2.2. Події 1650 - 1654 pp.

Упродовж 1650 року Польща готувалася до нового етапу війни проти Богдана Хмельницького, воєнні дії розпочалися вночі 10 лютого 1651 р. Коронна армія на чолі з польним гетьманом М.Калиновським захопила містечко красне на Поділлі. З-під Красного частини Калиновського рушили на Вінницю, маючи намір зробити її опорним пунктом подальшого наступу, і наприкінці лютого вже розпочали облогу. Проте бої під Вінницею були невдалими для поляків і відчутно їх послабили. Вирішальні бої між основними силами польської та української армій сталися 18-30 червня 1651 р. поблизу м. Берестечка на Волині. Битва відбулася у межиріччі Стиру та Пляшівки. Зранку 18 червня спалахнули перші сутички. Вона була найбільшою битвою Національно-визвольної Війни за чисельністю вояків, які брали в ній участь. Як на ті часи кількість військ учасників була величезною польська армія нараховувала 150 тис. воїнів включаючи 20 тис. німецьких найманців, українці мобілізували близько 100 тис. свого війська і 30 тис. татарської кінноти. Крім того з українського боку брали участь чимало повсталих селян подекуди озброєних лише одними косами та вилами. За поляків воювали слуги шляхтичів, і навіть ксьондзи які взяли до рук шаблі щоб надихнути інших. Козацька армія вийшла в бій оточена 10 рядами возів. У тилу знаходилася заболочена р.Пляшівка тому українцям прийшлося зупинитися надто близько від поляків, таке розташування позбавило українське військо маневреності особливо на правому фланзі де зосередилася піхота І.Богуна, сюди було важко підійти татарській кінноті і тому вона позбавилася козацької мушкетно - артилерійської підтримки, бойовий стрій обох армій, розташовувалися одна навпроти одної, протягувалося на 7 - 8 км. 17-18 червня Татари спалюють село і намагаються розкачати супротивника застосовуючи традиційну тактику відому ще з часів хана Батия. Вони атакують, потім відступають і знову атакують. У відповідь Конецпольський з Любомирським атакують татарську кінноту. 19 червня Іслам Гірей займає основні висоти перед Берестечком і битва відновлюється, до кінця дня армії повертаються на свої позиції, а козаки захоплюють 28 польських прапорів, серед яких і прапор Потоцького. 20 червня Польський король вишиковує свою армію в такому порядку: Праве крило - гетьман Потоцький, ліве крило - гетьман Калиновський, у центрі сам король з польською та німецькою піхотою. Польські гусари віддають свої списи з червоними прапорами їх встановлюють, за позиціями щоб кожен воїн знав що тікати нікуди. Містки через річку Стир спалили.

Надзвичайне враження справляла важка польська кіннота, гусари з орлиними крилами за спинами, Кримський хан побачивши королівське військо, послав до поляків гінця з пропозицією миру, у випадку незгоди козаків він обіцяв доставити Хмеля до поляків, татари злякалися вступати у вирішальний бій, Вишневецький у війську котрого були реєстрові козаки з хоругвами атакував український табір, Хмельницький контратакував та його зупинила німецька піхота, козаки відійшли до табору і тоді поляки почали обстрілювати татар, які розташувалися на пагорбі. Татари почали втікати, так що залишали тіла своїх співівчизників. Хмельницький кинувся навздогін татарам. Козаки дізнавшись про відсутність Хмельницького вирішили призначити польового гетьмана, однак ніхто з полковників не хотів братися за командування. Оскільки всі знали що гетьман цього не любить і боялися його гніву, зрештою обрали полковника Філона Джерджалія, всупереч його волі. Хмельницький догнав хана, але вони взяли його в полон. Козаки залишившись без гетьмана застосували традиційну тактику, пересунули табір ближче до болота, огородили його возами, насипаючи земляний вал і навіть почали атакувати. То поляки щільно оточили козаків і відтіснили до болота. Іван Богун - якого вибрали новим наказним гетьманом вирішує не здаватися, він поширює у ворожому таборі чутку ніби хан і Хмельницький повернулися і вночі нападуть на поляків, того ж дня козаки дізналися що шляхетське командування має обійти козацький табір з тилу, збудувавши греблі на р.Пляшівка. Тоді Богун організовує відхід козаків єдиний шлях лежав через болото за одну ніч козаки загатили болото одягом, бочками, мішками, сідлами, возами. Цією переправою і вийшла більша частина козаків. То все ж втрати були величезні. 30 тис. козаків з облоги не вийшли. 300 козаків, закріпившись на острові на злитті річок Стир і Пляшівка, прикривали відступ своїх і затримували ворога . їм пропонували помилування якщо вони складуть зброю, та не здався жоден як і жоден не вижив у тому бою. Ця грандіозна битва так дорого коштувала полякам, що вони почали переговори під Білою Церквою. Як і належало очікувати, підписаний 28 вересня 1651 р. Білоцерківський мир був для козаків зовсім не таким вигідним, як Зборівський. Козацький реєстр скорочувався до 20 тис, влада гетьмана обмежувалася Київським воєводством, і йому заборонялося вступати у зовнішні зносини, особливо з татарами. Цього разу, коли серед козаків панувало безладдя, а Хмельницький не був готовий до опору, умови миру, здавалося, будуть дотримані. Спираючись на збройну силу, польська шляхта почала повертатися на Україну.

Щоб уникнути неминучої долі, тисячі втікали на порубіжну з Московією територію, де їх прихильно приймали, дозволяли встановлювати козацький устрій, що поклало початок так званій Слобідській Україні, розташованій на землях сучасної Харківщини. Незважаючи на позірну згоду, Хмельницький не збирався приймати принизливі умови, й у квітні 1652 р. в його резиденції в Чигирині зібралася таємна рада провідних козацьких ватажків, на якій вирішили зібрати нове військо й відновити воєнні дії проти поляків. Через кілька тижнів війська Хмельницького напали на 30-тисячну польську армію, що розмістилася під Батогом, на кордоні Поділля з Молдавією, і 1 травня розгромили її. У помсту за поразку під Берестечком козаки вбили усіх полонених поляків. Коли розлетілася звістка про перемогу, знову спалахнули повстання проти польської шляхти, й козацькі війська зайняли більшу частину території, яку вони контролювали до поразки під Берестечком. Ні поляки, ні українці вже не мали такого бойового запалу, військові дії точилися мляво, а обидві сторони були, як виснажені боксери, що обійнялися, не в змозі завдати вирішального удару. Значно популярнішим кандидатом на роль покровителя України був православний московський цар. З початку повстання Хмельницький умовляв царя в ім'я спільної для них православної віри прийти на допомогу. Але Москва реагувала надзвичайно обережно. Зазнавши тяжких втрат у недавній війні з Польщею, московити воліли почекати, доки козаки й полями не виснажать одне одного, і вже тоді вдаватися до відповідних дій. Проте у 1653 p., коли українці стали погрожувати тим, що віддадуть перевагу оттоманському варіанту, московити не могли більше зволікати з рішенням. Цар Олексій Михайлович скликав Земський собор, який вирішив, що «заради православної віри й святої церкви Божої государеві слід прийняти їх під свою високу руку». Приймаючи це рішення, московити також сподівалися відібрати деякі захоплені Польщею землі, використати Україну як буфер проти Оттоманської імперії та взагалі розширити свої впливи. В останні дні 1653 р. московське посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним зустрілося з гетьманом, його полковниками та генеральним штабом Війська Запорозького в Переяславі, біля Києва. 18 січня 1654 р. Хмельницький скликав раду козацької верхівки, на якій було ухвалено остаточне рішення про перехід України під зверхність царя. Задоволений тим, що вибір упав на православного правителя, натовп схвально відгукнувся на промову гетьмана. Тоді Бутурлін, Хмельницький та присутня там козацька старшина ввійшли до міської церкви, щоб скріпити це рішення спільною присягою. Та несподіваний випадок завів справу у глухий кут. За прийнятою в Польщі традицією Хмельницький сподівався, що присягатимуть обидві сторони,— українці заприсягнуть на вірність цареві, а той пообіцяє боронити їх від поляків та шанувати їхні права й привілеї. Але Бутурлін відмовився присягати від імені свого монарха, кажучи, що на відміну від польського короля цар є самодержцем і не присягає своїм підданим. Роздратований відмовою Бутурліна, Хмельницький гордо вийшов із церкви, погрозивши взагалі скасувати угоду. Проте Бутурлін уперто стояв на своєму. Нарешті, побоюючись втратити підтримку царя через, здавалося б, простісіньку формальність, Хмельницький погодився дати клятву на вірність цареві. Незабаром після того по 117 містах України було розіслано царських урядників, перед якими 127 тис. люду заприсягли на вірність цареві Олексію Михайловичу та його наступникам. Сповнений драматизму інцидент у переяславській церкві висвітлив відмінність політичних цінностей і традицій, з якими обидві сторони підійшли до укладення угоди. Та попри всі ці розбіжності підписання Переяславської угоди стало поворотним пунктом в історії України, Росії та всієї Східної Європи. Раніше ізольована й відстала Московія зробила гігантський крок уперед на шляху перетворення на велику державу. А доля України стала в усьому — доброму й лихому — невід'ємно пов'язаною з долею Росії. Через конфлікти, що пізніше виникали між росіянами та українцями, оцінка угоди, яка поєднала їхні країни, була предметом частих суперечок учених. Справа ускладнювалася тим, що оригінальні документи втрачено, збереглися лише неточні копії чи переклади. Протягом січня-березня 1654 р. московські посланці приводили до присяги населення козацької України. Не скрізь їх приймали з радістю. Відмовились присягнути козаки Уманського і Брацлавського полків. У деяких селах Полтавського і Кропивненського полків царських представників навіть побили. Відмовилися від присяги й київські православні ієрархи на чолі з митрополитом С.Косівим. Але більшість із 127 тисяч міщан і козаків, що присягнули, зробили це добровільно, із щирою вірою в те, що Москва допоможе зберегти українські завоювання, перемогти їх найбільшого ворога - Річ Посполиту [1, с. 90 - 120]

Його точний зміст встановити важко, бо оригінали документів не збереглися. Однак він безсумнівно передбачав: визнання за Україною її території, політичного устрою, суду і судочинства, адміністративного поділу, соціально-економічних відносин, армії (60-тис. козацький реєстр); незалежність гетьмана, влада якого визнавалася до життєвою, у внутрішній політиці і деякі обмеження у зовнішній. Ці умови, статус майже незалежної держави - свідчать про те, що Україна мала щось більше, ніж автономію чи протекторат. Сам Б.Хмельницький, як це видно із надісланих ним у Москву вимог, дивився на договір 1654 р. як на угоду протекції сильнішої держави слабшій для боротьби проти ворога. Тому значення Переяславської ради і укладеного на основі її рішення договору не в возз'єднанні України з Росією в єдиній Російській державі (як це трактувалося понад 300 років російськими і радянськими істориками), а в налагодженні союзницьких, конфедеративних стосунків при збереженій самостійності обох держав і протекції Росії козацькій Україні.

Висновок: Остаточний договір представники України і російського царя уклали в Москві в березні 1654 р. (так звані "Березневі статті). Україна мала платити російській казні податки, які, втім, повинна була збирати українська адміністрація. 2.3. Події 1655 - 1657 pp.

У 1654 – 1655 рр. для України на чільне місце висуваються завдання недопущення союзу Польщі і Криму та координації дій козацької та московської армій для військового розгрому Польщі і повного возз'єднання українських земель. Перше завдання виконати не вдалося - влітку Крим і Польща підписали "Вічний договір" про взаємодопомогу. Над Україною нависла загроза одночасного удару із заходу та з півдня. Незважаючи на постійні прохання Б.Хмельницького прискорити направлення в Україну московського війська, цар зволікав, і найсприятливіший час для наступу було втрачено. В листопаді-грудні 1654 р. поляки встигли спустошити Поділля і з'єднались з татарською ордою. Лише в кінці січня 1655 р. українсько-московське військо вирушило на захід і відразу ж під Охматовим вступило у важкі бої з супротивником. Відійшовши на Брацлавщину, польсько-татарське вйсько за два місяці перетворило край на безлюдну руїну: як свідчили сучасники, було вбито не менше 10 тис. немовлят і 200 тис. чоловік взято в ясир. І тільки відхід татар в Крим дозволив звільнити цю територію від поляків. [21, с. 290].

В липні українсько-московські війська почали похід в Галичину. Разгромивши головні польські сили під Городком, обложили Львів. Козацькі корпуси досягли Любліна. Здавалося, возз'єднання українських земель в одній державі здійснюється. Але цьому перешкодив наступ татар з півдня -Б.Хмельницький залишив Галичину, завдав татарам кількох поразок і примусив хана погодитись на мирний договор, що предбачав нейтралітет Криму в українсько-польській війні. В цей час Польща, становище якої надвичайно ускладнилося (йшла війна між нею і Швецією, північ країни окупована, король виїхав за кордон), запропонувала Московії мир в обмін на обрання російського царя польським королем. Б.Хмельницький горяче переконував московський уряд в облудності цих обіцянок, направив своє посольство до Вільно, де велися переговори. Однак українців на них не допустили.

Розділ 3. Військове мистецтво козаків. 3.1.Військо

Козацьке військо розвивалося в специфічних умовах. З одного боку - це Великий кордон, де не було мирного життя, де кожної хвилини козак мав бути готовий до нападу кочівників. З іншого відсутність власної державності і, не рідко ворожість влади Речі Посполитої до козацтва унеможливлювали стабільне забезпечення всім необхідним, ускладнювали створення постійної госпітальної служби та ін. Все це вплинуло на вольові та професійні якості українського вояка, стимулювало його віру у власні сили та міць товариства. В умовах постійного очікування небезпеки народжувався новий тип вояка -універсального, витривалого, готового до швидкої зміни обстановки і, що не це не менш важливо, такого, що сприймав свою військову діяльність крізь призму боротьби. Поступово виробилася стратегія, так і тактика козацького війська. Основу військової воєнної діяльності козацтва на кордоні становили: 1 )захист України від вторгнення турецько-татарських військ, 2) напади на території Оманської імперії та її васалів; 3) визвольна боротьба українського народу. Первинною структурою козацького війська були ватаги. Вже з кінця 15 ст. козаки формують у загонах прикордонних урядників і королівських військ. Про перші походи козаків джерела згадають побіжно. Перша згадка про окремі козацькі загони з власними ватажками на чолі припадає на 1533 р. З розвитком козачини збільшувалася і кількість загонів та ватаг, поступово змінювалася їхня внутрішня організація. Вже в 60-х pp. 16 ст., під час Лівонської війни, литовський уряд набирає набирає окремі козацькі роти, сотні і хоругви, які, своєю чергою, поділялися на десятки. З виникненням Запорізької Січі з'являються більші за розміром тактичні одиниці - полки. Чітка структура війська запорожців формуються в кінці 16 ст. Верховним воєначальником був гетьман, далі йшли полковники, сотники і десятники. Всі посади були виборними. Маючи, на перший погляд не чисельний старшинський склад, козаки мали інші внутрішні важелі управління і нагляду за порядком під час бою - а саме апарат товаришів. Товариш - старший козак, ветеран - виступав кістяком десятку, був опорою для молодих і менш досвідчених вояків. Це давало можливість уникати зайвих під час бою команд і збільшувало відповідно мобільність пересічного вояка. Паралельно із запорожцями із запорожцями з 80-х. pp. 16 ст. розвивається реєстрове козацтво. Його специфікою воєнної організації було те, що полково-сотенний поділ тут виконував не лише тактичну, а й адміністративну функцію. Остаточне усталення реєстрового війська відбулося у 1624 р. коли його було поділено на 6 полків.

У 16 ст. найбільші козацькі армії не перевищували 2-3 тис. чоловік. У першій чверті 17 ст. внаслідок низки внутрішніх і зовнішніх чинників збільшується чисельність козацького війська. Наприклад, під Хотин Сагайдачний приводить 42-тис. військо - найбільший військовий контингент козацької доби до Національної Революції. Військова дисципліна є необхідним інструментом існування будь якого війська. Не було винятком і козацтво. Зважаючи на те, що будь-який непослух щодо наказу, погане виконання службових обов'язків, низький моральний стан кожного окремого вояка можуть мати важкі наслідки для всього війська підпорядковувалося досить жорстким законам. Найпоширенішими покараннями були смерть та побиття киями. Однак було б неправильно зводити козацьку дисципліну тільки до карності. Чимале значення для козацького війська мала ідеологія, суть якої зводилася до того, що козацтво є оборонцем християнської віри від невірних. Під час війн із поляками до релігійних лозунгів на захист православ'я додалася ще й національна ідея звільнення Русі. Таке ідеологічне підґрунтя було серйозною опорою для дисципліни і порядку у війську. Підсумовуючи питання дисципліни, можна визначити три основні, так би мовити, кити, на які вона спиралася: карність, ідеологія й осуд товариства. Козацьке військо не мало окремих родів військ. Козак був універсальним вояком, тож правильно буде вести мову про спосіб бою. Такі особливі якості окремих вояків тільки зміцнювали багатогранність і універсальність війська в цілому. Козацтво в силу своєї не чисельності й економічних чинників не мало такої можливості, тож змушене було виробляти власні бойові прийоми. Головною особливістю козацтва була відсутність поділу вояків залежно від зброї - стрілецької чи холодної. Крім того, армії формували з найманців різних національностей, що, зрештою, привело до появи муштри При ознайомленні з козацькою воєнною історією впадає у вічі різноманітність прийомів, що їх використовували українські полководці. Це випливало з внутрішньої структури козацтва - відносна демократичність у сприйнятті й обміні воєнними ідеями, особиста відповідальність старшини перед товариством за якість проведення операцій. Саме покарання керівництва через страту чи видачу ворогу, чим нерідко дорікали козацтву історики, є найвищим рівнем військової моралі та дисципліни. Власне, тому козацьке військо, попри надважкі умови існування, спромоглося не тільки вижити, а й розвинутися, виходячи часом зі, здавалося б, безвихідних ситуацій [13. С. 110 - 133]. Реєстр всього Війська Запорозького був складений козацьким урядом восени 1649 р. - у перші місяці існування Української козацької Держави. На останній сторінці реєстру стоять власноручні підписи видатних державних діячів України - гетьмана Богдана Хмельницького та генерального писаря Івана Виговського, останнього - ще й польською мовою, реєстр засвідчив один із найважливіших чинників Української держави - козацьке військо, яке визнавала супротивна сторона - Річ Посполита. Він скріплений також державною печаткою із зображенням козака із мушкетом. На 808 –ох пожовклих сторінках світло - рудий атрамент закарбував надзвичайно широку і розмаїту, здебільшого ніде не задокументовану інформацію про духовний і матеріальний спосіб життя українців ще з дохристиянської доби.Це стосується мови, діалектології, етнографії, фольклору. Власне історії та літератури, переселень наших далеких предків та їх взаємин з сусідніми племенами і народами, флори та фауни краю. Перепис козаків здійснено сотенними і полковими писарями одразу ж після Зборівської угоди, підписаної 8 серпня 1649 р. Тоді новий король Польщі Ян 2 Казимир, скориставшись зрадою кримського хана Іслам-Гірея З, змусив Богдана

Хмельницького підписати договір, за яким не всі визволені козаками землі увійшли до їхньої держави. За ним польський уряд збільшив козацький реєстр з 6-8 тисяч, у 20-30-х. pp. 17 ст. до 40 тисяч, тобто видавати їм платню. Відтоді реєстрове козацтво утворювало окремий суспільний стан, незалежний і привілейований. Тим переписом було охоплено великі землі Наддніпрянської України, які щойно входили до Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств, на цьому терені виникла українська держава, що мала в своєму складі 6 полків. Полкові й сотенні міста стали військовими й адміністративно-територіальними одиницями, скрізь було заведено козацьке самоврядування. Дослідник Хмельниччини академік Івана Крип'якевич зазначає, що у квітні 1648 р. Богдан вирушив із Запорожжя з 4-5 тис. військом, а в серпні 1649 р. напередодні складання «реєстру», повстанське військо під Зборовом, за підрахунками гетьмана, мало не менше 300 тисяч і цією силою визволить - Львів, Галич, Холм, навіть вийде на берег Вісли. Король Ян 2 Казимир наприкінці серпня 1649 р. дав Хмельницькому грамоту-привілей «Декларація ласки», якою змушений був тимчасово задовольнити всі 18 вимог гетьмана. Це й стало юридичною підставою для складання «Реєстру» і підписання Зборівського договору. Роботу очолювали генеральний обозний Іван Чернята і генеральний писар Іван Виговський, полковники, їхні писарі та сотенний старшина. Записували насамперед заслужених козаків, тому потрапила до реєстру й незначна, кількість українізованих православних чужоземців, що здавна мешкали в Україні або ж на порубіжні, зокрема з Молдовою. Козацькі писарі не з пам'яті чи з паперів, а безпосередньо на місцях з народних вуст занотовували безліч сіл, містечок, міст, річок та сорок тисяч чоловічих національних імен і майже стільки ж прізвищ, прізвиськ - своєрідних, барвистих, дотепних, що, віками відстоявшись, були ще юридично не затвердженні, а жили в океані рідної мови і передавалися згідно з нормами українського звичаєвого права з покоління в покоління. Історія мовби подарувала нам зі своїх першопочатків корені нації, статистичне джерело етнічного складу населення Української козацької держави середини 17 ст., а точніше - національний паспорт 40 тисяч голів родин. За таких умов самий розвиток війська в інституційному плані був значною мірою стихійним, а рівень його стану козаків. Держава мала мінімум зобов'язань щодо матеріального забезпечення, дбаючи лише про його використання й кадрову політику в ньому. Решта залежала від того, наскільки соціально активним і економічно благополучним виявиться сам козацький стан. В організаційному сенсі військо поділялося на окремі полки - вищі адміністративно-територіальні та військові одиниці Питання щодо кількості реєстрових полків, особливо ж утворених після 1648 р. й досі чекає на своє вирішення, зумовлюючи дискусії серед фахівців. Вагомою причиною такої невизначеності є брак джерел по окремих періодах або ж суперечливість їхніх відомостей. Наприклад у Зборівському реєстрі вміщено списки козаків 16 полків, однак за інформацією, що походила з гетьманського оточення, відомо, що того самого року Хмельницький мав під Збаражем 23 полки, хоча й ця цифра може бути не остаточною, оскільки водночас ще декілька козацьких формувань перебували на Поліссі. Вочевидь, розв'язання цих суперечностей слід шукати в неусталеності кордонів Війська Запорозького та його внутрішнього поділу, особливо часто змінюваного до кінця 60-х. pp. 17 ст. Крім цього , значна частина полків могла мати екстериторіальний характер, формуючись не з осілого населення, а з повстанських загонів і покозачених. їхню основу становили, таким чином, не реєстрові козаки, що відбували службу, а ви пищики чи добровольці «охотники». До таких, що їх іноді дослідники помилково ототожнюють зі звичайними реєстрово-козацькими, належать подільські полки -Звягельський, Лисянський, Могилівський та ін., а також полісько-сіверські -Мозирський, Брагинський та Овруцький. Організаційну основу козацького війська до поділу Гетьманату на право - та лівобережну частини утворювали полки, зафіксовані Зборівським реєстром 1649 р.: Білоцерківський, Брацлавський, Кальницький, Канівський, Київський, Корсунський, Кропивенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський Полтавський Прилуцький, Чернігівський, Уманський, Черкаський та Чигиринський. Якщо до війни кожен із 6 реєстрових полків мав фіксовану чисельність, то після 1648 р. вона була довільною й не регламентувалася жодними приписами коливаючись залежно від територіального складу самого полку. Про чисельність кожного з полків свідчать дані Зборівського реєстру 1649 p. Як відомо, практика складання «генеральних» реєстрів у Гетьманаті не прижилася через соціально-політичні причини: що новий реєстр мав супроводжуватися «виписом» зайвих козаків з виписуванням нових проходило з численними зловживаннями, що з обох випадках спричиняло заворушення в середовищі «черні», загрожуючи втратою влади не тільки полковиками, а й гетьману. Вочевидь кількість козацького війська в 40 або 60 тис. встановлена відповідно Зборівською угодою та «Березневими статтями», була умовною не завжди відповідаючи кількості козаків, що її насправді міг мобілізувати уряд. Вона значною мірою залежала від матеріального становища козаків, різко знижуючись під час посух, неврожаїв чи епідемій а також через небажання козаків брати участь у походах, їхнє невдоволення гетьманською політикою тощо. Як і полки, сотні й курені не мали сталої чисельності, налічуючи згідно з даними Зборівського реєстру, відповідно під 100 до 300 й від 10 до 40 чоловік. Кількість сотень у полку коливалася від 10 до 22. Нижчою неподільною одиницею війська був курінь - вояцька корпорація, що зазвичай об'єднувала козаків однієї місцевості. Характерною особливістю підрозділів цього рівня було те, що вони водночас функціонували як господарські осередки військової частини: при них існував невеличкий обоз, спільний казан, похідний реманент, іноді грошова «складка» а то якийсь дрібний промисел. Як випливає з даних Реєстру 1649 p., полково-сотенна структура війська не мала достатньої уніфікації, оскільки, наприклад у Чигиринському полку, який, вочевидь мав статус «столичного», існував особливий Осавульський курінь, судячи з усього, підпорядкований вищій (гетьмана або генерального осавула), а не полковій владі; частина сотень і куренів іменувалася (і можливо формувалася) не за територіальним принципом, а за прізвищами командирів [10, с. 280].

Висновок: Як уже зазначено, в організаційну будову війська було покладено полковий принцип, Полки своєю чергою, ділилися на сотні й курені різної чисельності, що являли собою вже не тільки військо-адміністративні, а й тактичні одиниці, виступаючи в окремих бойових порядках, або об'єднуючись під час походів у самостійні відділи , групи й корпуси.