Юнацький вік – це завершення перехідного стану від дитинства до дорослости. У психологічному плані в цей час (18-23 роки) відбувається саморозвиток, свідоме самовдосконалення. Це остання стадія підготовки до дорослості, до практичної професійної діяльності. Соціальну ситуацію розвитку можна визначити як поріг дорослого життя.

Однією з центральних проблем є

взаємостосунки з дорослими та однолітками. Юнаки, як і підлітки, прагнуть звільнитись від контролю та опіки дорослих, а також від встановлених ними норм і порядків. Вони домагаються

автономії:

*- у сфері поведінки – потреба і право самостійно вирішувати особисті проблеми (дозвілля поза домівкою, перевага впливу однолітків);

*- у сфері емоцій – потреба і право мати власні, самостійно обрані уподобання (розрив емоційного зв’язку з батьками, з’являються черствість, байдужість);

*- у сфері нормативності – потреба і право на власні норми і цінності (ревниво захищають своє право на власні переконання, моральні установки і цінності, займають підкреслено максималістські позиції, висловлюють крайні погляди щодо моди, смаків, проведення дозвілля).

З однієї сторонни, тривога, – це показник значущості, цінності чого- небудь для людини, яка виявляється в певних ситуаціях. Якщо вона виникає, то це говорить про небайдужість людини, про її певне ставлення до того, що відбувається. Це так звана

ситуативна тривога

На формування тривожної особистості дитини особливий вплив виявляє тип виховання в сім’ї, а також ставлення до дитини зі сторони рідних. Серед найбільш несприятливих стилів виховання, тобто таких, які можуть викликати стан невпевненості і тривоги, можна виділити твердий авторитарний стиль, при якому дитина вимушена відігравати роль слабкої. Внаслідок такого стилю виховання дитина незадоволена собою і тим, що вона робить, оскільки оцінює себе за критеріями рідних, намагається постійно компенсувати свою слабкість і страх. Найбільш негативно на розвиток дитини впливає емоційне знехтування рідних, коли вона є тягарем для них, її потреби ігноруються. Дорослі постійно виявляють загальне незадоволення дитиною.. А вона, в свою чергу, не може зрозуміти, чим це викликано і прагне всіма засобами повернути любов близьких.

В науці проблема психічної депривації довгий час була майже невідомою. Останнім часом реальне життя примусило займатись цією проблемою.

Депривація – обмеження можливостей задовольняти якісь потреби (рухові, сенсорні, материнські, соціальні, емоційні та інші), що супроводжується комплексними емоційними переживаннями.

Психічна депривація - це психічний стан, який виникає в результаті життєвої ситуації, при якій суб’єкт не має можливості для задоволення своїх основних психічних потреб в достатній мірі і протягом тривалого періоду (Й.Лангмейєр і інші).

Основними психічними потребами є: а) потреба в певній кількості стимулів, котрі постійно змінюються; б) умов для дійового навчання; в) потреба в первинних суспільних зв’язках (особливо з матір’ю; г) потреба суспільної самореалізації з неможливістю оволодінням суспільної ролі.

* Сепарація – ситуація, при якій

відбувається припинення специфічного зв’язку між дитиною і її соціальним середовищем. При сепарації порушується взаємний контакт дитини з батьками. Це обумовлено зміною звичного соціального середовища (поміщення дитини в ясла, школу, групи продовженого дня, лікарню, коли хтось із батьків залишає сім’ю, після народження молодшої сестри або брата, у надзвичайних ситуаціях викликаних природними катастрофами).

1. Реакція на залишення матір’ю в грудному віці (синдром аналітичної депресії) – діти стають пасивними, сумними або боягузливими, притискаються до дорослих, вимагають уваги, перестають гратись. Потім розвиваються апатія і аутизм, інколи виражене оціпеніння. Коефіцієнт розвитку знижується, дитина втрачає вагу, скаржиться на безсоння, починає часто хворіти. Сьогодні такі вчинки матерів стали масовими.

2. Реакція на поміщення в заклад дітей повзункового віку (12-24 місяці)

*З’являються ознаки відчаю, порушення апетиту, апатія до іграшок, неприязнь до інших дітей, нестійкість настрою, ігнорування дорослих, або надмірний потяг до них (“вішаються” на шию), неврози, прояви “активного протесту”.

*Діти, які поступили із сімей реагують на перехід в нове середовище більш виражено і негативно, ніж діти із сиротинців.

*При переході з одного дитячого закладу в інший 60% дітей практично не реагують на зміну оточення; у 40% - виникають тимчасова пасивність, в’ялість, “тупість”. Через певний час ці явища минають.

3. Реакція дитини на повернення в сім’ю

*Сепараційна тривожність (бояться нової розлуки).

*Посилено тягнуться до матері і бояться розлуки з нею.

*Через кілька тижнів ці явища минають, проте, якщо розлука тривала понад

*6 місяців, дитина не може нормально зблизитись

зматір’ю.