16 . Система фіхте та її відношення до критичної філософії

Шлях від Канта до Фіхте можна розглядати як логічно закономірний процес іманентного розвитку критичної філософії, а навчання Фіхте – як єдиний у своєму роді можливий варіант цього розвитку . обгрунтування і розвиток критичної філософії з необхідністю припускало: а) дедукцію її основних положень з одного єдиного принципу в противагу кантівскому гносеологічному дуалізму, що припускав, з одного боку, “речей у собі”, а з іншого боку – “чистий розум”; б) елімінацію матеріалістичного залишку у вигляді “речей у собі”, що неминуче вело до створення чисто ідеалістичної філософської системи, у якій об’єкт пізнання повинний був стати цілком продуктом самої свідомості. У своєму трактаті “Про поняття науковчення чи так названої філософії” (1794) Фіхте, як і Кант, намагається обгрунтувати можливість філософії як науки і, більш того, як фундаменту всього наукового знання. Він вважає це можливим при дотримані наступних двох умов: а) філософія, як наука в цілому, повинна являти собою систему; б) вона повинна базуватися на одному єдиному, абсолютно достовірному принципі, що лежить в основі гармонійного зв’язку усього її системного цілого. При цьому, на думку Фіхте, система повинна бути замкнутої, чи мати структуру кола, тому що рух у сторону завершення є в той же час повернення до першого положення, але вже як до останнього її результату. Таким чином, за Фіхте, стає доведеною очевидність самої цієї системи. Наука, що займається проблемами достовірності першого чи принципу основоположення і безпосередньо випливають з нього положень, а також виявленням способів їхнього зв’язку, і є, за Фіхте, “наука про науку взагалі” чи науковчення. Такою наукою про основні умови всякого знання, про його змістовні і формальні аспекти і є, за Фіхте, філософія, що по суті і є науковчення. У своєму “Першому введенні в науковчення” (1797) Фіхте, під впливом Канта, протиставляє свою філософію як критичну, як філософію свободи – різного роду догматичним системам, що встановлювали залежність людини від об’єктного світу. У пошуках основ знання (або, за Фіхте, досвіду) філософія повинна зробити вибір на користь ідеалізму, на боці якого, на думку Фіхте, самостійність Я, свобода. На боці ж догматизму – самостійність “речей в собі”, стосовно якої суб’єкт виступає тільки як наслідок деякої незалежної від нас причини, у ролі невільної істоти, пасивного продукту світу речей Так Фіхте знаходить єдину можливу точку зору свого науковчення – ідеалізм – і його вихідний принцип – інтелігенцію в собі (як уявлення про речі, або свідомість). З цього принципу він пояснює тоді весь досвід як систему необхідних уявлень. При цьому він розуміє свідомість як похідну підставу, як діяльнісний принцип, проясняючи тим самим основні завдання науковчення як пошуки основ досвіду з похідного в самій свідомості внаслідок вільного акту мислення

17 . Місце фіхте в історії філософії

Важливе місце в історії філософії Німеччини посідає Йоганн Ґотліб Фіхте (1762-1814 pp.). Професор Ієнського (в 1794-1799 pp.) і перший обраний ректор Берлінського (1810 р.) університетів, Й. Г. Фіхте відомий і як автор досліджень «Основні риси сучасної епохи» (1805 р.), «Про блаженне життя» (1806 p.), «Промови до німецької нації» (1808 p.), «Факти свідомості» (1810-1811 pp.), циклу творів «Науковчення», а також як один із перших критиків філософії Канта.

Життя Й. Г. Фіхте припало на складний період в історії Німеччини. Давалися взнаки наслідки загарбницької політики Наполеона, та відчувалась і визвольна боротьба європейських народів проти французького диктатора. Фіхте вважав Наполеона зрадником революції й спрямовував свою теоретичну просвітницьку діяльність на утвердження демократичних свобод, пропаганду наукових знань, на патріотичну боротьбу за об'єднання і моральне відродження Німеччини.Ставлячись досить критично до теоретичних концепцій своїх попередників (Спінози, Канта), Фіхте вважає за необхідне обґрунтувати філософію як практику моральної дії. Філософія трактується ним як наука наук, як джерело людської могутності.Важливе значення Й. Г. Фіхте приділив концепції інтелектуальної інтуїції, відводячи їй засадничу роль у науковченні, що його філософ пояснював як логічну систему інтуїтивних споглядань. На межі XVIII-XIX століть були відомі лише окремі спроби пояснити природу інтуїції (Платон, Лейбніц). Фіхте надає інтуїції особливого значення й намагається з'ясувати її природу через суміжні поняття, зокрема, ототожнює інтуїцію з діяльністю. Поряд з інтуїцією з'являються такі складні філософсько-психологічні поняття, як «мисляча воля», як самосвідомість «я», як «світове — я» тощо.

Місце і значення Фіхте в історії філософії визначені його внеском у розвиток критичної філософії Канта після, яка поставила своїм завданням вивчення фундаментальних основ людського Я, суб'єкта як активного творчого начала. Це критичний самопізнання потребувало систематичному завершення і послідовному розвитку з єдиного принципу, що й було зроблено Фіхте, який здійснив реформу критичної філософії і визначив основну мету і напрямок її подальшого розвитку. Філософія Фіхте справила великий вплив на розвиток німецької класичної філософії в особі Шеллінга, намітив вихід з області теорії пізнання в область філософії природи, як необхідної ступені розвитку самого духу, і, почасти - Гегеля.