1. Загальний огляд життєвого і творчого шляху Лесі Українки

Народилася Лариса Петрівна Косач 25 лютого 1871 р. в Новограді-Волинському (Звягелі). Родина Косачів була знана своїми волелюбними і літературними традиціями.

Бабуся, Єлизавета Іванівна (мати Олени Пчілки), дуже переживала за лікування онуки Лесі.

Батько, Петро Антонович Косач, людина прогресивних поглядів, юрист за освітою у роки навчання в Петербурзькому і Київському університетах належав до революційно настроєної молоді. Та й пізніше він виявляв цікавість до громадського життя, дружив з багатьма культурними діячами, а як юрист у “тяжбах” селян з панами ставав на захист інтересів селянства.

Мати – відома українська письменниця Олена Пчілка, людина широко освічена, енергійна, походила з родини Драгоманових, родоначальник якої служив тлумачем (по-грецьки – драгоманом) при війську Б.Хмельницького і відзначився у визвольних походах козаків.

Брат діда Лесі – декабрист Яків Драгоманов – після повстання 1825 р. був ув'язнений у Петропавловській фортеці, а далі засланий на північ, де жив під суворим таємним наглядом до смерті. Обдарований мистецьким хистом, він писав і друкував поетичні твори у тогочасній пресі.

Брат Олени Пчілки – Михайло Драгоманов – відомий український громадський і культурний діяч, як політичний емігрант жив у Женеві, пізніше – Софії.

Дві тітки Лесі (по лінії батька) – Олена Антонівна і Олександра Антонівна Косачі належали до гуртка народників, підлягали репресіям, засланню. Леся пишалася волелюбними традиціями родини, шанувала їх і гідно продовжувала.

Влітку 1868 р., обвінчавшись з Петром Антоновичем Косачем, Ольга Петрівна Драгоманова виїхала з Києва ло Звягеля – місто служби її чоловіка. До 1893 р. назва міста Новоград-Волинський (у літописі від 1257 р. Взвягель). Місцеві мешканці називали його по-різному, зокрема Звяголь, Звягль, Взгвяль, Звягель. Відомо, що у Звягелі Косачі тричі міняли помешкання: спочатку жили по вулиці Корецькій, і в тій першій оселі народивсяв 1869 р. Михайло, потім – у невеличкому будиночку міщанина Окражка, біля Случі, де були гарні скелі над водою, зручне місце для купання. Тут народилася Леся. Згодом, з весни 1873 р. батьки найняли садибу у пані Завадської: одноповерховий великий будинок, розкішний густий сад. У третій домівці народилася третя дитина, тут пройшло раннє дитинство Лесі (з 2 р. до 9 р.).

У родині Косачів Леся була другою дитиною, якій дали ім'я Лариса. 3овсім маленькою її кликали Лося, а у п'ять років вона попросила, щоб її називали Лесею. Це ім’я було близьке і зрозуміле для подруг з селянських родин. Псевдонім Українка обрала під впливом прикладу дядька М.Драгоманова, що користувався ім’ям Українець. Всього у сім’ї було шестеро дітей. Старші – Михайло, Лариса й Ольга народились у Звягелі, а молодші – Оксана, Микола й Ісидора – відповідно у Колодяжному, Луцьку, Ковелі, оскільки родина у зв’язку зі службою батька постійно переїжджала.

Батьки Лесі Українки багато уваги приділяли вихованню дітей, їхній гуманітарній освіті, розвивали цікавість до літератури і мистецтва, вивченню мов. Мати намагалася прилучити дітей до літературної праці, самостійної творчості, перекладацької роботи, яку вважала школою літератора, створила, як гордо говорила сама Леся, “літературну родину”. Батько виписував різноманітні журнали, газети, багато читав дітям, намагався розширити їхній кругозір, ніколи не нав'язуючи своїх поглядів. Батьки намагались дати дітям національне виховання, тому спілкувались у родині українською мовою, діти ходили в національному одязі, шанували народні звичаї.

Леся виділялася здібностями і старанністю. Була слухняною дитиною, розумницею. А ще дуже любила співати і танцювати. Весела і жвава, вона вигадувала різні забави, імпровізувала театралізовані вистави з переодяганням і перевтіленням в улюблених героїв. Найчастіше гралася зі своїм старшим на півтора роки братом Михайлом у фантастичні події, пригоди з грецьких міфів, у подорожі до невідомих країн, до диких людей, у Робінзона Крузо – Михайло був Робінзоном, а Леся – П’ятницею.

Характером і вродою Леся вдалася в батька. “Зо всіх нас шістьох дітей, – згадує сестра Лесі Ольга, – Леся найбільше була подібна до батька і вродою, і вдачею... Вони обоє однаково були лагідні та добрі безмежно... Обоє були надзвичайно стримані, терплячі та витривалі, з виключною силою волі. Обоє були бездоганно принципові люди: для любих людей чи справ могли поступитися багато чим, могли бути дуже поблажливими, але я не можу собі уявити тої людини, тої справи, взагалі тої сили, що могла б примусити, батька чи Лесю однаково, зробити щось, що вони вважали за непорядне, нечесне. Щоб же зробити таке для власної вигоди, чи користі, чи безпечності, то про те не може бути й мови, – таке це щось зовсім не до уявлення в поєднанні з ними... Була в батька й Лесі ще одна спільна, надзвичайно цінна риса: вони на диво високо цінували людську гідність у всякої людини, хоч би у найменшої дитини, і завжди поводились так, щоб не ображати, не принижувати тої гідності”.

Коли Леся ще не вміла читати, батько навчав її проказувати за ним байки Л.Глібова, казки О.Пушкіна. До сліз зворушливо декламувала Леся Л.Глібова “Кущ та Билина”, особливо її закінчення: “Ох, Кущику, я на чужині...”. У п'ять років майбутня поетеса вже вміла читати й писати. Підростаючи, дуже любила читати твори Т.Шевченка, українські народні казки, грецькі міфи, книжки про подорожі славетних мандрівників.

Дитячі роки майбутньої поетеси, “коли так душа бажала незвичайного, дивного”, минали на Поліссі – Новоград-Волинський, Луцьк, Ковель, Колодяжне – краю предковічних соснових борів, таємничих лісових озер, росистих лук. У с. Колодяжному Косачі придбали садибу – невеликий, але затишний будинок, садок, город, леваду. Демократичний стиль виховання в родині сприяв зближенню з селянськими дітьми, засвоєнню народних традицій, фольклорних скарбів. “Ми, діти, так органічно зрослися зо всім колодяжненсько-полісько-волинським, що уважали себе тоді й потім усе життя не за чернігівців, як батько, не за полтавців, як мати, а за волиняків-поліщуків.” – згадує сестра Лесі Ольга.

Всі колодяжненські і навколишніх сіл “сезонні” звичаї, пісні та оповідання, що їх супроводять, як-от щедрівки, весільні, колядки, веснянки, петрівські, купальські, жнивні та обжинкові і т. д., і сила-силенна усього “позасезонного” чи “всесезонного”, як пісні, казки, прислів'я і т. д., – все те знала Леся, всім цікавилася. Фольклор та етнографія Волині, які полонили уяву вразливої дівчинки, розбурхували її фантазію, вводили у незвичайний, химерний світ народної міфології.

Серед факторів, які впливали на розвиток таланту Лесі Українки, була музика, пісня. В неділю під вечір недалеко від садиби Косачів збиралися дівчата, співали. Маленька Леся непомітно підсідала збоку і тоненьким чистим голосом підтягувала журливі дівочі пісні про кохання. Дівчинка була дуже здібною до музики, старанно вчилась грати на фортепіано. А коли стала трохи старшою і вже знала нотну грамоту, то записувала тексти і мелодії почутих пісень, багато з них запам'ятовувала, а згодом наспівала своєму чоловікові Клименту Квітці, який і опублікував їх.

Перший вірш “Надія” Леся Українка написала у 1878 р., коли їй було лише 9 років. Приводом до написання була звістка про арешт і заслання в Олонецьку губернію улюбленої тітки (сестри батька) Олени Антонівни Косач – належала до київського гуртка “бунтарів”. Можливо, дівчинка переказала почуті від тітки “палкії гадки”, але вже відчуваються Шевченкові розуміння, образи, настрій. Виявляла Леся інтерес і до малярства, і батько запросив у с. Колодяжне художника, який вчив Лесю малювати.

З 1878 р. у родина жила у Луцьку. Взимку Косачі жили у Луцьку, а влітку – у с. Колодяжне. Там і почалася творчість, яка піднесла Лесю так високо вже з юнацьких років. А водночас сталося лихо. Взимку 1881 р. в Луцьку на річці Стир у сильний мороз Леся промочила ноги, в крижаній воді.

Спочатку боліла нога, пізніше рука. Лікували домашніми засобами від ревматизму. Коли показали хвору київському хірургу, то він визначив тяжкий діагноз: туберкульоз кісток. Після операції лівої руки в жовтні 1883 р. Леся вже не могла мріяти про високу професійну майстерність музиканта. На певний час довелося зовсім розлучитись із фортепіано. Та гри на фортепіано зовсім ніколи не покинула, це була її розрада, втіха, її пристрасть. В листі до свого дядька М.Драгоманова в 1890 р. писала: “Мені часом здається, що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що “натура утяла мені кепський жарт”. Цей “жарт” – початок туберкульозу кісток.

А недуга прогресувала, перекинулась згодом на легені, нирки. Усе життя Леся буде воювати з хворобою. Всю свою величезну волю мобілізувала на те, щоб учитись і творити.

Хвороба спричинилася до того, що дівчинка зовсім не ходила до школи, не закінчила жодного навчального закладу, однак завдяки матері, яка організувала навчання дітей вдома, і рідному дядькові – професору, вченому М.Драгоманову, Леся здобула глибоку і різнобічну освіту. Вона постійно займалась самоосвітою. Здібна до наук, працьовита, Леся Українка стала високоосвіченою людиною свого часу, одним з найоригінальніших поетів у світовому красному письменстві. Мала феноменальні здібності до мов – знала понад 10 мов – французьку, німецьку, італійську, російську, англійську, польську, старогрецьку, латинську. Але ніколи не цуралася рідної, української мови, хоча в ті часи вона і заборонялася владою. Свої художні твори Леся Українка писала тільки українською мовою.

Доводиться дивуватися різнобічним широким знанням Лесі Українки. 19-річна дівчина написала для молодших сестер і брата курс “Стародавньої історії східних народів”, за яким вони і вчились. З другої половини 80-х р.р. родина Косачів узимку жила у Києві. Тут спілкувалась з М.Старицьким та М.Лисенком., які опікувались визріваючим талантом Лесі. На квартирі М.Лисенка відбувались літературні вечори, де читались і вірші Лесі. Друзі заохочували її до мистецького співробітництва. Так Леся разом з братом Михайлом стали в центрі гуртка “Плеяда” (відбувалися вечори, писалися на конкурс імпровізації, розроблялись плани перекладів світового письменства). Літературні нахили доньки підтримувала мати.

Активно впливав на юну Лесю дядько М.Драгоманов, М.Павлик, І.Франко з яким вона познайомилась на початку 90-х р.р. З І.Франком вона веде листування, зустрічалася особисто. І.Франко високо оцінив творчість Лесі. Видав її твори у Галичині (збірку “На крилах пісень”) у 1892 р. Кращі твори поетеси позначені намаганням поєднати “гармонію ідеалу з життєвою правдою”, що стало однією з істотних особливостей її творчого методу, визначеного самою Лесею Українкою як новоромантизм.

Літом 1894 р. Леся Українка виїхала до М.Драгоманова у Болгарію і прожила там до осені 1895 р. Познайомилась з емігрантами, з болгарськими культурними діячами. Користується бібліотекою видатного вченого. Поетеса збагачується знаннями з різних галузей науки, мистецтва, передової суспільної думки. У цей час М.Драгоманов дуже хворіє, 8 червня 1895 року помирає. Леся дуже тяжко пережила смерть свого учителя. Поетеса їде додому з наміром покращити життя свого народу.

У середині вересня 1894 р. Олена Пчілка переїхала з дітьми з с. Колодяжного до Києва. Мала добру вчительку, педагога Ольгу Олександрівну Лисенко, дружину видатного композитора, яка вміло розвивала естетичні смаки учениці. Леся пильно навчалася, опановувала техніку гри, знайомилася з творами славетних композиторів, часто грала свої власні композиції, імпровізувала. У Києві відвідувала заняття в рисувальній школі, малювала непогані картини, але збереглась лише одна – мати з дитиною біля пташиного гнізда (зберігається у Києві у музеї лесі Українки). Леся жила з сім’єю, але літо проводила в с. Колодяжному, Гадячі, була також у Криму.

26 січня 1896 р. у Києві, в невеличкому будинку на розі Жилянської і Караваївської вулиць, відбувається весілля Людмили Старицької та Олександра Черняхівського. Дружкою на ньому була Леся Українка, а боярином молодого – Михайло Кривонюк. Так вони познайомилися, все життя листувалися. Згодом він став чоловіком сестри Ольги.

Влітку 1897 р. Леся їде в Ялту на лікування, де познайомилась із Сергієм Костянтиновичем Мержинським. Відразу між мо- лодими людьми зав'язалась дружба, що невдовзі пере-росла в глибоку сердечну приязнь. “Типовий російський інтелігент (він не закінчив університету і все життя по- невірявся по приватних уроках, як і численні російські інтелігенти), з тонким скорботним лицем, він був також великим другом молоді і справляв чаруюче враження.. І зовнішність його підкупала – прекрасний, тонкий, обра- мований чорною бородою профіль, з блідим матовим, що часто палало нездоровим рум'янцем лицем, з чорною хвилястою шевелюрою – ось слабо накреслений портрет Сергія Костянтиновича”. Так описує його І.Мошинський.

С.Мержинський цікавився творчістю Лесі Українки, ви- соко її оцінював, письменницю вважав надзвичайно та- лановитою. На його прохання Леся Українка перекладає російською мовою свою “Блакитну троянду”, яку перед- бачалося поставити в мінському театрі. Сам Сергій Ко- стянтинович був також творчою людиною, співпрацював в періодичній київській, саратовській і мінській пресі, займався перекладами.

Сестра Лесі – Ольга – згадує про нього як про ін- телігента російської культури, людину освічену, надзви- чайна лагідну, милу і симпатичну. Тонкою, лагідною вда- чею Леся і С.Мержинський були подібні одне до одного. Під враженням кримських зустрічей поетеса пише вірші “Імпровізація”, “Східна мелодія”. Влітку 1898 р. він відвідав Лесю в Гадячі, куди вона приїхала після лікування з Криму. Для Лесі це було незабутнє літо. Але невідкладні справи Сергія у Мінську розлучили їх.

Леся повернулася до Києва. Працювала не покладаючи рук і як письменниця, і як громадянка. Дуже дошкуляла хвороба, але поетеса вважала, що лихо її загартовує.

Тим часом слава Лесі Українки як видатної поетеси вже ширилась по Україні. В грудні 1897 р. в Київському літературно-артистичному товаристві вперше була виголошена доповідь про її творчість. А в березневому номері львівського журналу “Літературно-науковий вісник” за 1898 р. з'явилася стаття “Леся Українка”, присвячена аналізу творчого доробку молодої письменниці. Автор статті І.Франко високо оцінює її творчість. Виходить збірка її поезії “Думи і мрії” (1899). Це було етапне явище в українській поезії кінця ХІХ – початку ХХ ст.

На початку 1899 р. Леся Українка приїхала до Берліну на операцію ноги. В Берліні письменниця цікавиться громадським і культурним життям цієї країни, звичаями німців, схвально відгукується про їх працьовитість, акуратність в роботі. Дуже багато читає різної літератури. Відвідала навіть театр.

І на початку лютого 1899 р. в берлінській клініці професора Бергмана Лесі Українці зробили операцію ноги, після чого вона ще довго вимушена була лежати в гіпсі. Операція пройшла успішно, хвора поступово видужувала.

3 тих берлінських днів починається знайомство, що далі переросло в глибоку товариську приязнь, Лесі Ук- раїнки з О.Кобилянською. Спочатку заочно, листов- но через М.Павлика, а далі письменниці зустрілися особисто. Впродовж багатьох років, власне, до кінця життя поетеси, товаришки підтримували між собою щирі, дружні взаємини. І вже тоді, в Берліні, Леся зрозуміла, що знайшла прекрасного друга, чудову людину. Зі щирими симпатіями відносилась і О.Кобилянська до своєї наддніпрянської посестри, дбала про зарубіжний резонанс її творчості. Вона знайомить Лесю Українку з німецьким письменником Л.Якобовським, редак- тором одного з журналів і цим сприяє публіка- ції творів письменниці в німецькій пресі. В свою чергу Леся Українка багато в чому допомагає О.Кобилянській: скеровує її творчість на шлях реа- лізму, дає слушні поради, сприяє глибшому знайомству з Східною Україною, її життям, звертає увагу на глибше ознайомлення з літературою російською, яку та знала переважно з німецьких перекладів, а не з оригіналів.

На запрошення Лесі О.Кобилянська приїздить в Київ на ХІ Археологічний з’їзд. Майже цілий серпень гостює у Лесі на хуторі Зелений гай поблизу Га- дяча на Полтавщині (на той час Олена Пчілка збудувала новий будинок), де поетеса після берлінської опера- ції поправляла своє здоров'я. З Полтавщини схвильована О.Кобилянська по- відомляла батьків: “Леся дуже приємна і говірлива; всі дуже раді були мені і щиро приймають”.

А невдовзі в життя Лесі Українки прийшло ще одне лихо. Помирав її товариш С.Мержинський, хворий на сухоти. В кінці літа 1900 р. здоров'я Сергія Костянтиновича різко погіршало, набирало загрозливого стану, Лесі не- гайно треба було їхати до Мінська. Ще недавно було багато планів, багато мрій і надій. Ду- малося наступної весни поїхати разом на лікування до Швейцарії, ще недавно С.Мержинський подарував Лесі на згадку книжечку її улюбленого поета Генріха Гейне і ре- продукцію “Мадонни” Рафаеля з написом: “На добрую память о вместе проведенном времени”. Як дуже дорогу річ Леся берегла цю пам'ятку і завжди мала її при собі. Леся хоче поїхати до Мінська. Мержинський писав, що навіть гинути при ній йому буде легше. Мати, зважаю- чи на довголітню хворобу дочки, яку нарешті, після дов- гих, складних зусиль, небезпечної операції, вдалось за- гамувати, – не радила їхати до хворого з відкритою фор- мою сухот. Вона була категорично проти поїздки, від- мовляла від безрозсудного вчинку. Дуже багато в житті Лесі Українки важив Мержинський.

Леся їде до Мінська і перебуває там найтяжчі у своє- му житті два місяці – до смерті товариша. Замешкала спочатку на вулиці Захарєвській, а пізніше, коли Сергію Костянтиновичу стало гірше, в його квартирі, в будинку, що стояв на розі Михайловської і Широкої. Це була невелика хатина на околиці Мінська, що вростала у землю. Приїзд Лесі був великою радістю для С.Мержинського. Хвороба немилосердно прогресувала.

Всього за одну ніч біля смертельно хворого Леся Українка написала твір про самозреченість і любов - драматичну поему “Одержима”. “...Я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши туги, а в са- мому її апогеї. Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: “Я з того створила драму...””.

С.Мержинський помер в перші дні березня 1901 р. Леся Українка написала ліричного цикл, при- свяченого С.Мержинському, Сюди ввійшли – “Ти не хтів мене взять, полишив мене тут на сторожі...”, “Квіток, кві- ток, як можна більше квітів...”, “Я бачила, як ти хиливсь додолу”, “Калина”, “Мрія далекая, мрія минулая” та ін., написані відразу по смерті друга. Це глибоко психо- логічна інтимна лірика, яку за силою чуття, красою лі- ричного переживання.

26 квітня 1901 р. Леся Українка вперше приїхала до Чернівців. Вона була морально і фізично виснаженою. Відновити сили їй допомогла родина Кобилянських. Будинок на вулиці Новий Світ, 61 (нині Шевченка, 83), де жили Кобилянські, в яких мешкала Леся Українка, називала “Санаторій на Новому Світі”, а М.Кобилянську, зі святістю йменувала “Святою Анною”. Для Лесі Українки влаштували в “Народному домі” сходини. Навіть дали оголошення в газету “Буковина” (за 19 травня 1901 р.) і запрошували всіх бажаючих.

Гірський край надихає письменницю на нові пое- зії. Краса Карпат, смереками напоєне повітря, мандрівки по Гуцульщині, зустрічі з письменниками І.- Франком, О.Кобилянською, В.Стефаником, О.Маковеєм, В.Гнатюком допомагали переборю- вати тугу і фізичну недугу. Леся Українка поволі, але все пильніше береться до творчої праці.

До червня 1903 р. Леся Українка лікувалася в Італії, але після того з 5 по 19 червня 1903 р. перебувала знову у О.Кобилянської.

У 1902 р. у Чернівцях виходить третя поетична збірка “Відгуки”, яка засвідчила, що її автор досяг творчої зрілості. У цьому плані особливо помітна всезростаюча філософська заглибленість поетичного мислення, посилений інтерес до ліро-епосу та ліро-драми.

Феномен таланту Лесі Українки полягав і в тому, що вона плідно працювала одночасно в різних літературних жанрах. Наприкінці 90-х – початку 1900-х р.р. з'являю- ться її нові поеми “Одно слово”, “Віла-посестра”, “Се ви питаєте за тих...”, “Ізольда Білорука”, в яких прозвучали мотиви якутські й південнослов'янські та яскраво вияви- лася схильність автора до оригінальної обробки світових сюжетів.

У прозових жанрах акцентуються соціальні протиріччя, викривається бездуховність панівних верств, на зміну мі- щанам духу приходить людина високих ідеалів. Проблема становлення особистості вимагала поглибленого психоло- гізму, передачі діалектики почуття, перенесення конфлік- ту в сферу духовного життя героя. Так, у психологічній прозі Лесі Українки (“Приязнь”, “Над морем”, “Помил- ка”, “Примара”, “Очі”) активно функціонують, як засоби творення складного характеру, емоційно насичений драматичний діалог і монолог-самоаналіз, лірична спо- відь.

Не полишає Леся Українка і роботи в галузі худож- нього перекладу. 3 німецької українською мовою вона перекладає драму Г.Гауптмана “Ткачі”. З польської мови російською перекладає вірші М.Конопніцької, з італійської – Ади Негрі. У 1903 р. з'явилися в її перекладі росій- ською мовою оповідання І.Франка “На дне”, “К свету”, ”Сам виноват”, “Хороший заработок”.

Особливе місце у творчій біографії Лесі Українки по сідає фольклор. Починаючи з дитячих вражень (“Русал ка”, 1884) ї кінчаючи останнім поетичним твором (“Про велета”, 1913). Великий інтерес виявила Леся Українка до слов’янської міфології (її називала “релігією батьків своїх”), яка відбилася в обрядах і легендах, прикрасила веснянки, колядки, щедрівки.

В журналі “Життє і слово” (1894) вона публікує до- бірку “Купала на Волині” (49 текстів). У післямові автор зазначає: “Записані мною і подані тут волинські купаль- ські пісні – се матеріал настільки цікавий, що варто б їх науково обробити... При піснях я записала мотиви, до них належні, бо уважаю, що записати пісню без мотиву – значить зро- бити тільки половину справи, тим більше, що по мотивах обрядових пісень можна уважати часом, наскільки є ста- родавня яка пісня. Окрім того, сі оригінальні, давні мо- тиви, певне, придадуться тому, хто займається народною музикою. 3аписувала я голоси пісень від селянок якомога вірніше, не стараючись підводити їх під яку-небудь рит- мічно-музичну теорію...”.

Широтою фольклорних зацікавлень Лесі Українки по- значений рукописний зошит (184 стор.) колодяжнен- ських пісень, куди ввійшли веснянки, колядки, весільні, родинно-побутові, обжинкові та інші пісні. Під час від- починку в Карпатах в 1901 р. в с. Довгопілля та Буркут вона зробила записи кількох народних пісень. У 1903 р. Леся Українка друкує збірник “Дитячі гри, пісні, казки...”, а в 1904 р. – виникає задум видати “Народ- ні пісні до танцю”, куди вона ввела 54 тексти. У 1908 р., незважаючи на важкий стан (саме тоді лікарі виявили у неї туберкульоз нирок), поетеса займає- ться записуванням від кобзарів українських народних дум. Письменниця докладає неймовірні зусилля, щоб вря- тувати від забуття ці жанри фольклору.

Не було коштів, не було апаратури, бракувало просто фізичних сил для мандрівок. Та заповзята Леся Україн- ка організовує і мобілізує всі відомі їй на Україні відпо- відні мистецькі сили музикознавців-етнографів, провадить експедицію і записує на фонографі спів кобзарів. У цій важливій, історичної ваги, роботі їй допомагали О. Сластіон, М.Аркас, К.Квітка і особливо Ф.Колесса. 30 записів веснянок і обжинкових пісень з голосу Лесі Українки зробив М.Лисенко. 225 пісень увійшло до збірки “Народні мелодії. 3 голосу Лесі Українки”, яку упорядкував і видав у 1917 р. її чоловік К.Квіт- ка. Він записував пісні від Лесі.

3 Квіткою Леся познайомилася, коли він був ще студентом Київського університету та музично-драматичної школи. Ісидора Косач-Борисова розповідала, що він із селян. Змолоду Квітка захопився музикою і народними піснями. Працюючи – служба давала засоби до життя – він, як талановитий музикознавець, збирав і видавав у нотних записах народні пісні. У тяжкі часи, що їх у Лесі не бракувало, він часто був поруч з нею, товаришів їй у подорожах. По- ступово дружба міцніла.

Крім щедрої музикальної обдарованості, Климент Квітка подобався Лесі своєю лагідністю, скромною поведінкою і здатністю відчувати та розуміти прекрасне. Фізичною силою похвалитись він не міг і майже завжди стояв осторонь веселої галасливої молоді, що теж викликало співчуття у Лесі. Хто знав Квітку пізніше, кажуть, що він справляв вра- ження людини доброї, чутливої і разом з тим неговіркої.

Лесина подруга Аріадна Труш казала: ”Я пам'ятаю наш побут у Зеленому Гаю у 1900 році. Квітка написав мені в альбом пісню, яку я люблю до нинішнього дня. Були Галя Лисенко, Леся. Квітка моїх літ. Він був гарний, здібний, добре грав на фортепіано. Можна сказати, що Леся виховала його, впливала на нього. Чи Леся любила його? Воно не випадало на те. І повідомлення про її заміжність було несподіванкою”. Зауваження Аріадни Труш про те, що в Лесі не було почуття любові до Квітки може стосуватися тільки до того часу, про який вона говорить, – 1900 рік. Пізніше вона не мала змоги спостерігати їхніх взаємин, а одружились вони через 7 років (у 1907 р.).

У родині Косачів по-різному дивились на їхню дружбу. Власне, особливого, інтересу ні батько, ні брати, ні сестри не виявляли. Лише мати, як і кожна мати, брала все близько до серця. Як і у випадку з С.Мержинським, вона не схвалювала Лесиної симпатії до Квітки. Мабуть, їй здавалось ненормаль- ним те, що він значно молодший від Лесі, що й сам безпорад- ний у житті.

Вірші і драми Лесі Українки досить часто з'являють- ся у тогочасній пресі. Жодне помітне видання на Укра- їні, як, наприклад, журнали – “Літературно-науковий вісник”, “Рідний край”, альманахи “На вічну пам'ять Котляревському”, “Нова рада”, “3а красою”, “Вік”, ”Досвітні вогні” — не обходилось без її творів.

У творчій біографії Лесі Українки 1900-х р.р. пере- важає драматургія. 3а порівняно короткий час вона на- писала понад двадцять драматичних творів, що стали новим явищем в українській літературі і уславили пись- менницю як драматурга-новатора. Леся Українка ство- рює незнані досі в національній театральній культурі образи, започатковує нові жанрові форми нового фабуль- ного наповнення в творах “Кассандра”, “На руїнах”, ”У пущі”, “Вавілонський полон”, “На полі крові”, “ Камінному господарі” та ін.

У 1903 р. Лесю спіткало тяжке горе. 3 жовтня помер у Харкові від запалення її кращий друг і порадник – старший брат Михайло, здібний математик, талановитий вчений.

Тим часом невблаганно насувались ознаки важкої, невигойної недуги. 3 1907 року у Лесі Українки вияви- лися симптоми туберкульозу нирок. Діяльна, енергійна натура письменниці не хотіла хилитись, коритися хворо- бі. Перемагаючи невимовні фізичні болі, напади хво- роби, високу температуру, Леся Українка знаходить силу працювати, не піддаватись зневірі, видаватись навіть бадьорою і жартувати. І здавалось, що біда тимчасова, що все мине невдовзі і настануть кращі дні. Та кращих днів було мало. Письменниця вимушена покинути Україну – холодний клімат не дозволяв жити в рідній стороні. Вона оселилася на півдні. Влітку жила на Кавказі – Кутаїсі, Хоні, Телаві, де служив її чоловік К.Квітка, а на зиму треба було шукати ще теп- лішого краю.

“Найгірше мені те, що я тепер і писати не завжди можу, – скаржилась у квітні 1909 р. Б.Грін- ченку, – бо часто од виснаження голова не служить, і то так, як ще зроду у мене не бувало, хіба після операції. Проте все ж дещо пишу...”. Це найбільша дра- ма “Руфін і Прісцілла” (“Мені здавалось, що я не смію вмерти, не скінчивши “Руфіна і Прісцилли””).

Три зими між 1910 – 1913 рр. поетеса пробула у Єгипті, побачила великі піраміди, Сфінкса, була зачарована. Враження від вперше побаченого навіяли ліричний цикл “Весна в Єгипті”, в якому Леся Українка не лише оспівує той далекий край, але її тривожить і доля народу, уярмленого англійцями, доля пригніченої ісламом жінки, дітей вулиці.

В Єгипті Леся Українка вимушена заробляти на жит- тя перекладами ділових паперів для однієї торгової фір- ми та уроками французької й німецької мов. Матеріальна скрута все турбує поетесу, її сім' ю. Гонорари за публікації нових творів були мі- зерними і не регулярними, тяжко і довго на них треба було чекати, а часом і неодноразово нагадувати про це видавцям. Все це принижувало і втомлювало. А життя (лікування по далеких краях) вимагало чималих ви- датків.

Оглядаючись на свій письменницький шлях з відста- ні кінця 1911 р., вона дає собі таку самохарактеристи- ку: “Як добре зважити, то перелому я ніколи не зазнала, хоча, запевне, еволюція була і в мене. Життя ламало тільки обстановку навколо мене (ну, і кості мої, як трап- лялось), а вдача моя, виробившись дуже рано, ніколи не мінялась та вже навряд чи й зміниться. Я людина ела- стично-уперта (таких багато між жіноцтвом), скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж давно засвоїла собі “трагічний світогляд”, а він такий добрий для гар- ту”.

В останні роки Леся Українка працює в якомусь особ- ливому напруженні, ніби поспішаючи. Сказати хотілося багато, а часу залишалось мало. Вона знала про це. Вогонь творчості змагався з гарячкою хвороби. Саме в такому стані писалися драматичні поеми ”Руфін і Прісцілла”, “Камінний господар”, “Лісова піс- ня”, “Оргія”. Туга за рідним краєм, за казкою дитинства навіяла Лесі Українці її “Лісову пісню”.

Незважаючи на свій стан, Леся Українка дбає про вшанування роковин письменницької праці - І.Франка. Разом з В.Стефаником, О. Кобилянською, І.Трушем та ін. культурними діячами України в кінці січня 1912 р. вона підписує відозву із закликом урочисто відзначити 40-річчя літературної і громадської діяльності Каме- няра. Леся Українка пише і посилає до збірника на честь І.Франка свої твори. Так з'явився “Триптих”. Туди ввійшли: апокриф “Що дасть нам силу?”, легенда “Орфесве чудо”, казка “Про велета”.

Повертаючись з Єгипту в травні 1913 р., останній раз відвідала Леся Українка Київ. Українська громад- ськість влаштувала поетесі врочисту зустріч, а на її честь відбувся вечір-концерт. На вечорi виступила й сама Леся Українка, говорила про розвиток рідної культури, дяку- вала за шану.

3 Києва Леся Українка знову повернулася на Кавказ, в Кутаiсі. Крайня грошова скрута призводить навіть до того, що доводилось продавати хатні меблі, аби прого- дуватись. Лікування в Гелуані на цей раз не допомогло, загострення хвороби прогресувало.

1 серпня 1913 р. в Грузії, в м. Сурамі, поете- са померла. Її тіло перевезли до Києва, поховали на Байковому кладовищі. Саме М.Кривонюк оплатив послуги на кладовищі. Похорон Лесі Українки перетво- рився у велику народну демонстрацію. Поліція заборо- нила нести труну на руках, як того хотіли громадяни, заборонила промови, співи.