Istoriya_Ukrayinskoyi_Kulturi

Українська культура княжої доби

51

Найважливішим джерелом ділової писемності язичницьких часів є договори Русі з Візантією 911, 944, 970 рр., Олега, Ігоря та Святослава. Сам факт існування договорів, зміст текстів яких зафіксовано в «Повісті минулих літ», свідчить про розвинену ділову писемність. Подібні документи, за традицією візантійської дипломатії, писали в двох примірниках: грецькою мовою та мовою того народу, з яким укладався мир, на наших теренах – давньоруською.

Епіграфічних пам’яток, що належать до язичницького часу, знайдено небагато. Найвідомішим є напис, видряпаний на корчазі – господарській посудині, виявленій на могильнику біля Смоленська. Читається він «Гороухща» або «Горушна», тобто насіння гірчиці або паливо. Поруч з написом є літера N з числовим значенням – 50. Ця цифра вказує на вміст посудини або вагу товару.

Ще два фрагменти написів знайдено поблизу Києва в стародавньому місті Білгород (сучасне с. Білогородка) і на Таманському півострові, де було місто Тмуторокань. Перший напис ім’я – «Ілля», а другий – «БАТ» – закінчення якогось слова.

Культове мистецтво слов’ян було представлене різьбленими з дерева та каменю зображеннями божеств. До нашого часу дійшло не багато цих зображень, найвідоміше – Збруцький ідол (ІХ ст.), знайдений в ХІХ ст. в р. Збруч.

Є згадки про мальовані зображення богів, але жодне не збереглось. Зображення богів, міфологічні сюжети вишивали також на рушниках, покривалах. Слов’янська вишивка відзначалась високою майстерністю, різноманітністю технік виконання, складним символічним змістом. Традиційність народної культури сприяла тому, що слов’янська символіка, зображення ввійшли в українську вишивку. Типово язичницькою за змістом є вишите зображення жінки з піднятими в молитві руками по центру. Вважається, що це зображення богині землі Мокоші. Ромби, зигзаги, хвилясті, ламані

Збруцький ідол – представляє собою чотиригранний стовп висотою 2,67 м, розділений на три рівні-яруси, що відповідають уявленням слов’янязичників про три світи – небо, землю й потойбіччя. У верхньому ярусі з усіх боків, під спільною шапкою, витесані верховні слов’янські боги – Перун, Лада, Мокош і Дажбог. Нижче зображено рух жінок і чоловіків. Ця зона символізує земний світ. Третій ярус, де зображено вусатого бога, який підтримує землю, символізує підземний світ.

52

Розділ 3

лінії, кола, трикутники та інші елементи української вишивки, набір кольорів тісно пов’язані з слов’янськими міфологічними уявленнями. Багато цих символів подібні до трипільських та скіфських.

Отже, з часів появи людини на території України культурний розвиток зберігає свою спадковість, збагачуючись надбаннями сусідніх народів, племен, які приходили на Україну, оселялись на її землях і приєднував до процесу розвитку місцевої людності, збагачуючи її культуру своїми здобутками. Найдавнішою основою української культури є культура первісних мисливсько-збиральницьких суспільств. Землеробська культура, з притаманними їй ремеслами, житлами, міфологічними уявленнями, символікою сформувалась у трипільський період, визначивши характер і зміст пізнішої сло- в’янської і власне укрaїнської культури. Значний внесок у розвиток української культури зробили культури скіфів, сарматів та античних міст-держав, які згадувались у попередній темі. Всі ці давні різноманітні за формою і змістом джерела зумовили високий розвиток культури слов’ян, безпосередньої попередниці української культури. Багатство народної і національної української культури, складна символічна мова, розвинені мистецькі форми, гуманістичність, орієнтація на духовні цінності, толерантність до інших культур, способів життя зумовлені її тривалим розвитком, багатоманітністю її джерел.

3.2.Культура Київської Русі

3.2.1.Християнізація, розвиток писемності, освіта

У ІХ ст. на території східнослов’янських племінних об’єднань завершувався процес формування нової ранньофеодальної держави – Київської Русі, культурно-історичний розвиток якої значною мірою проходив під впливом культурних традицій Візантійської імперії. Як вже було зазначено вище, вплив Візантії на культуру східних слов’ян розпочався ще задовго до запровадження християнства. Цей вплив поширювався за посередництвом торгівлі, політичних відносин і війн. Тому східні слов’яни знали також культуру інших народів.

Впровадження християнства на Русі стало знаменним явищем в історії її культури. Хоча християнізація розтягнулася на досить тривалий час, бо ще значна кількість населення залишалась язич-

Українська культура княжої доби

53

никами, в обрядах зберігалися давні звичаї й духовні набутки. Однак основні постулати нового міцно осіли на слов’янському ґрунті. Церква – могутній феодал у Візантії – перенесла на Русь феодальні методи господарювання, де для цього був сприятливий ґрунт. Верховна влада князя була освячена, як і у Візантійській імперії, з присвоєнням усіх атрибутів порфірородних.

Початок загальнодержавної християнізації в 988 р. призвів до швидкого розвитку всіх сфер культури: писемності, освіти, літератури, архітектури, образотворчого мистецтва, моралі тощо. З приходом християнства тогочасне суспільство через Візантію починає знайомитись з досягненнями освіти і науки, працями античності, християнськими мислителями, починає перекладати їх твори і пристосовувати до місцевих світоглядних систем, писати власні оригінальні праці, розвивати архітектурну, образотворчу традицію тощо.

Не підлягає сумніву те, що християнство довгий час було релігією вищих прошарків суспільства та міст як культурних центрів. Поступово духовенству вдалось сильно вплинути на обмеження свободи в шлюбних відносинах, полегшити становище челяді. Гуманізація суспільства вплинула і на родинні взаємини.

Варто мати на увазі, що перші митрополити, єпископи та священики із впровадженням християнства часто ігнорували укоріненні культурні традиції населення Русі, орієнтуючись на Візантію, захищали інтереси візантійської церкви.

Християнізація Київської Русі припала на розвиток монастирів у Візантії і збільшення їхнього статусу в суспільстві. Один з найвизначніших візантійських монахів Теодор Студит вважав чернецтво «другим хрещенням». Літописні повідомлення свідчать, що розвиток чернецького руху є заслугою Ярослава Мудрого (1019– 1054 – роки князювання). Адже в середині ХІ ст. у Києві вже було декілька монастирів (чоловічих та жіночих). Найвідоміший КиєвоПечерський монастир заснував в останні роки правління Я. Мудрого монах Антоній з Любича. Розвиток монастиря пов’язаний з учнем Антонія – монахом Феодосієм, який у другій половині ХІ ст. був однією з найвизначніших особистостей у культурному житті Київської Русі. Вважається, що Феодосій очолював монастир у 1061– 1074 рр. і зробив з нього центр чернецтва. Монастир славився

Порфірородний – народжений у порфірі, тобто у «царському палаці».

54

Розділ 3

високим рівнем аскетизму. У результаті Києво-Печерський монастир став зразком для організації всіх інших монастирів у Київській Русі.

Паралельно з часом заснування і розвитку Києво-Печерського монастиря в Києві та на околицях діяло приблизно 18 монастирів, з яких чотири були жіночими. Поступово монастирі відкривались у Чернігівщині, Переяславщині, Волині, Галичині.

Розвиток писемності пов’язаний з утвердженням кириличної системи письма, яка складалася із 43 літер, з них 24 грецькі і 19 оригінальних слов’янських. З його запровадженням літературною мовою на Русі стає церков-нослов’янська, яку створили приблизно за 100 років до прийняття християнства болгарські просвітителі Кирил та Мефодій. Церковнослов’янська мова збагатила лексику русичів філософськими та богословськими поняттями і різноманітною образністю. Проте вона не стала розмовною мовою, а вживалась тільки в богослужіннях і для написання церковної літератури.

Разом з писцями, священиками, перекладачами з південнослов’янських країн на Русь надходили так звані кирило-мефодіївські переклади, написані старослов’янською мовою. Переписування їх місцевими писарями привело до появи книжок, писаних церковнослов’янською мовою київської редакції.

У державній сфері та побуті продовжувала розвиватися писемність києворуською мовою, що сформувалася задовго до введення християнства. Основою києворуської мови була – київська говірка, доповнена військовою, госпо-дарською, дипломатичною та юридичною термінологією, а також церковнослов’янською. Ця мова поширилася по всій величезній території держави. Вона обслуговувала не тільки відносини з іноземними країнами, а й повсякденне життя і спілкування. По суті, це була державна мова спілкування Київської Русі. Графічною основою писемності була досконала кирилична графіка, але відомим було й глаголичне письмо . Богослужбові

Глаголиця – поряд з кирилицею, одна з найдавніших слов’янських абеток. Вважається, що саме глаголицю створив св. Костянтин (Кирило) Філософ в 862–863 рр. для запису священних біблійних текстів на слов’янській мові, а кирилицю розробили його послідовники на основі грецького алфавіту. Зазвичай говорять про два види глаголиці: більш древню «круглу», також відому як болгарська, і більш пізню «ламану», хорватську, яка обмежено використовується в богослужінні до нашого часу. Алфавіт останньої поступово скоротився до 30 символів.

Українська культура княжої доби

55

книги писалися урочистим великим уставом, що було необхідним у зв’язку з читанням текстів у церквах. У державних документах вживалася кирилична графіка. На жаль, від часів Володимира збереглося дуже мало епіграфічних пам’яток. Можна назвати лише написилегенди на монетах – златниках та срібляниках Володимира Великого (980–1015 – роки князювання). На златниках В. Великого (монетах із золота) з одного боку зображено князя на троні та його родовий знак – Тризуб з написом «Владимиръ на столє», а з іншого – Христос з Євангелієм і напис «Ісусъ Христос».

У1030-х роках при київській митрополії в оточенні князя виник гурток освічених людей – інтелектуалів. Найвидатнішою постаттю був письменник Іларіон (р.н. невід. – близько 1088), пізніше митрополит київський, наближена до Я. Мудрого особа. Під впливом діячів гуртка розвиваються майже всі галузі культури княжої доби. Це свідчить, що культура отримала державну підтримку.

Утакому тандемі – держава-церква розвивається школа і книгописання, які були принесені із Візантії як атрибути християнства. Навчання передбачало поширення свідчень про християнське вчення, а також диктувалося потребами часу – були потрібні освічені політичні та громадські діячі. Література, яку отримувала Русь у вигляді грецьких оригіналів і болгарських перекладів, мала релігійний зміст.

Про організацію і методику навчання ми знаємо не дуже багато інформації. Очевидно, що це проходило за візантійським зразком – у монастирських і церковних школах. Крім колективного навчання, існувало й індивідуальне.

Ймовірно перші школи з’явились в час правління В. Великого та Я. Мудрого (1019–1054). За князювання Володимира в Києві вже існувала державна школа, в якій навчались діти найближчого оточення князя. Таких дітей віддавали школи не для того, щоб із них зробити паламарів і священиків, а щоб виростити державних діячів та духовних лідерів. У цих школах, де здобували щось на зразок вищої освіти, вивчали богослов’я, філософію, риторику, граматику,

співи та іноземні мови.

Таку освіту можна було здобути в XI ст. у київській писемній школі при Софійському соборі, а в XII ст. при Печерському або Видубицькому монас-

56

Розділ 3

Можливо до вищих шкіл Київської Русі належала, заснована в 1086 p. при Андріївському монастирі дочкою князя Всеволода Ярославича Янкою, школа для дівчат, де навчали грамоти, співів, шиття тощо.

Більшість учнів не навчились більше ніж читати. Письмо і рахування було наступним рівнем навчання. Всю іншу інформацію учні отримували із перекладених візантійських підручників та енциклопедій, освоєння яких супроводжувалось поясненнями вчителя, якщо такий був.

Вивчення грецької мови, відкривало двері до оригінальної візантійської літератури, засвоєння риторики, що було вищим ступенем науки. Цього ступеня досягли митрополит Іларіон, літописець Нестор, Климент Смолятич та інші.

Освіта дала поштовх до створення перших бібліотек при монастирях і церквах, де діяли школи. Серед князів любов’ю до книг відзначались Ярослав Мудрий, Святослав Ярославович, Володимир Мономах. Літопис згадує про збірку рукописів Ярослава Мудрого, яка стала основою створеної ним при Софіївському соборі бібліотеки. За підрахунками дослідників, у бібліотеці при Софійському соборі налічувалося до 900 томів рукописних книг – надзвичайна кількість для Середньовіччя.

Бібліотеки стали місцями, де переписували книги. При них виникають скрипторії (книгописні майстерні), де працювали переписувачі. Крім переписців і палітурників, над книгою працювали редактори, перекладачі, художники, майстри, що виготовляли пергамент, ювеліри. Книги на Русі, як і у всій Європі, були дуже дорогі. Автор приписки до знаменитого «Мстиславового Євангелія» (1115 р.) зауважував, що «ціну цьому Євангелію, один Бог відає». Книга ця написана красивим уставом на 213 листах, початкові літери

тирях, в Чернігові, Переяславі, Галичі – у школах при єпископіях. Особливого значення у вищих школах надавалося вивченню іноземних мов. Серед них на першому місці, безсумнівно, була грецька мова, якою написані канонічні книги православної релігії і якою за тих часів та й значно пізніше велися церковні відправи. Саме тому володіння грецькою мовою було вкрай необхідне для вищих єрархів церкви. Крім того, київські митрополити були переважно греками, більшість яких мали вищу візантійську освіту.

Пергамент – матеріал для письма, виготовлений з телячої, овечої чи козячої шкіри.

Українська культура княжої доби

57

тексту писані золотом, прикрашені мальовничими ініціалами і художніми заставками.

Поява книжкової писемності стала вищим рівнем розвитку писемної культури. Від усього книжкового багатства до нашого часу дійшли лічені екземпляри, що можна пояснити війнами, пожежами, князівськими міжособицями. Найвідомішими є: «Реймське євангеліє», «Остромирове євангеліє», два «Ізборники» 1073 р. та 1076 р. «Мстиславове євангеліє».

Найдавнішою книгою, що вийшла з київської майстерні при Софійському соборі, є «Реймське євангеліє». Ця книга кишенькового формату призначена для особистого користування. Вона датується 1040-ми рр. і зберігається в бібліотеці у Реймсі (Франція). Колись книга належала дочці Я. Мудрого – Анні Ярославні, яка, взявши шлюб з королем Генріхом І Капетінгом, привезла його до Франції. Найдавніша частина євангелія написана кириличним уставним письмом. Почерк дрібний, оздоблення книги скромне.

«Остромирове Євангеліє» містить євангельські читання для неділі і свят. Переписане в 1056–1057 рр. з староболгарського оригіналу в Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира, який у написі книги названий «близьким» родичем князя Ізяслава Ярославовича. Рукопис складається з 294 аркушів пергаменту доброї якості, але не вищої. Особливо цікавий він тим, що в його кінці переписувач докладно розповів про обставини виготовлення і час роботи.

«Ізборник» 1073 р. і 1076 р. – це давньоукраїнські збірки енциклопедичного характеру, що містять близько 380 статей релігійного та морального характеру, авторами яких було щонайменше 40 мислителів, зокрема і давньоруських.

Протографом (первісний рукопис, покладений в основу пізніших списків, копій, редакцій) «Ізборника» 1073 р. була книга, замовлена болгарським царем Симеоном на початку X ст. У збірнику містяться твори релігійного змісту 25 авторів. Книга великого формату на 266 сторінок, написана на пергаменті гарним уставним письмом у два стовпці. Текст прикрашено кольоровими заставками – фронтисписами і малюнками на берегах. Тут бачимо символи зодіаку: стрільця, діву, рака, козерога тощо. Привертає увагу вихідна мініатюра, що зображує замовника книги Святослава Ярославича з княгинею та синами. Художнє оформлення книги не поступається Остромировому євангелію і має з ним деякі загальні риси. Хоч Ізборник переписано з болгарського протографу, в ньому трапляються східнослов’янізми, що свідчить про працю місцевих писарів. Книга була написана у Києві в 1073 р. і присвячена князю Святославу Ярославовичу (1027–1076). Тому часто цю книгу позначають назвою «Ізборник Святослава».

«Ізборник» 1076 р. – невеликого формату на 276 аркуш, частину творів, що увійшли до нього, перекладено безпосередньо з грецької мови, але деякі уривки були взяті з раніших київських перекладів, зокрема з «Ізборника» 1073 р. Крім того, подано перший «Індекс книг істинних і хибних», в якому йшлося про

58

Розділ 3

Переважно в бібліотеках зберігалась перекладна література, головне місце серед якої займали твори церковно-богословського змісту: богослужебні книги – Святе Письмо, Тріоді, Октоїхи, Мінеї, Требники тощо ; житія святих – агіографи, патерики – збірники коротких розповідей про ченців, аскетів; кормчі книги – пам’ятки церковного права, церковні статути; філософські твори; історичні хроніки; гомілетика – урочисті «слова» на церковні свята.

Багато історичної літератури було перекладено. Зокрема, «Хронографію» першої половини ІХ ст. відомого візантійського хроніста Георгія Сінкела, «Хроніку» Георгія Амартола, в якій викладено всесвітню історію від створення світу до 842 р., історичні праці патріарха Константинопольського Никифора (758–828), «Іудейську війну» єврейського історика Йосипа Флавія (37–100) та ін. Відомості з історії літератури черпали, здебільшого, з візантійського збірника «Бджола» – витяги думок з творів античних авторів.

Найменше відомостей перекладна література давала про природничі науки. Джерелом цих відомостей були переважно два збірники: «Шестоднєв» – опис шести днів творення світу, укладач Василь Великий; «Фізіолог», складений з античних, біблійних та інших джерел. Ці роботи завезли з Болгарії.

Разом із перекладною літературою розвивалась і оригінальна література. Першим відомим місцевим письменником у Київській Русі був митрополит Іларіон. Він автор визначної пам’ятки вітчизняної літератури – церковно-богословського твору «Слово про закон і благодать». Написаний цей твір між 1037–1050 рр. «Слово» стверджує самостійність київської держави і церкви, заперечує

книги, які слід читати і які заборонені. Книгу написав у Києві книжник Іоанн за часів Святослава Ярославовича. Він був дуже компетентним книжникомерудитом, якого цілком доречно вважати письменником. Це була людина, яка до того ж досконало володіла мистецтвом виготовлення рукописної книги. Він не тільки мав вишуканий почерк, а й сам малював заставки та численні ініціали. Ймовірно, Іоан був вихідцем з тих, яких ще Ярослав залучав до переписування книжок у скрипторії Софійського собору.

Тріод – богослужбова книга для перед- і повеликоднього часу церковного календаря; октоїх – богослужбова книга православної церкви, складається з восьми релігійних пісень недільного циклу, що пов’язані системою восьми голосів; мінеї – церковно-релігійні збірники, в яких «житія святих», перекази, повчання розміщені по днях кожного місяця, відповідно до дати вшанування церквою того чи іншого святого.

Українська культура княжої доби

59

повноваження Візантії щодо Києва. За Іларіоном «Закон» – це «Старий завіт», а «Благодать» – «Новий завіт», через який люди можуть долучитись до свободи душевного спокою. Центральну частину «Слова» становить похвала князю Володимиру і його предкам, бо не у невідомій країні панують вони, але у Руській, знаній у всіх чотирьох кінцях світу. Твір закінчується молитвою «від усієї нашої землі», у якій є і прохання, щоб чужинці її не перемогли. Він першим на Русі обґрунтовує ідею княжої влади, яка дана від Бога, відстоює принцип прямого престолонаслідування. Як церковний діяч митрополит Іларіон, безумовно, на перше місце висуває «божественну мудрість».

Відомі ще такі імена письменників-проповідників: Лука Жидята (ХІ ст.), Феодосій Печерський (ХІ ст.), Кирило Туровський (ХІІ ст.), Климент Смолятич (ХІІ ст.). До цієї групи письменників можна зарахувати князя Володимира Мономаха (1113–1125) – автор твору «Повчання дітям», ймовірно написаний у 1117 р. З літературного погляду – це зразок популярного в античній та середньовічній літературі жанру повчань і одночасно перша в давній українській літературі спроба життєписної розповіді. «Повчання» – оригінальний твір, у якому В. Мономах висловлює думки загальнодержавного, політичного й морального характеру, повчає своїх дітей бути розумними правителями, захищати інтереси Русі, боротися з князівськими міжусобицями, самим учитися й поширювати освіту, власною поведінкою давати приклад іншим.

З агіографічної літератури до нас дійшло багато творів: «Сказання і страсть і похвала страстотерпцям св. Мученикам Борису та Глібу» і «Пам’ять та похвала князеві руському Володимиру»

Агіогра́фія (житійна література) – жанр християнської літератури, в якому описується життя святих та аскетів, а також наукова дисципліна, що вивчає історію написання житій.

Конкретна постать автора твору «Пам’ять і похвала руському князеві Володимирові, як охрестився Володимир і дітей своїх охрестив і всю землю Руську від кінця й до кінця, і як охрестилася Володимирова бабуня Ольга раніше Володимира», досі не зовсім визначена, як і час написання. Ним вважають, наприклад, ченця Якова Мниха, згаданого під 1074 р. у «Повісті минулих літ». Яків Мних оповідає, як просвітлився князь Володимир, охрестився і хрестив Русь. Далі викладено, як утверджувалось християнство на Русі, і доведено те, що воно тут цілком закономірне, оскільки, і цьому присвячена

60

Розділ 3

письменника ХІ ст. Якова Міха; повість «Про початок Печерського монастиря»; «Читання про житіє блаженних страстотерпців Бориса та Гліба» і «Житіє Феодосія ігумена печерського» ченця Києво-Пе- черського монастиря, літописця Нестора; дві повісті про печерський монастир у формі листів: 1) Симона, єпископа Володимирського, до Полікарпа, ченця Києво-Печерського монастиря; 2) Полікарпа до Києво-Печерського ігумена Акіндіна.

Повісті Симона, Полікарпа «Про початок Печерського монастиря» та «Житіє Феодосія ігумена печерського» склали основу «Киє- во-Печерського патерика» (початок ХІІІ ст.) – збірник оповідань про ченців Києво-Печерського монастиря. У ньому також описано деякі історичні події: про взаємовідносини князів, феодальні міжусобиці, торгівлю Києва з Галичем, Перемишлем, похід руських князів на половців.

Справжнім шедевром, своєрідною перлиною давньоруської літератури є «Слово о полку Ігоровім», що написав невідомий автор близько 1187 р. «Слово» присвячене опису невдалого походу руських князів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців у 1185 р. За художнім рівнем цей твір не має аналогів у візантійській та європейській літературах. Автор твору яскравими фарбами змальовує образи князів Ігоря, Романа, Мстислава, Всеволода, Святослава, Ярослава Осмомисла та ін. Вдаючись до української народної символіки, описів Руської землі з її багатими містами та безкрайніми просторами, закликає до єднання. Важливим джерелом для цього літературного шедевру стала усна народна творчість, що відображала окремий пласт художньої культури русичів.

окрема «похвала», ще бабуня князя Володимира Велика княгиня Ольга уславила Бога. Окреме місце у творі займає «Молитва князя Володимира», котра цінна ще й тим, що оригінальних текстів, пов’язаних з самим князем, залишилось дуже мало. Щоправда, Святе Письмо тут цитується досить довільно, а життя Володимира зображено в дусі класичних агіографічних творів – як «подвижника і святого», хоча церквою до святих він був зарахований (канонізований) значно пізніше.

Повість Симона має кілька оповідань про святих печерських ченців і про чудеса під час будування головної печерської церкви. Повість Полікарпа складається з одинадцяти оповідань про печерських подвижників.