3.3. Розбудова громадянського суспільства в Україні як суспільна передумова екуменічного діалогу українських церков.

Проблема становлення громадянського суспільства в Україні і місця в ньому релігії набула сьогодні у вітчизняній філософській, богословській, релігієзнавчій та політологічній науках особливої актуальності, оскільки глибоке дослідження цієї проблеми сприяє не лише висвітленню її об'єктивного сучасного розуміння і аналізу в контексті демократизації українського суспільства, алй й місця і ролі релігій, зокрема християнства, в сучасному українському суспільному житті. Розгляд останнього аспекту досліджень в контексті сучасного аджрнаменто є невіддільним від витворення історично об'єктивної картини церковно-богословської ідентичності провідних християнських церкво та їх ролі у формуванні сьогоднішнього громадянського суспільствав Україні [63, c. 420].

Українська католицька церква - історично-еклезіологічна та богословсько-літургійна спадкоємниця Кивської церкви, за свою більш ніж тисячолітню історію нагромадила значний досвід співпраці з суспільством в різноманітних сферах його діяльності, зокрема в суспільній ділянці. Впродовж всієї української історії ця церква виступала чинником єднання суспільства у розв'язанні духовно - культурних, соціально - економічних і суспільно - політичних проблем. київська церква, об'єднавши київську Русь у централізовану християнську державу, стала найдіним засобом національної самооброни та соціальної організації і вдосконалення суспільства завдяки своєму активному впливові на всі суспільні сфери.

Дослідження проблеми багатогранності та історичної динаміки християнського впливу на становлення українського громадянського суспільства потребує вияву і аналізу богословських й церковно - історичних джерел суспільного вчення українського католицизму з урахуванням суспільного вчення католицької церкви та в контексті витворення УКЦ своєї ідентичності як помісної, самоуправної церкви - органічної складової частини Вселенської церкви.

Вивчення історичних коренів та генезу екуменізму набуло особливої уваги з розбудовою незалежноїукраїнської держави та становлення УКЦ після її легалізації. Досліджувана проблема має також суто українську актуальність в контексті сучасних міжцерквоних відносин і суспільно - політичних стосунків в Укарїні. Саме етноконфесійна специфіка цих стосунків придає їм особливого духовно - емоційного забарвлення, збагачуючи сьогоднішній український суспільний процес колосальним історичним досвідом, усталеною віками християнською традицією [63, c. 423].

Тому особливо важливим є дослідити богословсько - історичні корені, процес становлення та сучасне бачення проблеми громадянського суспільства. Проблематика церковног аджорнаменто, з огляду на складні історичні події в житті УКЦ і України останніх шістдесяти років, відносно мало досліджена в українській богословській та релігієзнавчій думці - лише від часу легалізації цієї церкви питання церковної діяльності набуло активного розвитку.

Митрополитом Іларіоном був сформульований християнський соціальний принцип, основоположною засадою якого була відповідальність особи і народів за дар людського життя, активне використання дарованого Богом милосердя для побудови справедливого людського суспільства. Цей принцип був яскравим свідченням католицькості християнського світогляду митрополита та всієї Київської церкви.

Наступний суспільний принцип київського християнства проголошував засаду рівності всіх перед Богом і законом, котра актуалізувалася в українськму контексті через тогочасні міждержавні стосунки, згідно якї не існує жодного народу з винятково історичною місією або позбавленого її. Саме тому українському християнському патріотизмові завше була притаманна відсутність будь якої упередженості в ставленні до інших народів, що було підтвердженням справжньої благородності цього патріотизму та істиннохристиянськоюальтернативою візантійській та московській доктрині про месіанську першість й вибраність Візантії та Московії в християнському світі ( теорії Візанітї - другого Риму та Москви - третього і останнього Риму, бо «четвертому не бывать» [63, c. 424].

Третя суспільна засада київського християнства зобов'язала до дотримання в громадському й приватному житті суспільства євангелійських правд милосердя й солідарності, актуальність і католицькість якої підтверджена не лише історією, але й й сучасним соціальним вченням Католицької церкви, в якому наведеному принципу відводиться надзвичайно важлива роль.

Четвертий суспільний принцип київського християнства вимагав активної дії духовенства та мирян в реалізації соціальної справедливості та християнського милосердя, тобто цей принцип став базовим для формування засад пасторальної діяльності українського християнства. Характерним свідченням функціонування цього принципу в період ранього українського християнства була діяльність Великих князів київських - Володимира Великого та Ярослава Мудрого, а також Печерської Лаври, котрі заклали основи становлення соціальної справедливості та виховання українського народу на засадах християнської моралі.

Наведені принципи - засади київського християнства мали надзвичайно великий вплив на духовне виховання українського народу та становлення української націїй саме внисклали рушійну силу подальшої ураїнської історії: християнство принеслоу свідомість українськог онароду живе розуміння Бога, яке змінило українське суспільство, і саме церва дбала про цілковиту реалізацію християнських засад в житті як окремих християн, так і всього народу [63, c. 425].

Християнство й київська церква змінили також і міжнародні стосунки Русі - України, надавши їм цілком іншого підгрунтя:відносини стали більш гуманними та рівноправними. Також змінились і торгівельні стосунки, котрі отримали захист з боку Божого та церковного права і сали будуватись на засадах справедливості і закону. В цьому контексті важливим був також вплив місіонерської діяльності церкви.

Окрім широкого впливу на все суспільство, християнський світогляд київського християнства вплинув на основоположну його частину - на родину, поглибивши й зміцнивши засади кровної спорідненості родин і змінивши роль жінки в родині та в суспільстві. Особливий вклад в це вніс глибокий культ Богоматері, котрий склав основу народного культу жінки, матері в ураїнських родинах. Завдяки цьому український народ не потребував в наступних часах своєї історії, включно із сьогоденням, якихось спеціальних рухів за жіночі права, оскільки увесь час в українській традиції зберігались визначальна роль жінки в українських родинах, активна участь жінок в житті громад, їхнє практино паритетне із чоловіками становище в церкві, оскільки їхні права та обов'язкивпродовж всієї історії не зазнаваи ні загроз, ні змін.

А. Шмеман, досліджуючи відносини між державою та церквою в Київській Русі, прийшов до висновку про те, що в тому часі в українському суспільстві домінували моральні закони, а історію рсоійської церкви вже від самих початків цей вчений класифікує, як «епоху падіння християнських традицій». Українсьа церква в епоху митрополита Андрея Шептицького однозначно довела, що автентична демократія є можливою лише на основі вибудування досконалої концепції пошанування людської особи. Щоб користати з демократії, люди через виховання повинні бути приготовані до неї, отримавши формацію в християнському дусі. Наголошуючи на ознаках християнської демократії, митрополит пригадує політикам, посилаючись на енцикліку папи Льва XIII «Rerum Novarum»: «Якщо ваша демократія буде християнська, вона запевнить батьківщині мир, добробут і щастя. А навпаки, коли віддається революції та соціалізмові, коли обманена шаленими ілюзіями, кинеться до вимог, що нищать основні закони, на які спирається кожен громадський порядок, наскільки для самих робітників буде неволя, нужда і руїна» [63, c. 425]. Митрополит бачить українську державу могутньою та запевнюючи щастя всім громадянам організацією тільки тоді, коли вона «... не буде цілісністю, зложеною штучно з різних і різнородних частин, а - подібним до моноліту організмом, себто тілом, оживленим одним духом, що з внутрішньої життєвої сили розвивається, доповнює внутрішні браки і з природи є здоровим, сильним, свідомим своїх цілей, не тільки матеріальним, але й моральним тілом». Цим висновком митрополит засвідчив своє далекоглядне розуміння ролі демократії і духовних вартостей у становленні громадянського суспільства. Так. через більш ніж півстоліття пізніше папа Іван Павло ІІ в енцикліці «Сотий рік» підкреслить, що справжня демократія можлива тільки у правовій Державі і на основі істинної концепції особистостей. Вона вимагаоє, щб підтверджувались умови для.. формування справжніх ідеалів. Демократія, яка не визнає цінностей, легко перетворюється у відкритий або прихований тоталітаризм, як про це свідчить історія [63, c. 426].

Досвід українського католицизму є цінний для влади найперше тим, що в ньому реалізований засадничий принцип католицького суспільного вчення про владу – принцип виконання влади, як її служіння народові, й поваги головних прав людини, в основі якого, згідно сучасного католицького суспільного вчення, повинна бути покладена справедлива ієрархія суспільних вартостей, «щоб усім полегшити користування свободою і відповідальністю, Вище керівництво повинно мудро виконувати «розподільчу справедливість», враховуючи потреби і внесок кожного, маючи на меті згоду й мир. Вони повинні служити за тим, щоб встановлені ними закони й розпорядження не спричинювали спокуси протиставлення приватних інтересів суспільним». [63, c. 428].

Саме завдяки усвідомленому дотриманню цих засад спів дії церкви і держави, якими керувалось українське християнство іще майже за тисячу років до появи офіційного суспільного вчення Католицької церкви, київські князі отримали всю повноту влади, але разом з тим і повну відповідальність за долю народу і, що навіть більше – християнські засади суспільного життя стимулювали витворення правничого та суспільного порядку, який би ясно розмежовував добро від зла. Тому роль Київської церкви в установленні українського правничого процесу ХІ – ХІІ століть була надзвичайно важливою, оскільки саме християнське вчення допомагало однозначно визначити, що є справедливе, а що – несправедливе, а отже якраз компетентність церкви та церковних судів слугували прикладом для витворення юридичної системи в тогочасній Україні.

Християнство й Київська церква змінили також і міжнародні стосунки Русі – України, надавши їм цілком іншого підґрунтя: відносини стали більш гуманними та рівноправними. Також змінились і торговельні стосунки, котрі отримали захист з боку Божого та церковного права і стали будуватись на засадах справедливості і закону. В цьому контексті важливим був також вплив місіонерської діяльності церкви.

Окрім широкого впливу на все суспільство, християнський світогляд київського християнства вплинув на основоположну його частину – на родину, поглибивши й змінивши засади кровної спорідненості роди і змінивши роль жінки в родині та суспільстві. Особливий вклад в це вніс глибокий культ богоматері, котрий склав основу народного культу жінки, матері в українських родинах. Завдяки цьому український народ не потребував в наступних часах своєї історії, включно з сьогоденням, якихось спеціальних рухів за жіночі права, оскільки увесь час в українській традиції зберігались визначальна роль жінки в українських родинах, активна участь жінок в житті громад, їхнє практично паритетне із чоловіками становище в церкві, оскільки їхні права та обов’язки впродовж всієї тисячолітньої християнської історії не зазнавали н загроз, ні змін [63, c. 428].

Всі наведені вище засади та ідеали суспільного вчення українського християнства, від самих початків відрізнялись від тенденцій візантійського та пізнішого московського християнства. наприклад, київське християнство відкинуло від своїх початків, як засадничий принцип в справах суспільства, політики та християнської віри візантійський цезаропапізм.

А. Шмеман, досліджуючи відносини між державою та церквою в Київській Русі, прийшов до висновку про те, що в тому час в українському суспільстві домінували моральні закони, а історію Російської церкви вже від самих початків цей вчений класифікує, як «епоху падіння християнських традицій» [63, c. 429].

Вся пізніша історія УКЦ засвідчила, що ця церква і надалі залишалась захисницею суспільних інтересів українства. Так, в умовах складного церковно – релігійного і соціально – економічного життя в Галичині кінця ХІХ – першої половини ХХ століття церква стояла не лише на захисті духовного, культурного, національного, соціального і економічного відродження краю, але й виступала в обороні демократичних засад розбудови суспільства на християнських засадах. Підтвердженням цьому є державотворча концепція митрополити Андрея Шептицького, сформульована ним в період першої світової війни, в основі якої лежала концепція утворення української соборної держави в межах Австро – Угорщини, яку він розпочав втілювати в життя в час ЗУНР. Засадничими положеннями цієї концепції була побудова держави на традиціях гетьманської козацької української держави і реорганізація правничої та церковної системи Наддніпрянщини шляхом запровадження австрійського цивільного кодексу, з огляду а дискримінацію українського населення російським правовим законодавством, а також шляхом відділення Православної церкви в Україні від синодальної Російської православної церкви і утворення Українського патріархату, не торкаючись при цьому православної догматики, що також, на думку митрополита, мало б сприяти утвердженню незалежної централізованої влади в Україні [63, c. 429].

Церква цінує демократію як основоположну систему, базу громадянського суспільства, яка гарантує громадянам участь у політичних рішеннях, а також запевнює можливість вибору та контролю за владою. Але демократія не може сприяти виникненню вузьких керівних груп, які для власної користі та ідеологічних цілей присвоюють собі владу в державі. Справжня демократія не може сприяти виникненню вузьких керівних груп, які для власної користі та ідеологічних цілей присвоюють собі владу в державі. Справжня демократія є можлива лише на засадах дотримання концепції захисту прав людської особи, а для цього люди повинні бути вихованими в дусі цієї концепції, отримавши також формацію в християнському дусі та витворюючи суспільні структури співучасті й спів відповідальності.

Окрім того, суспільні ініціативи емісійної діяльності УКЦ тісно пов’язані із її складовою – екуменічним діалогом з іншими християнськими церквами й нехристиянськими спільнотами в Україні, що, згідно міжнародних й національних правових норм та положень релігієзнавчої та політологічної науки, є невід’ємною складовою демократії й розбудови громадянського суспільства «за горизонталлю», яка виявляється в дотриманні церквою міжконфесійної толерантності.

Передумовою і свідченням цією толерантності й екуменічного діалогу – важливих складових засад розбудови громадянського суспільства, на глибоке переконання кардинала Любомира Гузара, повинно бути правдиве, щире бажання кожною релігійною громадою єдності: «Єдність прийде, коли її будемо направду бажати. Не один чи другий ієрарх, не одна чи друга конфесія, але коли її буде бажати увесь наш народ. І якщо ми всі, починаючи від найменшого до найстаршого, будемо направду цього бажати – воно станеться. Тому нашим завданням повинно бути: застановитися дуже серйозно, не закидаючи один одному нічого, але, заглядаючи у свою власну душу, спільними силами застановитись, як би ми могли в нашому народі збудувати справжнє бажання, ефективне бажання єдности однієї Христової Церкви» [63, c. 430].

Саме із позицій єдності християн в Україні й відновлення історичної справедливості по відношенню до українського католицизму, а також – прагнення його церкви виконувати більш ефективно пастирське служіння серед її члені, слід розглядати перенесення Українською католицькою церквою свого осідку до Києва, що має посприяти покращенню міжцерковному діалогу в Україні, оскільки, як наголошує державний секретар Ватикану кардинал Анжело Содано від 17 жовтня 2005 року на ім’я предстоятеля УПЦ (МП) митрополити Володимира Сободана, надісланому за дорученням папи Бенедикта XVI, «християнська надія учить нас, що діалог – це кращий шлях дл того, щоб пізнати один одного. З таким духовним настроєм особливо в цей час труднощів, але також великих змін для України, усі християни можуть запропонувати неоціненну духовну і людську відповідь для користі національного етнічного прогресу» [63, c. 436].

Християнські моральні вимоги до демократії сьогодні є не лише невід’ємною складовою католицької суспільної доктрини, але й сучасна філософська та політологічна думка все більше уваги приділяє цим вимогам, зокрема важливій їх складовій – проблемі свободи особи, особливо в контексті дискурсу про свободу особи, яка трактується у філософії як її онтологічне ставлення до самої себе через практику свободи. При цьому практика свободи виступає «як турбота про буття, точніше, про буття самості в її обмеженій відкритості Всесвіту, що історично розгортається», а також ця практика пов’язується із «протетичною практикою» особи, котра розуміється як вільна, креативна участь особи у власному бутті через застосування моральних засад буття, що дозволяє особі не лише вільно перетворювати власну екзистенцію, але й формувати відповіді на «виклики історії».

Окрім того, як засвідчують сучасні філософські та релігієзнавчі дослідження, свобода особи впливає на розв’язання проблеми взаємопов’язаності свободи буття і толерантності як в християнському, так і політичному житті та в практиці так званого добровільного «спільнотворення» - практиці творення політичного суспільства на засадах взаємної домовленості людей як добровільної незалежної спільноти громадян, котрі виступають ядром громадянського суспільства, є джерелом демократичної легітимності влади, а також ця свобода виступає засадничим принципом в контексті визначення реального місця церкви в суспільстві [63, c. 436].

Наступний суспільний принцип – принцип милосердя покликаний виступати фактором, який має на меті об’єднувати різні класи й особи, не розпалюючи протистояння, чи навіть – революційну боротьбу, але підтримуючи гідність людини та її праці, оскільки милосердя бере свій початок із внутрішньоцерковного сопричастя і за своєю природою прагне загального служіння, схиляючи людей, як наголошує папа Іван Павло ІІ, «… до виявів дієвої і конкретної любові щодо кожної людини». А тому милосердя, згідно висновку понтифікат, є не лише сферою, яка «…чітко окреслює форму християнського життя, стиль церковної діяльності та суть душпастирських програм», але й потребує сьогодні нового розуміння його суті та вияву не стільки у дієвій допомозі, «а й у здатності стати ближнім для людини у її стражданнях, у здатності солідаризуватись із нею». Завдяки цьому принципу сучасна нова євангелізація стає дієвим й ефективним суспільним засобом вдосконалення сучасного суспільства, зокрема – побудови громадянського суспільства.

Засадою принципу патріотизму є любов до батьківщини, яка в українському контексті сьогодні є дуже сильно спотворена як минулими комуністичними, так і сьогоднішніми соціал – демократичними та ліберальними ідеями й через те набула поганої репутації. Однак сьогодні із поверненням в українське суспільство і політику патріотичних ідей, які не мають жодного відтінку націоналізму, актуальними стають заклики християнського суспільного вчення про роль патріотизму в побудові громадянського суспільства. Так, ІІ Ватиканський собор в душпастирській конституції про церкву в сучасному світі «Радість і надія» - «Gaudium et spes» закликає всіх громадян «великодушно й пильно плекати любов до батьківщини», оскільки це є не просто почуття, яке означає значно більше ніж послух і лояльність, а є активним співпереживанням усього народу радості й горя. Любов до Батьківщини, згідно вимог християнського суспільного вчення, має переплітатись з любов’ю до всіх народів, тобто вона «не обмежена в духовному плані», а відкрита до «всієї людської сім’ї» [63, c. 442].

Правдивий патріотизм, якого отець Діонисій Тулюк – Кульчицький – український католицький богослов, дослідник суспільно – церковних проблем, іменує «здоровим націоналізмом», в католицькому суспільному вченні є христоцентричним, тобто він базується на Христових засадах любові всіх ближніх, а тому він пропагує пошанування всіх націй, а не ненависть до інших народів. натомість, «фальшивий націоналізм» привів до цілковитого «обезсилення Європи», а тому дуже слушним і актуальним для сучасної України є висновки о. Д. Тулюк – Кульчицького, зроблені сорок років тому і які вже стали реальністю в сьогоднішній об’єднаній Європі: «… європейці мусять навчитися робити різницю між висловами «національний» і «націоналістичний» та «соціальний» і «соціалістичний». Правдивий демократ, який бажає добра для нації, завжди мусить думати національно, а не націоналістично. Правдивий політик, який бажає національну господарку поставити на ноги, мусить думати соціально, а не соціалістично» [63, c. 424]. Ці патріотичні засади побудови громадянського суспільства особливо актуальні для України, а тому вони знаходять позитивний розвиток і в сучасній політологічній думці.

Патріотичний характер суспільної позиції українського католицизму знайшов своє особливе відображення в національно – державницькій ідеології, котра має глибоке коріння й тяглість іще від Київської церкви, але, як уже було показано в попередніх розділах праці, з особливою силою цей характер проявився в другій половині ХІХ – першій половині ХХ століття. Саме завдяки Українській католицькій церкві в XVII- XVIII століттях в умовах бездержавності та експансії польського католицизму й російського православ’я, підтримуваного російським царатом, український народ зберіг національну і культурну окремішність, продовжив боротьбу за реалізацію української національної ідеї й соборної державності. Ця національно – державницька й душпастирська ціль діяльності УКЦ була актуальною як в часи підпілля, так і після виходу церкви з нього, й незмінно залишається і сьогодні однією із її визначальних функцій, оскільки, як слушно наголошує один із архієреїв УКЦ – владика Софрон Мудрий: «Церква і держава, громадянські інституції спільно відповідають за те, щоб утвердити і примножити успадковані християнські цінності для побудови високодуховного, розвинутого, демократичного, громадянського суспільства. Не можемо забувати і про те, що наше формування нації. Християнська віра і тисячолітня традиція Київської Церкви стали основою освіти, письменності, культури і духовності у минулому і для сучасного українського суспільства» [63, c. 443].

Вагомим історичним підтвердженням висновку владики С. Мудрого, з поміж численних свідчень впродовж всієї історії церкви, можуть слугувати слова із проповіді Верховного Архиєпископа й Глави УКЦ кардинала Йосифа Сліпого, виголошеної у храмі св.. Петра в Римі на святкуванні 50-річчя Першолистопадового (1918 р.) зриву в Галичині: «призначення українського народу на землі є боротьба за українську державу, за християнську державу своєї нації». Високо поціновуючи акт відновлення незалежної української держави – ЗУНР, кардинал підкреслив: «Це був могутній акт, яким ми нав’язали до славних попередніх часів Святослава, Володимира, Ярослава, Данила й інших і почали думати їх державницькими думками. Наш український народ став знову в ряди вольних народів і в сім’ї незалежних держав… Це зрив благословила наша церква, бо вона молилася за нього – за створення своєї держави, за її утвердження і розбудову… Ідея відновлення української держави мусить бути провідною у всіх наших думках, змаганнях, стражданнях і досягненнях» [63, c. 444].

Окрім вище наведених суспільно - духовних засад та вартостей,які заслуговують на пошановання й увагу в сьогоднішній Україні в контексті побудови в іній громадянського суспільства та які є також метою та критеріями досконалого суспільного життя, в католицькому суспільному вченні (наприклад, в енцикліці папи Івана Павла ІІ «Турбота соціальними справами» - «Sollicitudo rei socialis») особливий наголос робиться на чесності, справедливості, взаємоповазі, працьовитості, правді, турботі про спільне благо. Без пошанування цих вартостей в умовах вільного ринку затирається культура, моральні норми, цінності, без яких не можна досягнути успіху в жодному суспільстві, оскільки таке суспільство буде нестабільним й прямуватиме до суспільного беззаконня. Це є цілком оправданим, оскільки засадничою цінністю існування громадянського суспільства є реалізація гідності й покликання людини. Для досягнення цієї мети і є необхідним збереження правдивої ієрархії цінностей, яка підпорядковує матеріальні й природні речі внутрішнім і духовним. Плутання засобів і цілей породжує несправедливі суспільні структури і відносини, а для того, щоб уникнути цього і досягнути позитивних змін, необхідним є внутрішнє навернення суспільства до духовних і моральних цінностей [63, c. 444].

В сучасних умовах розбудови громадянського суспільства в Україні об’єктивно необхідними і надзвичайно важливими є, як підкреслюють дослідники цієї проблеми, чітке окреслення й вироблення кінцевої мети державотворення, а також формування з врахуванням українського християнського досвіду та сучасної конструктивної суспільної позиції Вселенської церкви, чітких ціннісних національних критеріїв побудови громадянського суспільства, котрі б узгоджувались із загальнолюдськими цінностями Це є необхідним та оправданим в силу того, що цілі й суспільно творчі зусилля влади й церкви є односпрямованими і доповнюючи ми, які не гальмують, а навпаки, прискорюють побудову громадянського суспільства в Україні як відкритого демократичного суспільства [63, c. 448].

Отже, вся історія УКЦ засвідчила вірність цієї церкви захисту інтересів українського суспільства та української державної ідеї, що вона підтвердила, зокрема, в ХІХ столітті під час «Весни народів» й у ХХ століття в особі митрополити Андрея Шептицького, який переконливо довів, що справжня демократія можлива лише на засадах досконалої концепції пошанування людської особи й основоположних людських цінностей, без яких демократія може легко перетворитись в тоталітаризм. Тому український католицизм визнає демократію не як самоціль суспільного розвитку, але лише як засіб, як основоположну систему, базу громадянського суспільства, яка гарантує громадянам не лише участь у політичних рішеннях через можливість вибору та контролю за владою, але й запевнює дотримання прав і свобод людської особи, при цьому гарантією їх дотримання є збереження християнських моральних норм – тривкого фундаменту демократії й справедливого і мирного співжиття людей, оскільки нехтування ними веде до пониження гідності особи і як наслідок приводить до появи різноманітних суспільних проблем і скандалів.

УКЦ в питання формування громадянського суспільства в Україні своїм найважливішим завданням вже від часу свого виходу з підпілля бачить турботу про спільне добро всіх громадян через дотримання церквою ролі медіатора й творця суспільного консенсусу на засадах пошанування гідності, свободи і прав людини, для чого церква намагається в суспільстві стояти не лише над політикою, але й над бізнесом, а також прагне реалізовувати іншу важливу суспільну ініціативу своєї місійної діяльності, яка є невід’ємною складовою демократії й розбудови громадянського суспільства «за горизонталлю» - екуменічний діалог з іншими християнськими церквами і нехристиянськими спільнотами в Україні на засадах міжконфесійної толерантності, передумовою і свідченням якої повинно бути щире бажання правдивої єдності з боку кожної релігійної громади. [63, c. 453 - 454].

Отже, історія надала сьогодні Українській католицькій церкві й усім іншим християнським церквам в Україні унікальну можливість спільно долучитися до розбудови громадянського суспільства в Україні на основі набутого власного національно – релігійного досвіду. Для цього необхідні також подальші спільні міжконфесійні дослідження проблем взаємовідносин держави і церков, що посприяло б виробленню й узгодженню універсальних, загально християнських засад удосконалення суспільного життя в Україні.