2.2. Виникнення іспано-християнських держав і початок Реконкісти

У ході завойовного походу 709-714 рр. арабам не вдалося закріпитися на невеликій території між Кантабрійськимі горами, Піренеями і Біскайською затокою. Ці землі, заселені кантабрами, астурами, басками, не змогли свого часу захопити ні римляни, ні готи, тут майже не одержали поширення процеси феодалізації. Нечисленні залишки вестготського війська що втекли в Астурію, одержали підтримку місцевого населення. В 718 р. поблизу містечка Ковадонга був розбитий арабський загін, посланий для ліквідації цього останнього осередку опору. Командував переможцями Пелайо, родич останнього готського короля; він був проголошений першим королем Астурії. До кінця 50-х років VIII ст., скориставшись міжусобицями в ал-Андалусі, астурійські королі зуміли захопити землі, що в декілька разів перевершували за площею первинну територію держави. Частина цих земель (Галісія) була приєднана, частина спустошена. На кордонах утворилася своєрідна загороджувальна смуга від арабських набігів, яка служила одночасно земельним фондом, придатним для колонізації і господарського освоєння (вони зафіксовані в джерелах вже на самому початку IX ст.). Процес повернення і колонізації іспано-християнськими державами зайнятих мусульманами територій одержав назви Реконкісти (по-іспанськи reconquista – зворотне завоювання) [15, 340-352].

Держави, з яких склалася майбутня з'єднана Іспанія, пройшли різні шляхи розвитку.

З держав північно-західної частини Піренейського півострова раніше всього виникло королівство Астурія (на початку VIII ст.), яке в IX ст. об'єдналося з Галісією, а в Х ст. розширило свої кордони і дало початок королівству Леон. У той час воно включало і частину майбутньої Кастилії (графство Кастильське), проте незабаром Кастилія виділилася з Леона, а пізніше (на початку XI ст.) стала незалежним королівством. Згодом з сукупності цих держав (головним чином Леона і Кастилії) виросло Кастильське королівство, але до кінця XI ст. вони займали лише північно-західну частину Піренейського півострова до річки Дуеро, на південь від якої тягнулися арабо-мусульманські володіння. Суспільний устрій цих держав до реконкісти розвивався на основі, закладеній ще у вестготський період [5, 469-470].

Християни в своєму русі на півдні півострова утворили декілька держав, що по своєму ладу і особливостям нагадують держави хрестоносців у Сирії: тут було численне войовниче дворянство, що сильно обмежувало королівську владу, багаті і незалежні рицарські ордени, самостійні міста і могутнє духовенство. Між станами було мало зв'язку і згоди, в кожної області і навіть міста були свої самобутні вдачі і звичаї (fieros).

Серединна, найкрупніша держава півострова – Кастилія («країна замків») – було головним полем боротьби з мусульманами. Між воюючими залишалася широка смуга абсолютно спустошеної і обезлюділа землі, яка служила як би захистом від взаємних набігів. По мірі успіхів християнського завоювання вона пересувалася південніше, а північна її околиця заселялася наново. Старе населення Мавританії було або винищено, або вимушено втікати і збереглося лише в Південній Андалусії. Внаслідок цього довгого і послідовного розорення господарство сильно впало. З відходом маврів була покинута їх зрошувальна система. Головний дохід стало давати не землеробство, а скотарство. Ради розведення овець жертвували масою землі. За звичаєм власники повинні були пропускати через свої землі двічі на рік величезні стада, що проходили з північних областей у південні й назад [5, 470]. Численна знать, що утворилася в боротьбі зпівострові склався ще один центр Реконкісти – володіння франків. Хоча похід Карла Великого на Сарагосу в 778 р. не був вдалим, незабаром після нього франкам вдалося захопити територію нинішньої Каталонії. Там була створена Іспанська марка з центром в Барселоні. Гірські райони між Астурією, Каталонією і арабськими володіннями переходили з рук в руки, поки протягом IX-Х ст.ст. тут не утворилися дві невеликі держави – королівство Наварра і графство Арагон. Таким чином, вся північ півострова була відвойована у арабів.

У Х – початку XI ст. на політичній карті Іспанії відбуваються серйозні зміни. Після розпаду імперії Каролінгів на території Іспанської марки утворюється фактично самостійне графство – Барселонське. Астурійські королі, відвоювавши у маврів декілька великого міст на північ від річки Дуеро, перенесли свою столицю з Ов'єдо в Леон. В другій половині Х ст., в період найвищого розквіту халіфату, Реконкіста припинилася. Мусульмани під командуванням талановитого полководця ал-Мансура неодноразово спустошували як Астуро-Леонське королівство, так і Барселонське графство. Королівська влада в Леоні в цей час ослабіла, великий вплив в країні придбали графи Кастилії, що зуміли об'єднати раніше роздроблені землі на сході країни. В 1035 р. Арагон і Кастилія сталі королівствами. В 1037 р. кастильський король Фернандо I розбив леонського короля і об'єднав під своєю владою захід християнської Іспанії. Таким чином, до кінця 30-х років XI ст. на Піренейському півострові склалися: королівство Кастилія, Наварра і Арагон, графство Барселонське з васальними територіями і близько тридцять мусульманських князівств [15, 181].