48.Загальна характеристика історичної прози

Українська історична проза має свою давню традицію. Інтерес до минулого, осмислення подій з відстані часу завжди приваб­лювали не тільки науковців, але й майстрів художнього слова. Письменники постійно зверталися до важливих, зламних періо­дів в історії України, створюючи силою свого таланту й творчої уяви яскраві образи минулих часів. В українській літературі романне осягнення історичного мину­лого відбувалося всупереч державній політиці. Політичним репре­сіям були піддані за радянської влади 3. Тулуб, В. Гжицький, Г. Хоткевич. У радянський період були заборонені історичні романи «Гетьман Іван Виговський» І. Нечуя-Левицького, «Моло­дість Мазепи», «Руїна» М. Старицького, «Людолови» Зінаїди Тулуб, «Мальви» Р. Іваничука, «Меч Арея» І. Білика. З 1919 р. й аж до 90-х рр. XX ст. існувала ціла низка обме­жень і заборон, які стосувалися тематики українського історич­ного роману. Унаслідок цього, за спостереженням Ю. Мушкетика, наша «історична романістика розвивалася однобоко, переважно в рамках подій Київської Русі...». Але й при відтворенні цих подій передбачалося певне (канонізоване радянською ідеологією) їхнє потрактування. За таких обставин не випадково поза увагою українських романістів залишилися й трагічні події Руїни, і події епохи Івана Мазепи, і все, що пов’язане з нетривалим гетьману­ванням Павла Полуботка... Та й така, здавалося б, безневинна тема, як тема Хмельниччини, ще чекає на всебічне, не позначене політичною кон’юнктурою, романне осмислення.

49.Поезія Величковського , як зразок українського бароко

Віртуозним творцем такої поезії став І Величковський – маловідомий український віршописець ІVІІ – п. ІVІІІ століття. Біографічні дані про нього обмежені. Народився близько 1630 року. Очевидно, вчився у Київському колегіумі.

На початку 1680 року міг належати до працівників чернігівської друкарні Лазаря Барановича, а трохи пізніше, в середині 80-их років переселився до Полтави, де одержав посаду пресвітера Свято-Успенської церкви. Тут і помер у 1726 (1701) році.

Літературна спадщина І. Величковського, що дійшла до наших днів, обмежується трьома творами. Це панегірик Лазарю Барановичу та два слов’яно-українські збірники „Зегар з полузегарком” і „Млеко от овцы пастыру належное”. Обидва вони офіровані київському митрополитові Варламу Ясинському у 1690 і 1691 роках.

В усіх творах Величковський прагне наблизитись до літературного стилю „бароко”, що оформився в Європі (Польща) у ХVІ – ХVІІ столітті в епоху феодально-католицької реакції. Його характерною ознакою є перевага форми над змістом. Мета мистецтва часів бароко – вразити, зацікавити читача несподіваними стилістичними ефектами.

Після смерті І. Величковського рукопис „Зегара” і „Млека” переховувався в потомків і на початку ХХ століття належав Олександру Величковському. Від нього у 1908 році рукопис потрапив на виставку ХІV Археологічного з’їзду в Чернігові, де й зацікавив дослідників старого письменства.

50. Творчість Климентія Зиновієва

КЛИМЕНТІЙ ЗІНОВІЇВ (40-ві — 50-ті роки XVII ст. — після 1712, Чернігів) — поет, один із перших українських етнографів.

Біографічних відомостей про Климентія Зіновієва майже немає. Очевидно, був вихідцем із незаможної родини. Освіту здобув у Києво-Могилянській колегії. Постригся в ченці. Життя пройшло у мандрах Україною, Білоруссю, Польщею, Росією, Литвою. Останні роки провів у одному з монастирів Чернігова.

Климентій Зіновіїв — автор рукописної збірки, уперше опублікованої В. Перетнем у Львові 1912 р. під назвою «Вірші ієромонаха Климентія Зиновієва сина». У ній міститься 369 віршів і близько 1600 прислів'їв та приказок.

Тематика поетичних зацікавлень митім досить широка. Він правдиво відтворював життя й побут різних верста тогочасного суспільства, висловлюючи і власні погляди на зображуване. Чимало віршів є соціально спрямованими — він щиро співчуває біднякам, засуджує користолюбні, нечесні вчинки багатих, водночас дошукуючись відповідей на вічні моральні питання людського співжиття на землі. Своїх майбутніх читачів мовби намагається спрямувати на шлях добра, справедливості, любові. Часом у тексти, в основному зображально-описової лірики, проривається гірка іронія чи засторога автора від нечесних, ганебних учинків. Деякі вірші присвячено житло чернецтва. З них можна зрозуміти дещо про його власну долю, зокрема причини, що змусили покинути спокійне перебування в монастирі й податися в мандри («О чернцах и о хотящих в чернецтво»).