є те, що вони змінюються за родами і відмінюються за числами.

Прикметник виділився з класу іменників, первісно прикметники - це іменники, що вживалися в ролі означення; отже, дуже давно прикметники та іменники як окремі частини мови не розділялися. У староукраїнській мові прикметник вже є самостійною частиною мови.

В ХІст. Розрізнялися прикметники якісні та відносні, генетично всі прикметники скоріше всього, відносні. Староукраїнські якісні і відносні прикметники виступали у членній та не членній формі, змінювалися за родами, відмінками, числами, узгоджуючись з іменниками до котрих вони відносилися. В українській мові збереглося не багато прикметників із непохідними основами, це слова на означення кольорів і деякі інші. 2. Роман В.Підмогильного «Місто»: специфіка урбаністичних мотивів у доробку автора, маргінальність головного героя.

За сюжетом Степан Радченко - активний сільський юнак - приїздити до Києва, маючи на меті вступити до вищого навчального закладу. Герой мріє в майбутньому повернутися зі здобутими знаннями на село, для того, щоб засобами прогресу вивести його з багатовікової темряви . Тож на поч. твору бажання Степана досить благородні. Проте місто виявляється не просто скупченням великої кількості людей, що чужі одне одному . Одночасно це й велика сила здатна змінювати внутрішній світ людини, підлаштовувати її думки, бажання, переконання відповідно до обставин. Ще складаються. Столиця, яка видалася такою незрозумілою й чужою, спочатку заворожує юнака, потім захоплює в коло літературного життя, він починає писати, стає письменником і полишає навчання. На поч. твору Степан усвідомлено прагне завоювати місто підкорити його собі, своєму світосприйняттю. Згодом він поступово починає жити за законами міста, і думки про поверненш додому остаточно зникають. Проте, хай і підсвідомо, Радченко розуміє, що став у столиці перекотиполем, яке відніс вітер жити від свого коріння але так нікуди й не прибив . Місто не дало Степанові найголовнішого - душевної гармонії, спокою, а без цього на думку письменника, не виконає головного призначення в житті - не стане щасливою. Роман визначено як психологічний твір Образ Степана Радченка аж ніяк не однознач. Підмогильний знову і знову роздумує над феноменом людського буття, над тими неймовірними суперечностями, що терзають кожну особистість, над самою природою існування індивіда в оточені соб подібних, впливу романів «Батько Горіо» Бальзака, «Любий друг» Мопассана, «Кандід» Вольтера, які на той час переклада! В.Підмогильний. Специфіка урбаністичних мотивів у романі полягає у тому, що автор дуже добре орієнтується в місті, як у його географічному розположенні так і у найголовніших принципах перебування , животіння. Степан Радченко дуже хотів завоювати місто і йому це майже вдалося, та все ж таки місто поглинуло його.

3. Проблема уроку в сучасній лінгводидактиці. Типи і структура уроків української мови. Методика побудови уроків з української мови в залежності від змісту, теми, мети, етапів навчання, особливостей колективу школярів тощо.Проблема типології шкільних уроків ще більше ускладнюється, коли її розглядають у зв’язку з викладанням української мови в російськомовному середовищі. Адже до результатів взаємодії двох близькоспоріднених мов на одній території належить не тільки їх взаємне збагачення, але й явище інтерференції, яке виникає внаслідок впливу елементів системи однієї мови на другу і спричинюється до порушення норми. Подолання інтерференції, опанування норм і культури мовлення в широкому розумінні цього поняття становлять науково-практичний аспект проблеми типології шкільних уроків з української мови, яка є актуальною, зокрема, в східних регіонах України. Кожний урок включає безліч різних видів робіт, прийомів, методів і засобів навчання, що визначають характер діяльності вчителя і учнів. Такі багатоаспектні явища, як відомо, насилу піддаються групуванню і класифікації. По-перше, одні й ті самі елементи і компоненти можуть бути частинами різнотипних уроків. По-друге, загальні підстави групування (дидактичні цілі, етапи навчання, зміст уроку і т. д.) можуть по-різному інтерпретуватися.

Наприклад, така мета, як вивчення нового, в одних випадках може реалізовуватися на пояснювальних уроках, а в інших – на тренувальних, коли нове правило після його подання учням засвоюється в основному шляхом мовленнєвого тренування і закріплення його на практиці. Як видно, тільки формально такі два типи уроків можна вважати збіжними за метою.

Проблему типології уроків розпочали посилено розробляти з 30–40-х рр. XX ст. Великий внесок у її розв’язання зробили такі учені, як С.В. Іванов, Б.П. Єсипов, І.Н. Казанцев, І.І. Титов, В.П. Шацкий, у 50–60-і рр. минулого століття – М.І. Данилов, І.Т. Огородников, Р.Г. Лемберг, Т.А. Ільїна та інші.

Порівняємо дві показові класифікації. С.В. Іванов відповідно до етапів процесу навчання виділяє такі типи уроків: 1) ввідний; 2) первинного ознайомлення з матеріалом; 3) засвоєння нових знань; 4) застосування набутих знань на практиці; 5) навичок; 6) закріплення, повторення та узагальнення; 7) контрольний; 8) змішаний, або комбінований .

«Методична типологія уроків є подальшою конкретизацією загальної типології, розкриттям її предметної сутності» [16, 76]. Не випадково провідні учені-дидакти, які розробляють цю проблему, неодноразово підкреслювали, що в дидактиці даються тільки загальні орієнтири для групування уроків з кожного навчального предмета. Особливо це стосується методики навчання мовам, оскільки, як правило, загальнодидактичні класифікації розраховані головно на «теоретичні» предмети, де процес здобування знань домінує над виробленням умінь і навичок або, в усякому разі, не є прикладним щодо мовленнєвого тренування. Так, орієнтовну структуру уроку засвоєння нових знань, згідно з В.А. Оніщуком, становлять такі елементи:

1) перевірка домашнього завдання, відтворення і корекція опорних знань учнів;

2) повідомлення теми, мети, задач уроку і мотивація навчальної діяльності школяра;

3) сприйняття і первинне усвідомлення нового матеріалу, осмислення зв’язків і відношень в об’єктах вивчення;

4) узагальнення і систематизація знань;

5) підбиття підсумків уроку і повідомлення домашнього завдання .

Як бачимо, тут відсутній основний структурний елемент, який переважає в умовах комунікативного навчання, – формування мовленнєвих умінь і навичок. У сучасній методиці навчання мов заслуговує на увагу типологія А.М. Бєляєва. Указуючи п’ять основних типів уроків мови: 1) вивчення нового матеріалу; 2) закріплення вивченого; 3) перевірки і обліку набутих знань, умінь і навичок; 4) аналізу контрольних робіт; 5) узагальнення і систематизації вивченого, повторення певної теми, розділу.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 1. Функціональні стилі сучасної української мови, їх загальна характеристика.

Під функціональними стилями літературної мови розуміють її різновидності, які обслуговують різноманітні сфери суспільного життя. Усна форма літературної мови має лише один стиль - розмовний; у писемній виділяють: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній. У будь-якій мові є стилістично нейтральні елементи, що вживаються у кожному з названих стилів. Тому всі стилі взаємопов'язані між собою.

Для розмовного стилю властиве вживання розмовно-побутових слів і форм, які надають мовленню невимушеного характеру, дають змогу тому, хто говорить, висловити різноманітні почуття по відношенню до того, про що повідомляється. Науковий стиль завдання якого є найбільш точно передати і зберегти наукову інформацію, володіти мовними засобами, які забезпечують точність у вираженні думки.

Офіційно-діловий стиль характеризується максимум стандартизації і мінімум експресивності мовних засобів. Йому властиві так звані мовні штампи. Офіційно-ділові документи оформлюються за відповідним зразком і мають усталений порядок викладу. Публіцистичним стилем передається не тільки інформація про різні сторони нашого життя, насамперед політичного. Даний стиль виявляється у статтях, нарисах, фейлетонах.

Художній стиль характеризується багатством зображальних засобів, широким застосуванням різноманітних прийомів створення емоційно-експресивного забарвлення. 2 П’єса М.Куліша «Мина Мазайло» як філологічний водевіль. Проблематика, образна система твору.

Багато літературних та навколо літературних суперечок виникло навколо «філологічної» комедії «Мина Мазало» (1928р.).її герої, як і Мольєрівський Журден («Міщанин - шляхтич»), за допомогою вчительки «правільних проізношеній» та зміни прізвища на відверто російське намагається ввійти у «вищий світ». Інакше не може бути, там, де люди принципово відірвані од багатовікової національної культури,- тобто там, на Холодній Горі у Харкові, в родині службовця Мини Мазайла , обивателя, штучно створеної радянської людини в першому поколінні. Специфіка п'єси в тому полягає, що всі її персонажі не можуть сприйматися серйозно, тобто всі вони смішні. «Дискусія» у родині Мазайлів за участю родичів із Курська й Києва та комсомольців пародіює стиль радянського життя 20-х років, коли створювалася видимість розмаїття думок за повної тоталіризації, сутності людського існування. Мислення за Кулішем - не витвір сучасної доби, це риса релігійного типу свідомості взагалі, соціального міфотворення будь-якого ґатунку. Отже, проблема міщанства - для русифікованих міщан «прілічнєє бить ізнасілованой, нежеле українізованою) (тьотя Мотя). Водночас не чужа вона й молодим героям комедії: комсомольці мріють про запровадження всесвітньої номерної системи , Минин син Мокій схибився на «укрмові» та всерйоз хоче додати до батькового прізвища ще й предківське - Квач. Тому доходимо висновку всі дійові особи не можуть сприйматися як позитивні персонажі , себто всі вони насамперед,смішні. 3.Планування уроків мови, підготовка до них, спостереження та аналіз. Шляхи піднесення ефективності уроку з української мови в сучасній школі.

Підготовка вчителя до уроку складається з двох органічно пов'язаних між собою етапів: планування системи уроків з теми і конкретизації цього планування стосовно кожного уроку, осмислення і складання планів окремих уроків. Тематичне планування призначене для визначення оптимальних шляхів реалізації освітньої, розвиваючої і виховної функцій навчально-виховного процесу в системі уроків і позаурочних занять з даної теми або розділу навчальної програми. До цієї системи, в залежності від основної дидактичної мети, можуть ввійти як уроки різних типів і видів, так і інші форми організації позакласної та позаурочної роботи учнів. Успіх тематичного планування залежить від того, наскільки чітко учитель уявляє собі, що повинні учні міцно засвоїти, з чим познайомитися, що вміти, знати і т.д. Тому тематичне планування розпочинається з ретельного вивчення вчителем навчальної програми з предмету, освітніх стандартів, визначення основних виховних і розвивальних завдань у межах навчального предмету в цілому і з даної теми, зокрема. Безпосередня підготовка вчителя до уроку — це планування уроку, конкретизація тематичного планування, стосовно кожного окремо взятого уроку, осмислення та складання плану і конспекту уроку після того як визначено основний зміст і спрямованість уроку. План уроку необхідний кожному вчителю, незалежно від його стажу, ерудиції і рівня педагогічної майстерності. Складається він на основі тематичного плану, змісту програми, знання вчителем учнів, а також рівня їх підготовки. В плануванні уроку і розробці технолога його проведення виділяються дві взаємопов'язані частини: 1) осмислення мети уроку, кожного його кроку; 2) запис у спеціальному зошиті в тій чи іншій формі плану уроку.План уроку — це початок творчого пошуку, засіб ефективності уроку, реалізація задуму вчителя, ґрунт натхнення і талановитої імпровізації. В ньому відображається тема уроку, клас, в якому він проводиться, мета уроку з конкретизацією його дидактичних завдань, короткий зміст матеріалу, який вивчається на уроці, визначаються форми організації навчально-пізнавальної діяльності учнів, методи, засоби навчання, система завдань, в процесі виконання яких здійснюватиметься актуалізація раніше засвоєних знань і способів діяльності, формування нових наукових понять і способів діяльності та їх використання в різних ситуаціях навчання, контроль і корекція навчальної діяльності учнів в їх поступальному русі від незнання до знання, від невміння до вміння здійснювати необхідні практичні пізнавальні дії в процесі реалізації завдань уроку.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 1. Речення як синтаксична одиниця. Ознаки речення. Предикативність та інтонація повідомлення як основні визначальні ознаки речення.

Речення— це осмислене сполучення слів або окреме слово, граматично й інтонаційно оформлене як відносно закінчена цілість, що несе певну інформацію.Наприклад, сполучення слів На порозі вже стоїть літо.Речення від слова й словосполучення відрізняється трьома основними ознаками: комунікативністю, модальністю й предикативністю. Комунікативність — це спрямованість висловлювання на слухача, яка виражається за допомогою інтонації (підвищення й пониження тону, інтонаційне виділення окремих слів тощо), вставних слів на зразок чуєте, знаєте, майте на увазі, уявіть собі, підсилювальних часток, звертань тощо. Той, хто говорить, хоче, щоб його слухали й реагували на його мову.

Модальність — це особисте ставлення мовця до власного висловлювання, яке (ставлення) виражається за допомогою інтонації (інтонація може бути стверджувальною й заперечною, серйозною й іронічною тощо); вставних слів на зразок на жаль, Мабуть, може, здається, безперечно, справді; часток, таких, як невже, авжеж, ніби, начебто, таки; способу дієслова (дійсний, Умовний чи наказовий). За допомогою цих засобів ми можемо адати своєму повідомленню різних відтінків, часом навіть протилежного значення.

Предикативність — це прив'язка висловлювання до дійсності, що виражається за допомогою часових форм дієслові (минулий, давноминулий, теперішній чи майбутній час) та обставин місця й часу (просторова й часова віднесеність). Інтонація речення включає в себе:

а) підвищення й пониження тону (мелодика мовлення);

б)збільшення й зменшення сили голосу (інтенсивність мовлення);

в) прискорення й сповільнення вимови (темп мовлення)

г) певне чергування напруження й послаблення наголошених і ненаголошених складів (ритм мовлення)

д) виділення окремих слів у реченні (фразовий, логічний та емфатичний наголоси). 2. М.Хвильовий — творець неоромантичної, лірико-імпресіоністичної новели. Новела «Я (Романтика)»: проблематика, конфлікт, своєрідність сюжету.

Зважаючи на безперечне літературне новаторство його творчої манери письма, О. Білецький назвав М.Хвильового основоположником справжньої нової укр.. прози. Новели письменника приваблюють стильовою мистецькою самобутністю, засвідчують утвердження нової манери письма. Як зазначає Раїса Мовчан, Хвильовий тяжіє до романтичного сприйняття життя - за світовідчуттям він був романтиком і мрійником. Однією з найважливіших для Хвильового впродовж усієї його творчості була проблема розбіжності мрії і дійсності. А звідси в його новелах майже завжди два плани: буденне сьогодення і протиставлене йому омріяне майбутнє або ідеалізоване минуле. У центрі новели «Я(Романтика)» - проблема гуманності і фанатичної відданості своїй справі революції. Це твір героїко- романтичного жанру . Вічне протистояння добра і зла в новелі перенесене в душу героя. Тривожний ліричний зачин допомагає зрозуміти всю глибину трагедії. У новелі письменник , ніби простежує процес роздвоєння людського «Я». Кульмінаційним моментом є драматичні рядки, з яких стає відомо, що мати розуміє всі витоки поведінки сина -вбивці. У центрі є душа героя , її страждання, розгубленість, безпорадність, невміння вибрати єдиного правильного шляху. Новела «Я». - твір досить складний. У ньому переплітається дійсність та марення, ілюзія та реальність. У новелі головний герой розколюється. Перше «Я»-комунарське, яке говорить, що й далі варто вбивати, бо це потрібно для революції. Друге «Я»- зовсім інше, протилежне, це людське «я» , яке мандрує до хатини матері. Коли герой вбиває свою матір, революційне «Я» перемагає людське «Я». Герой приречений на загибель. Вперше в малій прозі Микола Хвильовий показав, як деформується омріяні ідеали революції. Руйнується людська мораль, нехтуються нехтуються етичні норми, вмирає духовність. Прекрасна «залізна комуна» була для Хвильового ідеалом гуманізму, гармонійною світобудовою, де все - заради людини. Його віра в комунізм - віра в прийдешнє торжество гуманізму. Адже на ріках невинної крові не могло настати гуманне суспільство.

3. Класифікація методів і методичних прийомів навчання української мови. Методи теоретичного вивчення матеріалу, їх порівняльний аналіз.

Мет. навч. - це складна педагогічна категорія, завдяки якій реалізуються всі функції навчання.

С. Човдаров, М. Масальський, Є. Дмитровський мет. навч. називають взаємозв'язані способи роботи вчителя і учнів, за допомогою яких здійснюють завдання навч.процесу.І. Олійник: методи навчання - це об'єднана в одне ціле діяльність вчителя й учнів, спрямована на засвоєння мовних знань, умінь і навичок. Класифікації є: за джерелом знань; рівнем пізнавальної діяльності учнів, способ взаємодії учителя і учня на уроці. І. Лернер, виділяє: -пояснювально-ілюстративний; - проблемний виклад; - репродуктивний; - частково -пошуковий (евристичний); -дослідницький.За джерелами знань визначають С. Чавдаров, О. Текучов, Л. Федоренко: 1) слово/розповідь вчителя; 2) бесіда; 3) аналіз мови/спостереження за мовою/ граматичний розбір; 4) вправи; 5) використання наочних посібників (схем, таблиць); 6)робота з навчальною книгою; 7) екскурсія. Прийом є елементом методу, засобом його реалізації, пізнавальним актом. Його риси: по-перше, здатність включатися в різні методи, по-друге, частковість, через що прийомом часто називають деталлю методу. Вибір мет. та прий. Здійснюєьбся в процесі підготовки до уроку. Основне призначення мет: подати учням навчальну інформацію і забезпечити її сприйняття, осмислення, запам' ятовування.

> > Мето́дика виклада́ння украї́нської мо́ви — розділ педагогіки, який вивчає форми, методи і зміст навчання української мови у початкових, середніх та старших класах загальноосвітньої школи. Методика викладання тісно пов'язана з такими напрямками мовознавства, як соціолінгвістика, діалектологія, а також із загальною дидактикою та психологією.Найпоширеніші в педагогіці такі класифікації методів навчання:за джерелом передачі та сприймання навчальної інформації - словесні, наочні, практичні (С. Петровський, Є. Голант);за характером пізнавальної діяльності учнів-пояснювально-ілюстративний, репродуктивний, проблемне викладання, частково-пошуковий, дослідницький (І. Лернер, М. Скаткін);залежно від основної дидактичної мети і завдань - методи оволодіння новими знаннями, формування вмінь і навичок, перевірки та оцінювання знань, умінь і навичок (М. Данилов, Б. Єсипов); методи усного викладу знань, закріплення навчального матеріалу, самостійної роботи учнів з осмислення й засвоєння нового матеріалу роботи із застосування знань на практиці та вироблення вмінь і навичок, перевірки та оцінювання знань, умінь і навичок (ІХарламов);класифікація з точки зору цілісного підходу до діяльності у процесі навчання - методи організації та здійснення навчально-пізнавальної діяльності.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ №

1. Іменник. Семантичні і морфологічні ознаки, синтаксична роль. Лексико-граматичні категорії іменників. Історія їх формування.

Іменник - це повнозначна частина мови, яка має значення предметності й відповідає на питання хто? що?Під поняттям предметності в граматиці розуміють не тільки назви конкретних предметів, а й опредмечені ознаки, дії та стани, абстрактні понятгя. Іменникам властиві граматичні категорії числа, роду, відмінка: іменник має форму числа. Однина позначає один предмет, відокремлений від низки однотипних. Множина виражає неозначену кількість однорідних предметів; кожен іменник у формі однини обов'язково належить до одного з трьох родів - чоловічого, жіночого, середнього; усі іменники, навіть ті, що не змінюють своїх закінчень з а відмінками та числами, є словами, які можуть відмінюватися, тобто стояти в такому чи іншому відмінку. Відмінки разам з прийменниками виражають синтаксичні відношення іменників до інших слів словосполучення й речення. У реченні іменник виступає підметом, додатком, означенням, обставиною. У іменниках категорія роду виявляється різними мовними засобами: позитивного або негативного чи нульовою флексією, суфіксами, пояснюючим словом. Іменники. Що вживаються в множинні - категорії роду не мають. Категорія числа - однина і множина, що характеризує більшість іменників. Категорія відмінка виявляється у формах словозміни. Відмінок виражає синтаксичні функції іменника, вказує на відношення іменника до інших слів у реченні. Граматичні категорії староукраїнського іменника в основному у були такими ж як і в сучасній українській мові. Найсуттєвішою ознакою є категорія роду. Категорій числа в староукраїнській мові було три: одиничний предмет, двоїна, множина. Утрата двоїни відбулася в 13 столітті. У праслов’янській та староукраїнській мові активно функціонувала граматична категорія персональності.

2. Новаторський характер роману Ю.Яновського «Чотири шаблі»: тематика, проблематика, особливості сюжету.

Тема твору: національно-визвольний рух на Україні та його трагічні результати. Твір також новаторський на рівні форми: роман у новелах Ю.Яновський започатковує таке явище як роман у новелах. Він збагачує роман рисами властивими новелі (сконденсованість і лаконізм - скупе письмо). Роман складається з 7-ми частин-новел, при цьому кожна новела є самодостатньою. Яновський у цьому творі змішує прозу із віршами, а також із піснями. Кожна новела має обов'язків пісенний зачин, перед кожною новелою цитується пісня. Пісня звучить як авторське тлумачення , авторський роздум, певний настрій. Темою роману стала громадянська війна . Герої «Чотирьох шабель» - це відродженні в нових умовах лицарі козацького роду гострими шаблями виписували героїку нашої історії, здобувши ту святу волю й правду, котра триста років була під владою в нашого північного завойовника . Друзі Шахай, Остюк, Галай, Марченко взялися створити бойові загони, навіть цілу армію, щоб захистили революцію, тому що Україна перетворилася на один із найзапекліших плацдармів громадянської війни. Проблематика твору полягає у загальнолюдському жаданні волі, про українську нескореність. Особливості сюжету «Чотирьох шабель» полягають у пісенній структурі . Таку форму обрав письменник тому, що пісня - один із найлаконічніших художніх жанрів. Все те, що було поза пісенним , тобто являло собою будні революції у творі свідомо опущено , завдяки чому досягнуто стислості поетичності в художньому осмисленні теми. Герої роману різні, але об'єднані спільною метою в своєму бажанні врятувати країну.

3. Застосування інноваційних (інтерактивних) методів, прийомів виховного навчання української мови та технічних засобів.

На сучасному етапі розвитку освіти діти дійсно навчаються завдяки тому, що можуть повністю себе реалізувати. Вони не бояться висловити свою думку, критику, не бояться бути почутими. На таких уроках учитель повинен стати невидимим диригентом, який вміє вчасно почути, помітити, підтримати кожного учня. Коли діти працюють разом, вони формують навички, необхідні для самостійного життя:- розв’язувати конфлікти;- активно слухати; критикувати думку, а не того, хто її вислови,аналізувати; приймати рішення. Школа має бути не підготовкою до життя, школа має бути життям. Досягнути цього можна, створюючи інтерактивне середовище навчання, використовуючи парні, групові, колективні форми діяльності. Тому в навчально-виховному процесі повинні ефективно використовуватися такі інноваційні технології:- розвивальне навчання; інтерактивні технології; проектне навчання; гуманно-особистісна технологія; ТРВЗ (теорія розв’язування винахідницьких задач). Розробку елементів інтерактивного навчання знаходимо у працях В. О. Сухомлинського, учителів-новаторів 70-80-х років (Ш.Амонашвілі, В. Шаталова, Є. Ільїна, С. Лисенкової та ін..). Суть інтерактивного навчання полягає в тому, що взаємодія вчителя і учня розуміється як безпосередня міжособистісна комунікація, найважливішою особливістю якої є здатність людини «брати на себе роль іншого», уявляти, як її сприймає партнер у спілкуванні або група, і відповідно інтерпретувати ситуацію та конструювати власні дії. Застосування цих технологій у навчанні дає змогу учням: - ґрунтовно аналізувати навчальну інформацію, творчо підходити до засвоєння навчального матеріалу; - навчитися слухати іншу людину, поважати альтернативну думку; - моделювати і розв’язувати пізнавальні, життєві та соціальні ситуації, таким чином збагачуючи власний пізнавальний і соціальний досвід; - учитися будувати конструктивні відносини в групі, визначати своє місце в ній, уникати конфліктів, розв’язувати їх, шукати компроміси, прагнути до діалогу, знаходити спільне розв’язання проблеми; - розвивати навички проектної діяльності, самостійної роботи, виконання творчих робіт тощо. Інтерактивні технології потребують певної зміни у житті всього класу, а також значної кількості часу для підготовки як учнів, так і педагога. Починати необхідно з поступового використання технологій, доцільно навіть створити цілісний план поступового впровадження інтерактивних технологій. Краще старанно підготувати декілька інтерактивних занять у навчальному році, ніж часто проводити похапцем підготовлені «ігри». Використовуються спочатку такі прості інтерактивні технології: - робота в парах; - робота в малих групах; - мозковий штурм тощо. Заняття з використанням інтерактивних технологій проходять цікаво, продуктивно, знімають закомплексованість в учнів з різним рівнем навчальних досягнень. Головне, що відбувається розвиток творчих здібностей учнів, пізнавальних інтересів, значно зростає ефективність уроків читання, в учнів виникає бажання читати художню, наукову літературу, дитячі газети і журнали. Серед зазначених технологій використовуємо такі їх види:- інформаційні технології;- електронні підручники;- окремі типи файлів (зображення, відео-, аудіо-, анімації);- розроблені авторські уроки (інтеграція різних об’єктів в один формат- презентації, web-сторінки).Дидактичні можливості мультимедійних засобів навчання, що використовуються на уроках української мови та літератури, можна стисло визначити так:- посилення мотивації навчання;- активізація навчальної діяльності учнів, посилення їх ролі як суб’єкта навчання діяльності (можливість обирати послідовність вивчення матеріалу, визначення міри і характеру допомоги та ін.); - індивідуалізація процесу навчання, використання основних і допоміжних навчальних впливів, розширення меж самостійної діяльності школярів;

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ №____________ 1. Склад як явище фонетичне. Основні закономірності складоподілу в українській мові. Типи складів. Морфемне членування слова і складоподіл. Дослідження в україністиці цього питання.

У процесі мовлення мовний потік розпадається на відрізки більшої чи меншої довжини. Найбільшими одиницями є речення, що розпадаються на менші одиниці – синтагми. Із синтагм виділяються слова, а зі слів – найменші вимовні одиниці – склади. Розрізняють склади відкриті й закриті, крім того, виділяють прикриті та неприкриті. Відкритим називається склад, що закінчується на голосний (во-да, со-ло-ма), закритим – склад, що закінчується на приголосний (гір-кий, сол-дат). Прикритим називається склад , що починається на приголосний (пар-та), неприкритим  - склад, що починається на голосний (он, оз-до-ба).

Складоподіл

Для української мови, як і для інших слов’янських мов характерне загальне тяжіння до відкритих складів. Це виявляється в тому, що межа між окремими складами проходить найчастіше після голосного звука перед приголосним, наприклад: се-стра, мі-ста, за-здрий. Проте при збігові кількох приголосних складова межа часто проходить всередині цієї групи, наприклад: книж-ка, гол-ка, дзвін-кий.

Коли голосний поєднується з одним приголосним, поділ слова на склади труднощів не викликає. При збігові кількох приголосних встановлювати складову межу буває важко. Існують такі основні правила складоподілу:

1. Один приголосний, що стоїть між голосними, завжди належить до наступного складу, наприклад: по-су-ха, за-го-ро-да, си-то.

2. Два шумні приголосні (обидва дзвінкі або обидва глухі) належать звичайно до наступного складу, наприклад: мі-сто, во-ско-вий, ді-жда-ти-ся, не-спо-кій, при-ї-зди-ти, не-ща-стя.

3. Три приголосні, коли два перші з них шумні (обидва дзвінкі або обидва глухі), а третій сонорний, належать до наступного складу, наприклад: го-стрий, по-стріл, за-здро-щі.

4. Сусідні приголосні, перший з яких більш гучний, ніж другий, належать до різних складів, наприклад: каз-ка, груд-ка, вез-ти.

5. Якщо між голосними є два або більше приголосних, то звуки [j], [в], [р], [л], [м], [н], що йдуть після голосного, належать до попереднього складу, а звуки, що стоять після них, - до наступного: гай-ка, май-струвати, гав-кати, гір-ко, пал-ко, ям-ка, син-ку.

6. Коли другим приголосним є звук [j], [в], [р], [л], [м] або [н], то разом з попереднім він відходить до наступного складу: за-б/йу/, лю-блю, му-дрий, ну-дний, по-свист, Ку-зьма.

7. Два сусідні сонорні приголосні належать до різних складів: гар-ний, сур-ма, сум-ний, гор-ло.

8. Подовжені приголосні при складоподілі розділяються: одна частина належить до попереднього складу, а друга – до наступного: об-бити, жит-тя, зіл-ля.

Принципи таких правил складоподілу стають зрозумілими на основі теорії сонорності. За сонорністю, тобто гучністю, звуки поділяються на такі групи: голосні (найгучніші), далі – в порядку зменшення гучності – сонорні приголосні, дзвінкі й глухі. Голосні, як найгучніші, утворюють вершину складу. Коли між складами виявляється збіг приголосних, то межа між складами повинна пройти так, щоб гучність звуків попереднього складу поступово спадала, а наступного – зростала. Крім того, слід враховувати тенденцію слів до відкритих складів. Так, наприклад, у слові казка за законом відкритого складу складова межа мала б пройти перед [з]. Але в цьому випадку другий склад починався б дзвінким [з], після якого йде глухий [к], а ще далі – голосний [а], тобто сонорність була б вища на початку складу, далі спадала б і потім знову наростала б. Це суперечить природі складу. Тому складова межа, всупереч тенденції до відкритого складу, проходить після [з].

У слові ж гострий, наприклад, складова межа проходить після [о] згідно із законом відкритого складу. У другому складі сонорність, як і слід, наростає.

Ці правила поки що є орієнтовними. В українському складоподілі спостерігається неусталеність, і він ще остаточно не досліджений.

Склад – це чисто вимовна одиниця, не зв’язана зі значенням. Тому поділ на склади не збігається із членуванням слова на найменші смислові одиниці – морфеми (корінь, префікс, суфікс, закінчення). Разом з тим в усній мові вплив морфологічної будови слів на складоподілі іноді позначається. Так, наприклад, у слові підживити можливі два поділи слів на склади: пі-джи-ви-ти і під-жи-ви-ти; у слові розбивати – ро-зби-ва-ти і роз-би-ва-ти й под.

Важливо також мати на увазі, що між фонетичним і орфографічним складоподілом також немає повного збігу. Хоча в основу правил переносу частин слів покладено складовий принцип, тобто слова переносяться по складах, проте великою мірою враховується й морфологічна будова слова – принцип збереження єдності морфеми. 2. Новаторство О.Довженка у створенні жанру кіноповісті. Проблема національної свідомості та історичної пам’яті в кіноповісті „Україна в огні”.

Творчий спадок О.Довженка надзвичайно різноманітний - він був кінорежисером, сценаристом, письменником, художником, публіцистом водночас. Можемо говорити про єдину для фільмі, кіноповістей, оповідань поетику О.Довженка. Під впливом його сценаріїв почався процес зближення кінодраматургії з літературою й утвердився новий літературний жанр - кіноповість.

Перу О.Довженка належать кіноповісті «Арсенал», «Аероград», «Щорс», «Україна в огні», «Повість полум'яних літ», «Мічурін», «Земля», «Зачарована Десна», «Поема про море». Кожен із цих творів має свою специфіку. Так, «Зачарована Десна» за всіма жанровими ознаками є ліричною повістю.

«Україна в огні» (1943) більш подібна до кіносценарію. Доля звичайної родини Запорожців, що уособлює життя укр.. народу, складається трагічно. « 3 вогню - та в полум'я»,- говориться в народі. У кіноповісті знаходить відображення відверта, не прикрита пафосними словами правда про війну і становище України між двох вогнів - німецької та радянської деспотії: «Україна у вогні! Україна в Ярмі!».

Доля родини Запорожців трагічна. Жорстока війна забирає синів на фронти, не всім удається повернутися назад. Єдину доньку чекає німецький полон. Та з усіх випробувань Запорожці виходять достойно не втративши національної та людської гідності, пронісши крізь горе та смертельний ризик чуття єдиної родини, що об'єднує та возвеличує їх. У творі вони збираються за спільним сімейним столом: одні реальні, живі, інші - тільки подумки, у спогадах рідних. Однак саме це єднає символізує незнищенність українського роду, а, значить - і України.

Україна в огнi” – твiр про трагедiю українського народу. Сьогоднi цiлком аргументовано дослiдники стверджують, що сталiнський режим був жорстоким, антинародним. Злочинне нехтування життями людей призвело до численних трагедiй, непоправних втрат, катастроф, смертей у ходi вiйни. Для Олександра Довженка завжди найбiльшу цiннiсть у життi мала людина. Усiєю своєю творчiстю вiн принципово обстоював твердження, що людина – особистiсть. Для Довженка суттєвою була тiльки правда i бiльш нiчого, крiм правди. Для нього Україна – це українцi. Тому в центрi твору – трагiчна доля Лаврiна Запорожця, простого селянина-хлiбороба, що уособлює собою долю всього українського народу. Найтрагiчнiшою сторiнкою iсторiї України є доля жiнки на вiйнi. Засуджуючи війну, автор неодноразово виявляв свій великий гнів до загарбників, осмислював дух непокори всього українського народу. У творі утверджується висока ідея невмирущості української нації, високої моралі українців. Особливо мужнім змальовано Лавріна Запорожця. Не з доброї волі ставши старостою у німців, він налагоджує зв’язок з партизанами, сприяє їм, аж доки сам не потрапляє в концтабір. Таким чином, письменник показує, що у хвилини найтяжчих випробувань кращі сини українського народу не корилися. Вони мужньо відвойовували свій край і власну волю. У кіноповісті “Україна в огні” письменник художньо інтерпретує війну як загальнонаціональну трагедію. Через призму трагічного він розкриває історичну долю нації мужніх Запорожців, нескорених Кравчин, Орлюків, яким не раз судилося брати у руки меч, щоб захистити свою волю. 3. Програмоване і комп’ютеризоване навчання. Методи формування способів і прийомів розумової діяльності при викладанні мови (креативне і критичне мислення).Варіантом керівництва пізнавальною діяльністю учнів є програмоване навчання. Цей вид навчання ґрунтується на певних дидактичних принципах, сприяючи індивідуалізації навчальної діяльності. Виділяють лінійне, розгалужене і змішане програмування. Програмоване навчання - система подавання теоретичного матеріалу та організованих форм навчальної роботи учня, що сприяють йому у самостійному здобуванні знань, оволодінні уміннями і навичками. Ґрунтується програмоване навчання на загальних і специфічних дидактичних принципах (послідовності, доступності, наступності, систематичності, самостійності), які реалізуються у процесі виконання головного його елемента- навчальної програми. Головною проблемою програмованого навчання є моделювання, конструювання навчальних програм, підручників, навчальних посібників, евристичне програмування та ін. Креативні методи навчання орієнтовані на створення учнями власних освітніх продуктів. Пізнання при цьому можливе, але воно відбувається саме під час та за рахунок творчої діяльності учня. Головним результатом є отримання нового продукту. Критичне мислення — це: • уміння урівноважувати у своїй свідомості різні точки зору;• об'єднання активного й інтерактивного процесу; • перевірка окремих ідей на можливість їх використання; • моделювання систем доказів, на основі яких базуються різні точки зору в разі; • переоцінка та переосмислення понять та інформації; • здатність знайти необхідну інформацію та використовувати її самостійно під час прийняття рішення.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 1. Граматична форма слова. Синтетичні й аналітичні форми слів в українській мові. Граматична форма слова - єдність граматичного значення і засобів його вираження; співвіднесеність певного граматичного змісту з певним граматичним способом у їх єдності.

Так, у фразах на крилах пісні і вдихнути нове життя цій пісні маємо дві різні форми - пісні та пісні, бо в них реалізовані різні значення (значення родового відмінка в першій формі і значення давального відмінка у другій). Форми читатиму і буду читати також слід інтерпретувати як різні, бо, хоч тут однакове значення (значення майбутнього часу, першої особи однини), але різне граматичне вираження (проста і складна форма майбутнього часу).

Різні форми слова становлять його парадигму. Наприклад: читати, читаю, читаєш, читає, читаємо, читаєте, читають, читав, читала, читало, читали, читатиму, читатимеш, читатиме"., буду читати, будеш читати..., читав би, читали б, читай, читаймо, читайте, хай читає, хай читають, читаючи і т.д.

Розрізняють синтетичні (прості) й аналітичні (складні) форми слова.

Синтетичні форми - форми, в яких граматичне значення виражене в межах слова, тобто лексичне й граматичне значення синтезовані в одній формі.

Наприклад: праця (граматичне значення називного відмінка однини жіночого роду виражене закінченням слова -а), важніший (граматичне значення вищого ступеня виражене в межах слова за допомогою суфікса -іш), англ. foot "нога" - feet "ноги" (граматичні значення однини й множини виражені в межах слова за допомогою чергування звуків [и] Й [і:].

Аналітичні форми - форми, в яких лексичне і граматичне значення виражені різними словами: лексичне - самостійним словом, а граматичне - службовим. Наприклад: буду писати (лексичне значення виражене словом писати, а граматичне значення першої особи однини майбутнього часу - службовим дієсловом буду); писав би (лексичне значення виражене дієсловом писав, а граматичне значення умовного способу - за допомогою частки би). Пор, ще: нім. Ich werde schreiben "Я буду писати"; англ. J shall write "Я буду писати", I am writing "Я пишу (в даний момент)", / was writing "Я писав"; more difficult "важніший". Як бачимо, в аналітичних формах службові слова виконують роль словозмінного афікса. 2. Роман І.Багряного „Сад Гетсиманський” як перший твір „тюремно-табірної” прози в світові літературі. Художня трансформація біблійних мотивів та образів.

«Сад Гетсиманський» 1950р.- це правдиві описи тюремного ув'язнення головного героя засновані на особистому авторському досвіді. Показуючи переживання, душевні муки, страждання головного героя, І.Багряний(Лозов'яга) психологічно переконливо демонструє стійкий опір добра злу.

Під час побудови сюжету автор використовує засоби фольклорної поетики: пісенний зачин роману - до матері приїхали всі діти, щоб почути заповіт померлого батька. Він заповідав нащадкам, щоб ті трималися один одного, завжди намагалися порятувати того, хто потрапив у біду. А біда не за горами, бо репресовано найменшого брата - Андрія.

Символічною є назва твору. За біблійною легендою, Гетсиманський сад - місце передсмертних мук, молитов Ісуса Христа. Саме завдяки внутрішньому духовному «садові» Андрій перемагає, витримує тортури й допити, знаходить у собі сили зберегти людську гідність. Андрія та інших ковалевих дітей не розчавлює тоталітарний прес - ситуація радше бажана, аніж дійсна. У ній передано непереможну віру автора в незнищенність свого народу. Фінал твору - оптимістичний. Життєвою є і провідна ідея « Саду Гетсиманського».

У цьому творі І.Багряний осмислює проблеми любові й ненависті, вірності та зради, батьків і дітей, віри та безнадії, збереження роду, родини. Усі вони показані традиційно для народного сприймання - з позиції пріоритету гуманізму й добра на землі.

Саме цим творчість І.Багряного і є особливою, це її найприкметніша риса. За будь-яких обставин письменник не показує людину жертвою, котру знищило тоталітарне пекло. Особистість - завжди непереможний герой, що уособлює в собі увесь вільнолюбний український народ. 3. Посібники з української мови, їх призначення і можливі форми використання у шкільній практиці.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 1. Типи діалектних явищ. Загальна характеристика діалектних особливостей української мови.

ДІАЛЕКТОЛОГІЯ — розділ мовознавства, що вивчає діал. мову, її просторову варіативність і тер. диференціацію, історію формування мовно-тер. утворень і окр. мовних явищ, співвідношення і взаємодію з ін. формами існування мови етносу — літературною, просторіччям, соціальними діалектами. Діалект — наріччя, говір, мова, якою спілкується між собою певна група людей) - різновид мови, що вживається як засіб порозуміння особами, пов'язаними між собою територією, фаховою або соціальною спільністю. Територіальний діалект — різновид національної мови, якому властива відносна структурна близькість і який є засобом спілкування людей, об’єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, історично-культурних традицій, самосвідомості. Діалект територіальний ототожнюють з говором. Сукупність структурно близьких діалектів утворює наріччя, сукупність усіх наріч — діалектну мову, що є однією з двох основних форм (поряд з літературною мовою) існування національної мови. У межах наріччя чи діалектної мови діалект протиставляється іншим діалектам сукупністю ознак у звуковій, граматичній, словотворній будові, лексиці, фразеології, хоч і має з ними спільні риси на різних структурних рівнях. Контрастність цього протиставлення зумовлюється сукупністю і функціональним навантаженням тих рис, якими ці діалекти протиставляються. 2. Тематика і жанрові особливості дилогії “Гуси-лебеді летять”, “Щедрий вечір” М. СтельмахаДилогія «Гуси..» має присвяту:«Моїм батькам - Ганні Іванівні й Панасу Дем'яновичу з любов'ю та зажурою. Дилогія - два самостійні твори, поєднані спільним ідейним задумом, героєм зображенням певних явищ. Водночас кожен із них може мати свою сюжетно-композиційну лінію. М. Стельмах легко входить у світ дит. мрій, фантазій. Повість М.Стельмаха «Гуси...» вражає своїм казковим світом, народною мудрістю, примушує замислитися над споконвічними цінностями свого народу. Через показ культу матері, праці, рідного слова вона відкриває секрети укр.. родинної педагогіки, яка вкладає саме у ті «гуси-лебеді» душі дитини. Матір'ю прищеплюється Михайлику святе ставлення до землі, оранки, сівби, до церкви та ін. Своїм прикладом вона навчає сина довіряти землі свої болі, радощі, просити, щоб та родила «для всякого». Бачити красу і визначати владу природи вчить дід Дем'ян: за його словами, лебеді приносять на крилах весну і життя, а сонце скоро відімкне своїми золотими ключами землю. Народною педагогікою сповнена і глибока пошана до українських обрядів, звичаїв та ритуалів, вишивані рушники, і калина, і трепетлива повага до хліба - все це душа народу, його родинна мудра педагогіка, набута віковим досвідом. Михайло Стельмах - самобутній талант. Він відзначається вмінням тонко проникати в психологію людини. Це зумовлено й тим, що він був вчителем - словесником. Тому з такою правдивістю у його творах змальовані діти. Михайлик - головний герой повісті «Щедрий вечір», росте в сім'ї Панаса Дем'яновича гарною, чемною, доброю дитиною. Хлопчик бачить світ, крізь призму казок, які розповідає йому бабуся, він любить природу в усьому її розмаїтті. Автор змальовує у творі народний обряд святвечір. Тематика творів М.Стельмаха - це змалював. з найніжнішою тонкістю душі маленького героя, піднести до високого рівня селянина та виховати. За жанром твори відносять до епосу, тобто це повісті, які об'єднані, однією спільною, центральною темою творчості автора, твори належать до автобіограф, циклу творів автора. 3. Оцінювання знань і навичок з мови. Критерії та норми оцінок усних і письмових відповідей учнів, їх практичних навичок з мови.Перевірка – це виявлення рівня знань, умінь і навичок; оцінка – це вимірювання рівня знань, умінь і навичок; результати перевірки і оцінювання фіксуються (облік) у журналах, відомостях, щоденниках учнів. Перевірка знань, умінь і навичок учнів, їх оцінювання і облік разом складають контроль знань, умінь і навичок. Критерії оцінки відповідають загальним критеріям контролю знань, що виражаються у вимогах до якості знань, оскільки оцінка показує відношення між виявленими і еталонними знаннями відповідно до навчальної програми. Вони повинні відповідати цілям, завданням і ідейно-науковому рівню навчання у школі, особливого значення при цьому набуває розвиток пізнавальних можливостей учнів, формування у них здібностей до самоосвіти іпостійного удосконалення практичних умінь і навичок..Отже, вчитель повинен вдумливо і творчо підходити до використання критеріїв і норм оцінок знань, умінь і навичок учнів, які передбачаються програмою. Він має керуватися науковими основами методики виховання, уважно ставиться до кожного учня, враховуючи йогонахили, інтереси і прагнення, виявляти високу принциповість і такт.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ №_________ 1. Основні поняття словотвору. Зв’язок словотвору з лексикою і граматикою.

Розділ мовознавчої науки , який –вивчає успособи творення слів, називається словотвором. Словотвір - це основне джерело збагачення мови. Твірне слово - це слово, яке є базою для утворення іншого. Похідне слово - це слово, яке утворилося на базі того,що вже існує в мові. Хронологічно воно є вторинним, щодо твірного, від якого утворилося. Твірна основа - спільна частина твірного і похідного слів. Твірна основа може бути похідною і непохідною. Словотворчі афікси - ті елементи, якими похідне слово відрізняється від твірного. До словотворчих афіксів належать: префікс, суфікс, інтерфікс, постфікс. Для того, щоб визначити твірну основу, треба співставити твірне й похідне слова й виділити в них спільну частину. У слові може бути кілька твірних основ. Словотвірний ланцюжок - це ряд слів, кожне з наступних якого є похідним для попереднього. Словотвірне гніздо - це сукупність спільнокореневих слів, розміщених відповідно до послідовності їх творення. Словотвірний тип - це сукупність різнокореневих слів, утворених одним способом з використанням одного словотворчого афікса. Словотвір тісно пов'язаний з лексикою і граматикою. Усі слова, які виникли у мові поповнюють її лексичний складі немає жодного новоутвореного слова, яке не підпадало під жоден з існуючих лексико граматичних розрядів слів. Тобто, кожне новоутворене слово характеризується граматичними ознаками, які притаманні одній із великих груп слів нашої мови.

2. Особливості розкриття образу України в творчому доробку В.Симоненка.

У патріотичній ліриці Василя Симоненка особливе місце займають вірші «Задивляюсь у твої зіниці», «Де зараз ви, кати мого народу?», «Древній, обікрадений народе!». Поет не збирався йти на компроміси за усталеним зразком: перед тим, як освідчитися в любові рідному краю, кожен з національних поетів у тоталітарні часи мусив бити поклони Москві й російському народові, а тоді вже згадувати Україну й українців. Симоненко першим відступив від цього ганебного правила. У вірші «Де зараз ви, кати мого народу?» в образах катів виразно проглядаються сталіністи, які жадають реваншу. Поетові було тяжко навіть у думці припустити, що після «хрущовської відлиги» знову запрацює гігантська м'ясорубка, тому він висловлював упевненість у незворотніх змінах: На ясні зорі і на тихі води Вже чорна ваша злоба не впаде.

Дуже близький за звучанням до попереднього вірша «Древній, обікрадений народе!». Поет наголошує насамперед на тих грабунках, яким була піддана його нація у 19 столітті більшовиками.

Симоненко не тільки захоплюв. Україною, а строго картав свою рідну державу за рабський дух її народу. Про це писалося в поезії «В букварях ти наряджена і заспідничена». У своєму доробку В.Симоненко торкався й вічних все цивілізаційних проблем. Вірш «Ти знаєш, що ти - людина?» зробив би честь філософській ліриці найталановитішої літератури світу, якби був створений її національним генієм. 3. Методика формування загальних понять про частини мови на основі їх лексичного значення, морфологічних ознак і синтаксичної ролі. Вивчення системи відмінювання та словотворення частин мови. Під час вивчення числа іменників діти повинні зрозуміти:

якщо іменник означає назву одного предмета, він вживається в однині (стіл);

якщо іменник означає назву двох або більшої кількості предметів, він вживається в множині (столи);

не всякий іменник, що має форму множини, називає кілька предметів "двері".

У процесі роботи над числом іменників учитель має сформувати уміння:

розрізняти іменники в однині і множені за значенням і закінченням;

утворювати форму множини від найбільш уживаних форм однини і навпаки;

правильно вживати числові форми іменників у мовленні.

Робота над вивченням числа іменників проходить у певній послідовності. Внаслідок вивчення відмінювання іменників учні повинні усвідомити:

зміна іменників за відмінками служить для зв’язку їх з іншими словами;

крім відмінкових закінчень для зв’язку слів використовуються прийменники;

називний і давальний відмінки ніколи не вживаються з прийменниками, а місцевий - ніколи не вживається без прийменників;

решта відмінків можуть уживатися як з прийменниками, так і без них.

При визначенні відмінків треба привчити учнів дотримуватися потрібної послідовності дії:

знайти слово, з яким пов’язаний іменник;

від цього слова поставити запитання до іменника, відмінок якого визначається;

за питанням визначити відмінок.

Учні повинні засвоїти, що прикметник:

називає ознаку предмета;

залежить від іменника;

відповідає на запитання який? яка? яке?;

робить мовлення більш точним, емоційним і багатим.

Вивчаючи рід прикметників, учні мають з’ясувати, що:

прикметники в однині змінюються за родами;

рід прикметника залежить від іменника, з яким прикметник пов’язаний;

прикметники чоловічого роду відповідають на питання який? і мають закінчення – ий;

прикметники жіночого роду відповідають на питання яка? і мають закінчення – а (я);

прикметники середнього роду відповідають на питання яке? і мають закінчення – е (є);

у множині прикметники за родами не змінюються.

Під час вивчення теми "Дієслово" слід:

сформувати в учнів початкове уявлення про дієслово як частину мови;

розвинути уміння свідомо вживати дієслова в активному і пасивному мовленні;

виробити навички правопису особових закінчень найбільш уживаних дієслів 1 і 2 дієвідмін.

Усі ці завдання розв’язуються одночасно. Формуючи в учнів загальне поняття про дієслово, учитель показує дітям, що:

дієслово – це слова, що називають дію;

дієслова відповідають на питання що робити? що зробити? і т. д.

У процесі застосування числа дієслів учні усвідомлюють, що:

дієслово змінюється за числами;

дієслова мають два числа – однину і множину;

у реченні дієслово – присудок стоїть у тому ж числі, в якому й підмет – іменник (займенник).

Формування граматичного поняття про займенник

Займенник є найбільш абстрагованою частиною мови. У свідомості дітей поняття про нього сформуватися не може. Через це в початкових школах вивчаються лише особові займенники.

Формування граматичного поняття про займенник починається в 4 і продовжується в старших класах.

Програмою 1-4 класів передбачено ознайомлення дітей з загальними поняттями про займенник, із значенням особових займенників, їх синтаксичною роллю.

Вивчаючи займенник, учні мають засвоїти, що:

займенник, як і іменник та прикметник, є частиною мови;

займенники не називають того, про кого або про що йде мова, а тільки вказують на них;

визначити за займенником назву певної особи чи предмета не можна, якщо раніше вона не була відома;

займенники змінюються за відмінками і числами, а займенники 3-ої особи ще й за родами;

займенники дають можливість усунути одноманітність тексту, викликану повторенням одних і тих самих повнозначних слів.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 1. Односкладне речення. Структурно-семантичні типи односкладних речень, їх характеристика.

Односкладним називається таке просте речення, в якому наявний тільки один головний член, який сам або разом із другорядними членами оформлює предикативність і модальність, а другий відсутній і не визначається з контексту. Серед односкладових речень розрізняють: безособові - таке односкладне речення, в якому головний член означає дію або стан, що мислиться як незалежні від будь-якого суб'єкта(Уже світає); інфінітивні - односкладні речення, в яких головний член виражений інфінітивом;(Негайно зупинити ворога) означено-особові - односкладне речення, в якому головний член найчастіше виражений формою 1-ї чи 2-ї особи однини чи множини, дієслова, флексія якої вказує на певну особу як на суб'єкт дії. (Вигострю, виточу зброю іскристу);неозначено-особові- вказує на дію, яка стосується неозначеної особи (Просять тебе не втручатися); узагальнено-особові - односкладне речення, в якому головний член виражений особовим дієсловом, означає дію, яка стосується будь-якої особи (Лежачого не б’ють); номінативні - односкладне речення в якому є лише один головний член виражений Н.в.іменника. (Весна). За наявністю другорядних членів односкладні речення можуть бути поширені - наявний другорядні члени речення; непоширені - наявні тільки головні члени речення. 2. Проблематика та художня своєрідність історичної романістики Р.Іваничука (“Черлене вино”, “Манускрипт з вулиці Руської*”, “Вода з каменю”, “Шрами на скалі”).

Роман «Черлене вино» 1977р. переносить читача у 15ст. в галицькі й волинські землі, над якими нависла загроза полонізації. Циклічність, зчепленість кожного роману з наступним надає їм безперервності, вічного часу, куди входять і видатні події, і маловідомі, і видатні люди і невідомі офіційні історії їхніх однодумців, без кого великі б не стали великими. Тому письменник намагається роз таврувати ці невідомі постаті - встановити справедливість, «вирівняти історію». Тенденція до демократизації, останньої , властива сучасному історичному романові, проймає концепцію часу в творах Романа Іваничука. Тому він вибирає з потоку народної історії не так саму видатну подію, а як її соціально-психологічні передумови У романі «Манускрипт із вулиці Руської»(1979) показано ідеї зародження визвольної війни,майбутньої Хмельнич. , у Львові» кін.16ст-поч.. 18ст., а в романі «Вода з каменю» йдеться про будителів національної пам'яті - «Руську трійцю»:Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича, Якова Головадського, які в 30-х р. 19ст. уперше в зах. Україні стали писати літературні твори народною мовою. Тема суду історії, нащадків і власної совісті над людиною, її життям і вчинками, сповіді, звіту «історичної» людини перед народом, прийдешнім , є провідною і для роману «Шрами на скалі»(1986). У романі поєднано три часові плани: епоха І.Франка, часи Д.Галицького і сучасність. Остання доба пов'язана з особою автора, який, приїхавши в Урич, колишню твердиню Галицько-Волинської землі, де любив бувати І.Франко, шукає слідів напису на честь Франкового ювілею і розповідає про геніального поета,

3. Зміст та завдання курсу морфеміки і словотвору у середніх навчальних закладах (аналіз програм). Особливості вивчення морфеміки і словотвору на комунікативно- функціональній основі.

Оскільки на філологічному факультеті мова і мовлення стають предметом фахового вивчення, то усвідомлення засобів мови стає важливою умовою формування мовленнєвої діяльності як провідної. Якісна лінгвістична підготовка є фундаментом педагогічної майстерності вчителя-словесника: сучасна програма з рідної мови для середньої загальноосвітньої школи передбачає формування в учнів широкого кола вмінь і навичок, а реалізація такого завдання можлива лише за умови добре підготовленого фахівця, який принаймні сам досконало володів би ними. Лінгвістична підготовка філолога передбачає засвоєння системи мовних теоретичних знань і оволодіння мовленнєвими навичками. Висока якість мовлення забезпечує ефективність процесу передачі знань, обміну інформацією, сприяє вдосконаленню керування пізнавально-практичною діяльністю учнів, регулює взаємовідносини між вчителем та учнем. Учитель зможе забезпечити досягнення зазначеної мети, якщо глибоко осмислюватиме основні питання мовознавчої теорії, бачитиме зв’язок одного явища з іншим, знатиме систему мови й закони її функціонування. Одним із найскладніших розділів сучасної української літературної мови для сприймання й усвідомлення студентами є “Словотвір”. Його вивчення на основі взаємозв’язків з іншими розділами науки про мову забезпечить більш ефективні результати. Ще Ф.Буслаєв і О.Потебня довели, що базою словотворення служить синтаксис, і такі синтаксичні процеси, як скорочування, опущення і поєднання ведуть до словотворення. Закономірно, що, починаючи з 80-х років ХХ століття, зріс інтерес науковців до дериваційного трактування розвитку всієї мовної системи. Багато науковців (О.Горпинич, Ю.Ґінзбург, Н.Клименко, Л.Мурзін, Л.Невідомська, Л.Сахарний та ін.) на різному мовному матеріалі демонструють “синтаксичність” словотвірних процесів. Для розв’язання проблеми інтеграції у вивченні української мови однією з важливих технологій є впровадження міжпредметних зв’язків між курсами лінгвістичного блоку, а також міжрівневих зв’язків у системі мови. Як показує практика, інтеграційні зв’язки між різними лінгвістичними курсами й курсом сучасної української мови та між одиницями різних рівнів у системі мови зводяться до двох основних напрямів. Перший з них торкається поглиблення теоретичних знань, що дає змогу вільно орієнтуватися у причинно-наслідкових зв’язках між одиницями мовної системи, давати їм кваліфіковане пояснення й оцінку. Другий забезпечує практичне володіння відповідними вміннями й навичками.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 1.Основи сучасної української пунктуації. Система розділових знаків. Огляд уживання розділових знаків у простому і складному реченні. Під пунктуацією переважно мають на оці систему загальноприйнятих правил уживан-

ня додаткових письмових знаків (розділових знаків), які служать для членування тексту

відповідно до його синтаксичних, смислових або інтонаційних особливостей.

Пунктуацію слід розглядати в трьох вимірах:

1) пунктуація – система загальнообов’язкових графічних позаалфавітних знаків, при-

значенням яких є графічна організація та членування писемного тексту;

2) пунктуація – сукупність правил, усталених норм пунктуаційного оформлення пи-

семного тексту;

3) пунктуація – розділ мовознавства, який вивчає закономірності системи пунктуацій-

них знаків, їхні функції та норми вжитку; досліджує особливості пунктуації як цілісної

системи.

У пунктуації слід розрізняти два аспекти:

1) те, що стосується читача,

2) те, що стосується пишучого.

Пунктуація виступає засобом, за допомогою якого пишучий виражає певні значення та

відтінки, котрі він вкладає в своє писемне висловлення, а читач, бачачи пунктуаційні зна-

ки в написаному тексті, на їхній підставі сприймає виражені ними значення та відтінки.

Саме тому вимоги і для читача, і для пишучого повинні бути однакові та мають ґрунтува-

тися на тотожних теоретичних засадах.

2. Основні принципи української пунктуації

Сучасна українська пунктуація ґрунтується на трьох визначальних принципах:

1) структурному; 2) ритмомелодійному; 3) смисловому;

факультативним принципом є функційно-стильовий.159

ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОЇ ПУНКТУАЦІЇ

2.1. Структурний принцип

Вихідною позицією структурного принципу виступає значущість розділових знаків як

показників граматичного членування речення.

Цей принцип забезпечує сучасній пунктуації стійкість, загально прийнятність і

загальнообов’язковість.

Структурно-граматичні розділові знаки мають найбільшу соціальну значущість. До їх-

нього числа належать:

• крапка, яка фіксує кінець речення;

• розділові знаки на межі предикативних частин складного речення;

• розділові знаки, які виступають показниками різноманітних ускладнювачів про-

стого речення (вставні та вставлені слова, словосполучення та речення; звертання; сег-

ментовані конструкції; вигуки; однорідні члени речення; відокремлені члени речення).

Жоден зв’язний текст не може обійтися без структурних розділових знаків, пор.: В со-

няшника були руки і ноги. Було тіло шорстке і зелене (І. Драч). Не диво, що ті дуже різно-

барвно одягнені люди, повні багатих прикрас, їх м’яка мова, їх звичаї одразу полонили моє

дитяче серце (В. Вовк). Сидить у човні посеред води старий Нечуйвітер, жде улову, в свої

ятері чи, може, куняє (О. Гончар). Життя наше – це подорож, а дружня бесіда – це візок,

що полегшує мандрівникові дорогу (Г. Сковорода) та ін.

Структурні розділові знаки ділять речення на формально значущі частини поза відно-

шенням до їхнього конкретного лексичного наповнення.

У такий спосіб простежується:

• виділення підрядних частин;

• розмежування частин безсполучникового складного речення;

• фіксація синтаксичної однорідності;

• виділення постпозитивних означень;

• позначення кінця речення та ін.

Структурні розділові знаки – це фундамент всієї пунктуації, поза ними вона втрачає

свою цілісність і кодифікованість. Структурні розділові знаки регламентовані у своєму

вжитку, їхнє використання є стійким, максимально співвідносячись з логічним і смисло-

вим членуванням речення.

Структурний принцип пунктуації зумовлює обов’язкове використання розділових

знаків:

1) в абсолютному кінці простих речень: Падає сніг; Хто прийшов?; Хай славен буде день!;

2) між частинами складного речення (Уже вишневі зацвіли садки – і сніг пахучий падає

на воду (М. Рильський));

3) для виділення граматично не пов’язаних з реченням компонентів, зокрема:

а) відокремлених членів речення (З природи мовчазна, вона завжди уміла уважно ви-

слухати кожного), 160

СИНТАКСИС УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

б) однорідних членів речення (Щастя, радість, доброта прийшли в кожну оселю), в)

вставних і вставлених слів, словосполучень і речень (Будинок готелю був,

по-перше, високий і міцної старовинної кладки, а по-друге, реставрований),

г) звертань (Будь щаслива та здорова, чорноброва),

ґ) вигуків (Ой, що тут трапилося?).

Цей принцип є визначальним сучасної української пунктуації, він забезпечує її

стійкість та усталеність. 2. Поезія І.Драча як синтез явищ світової культури, прадавніх фольклорних джерел і національних мистецьких надбань.

Уже в перших своїх творах І.Драч як поетичною формою, так і їхнім змістом висловив незгоду жити й творити за звичками і принципами тоталітаризму, утвердженими примусово - силою, кров'ю, репресіями.. Цю незгоду Драч як поет насамперед висловив у сфері поезії, де насаджувався єдиний принцип соціалістичного реалізму.Перша зб. «Соняшник» з'явилася у 1962р. Особливості поетичного світу Івана Драча є його постійний, безупинний рух, змінність, розвиток. Він зламав усталені норми мистецтва соціалістичного реалізму, виступив реформатором поезії співвіднісши її з добою науково-технічної революції. Поет упевнено запроваджував до своїх творів лексику новітніх наукових відкриттів, збагачуючи світ поезії незнаними до того засобами . Він широко розсунув межі укр.. поетичного слова. Талант і воля митця перебороли обставини, підкорили час, зробили його своїм, Драчевим, щоб бурхливо, яскраво, новітньо прожити його у власній творчості. І коли кажуть, що ХХст у світовій поезії пройшло під знаком модернізму, то найбільш виразним поетом-модерністом України є Іван Драч. Його зб.: "Балади буднів», «Поезії» (1967), «До джерел» (1972р.), «Корінь і крона» (1974р.), «Київське небо» (1976р.), «Шабля і хустина» (1981р.). 3. Загальнодидактичні принципи і шляхи їх реалізації на уроках української мови: науковість, системність, наступність і перспективність, доступність, свідомість, наочність, міцність засвоюваного матеріалу, міжпредметний і міжтемний зв’язок, зв’язок теорії з практикою, індивідуальний підхід тощо.

Методика викладання української мови як наука досліджує процес навчання української мови, розкриває закономірності засвоєння різних сторін мови, визначає і вмотивовує засоби передачі знань Принципи (лат. ргіпсіріит — основа, начало) навчання вищої школи — вихідні положення теорії навчання. Вони є загальним орієнтиром для визначення змісту, засобів, форм, методів організації навчання.. Принцип науковості вимагає, щоб зміст освіти вищої школи відповідав досягненням науки у відповідній галузі знань.Учні мають засвоювати достовірні, науково обґрунтовані факти, явища, процеси, розуміти сутність науково обґрунтованих законів, особливості розвитку і становлення наукових відкриттів, володіти методами наукових досліджень, знайомитися з різними напрямами наукових пошуків у тій чи тій галузі знань,. Необхідно формувати пізнавальні інтереси учнів, навчити їх володіти сучасними методами досліджень, систематично залучати до різних форм наукових пошуків, стимулювати інтерес до таких видів діяльності. Принцип систематичності й послідовності випливає з того, що пізнання навколишнього світу можливе лише у певній системі, і кожна наука становить систему знань, об’єднаних внутрішніми зв’язками. Тому цей принцип означає послідовне, з урахуванням логіки конкретної науки та мисленнєвих можливостей студентів, розгортання змісту знань, способів діяльності у навчальних програмах, підручниках, посібниках і т. ін., дотримання такого ж порядку засвоєння знань, формування умінь та навичок. Попередній рівень знань має виступати фундаментом ефективності засвоєння наступної частки знань. Потреба дотримання систематичності й послідовності у навчанні зумовлена самою природою. Я.А. Коменський підкреслював, що як у природі все має зчіплюватись одне з одним, так і в навчанні треба все пов’язати. Принцип свідомості навчання базується на постулаті, що знання передати не можна. Вони стають надбанням людини лише в результаті самостійної свідомої діяльності. Свідоме учіння зумовлюється передусім рівнем сформованості мотивів навчання, розумінням практичної цінності й потреби в знаннях для обраної професійної діяльності. Свідомість учіння підсилюється ще й тим, наскільки створено умови для самостійної пізнавальної діяльності. Значну роль у цьому відіграє рівень володіння студентами методами навчальної праці. Тому, реалізуючи вимоги цього принципу, особливо важливо в процесі опрацювання кожної теми застосовувати проекцію виучуваного навчального матеріалу на конкретну професійну діяльність студентів. Принцип наочності, з одного боку, випливає із закономірностей процесу пізнання, початковим компонентом якого є споглядання явищ, процесів, дій, предметів, а з іншого — у процесі пізнання людина використовує першу сигнальну систему, зокрема, зорову пам’ять. Не випадково кажуть: "Краще один раз побачити, аніж сто разів почути". Використання наочності у навчанні сприяє поєднанню конкретного з абстрактним, раціонального з ірраціональним, теоретичних знань з практичною діяльністю.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 1. Додаток як синтаксичне вираження об’єкта. Прямий і непрямий додаток. Придієслівні і при іменні додатки. Способи вираження додатка, місце додатка в реченні.

Додаток - це другорядний член речення, який означає предмет, на який спрямована дія або щодо якого ця дія відбувається. Додаток відповідає на питання непрямих відмінків кого?чого?кому?чому?

Додаток може виражатися: іменником чи займенником в непрямих відмінках з займенниками чи без прийменників; прикметником, дієприкметником, займенником у значенні іменника; числівником та сполученням числівника з іменником; прислівником у значенні іменника; неозначеною формою дієслова; вигуком, звуконаслідувальним словом; синтаксично неподільним словосполученням.

Найвиразнішою семантичною ознакою додатка є його предметне (об'єктне) значення, в якому реалізуються часткові значення власне об'єкта дії (читати книгу, співати пісню, слухати музику), адресата дії {подарувати товаришеві, принести батькові), знаряддя дії (писати ручкою, везти машиною).

Засоби вираження додатка зумовлені притаманним йому значенням предметності. Додаток, як і підмет, виражається іменником та субстантивованими словами і сполуками слів. Опорними словами є дієслова (побачити море, зустрітися з товаришем), іменники (слухання музики, радість за брата), прикметники (схильний до музики, уважний до людей), прислівники та слова категорії стану (йому весело, нам зрозуміло).

З формального погляду в сучасній українській мові розрізняють два види додатка: прямий і непрямий.

Прямий додаток. Це додаток, що означає предмет, на який безпосередньо переходить дія. Він завжди є конструктивно необхідним компонентом речення, реалізується лише при перехідних дієсловах, конкретизуючи їх значення, напр.: Снігом віконечко наше забило (П. Куліш); Прямий додаток може означати об'єкт фізичної дії (побудувати завод, зруйнувати міст, викопати криницю), об'єкт сприйняття (побачити гори), об'єкт почуття (відчувати радість), об'єкт мислення (уявляти перспективу).

Непрямий додаток. Це додаток, що означає предмет, на який дія переважно не переходить безпосередньо. В окремих випадках непрямий додаток, залежачи від неперехідного дієслова, може означати предмет, на який безпосередньо поширюється дія, напр.: завідувати школою, управ­ляти філією, керувати кафедрою тощо. Тому особливість непрямого додатка полягає не в характері спрямованості дії на предмет, а в морфологічних засобах його вираження, які є формами непрямих відмінків, крім знахідного безприйменникового і в деяких випадках родового безприйменникового. 2. Роман-балада В.Шевчука “Дім на горі” - актуалізація артистичного мислення, альтернатива “химерній” прозі. Міфопоетика твору.

Роман - балада «Дім на горі» В.Шевчука, який письменник називає «оббивателлю» свого духу, народжувався у 1966-1980р. це ліро-епічний твір із фольклорно - фантастичними елементами. Роман-баладу було написано під впливом та на основі народнопоетичних традицій з метою розкрити людину через психо-інтуїтивне пізнання її долі. Від давніх гуманістичних традицій, через релігійні уявлення, елементи східного фольклору , біблійні сюжети до морально-етичних принципів сучасного життя розглядаються проблеми сучасності. У творі відчутний вплив артистичного мислення, відкрита альтернатива химерній прозі, яка була започаткована В.Земляком у творі «Зорі та оселедці». Усю різножанрову творчість В.Шевчука проймає образ дому. Це символ міцної осілості й захищеності, прописане до найдрібніших деталей, і водночас - ідеальне, алегорія духовної батьківщини. Дім духовний. Точний малюнок цієї монументальної Шевчукової споруди знаходимо в романі-баладі «Дім на горі»., але до її побудови письменник підійшов набагато раніше, уже в перших оповіданнях та повістях (зб «Серед тижня», «Середохрести». Даний твір має оригінальну побудову: складається з повісті - преамбули й циклу оповідань «Голос трави». Майстер новелістичної форми автор дає в цій другій частині ряд цікавих обробок взірців худ обробки традиційних у народній демонології мотивів.

Роман-балада "Дім на горі" складається з двох частин. У першій ("Дім на горі. Повість-преамбула")розповідається про життя чотирьох поколінь, які живуть у домі на горі з 1911 по 1963 pp., але у долі кожного чомусь уперто простежується низка загадкових і дивовижних послідовностей. Друга частина роману, що має назву "Голос трави", складається з 13 новел, які об'єднуються підзаголовком "Оповідання, написані козо-пасом Іваном Шевчуком і приладжені до літературного вжитку його правнуком у перших". Утворі відчувається барокове поєднання високого (духовного і низького (буденного): дім на горі — це фортеця нашої духовності, а підніжжя гори — це поле боротьби добра і зла, світла і темряви. Багато епізодів нагадують притчі, мають символічне значення, наприклад, самотності, роздвоєння людини, блудного сина, дороги і т. ін. 3. Зміст і завдання навчання пунктуації у школі. Методи і прийоми навчання пунктуації. Види вправ. Типи пунктуаційних помилок.

Успішне навчання пунктуації як системи правил уживання розділових знаків вимагає обов’язкового врахування в усіх деталях значення пунктуації та її основ, від чого залежить вибір методів і прийомів роботи в кожному конкретному випадку. Розділові знаки відділяють граматично і за змістом завершені відрізки мови: крапка відділяє речення, кома — прості речення в складі складного, однорідні члени, звертання і т. ін. Найголовнішим, вихідним у кожному висловленні є його зміст, але він виявляється лише в граматичному та інтонаційному оформленні. Тому можна погодитися з О. В. Текучовим в тому, що «сучасна пунктуація будується на ряді принципів, а на одному— семантико-граматичному, компонентами якого є смисл і граматична (а отже, й інтонаційна) будова речення (в органічній єдності)». З цього випливає можливість і доцільність вивчення пунктуації у зв’язку з опрацюванням синтаксису, що й передбачено навчальними програмами. Пунктуаційна грамотність базується на розумінні не лише призначення і основ пунктуації в цілому, але й функції кожного із розділових знаків. Види вправ з пунктуації З метою закріплення і застосування пунктуаційних правил практикуються різноманітні вправи. . 1. Пунктуаційний розбір, що передбачає обґрунтування розділових знаків, ужитих в аналізованому тексті. Здійснюється він переважно в усній формі, охоплює одне чи декілька правил, застосовується як при початковому опрацюванні матеріалу, так і при повторенні та узагальненні вивченого. В процесі розбору учні з’ясовують, чому в певному місці необхідний розділовий знак, чому саме такий, на основі якого правила його поставлено. 2. Пунктуаційне оформлення текстів, в яких пропущено всі розділові знаки або знаки на якесь правило. Така вправа також пов’язана з аналізом, смисловим і граматичним членуванням тексту. У ході її виконання в учнів виробляється пунктуаційна зіркість, особливо необхідна під час перевірки написаного. Проте вправою не слід зловживати: часте виконання такого типу завдань може сформувати в учнів шкідливу звичку розставляти розділові знаки не в процесі письма, а після написання речення. 3. Добір прикладів на певне пунктуаційне правило з готових текстів. Ця вправа сприяє формуванню уміння розпізнавати конструкції, до складу яких входять потрібні орфограми, не змішувати їх з конструкціями інших типів, з іншими орфограммами. 4. Складання учнями власних прикладів (за аналогією з проаналізованими, для ілюстрування пунктуаційних правил правил пунктуації у власному писемному мовленні. 5. Різного роду конструктивні вправи (перестановка окремих компонентів речення, від позиції яких залежить уживання розділових знаків; заміна однієї конструкції іншою, наприклад, прямої мови непрямою чи навпаки6. Запис вивченого напам’ять. Ця вправа допускається лише тоді, коли є певність, що учні розуміють пунктуацію тексту і, отже, не будуть намагатися механічно запам’ятати розділові знаки.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 1. Типи речень за структурою: двоскладні, односкладні, поширені і непоширені, повні і неповні, прості і складні.

Односкладні речення - це такий тип простого речення, організаційним центром якого є один головний член. За морфологічними ознаками головного члена односкладні речення поділяються на дві групи: речення, у яких головний член співвідноситься з підметом; речення, у яких головний член співвідноситься з присудком. Двоскладні - це такі речення, в яких є в наявності або легко розуміються з контексту обидва організуючі центри - підмет і присудок. За наявністю другорядних членів речёння поділяються на поширене - наявні другорядні члени речення та непоширені - наявні тільки головні члени речення. Повними є речення, у яких наявні всі необхідні для цього структурного типу члени речення. Неповними називають речення, у яких пропущено головний або другорядний член речення чи кілька членів одночасно, потрібних для його структури. Неповні речення треба розглядати як певне стилістичне явище. Вони широко використовуються в розмовно-побутовому й художньому стилях: діалогах, у складних реченнях для виділення головного в реченні, уникнення повторів. Простими називаються речення, що не розкладається на частини, які можуть бути визначені як окремі речення. Складним називається речення, утворене з двох або кількох таких частин, які маючи будову простих речень, поєднуються в єдине смислове та інтонаційне ціле. 2. Постмодернізм як один із провідних напрямів сучасного мистецтва, його характерні риси. Основні ознаки творчості письменників останніх десятиліть XX століття: сімдесятників, вісімдесятників, дев’ян о стиків. Література елітарна й масова.

Першою термін «постмодернізм» ужила в Україні 1991р. Наталка Білоцерківець, охарактериз. Літературн гурти «Бу-Ба-Бу», «Пропала грамота». Постмодернізм - період культури, що розпочався у 60-ті роки 20ст. і збігається з виникненням постіндустріального суспільства, пов'язаний із кризою ідеалів Просвітництва. Постмодернізм ставить під сумнів наукову об'єктивність й істину, універсальність етичних систем, фундаментальних принципів, висловлює недовіру філософським і політичним доктринам, обстоює плюралізм у переконаннях, відносність ієрархій, світ оглядовий релятивізм, культивує маргінальне, демаскує авторитети, реконструює ідеології У вужчому сенсі П. - інтелектуальна і мистецька течія, яка почала розвиватися як антитеза модернізму . П. повністю заперечує авангард, водночас продовжує його традиції. Головна ознака - відсутність межі між елітарним і популярним мистецтвом, ринкова його орієнтація, експлуатація існуючих мистецьких форм, еклектизм . Його представники вважають: оскільки все в літературі уже сказано, вона перетворюється на мета літературу, в якій основну роль відіграють інтертекстуальність, цитата, пародія, стилізація. Постмодерне мистецтво відмовляється від універсальних естетичних цінностей, основою постмодерної творчості проголошуються особисті уподобання творця. Постмодерна література, за слова Т.Денисової, є антиподом літератури модерної, елітарної, апелює до широких мас. У цьому її принципова ознака. Постмодерний роман побудований на гротеску, пародії, іронії, травестуванні, поєднанні, здавалося непоєднуваного: верху і низу, комедії і трагедії, сатири й сентиментальності, документа й міфу. Попри декларовану безсистемність постмодерний період в укр.. літ -рі потребує класифікації. Перша спроба класиф нал. Володимиру Єшкілеву, який запропонував генераційний принцип поділу письменників П-М-дискурс.- Сімдесятники (В.Діброва,Б.Жолдак).-Вісім десятники, які вийшли з андеграунду (Г.Петросаняк, Ю. Винничук, Ю.Андрухович, В.Неборак, О.Ірванець, Є.Пашковський)-Дев'яностики (Т.Прохасько, І.Андрусяк, І.Ципердюк, Р.Кухарук) Елітарна література й масова різняться тим, що елітарна літ-ра змушує замислитися, містить, так би мовити прихованість певний підтекст, який примушує замислитися,, а масова - покликана розважити, подарувати хвилини задоволення повсякденного. 3. Зміст і завдання вивчення морфології у школі. Особливості опрацювання самостійних і службових частин мови. Види навчально-тренувальних вправ.

Вивчення частин мови в початкових класах має на меті ознацйомленя учнів з такими самостійними частинами мови, як іменник, прикметник, дієслово, особові займенники, числівники, прислівники і з службовою частиною мови прийменником (без уживання термінів “самостійні” і “службові” частини мови), усвідомлення того, що кожне слово є назвою предметів того, що кожне слово є назвою предмета, ознаки чи дій і відповідає на питання хто? Що? Яка? Який? Яке? Знайомство з частинами мови починається з вивчення іменника як найбільш уживаного учнями лексико-граматичного класу слів. Вивчення іменників в початкових класах передбачає, по-перше, формування граматичного поняття іменник, по-друге, формування навичок правопису відмінкових закінчень іменників, по-третє, збагачення словника учнів по вищих іменниками і розвиток навичок точного використання їх у мові. Ці завдання розв’язуються не ізольовано, а у взаємозв’язку. Лексичні і граматичні ознаки іменника досить складні, а тому вивчення цієї частини мови вимагає поступового накопичення конкретного матеріалу для узагальнення знань про іменник як частину мови.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 1. Частини мови і принципи їх виділення в українській мові на основі лексичного значення, морфологічних ознак, типової синтаксичної функції і особливостей словотворення.

Частинами мови називаються найбільші класи слів, виділювані за трьома найважливішими класифікаційними ознаками: слова однієї будь-якої частини мови характеризуються спільним загальним значенням; слова однієї будь-якої частини мови мають однакові граматичні категорії, однакові форми словозміни, способи і засоби словотворення. Частина мови - це розряд слів, що характеризуються сильним загальним значенням, однаковими граматичними категоріями, спільними формами словозміни однаковими синтаксичними функціями. У СУЛМ нараховуються десять частин мови, які поділяються на дві групи: повнозначні частини мови - мають і лексичне і граматичне значення. Називаючи предмети дії, ознак, кількості, повнозначні частини мови виступають у функції членів речення - головних і другорядних. Вступають між собою у граматичні відношення, утворюючи різні моделі словосполучень. Повнозначних частин мови — шість: іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово і прислівник. Неповнозначні частини мови не мають лексичного значення і не бувають членами речення. Це прийменник, сполучник, частка. Вони виконують службову функцію. Осібно стоять вигуки. Модальні слова стоять поза класифікацією. 2. Багатоплановість роману Василя Барки «Жовтий князь» (реалістичний, психологічний, метафізичний плани). Композиційні особливості твору.

У романі відтворенні реальні події і явища голодомору в Україні 1932-193 Зрр. Матеріалом для твору послужили спогади очевидців і власні спостереження письменника, який у 1933р. відвідав родину свого брата на Полтавщині, а потім і сам пережив голодомор на Кубані. Літературознавці вважають твір романом , хоча б його можна було б назвати сімейною хронікою, адже в ньому розповідається про життя Мирона Катранника і його родини від осені 1933р.Дійові особи роману люди однієї епохи, але в кожного з них свої цінності та ідеали.: у Мирона - глибока християнська віра у Бога, У Григорія Отроходіна - фанатично партійно-більшовицька віра у Сталіна, їхні життєві філософії протилежні. Назва роману «Жовтий князь» - символічна . Це

символ зла, демонської сили. Голоду, тоталітаризму. Болюче питання хвилює В.Барку: чому так сталося, чому таке лихо спіткало Україну. Бажанням письменника було відтворити страшні картини штучного голодомору в Україні в 1932-1933рр., показати світові болючу правду про тоталітарну систему. Ідея твору-прославити твердість людського духу і віри, які допомагають залишатися людьми в найтяжчих обставинах. Роман порушує широкі та одвічні проблеми : життя та смерті, добра та зла, моральності та аморальності, духовності та бездуховності, родинного виховання, віри і застерігає нащадків від повторення помилок історії. Дійсно роман В.Барки є багатоплановим , тут розкривається реалізм повсякденного реального життя в ті голодні та холодні роки , які принесли стільки лиха та горя... 3. Засоби навчання мови: дидактичний матеріал, наочність, технічні засоби навчання.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 1. Вигуки в системі морфологічних значень. Групи вигуків за значенням, їх уживання. Перехід у вигуки повнозначних слів.

Вигук - це незмінювана особлива частина мови, яка виражає почуття, волевиявлення мовця, не називаючи їх. Вигуки не належать до повнозначних, службових частин мови. Вони можуть виконувати роль еквівалентів речення або супроводити його, вказуючи на емоції, волевиявлення людини як реакцію на навколишню дійсність. Від повнозначних слів вигуки відрізняються тим, що не мають лексичного значення й граматичних ознак, а від службових слів тим, що не виконують властивих їм службових функцій. Вигуки - слова незмінні. Вони не мають морфологічних ознак, притаманних повнозначним частинам мови. Морфологічно вигуки не розкладні, не членуються на морфеми (не виділяються нв префікси, ні суфікси). За значенням вигуки поділяються на чотири розряди: емоційні вигуки - виражають почуття й переживання мовця (страх, подив, іронію); спонукальні - виражають спонукання до певної дії (наказ, заклик, сигнал); слова ввічливості - привітання, подяка, вибачення, прощання , побажання; звуконаслідувальні слова - не виражають ні почуттів, ні емоцій, ні волевиявлення, а лише відтворюють звуки, які трапляються в живій і не живій природі. 2. Дискусії навколо основних засад феміністської естетики. Художнє освоєння фольклорних мотивів у творі Оксани Забужко “Казка про калинову сопілку”.

У сучасній укр. прозі окреме місце займають твори, написані жінками . їх вирізняє не тільки увага до жінки й жіночих проблем чи виразно жіночий погляд на світ і важливі проблеми сучасності. Жіноча проза - це інший стиль мислення і письма, інша манера мовлення, інший тон Інакшість жіночого письма, що відбиває жіночий досвід, дала підстави Т.Гундоровій, що«український.постмодернізм має тендерну спрямованість», а фемістично заангажована проза Оксани Забужко - апологія жіночої літератури -стає бестселером 1990р.» . Радикально проти ставила відкритий жіночий текст чоловічому герметичному

Н Зборовська. На її думку, «у найновішій укр. літ-рі завершується чоловіча апокаліптична версія, яка , то вибухає карнавальним сміхом, то понуро ( кожен сам по собі) бреде в постколоніальній депресії», і народжується нова жіноча проза, яка передусім заперечує спрофанований жіночий образ як об'єкт «ліричного» кохання (наприклад., «я дер би ,її як мавпа папір» Специфічні жіночі ознаки літератури виокремила О.Забужко в есеї «Прощання з імперією» Цікавою є гіпотеза О.Забужко, за якою жіноча проза , література являє собою наднаціональне явище і нагадує колоніальну літературу тим, що переважно залишається незнанною, недооціненою і маргінальною. О.Забужко досить плідно освоює фольклорні мотиви у творі «Казка про калинову сопілку» В основі твору вбивство сестро вбивство , яке дуже перегукується із братовбивством із біблійної легенди про Каїна Та Авеля. Та окрім цього Забужко використала ще й фольклорний мотив, в якому говориться про те, що коли сестра вбила іншу сестру, та вбита перетворилась на далину, з якої потім^же зробили сопілку.

Художнє освоєння фольклорних мотивів у творі Оксани Забужко «Казка про калинову сопілку» Феміністська теорія в узагальненому вигляді може бути визначена як філософсько-культурологічний аналіз поняття статі. Традиційно це поняття використовувалося для позначення морфологічних і фізіологічних відмінностей, на основі яких людські істоти (і багато інших живі організми) визначаються як чоловічі або жіночі. Але крім біологічних відмінностей між людьми існує поділ соціальних ролей, форм діяльності, відмінності в поведінці, в ментальних і емоційних характеристиках. 3. Основні напрями роботи з розвитку мовлення і принципи мовленнєвої підготовки учнів. Робота над рецептивними та продуктивними видами мовленнєвої діяльності.Методика розвитку мовлення мав, систему/основних понять: розвиток мовлення, робота з розвитку мовлення, зв'язне мовлення, висловлення, мовленнєва ситуацій, види творчих робіт, види мовленнєві діяльності. Робота з розвитку зв'язного мовлення здійснюється за трьома напрямками: 1.збагачення словникового запасу учнів і розвиток граматичної будови їх мовлення;2.засвоєння норм літературної мови,3.формування в учнів умінь і навичок сприймати і відтворювати чужі та будувати власні усні і письмові висловлювання(зв'язне мовлення). Відповідно до Держ. станд. заг.сер.освіти України, навчальних концепцій,чинних програм є такі види мовленнєвої діяль.: аудіювання, говоріння, читання, письмо. Рецептивні види мовленнєвої діяльності регулюють правила сприйняття мовлення:аудіювання, читання. Продуктивні види мовлення:говоріння ,письмо. Розвиток зв’язного мовлення ─ провідний принцип навчання рідної мови в початкових класах. Він охоплює всі сторони мовленнєвої діяльності учнів. Програмою передбачається набуття учнями елементарних знань про мовлення: усне і писемне, діалогічне і монологічне; про особливості висловлювань, обумовлені їх комунікативними завданнями, ситуацією спілкування. Однак найважливішим завданням є розвиток уміння здійснювати всі види мовленнєвої діяльності (аудіювання, говоріння, читання, письмо), на що й наголошується в програмі середньої загальноосвітньої школи. Робота над правильною вимовою, чіткістю й виразністю усного мовлення, над збагаченням словника, правильним і точним вживанням слова, над словосполученням і зв’язним висловлюванням, над орфографічно грамотним письмом має стати основою кожного уроку. Однією з найважливіших і актуальних проблем сучасної методики викладання української мови в початкових класах є проблема розвитку мовлення молодших школярів.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 1. Лексичне значення слова. Відмінність слова від морфеми і словосполучення. Типи лексичних значень слів в українській мові. О.О. Потебня про багатозначність слова. Лексичне значення слова – це те поняття, той зміст, який вклали в слово люди. Слова можуть позначати предмети, осіб, явища, процеси, ознаки, взагалі всю повноту наших думок і мислення. Фактично, без слів ми не змогли б виражати свої почуття, своє бачення світу, не могли б спілкуватися одне з одним. Мова – це сукупність певних поєднань звуків, букв, яким конкретною людською спільнотою (найчастіше – етносом, народом) присвоєно певне значення. Окрім лексичного значення, слова мають і граматичне значення, яке показує, що слово належить до певної частини мови та має граматичні ознаки. Типи: - номінативна – пряме значення;напр. базікати(зневажливе) - фразеологічно зумовлена- переносне – братися за книжку; - синтаксично зумовлена-записна книжка 2. Творче кредо групи “Бу-Ба-Бу”. Концепція карнавалу й принцип поліфонії в романах Юрія Андруховича «Рекреації», «Московіада».

У квітні 1985р. в місті Львові було засноване літературне угрупування «Бу-Ба-Бу»- бурлеск, балаган, буфонада Представники: Ю.Андрухович, В.Неборак, О.Ірванець. Перший публічний вечір Бу-Ба-Бу відбувся наприкінці 1987р. у Києві. Перша спільна книга бубабістів побачила світ 1995р. До Бу-Ба-Бу і до кожного з учасників угрупування ,зокрема спостерігається цілий спектакль ставлень - від алергічного до оргазмного. Основна підстава для єднання групи було незадоволення загальним станом укр.. поезії. І тому вони протиставили свою групу , щоб врятувати в собі поетів Трилогія Андруховича «Рекреації», «Московіада», «Переверзія» створена як цілісна система ієрархії принципів, в якій співвідносяться автономні якості поетики окремого твору, генералізуючи властивості ( мотив подорожі, просторові деталі, хронотопу карнавалу) об'єднані розгортанням спільної теми - митець і влада Андрухович сповідуючи творче кредо дає читачам карнавал, через що «Рекреації» читаються не з меншою насолодою, й не менш приємними почуттями легкого переступлення меж пристойного, ніж колись читалася «Енеїда» І.Котляревського. (М. Павлишин «Сучасність», 1993р стаття). 3. Значення, мета і завдання позакласної роботи з мови, принципи її організації. Зв’язок позакласної роботи з класними заняттями.

Позакласна робота будується згідно загально-дидактичним принципам: мають реалізуватися освітні і виховні завдання. Позакласна робота тісно пов'язана з класними заняттями. На позакласних заходах учні, як і на уроках, одержують нові знання з мови, повторюють і закріплюють їх, удосконалюють орфографічні, пунктуаційні й стилістичні навички, працюють над поліпшенням культури мовлення. Проте ця робота не повинна бути простим продовженням навчання. Дублювання або продовження роботи, проведеної на уроці, зрозуміло, не зацікавить і не активізує учнів.

Позакласна робота відрізняється від уроків змістом: на позаурочних заходах часто розглядаються мовні питання, що не визначені програмою і не вивчаються в класі. Ще яскравіша відмінність між класними й позауроч-ними заняттями в методиці їх проведення. Навіть при однаковій тематиці на уроках і в позакласній роботі використовуються різні форми, методи і прийоми роботи. У школах, де позакласна робота з мови організовується за зразком уроків і має на меті тільки утилітарні цілі — після кількох занять підвищити успішність і поліпшити грамотність учнів,— вона приречена на невдачу.

Ефективність класних занять і позакласної роботи тісно між собою пов'язані і взаємообумовлені. З одного боку, методично правильно побудовані й цікаво проведені уроки викликають інтерес до мови, бажання краще, глибше вивчати її. На змістовних, добре продуманих уроках виникає ряд додаткових питань, розв'язання яких потребує спеціальних бесід і занять. Під час роботи в класі формується актив, який цікавиться рідною мовою і стає ядром колективу учнів, охоплених позакласною роботою. Нарешті, на уроках учитель нерідко звертається до пов'язаних з темою, що вивчається, фактів мови, які розглядалися на тих чи тих позакласних заходах. З другого боку, позакласна робота позитивно позначається на засвоєнні учнями програмного матеріалу, на ході уроку. Участь у позакласних заходах впливає на загальний мовний розвиток учнів, помітно збагачує й урізноманітнює їх мовлення, розширює і зміцнює знання, здобуті на уроках, збуджує любов, інтерес до рідної мови як рідної. Добре організовані позакласні заняття полегшують працю вчителя на уроці.

Виходячи з цих завдань, у світлі сучасної лінгводидактики позакласна робота з рідної мови повинна реалізуватися:

а)       у тісному взаємозв'язку з навчальним матеріалом уроку;

б)       свідомо-комунікативним методом.

У плануванні й проведенні позакласної роботи з рідної мови необхідно брати до уваги, що вона значуща й ефективна, якщо кожний її захід органічно вписується в навчально-виховний процес школи. Усі постійно діючі і періодичні форми роботи, що проводяться в рамках системи, повинні координуватись адміністрацією школи і органічно поєднуватися з планами роботи класних керівників.

Кінцеві цілі позакласної роботи з предмета, а саме: 1) розширити і поглибити знання, уміння й навички в оволодінні комунікативною діяльністю; 2) стимулювати інтерес учнів до вивчення предмета; 3) сприяти всебічному розвиткові особистості — можуть бути конкретизовані вчителем відповідно до побудованої ним моделі системи. При цьому враховується специфіка можливості предмета.

Головною кінцевою метою позакласної роботи є створення українсько-ювного середовища й умов, що сприяють формуванню комунікативних авичок школярів. Нова мета сьогодні — уміння користуватися українською ювою в різних сферах життєдіяльності. Комунікативна мета вимагає створення такого методу навчання, при якому аудіювання і говоріння з окремих І ;идів мовленнєвої діяльності перетворюється в головну мету, а попередня традиційна) мета — оволодіння системою мови — перетворюється в засіб володіння видами мовленнєвої діяльності.

У комунікативній орієнтації позакласних занять навчання підпорядко-зано головній меті — навчанню школярів спілкування українською мовою, а не мовлення взагалі, без урахування видів мовленнєвої діяльності.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Дієприкметник - це дієслівна форма,що виражає ознаку предмета, пов'язану з дією або станом цього предмета, і відповідає на питання який?яка? яке?які?(сяючий, виконаний). Дієприкметник у реченні найчастіше виступає в ролі другорядного члена - означення. З основних дієслівних категорій дієприкметники мають категорії стану, виду і часу. Як і дієслово, дієприкметник може керувати відмінком іменника (надісланий міністерству) і мати при собі обставинні слова (написаний вчора). Дієприкметник класифікується за типовими дієслівними категоріями стану, виду і часу: а за ознакою категорії стану дієприкметники поділяються на активні і пасивні. Активні дієприкметники показують дію як ознаку діючого предмета і поділяються за категоріями часу на два розряди - активні дієприкметники теперішнього часу (утворюються від основи теперішнього часу, за допомогою суфіксів - уч, -юч, -ач, -яч, і відповідних родових закінчень). Активні дієприкметники минулого часу вживаються в сучасній українській мові в обмеженій кількості і становлять специфічні українські новотвори. Вони утворюються від основи інфінітива префіксованих на перехідних дієслів доконаного виду за допомогою суфікса -л і відповідних родових флексій (зомліти- зомлі-л-ий, пожовтіти -пожовті-л-ий). Пасивні дієприк- метники показують дію як ознаку предмета (особи), на який спрямована дія іншого предмета (особи), наприклад, книга прочитана учнем, випалена галявина) Пасивні дієприк- метники минулого часу утворюються від основи інфінітива перехідних слів доконаного і недоконаного виду за допомогою суфіксів -Н-, -єн-, -т-, і відповідних родових флексій.

-Якщо основа інфінітива закінчується на -и- або -ї- (після голосного), то ці голосні заміняються голосними -е- або -є-, наприклад, зільни-ти - звільне-ний, напої-ти - напоєний.

-Якщо основа інфінітива закінчується голосним -а, то використовується суфікс -н-. Наприклад, писати - писа-н-ий. -Від інфінітивної основи на приголосний утворюються за допомогою суфікса -єн-, наприклад: привез-ти - привезен-ий. -З суфіксом -т утворюються дієприкметники від односкладової інфінітивної основи на кореневі -и-, -і-, -а-, -я-, -у-, -ер-.