Тема 1-2. (Лекції 1-2) Теоретичні аспекти регіональної економіки

48

-врахування ймовірності будь-яких великих новобудов у районі, експлуатації відк-

ритих джерел природних ресурсів та формуванні різних локальних територіаль- но-виробничих комплексів з оцінкою можливого їх впливу на економіку району;

-врахуванні особливостей окремих частин області та району з надмірною заселеністю, заболоченістю, гористістю та іншими компонентами природного середовища, які помітно впливають на спеціалізацію господарства.

З найважливіших передумов внутрішньо обласного районування є спеціалізація окремих частин області на випуску певних видів продукції, комплексність розвитку, ная-

вність ядра із спеціалізацією у межах великого економічного району. Для внутрішньо обласного району є характерними спільність умов і процесів розвитку господарства та його взаємодія з природним середовищем. Ця спільність визначає насамперед ресурс-

ний потенціал території і подібність соціально-економічних та природних умов використання його компонентів.

Іншими формами просторової організації господарства за визначенням В. Ковалеськго є науково-технічні зони, технічні парки (технопарки) та технополіси.

Науково-технічна зона – певна територія де є вищий навчальний заклад (чи де-

кілька), науково-дослідний центр міжнародного рівня та відповідна технологічна структура для впровадження наукових розробок в практику. Перша така зона сформувалася навколо Стенфордського університету в Сан-Хосе, яка з часом отримала назву "Силі-

конова долина". На сучасному етапі тут зосереджено більш як 2 тисячі фірм і зайнято

понад 200 тисяч чоловік.

Науково-технологічні парки (технопарки) – це менші за територією зони, де навколо технічного університету чи науково-дослідного центру розміщуються декілька фірм, що займаються впровадженням розробок у виробництво (в Бостоні – "Шосе-128",

Іль-де-Франс під Парижем, "Ізар Веллі" на базі Мюнхенського університету (включає

понад 200 фірм) "Новус Ортус" (поблизу м. Барі в Італії).

Технополіс – центр впровадження досягнень науки і техніки. Це як правило нове місто, в якому запроваджуються у виробництво нові розробки, а також проживає населення.

Суть, фактори, принципи і критерії процесу суспільно-географічного районування

Поняття район і районування мають міжпредметне значення, хоча найповніше осмислені географічною наукою. Взагалі районування є могутнім методом наукового

аналізу і синтезу складних явищ і об'єктів, їх прогнозування, планування і управління

ними; це складний процес просторового впорядкування інформації, вид географічної таксономізації (поряд із зонуванням і ареалоутворенням), шо дозволяє глибше зрозумі-

ти особливості розміщення досліджуваних явищ і об'єктів та їх територіальної організації в цілому. За оцінкою М. М. Баранського, районування в географії є таким же ва-

жливим, як і періодизація в історії. Ступінь розробки вчення про райони свідчить про рівень розвитку тієї чи іншої галузі географічного знання.

По-перше, треба вміти відрізняти район від звичайного ареалу. Ареал – це діля-

нка поверхні, територія, однорідна за певною ознакою, тобто гомогенна (рис.2.1). Район завжди є територією з цілісною системою зв'язків, він внутрішньо неоднорідний, тобто

має певну функціонально-територіальну структуру і внутрішню організацію. Кожен район повинен мати певні ознаки об'єктивності, специфіки і єдності (цілісності) своїх компонентів і елементів. Його визначають такі параметри, як міра компактності, централь-

ності і типовості частин.

По-друге, конкретні результати процесу районування залежать від матеріальноречовинного виразу тієї якості, яка районується. В міру пізнання цієї якості змінювався

зміст категорії району – від економічного до суспільно-географічного. Однак в усіх ви-

падках суспільно-географічний район повинен характеризуватися такими специфічними

Тема 1-2. (Лекції 1-2) Теоретичні аспекти регіональної економіки

49

ознаками, як спеціалізація і комплексність діяльності людини, а також наявністю пев-

ного органу управління цією діяльністю.

Рис.2.1. Ареал і район: а – ареал, б – район

По-третє, основу кожного суспільно-географічного району становить відповідний суспільно-географічний комплекс.

Адекватною повинна бути наукова термінологія. Найбільш змістовною є категорія

суспільно-географічний район, яка охоплює зміст категорій соціально-економічний район і економічний район. Близькими за змістом до категорії суспільно-географічний район є категорії еколого-економічний район (М.Д. Шаригін, С. Б. Фоміних, 1987), госпо-

дарський район. Однак у спеціальній науковій і навчальній літературі іноді використову-

ють термін економічний район, яким повинні користуватися виключно економісти з метою відображення територіальних особливостей виробничих відносин. Тривале використання цієї категорії економіко-географами пояснюється тим, що в економічну назву вони вкладали економіко-географічний зміст.

Категорію економіко-географічний район стосовно до великих господарських ра-

йонів використовував М. М. Баранський ще на початку 20-х років. Пізніше цей термін був широко використаний в томах "синьої серії" для характеристики внутрішньообласних підрайонів. В офіційних документах 60-х років теж знаходимо цю категорію. У 1965 р. під редакцією В. М. Костенникова була видана російською мовою книга "Економіко-

географічні райони СРСР", яка пізніше під такою самою назвою була перевидана. Кон-

цепція економіко-географічного районування була реалізована в книзі "Економічна географія СРСР. Районна частина" (1984). Нині суспільні географи повинні користуватися лише власною термінологією, в тому числі категоріями суспільно-географічний район, суспільно-географічне районування.

Отже, в загальних рисах суспільно-географічний район є ділянкою території,

відносно цілісною ланкою суспільства, яка характеризується певною спеціалізацією і комплексно-пропорційним розвитком людської діяльності.

Процес суспільно-географічного районування є дуже складним, оскільки охоплює взаємодію різних за змістом факторів районоутворення.

Головними серед них є: рівень розвитку географічного поділу праці, господарська вигода від нього, характер внутрішніх і зовнішніх зв'язків та особливості їх територіальної локалізації; рівень розвитку матеріально-технічної бази і науково-технічної оз-

броєності праці (основні виробничі фонди, транспортна мережа, будівельна база, регіональна технічна політика); наявність необхідних природних умов і ресурсів як матеріальної основи діяльності людини (рівень освоєності території); наявність трудових ресу-

рсів з певними трудовими навичками, кваліфікацією праці, національними та етнічними

особливостями (за Д.І. Богорадом густота заселення); функціональні типи населених місць; рівень урбанізації території; рівень розвитку соціальної інфраструктури, його територіальна локалізація; національні межі.

Тема 1-2. (Лекції 1-2) Теоретичні аспекти регіональної економіки

50

Суспільно-географічне районування є процедурою структуризації суспільної дія-

льності за її найважливішими ознаками і властивостями, які виражаються в принципах, критеріях і показниках. До таких принципів належать: об'єктивна суспільна цілісність те-

риторії, що базується на взаємопов'язаності всіх компонент суспільства; перспективність діяльності людини, що дозволяє пов'язати інтереси району з державними; ефективна міжрайонна спеціалізація, що характеризується вигідними зовнішніми зв'язками;

комплексно-пропорційний розвиток на основі внутрішніх зв'язків; єдність суспільногеографічного районування і політико-адміністративного устрою; соціальна та екологіч-

на ефективність процесу життєдіяльності населення.

Конкретними критеріями процесу районування повинні бути: наявність вузлової проблеми як єдності природи, виробництва і волі людей (за В. М. Четиркіним); ефекти-

вність функціонування енерговиробничих циклів, їх просторова локалізація; урахування районоформуючого значення міст як ядер господарських вузлів, центрів і пунктів; рівень

сформованості та інтенсивності зв'язків; ймовірність великих новобудов, експлуатації нових видів природних ресурсів, що призводять до формування нових локальних суспі- льно-географічних утворень; вплив історичних особливостей розвитку людської діяль-

ності чи природних характеристик території (заболоченість, залісненість, гористість тощо); рівень життя населення.

Недостатньо розробленою є система показників суспільно-географічного райо-

нування, які повинні відображати перелічені принципи і критерії. Це повинні бути різні за

змістом індекси рівнів спеціалізації, концентрації, комплексності й пропорційності діяльності людини; тісноти зв'язків між компонентами суспільно-географічного комплексу. При цьому слід використовувати також палітру показників виробничого змісту, яка добре розроблена економічною географією; соціальних показників — соціальною географі-

єю, а також показників "нових" видів діяльності людини — культурної, політичної, адмі-

ністративної тощо.

Функціональна структура суспільно-географічного району

Основний зміст суспільно-географічного району характеризується функціональ-

ною структурою — сукупністю суттєвих зв'язків між його компонентами, внутрішніми

властивостями предметів і явищ. Найважливішими її суспільно-географічними ознаками є територіальні спеціалізація, комплексно-пропорційний розвиток та особливості управління. Функціональна структура має три аспекти: компонентний, територіальний й управлінський.

Функціональними компонентами суспільно-географічного району є галузі чи види

діяльності людини, насамперед виробничої і соціальної. За своєю функціональною роллю вони поділяються на головні, базові, супутні, додаткові, місцеві і обслуговуючі.

Головні галузі (види діяльності) визначають місце суспільно-географічного району в системі географічного поділу праці країни, формують функціональний профіль ра-

йону; часто господарські пункти з головними виробництвами визначають контур району, формують його границі.

Базові галузі (види діяльності) постачають сировину і паливо головним та іншим

галузям (видам діяльності). Розміщення базових підприємств уточнює границі району, окремі з них можуть набирати значення головних.

Супутні галузі (види діяльності) формують побічні вітки головних виробництв на основі спільного і повного використання сировини чи відходів при її переробці. Супутні види діяльності посилюють комплексність господарства району.

Додаткові галузі (види діяльності) теж виробляють спеціалізовану продукції чи послуги, але технологічно не пов'язані з головними чи супутніми виробництвами.

Місцеві (підсобні) галузі (види діяльності) задовольняють своєю продукцією чи

послугами потреби свого району, існують незалежно від його спеціалізації в масштабі

всієї країни та активно впливають на підвищення рівня життя населення району.

Тема 1-2. (Лекції 1-2) Теоретичні аспекти регіональної економіки

51

Обслуговуючі галузі (види діяльності) постачають основним галузям електроене-

ргію, тепло, воду, будівельні матеріали і забезпечують потреби в ремонті, транспортних засобах, послугах науки, культури, охорони здоров'я тощо. Отже, обслуговуючі галузі

представлені переважно об'єктами виробничої і соціальної інфраструктури, всі вони посилюють комплексність господарства району.

Зовнішній аспект функціонування цих галузей (видів діяльності) проявляється в

територіальній спеціалізації району, яка визначається не стільки окремими виробництвами, скільки комплексами взаємозв'язаних видів діяльності. Тому спеціалізацію району

слід формувати за циклами (виробничими, енерговиробничими, ресурсними, відтворювальними) від видобутку, переробки, обробки сировини до масового серійного виробництва продукції і послуг та забезпечення ними споживача.

Внутрішній аспект функції району виявляється в рівні його комплекспопропорційного розвитку. Комплексний розвиток району є планомірним процесом доці-

льного технолого-економічного і соціального пропорційного і збалансованого розвитку всіх галузей діяльності людини, який органічно пов'язаний з потребами країни. Підкреслена М.М. Колосовським і Ю.Г. Саушкіним роль планомірності в організації районних

комплексів не втрачає свого значення і за ринкових умов. Науково обґрунтована комплексність дозволяє раціонально використовувати природні, трудові та інші ресурси території, а також переваги суспільно-географічного положення, отримувати значний до-

датковий ефект за рахунок оптимального розміщення окремих об'єктів.

Таким чином, поняття комплексності охоплює всі аспекти життєдіяльності населення району — матеріальне виробництво, невиробничу сферу, інфраструктуру, розміщення і зайнятість населення, природно-ресурсний потенціал. За поєднаннями цих компонентів встановлюють рівень освоєння території і тип діяльності людини (індустрі-

альний, аграрно-індустріальний, агропромисловий тощо).

Функціонально-територіальна структура СГР характеризує співвідношення і взаємне розміщення різних форм територіального зосередження діяльності людини. Ця категорія порівняно глибоко розкрита в працях М.М. Баранського, І.М. Маєргойза, Ю.Г. Саушкіна, Г.М. Лаптю, М.М. Паламарчука, Л.І. Василевського та інших авторів. За І.М.

Маєргойзом, територіальна структура — це сукупність в певний спосіб взаєморозташо-

ваних і з'єднаних територіальних елементів, що перебувають в складній взаємодії у процесі розвитку і функціонування народногосподарської системи. На думку Г.М. Лаппо, територіальна структура характеризує просторову організацію господарства, просторові поєднання, взаємодію ареалів, центрів, ліній різного соціально-економічного значення.

Вона визначає господарський каркас району, територіальні контури і риси загального

поширення продуктивних сил.

М.М. Паламарчук під територіальною структурою суспільно-територіального ком-

плексу розуміє один з аспектів інтегративної (загальної) структури, що визначається сукупністю територіальних відношень між географічними об'єктами (взаєморозташування

і доступності, територіальної спільності підприємств, територіальної концентрації і місцерозташування); вона відображає територіальний принцип будови суспільного виробництва країни, району, виробничого комплексу.

Е.Б. Алаєв територіальною структурою вважає динамічне розміщення продуктивних сил по економічних районах, що функціонують в єдиній системі національної еко-

номіки.

Результатом конкретного аналізу територіальної структури діяльності людини в районі (насамперед господарської і соціальної) є виділення її елементів, що виявля-

ються (пізнаються) за допомогою методу суспільно-географічного районування. В межах держави такими елементами є інтегральні зони, райони, а в межах районів — підрайони, вузли, центри і пункти суспільної діяльності людей. Аналітичне значення мають

міжгалузеві та галузеві райони. Отже, територіальна структура суспільної діяльності

дає інформацію про основні риси розміщення продуктивних сил, центри тяжіння суспі-

Тема 1-2. (Лекції 1-2) Теоретичні аспекти регіональної економіки

52

льного життя, найважливіші траси суспільно-географічних зв'язків, мозаїчність різних

ареалів.

Генералізований вираз територіальної структури основних суспільно-

географічних районів у вигляді взаємозумовленого поєднання господарських центрів і ліній Г.М. Лаппо (1978) називає опорним каркасом, конфігурація якого в районі відображає основні риси територіальної організації суспільного життя, взаємозв'язки госпо-

дарських і соціальних центрш різних рангів і територій, суспільних ареалів і ядер, характеризує міру компактності району.

За конфігурацією опорного каркаса Г. М. Лаппо виділяє такі типи територіальної структури (рис.2.2).

Рис.2.2. Типи функціонально-даріальної струги господарства району (за Г. М. Лаппо)

А. Радіально-кільцевий з порівняно рівномірним розподілом опорних господарських центрів, доцентровими тенденціями у соціально-економічних зв'язках і розвитку, різким домінуванням головного центру з чітко визначеною центральністю його положення. Такий тип територіальної структури мають Центральний район Росії, Білорусь і об-

ласні суспільно-географічні комплекси.