Синхронія та діахронія.

Синхронія - це горизонтальний зріз мови, тобто умовне виділення одного історичного етапу в розвитку мови, який береться як об'єкт лінгвістичного дослідження. Синхронне вивчення передбачає, інакше кажучи, аналіз мовних явищ в одному якомусь часі розвитку мови: на сучасному етапі або в певну історичну добу, наприклад, у XIV чи XVII ст., але без пояснення того, які зміни в попередні періоди розвитку мови привели до сучасного стану чи стану мови певної історичної доби.

На противагу синхронії діахронія являє собою ніби вертикальний зріз мови, при якому об'єктом лінгвістичного аналізу стає історичний розвиток мови. Це означає, що при діахронічному, або різночасовому, вивченні передбачається простежити весь шлях, який пройшов певний елемент мови (звук, слово, речення) від давнини до сучасності.

Виділення ж спеціального (дослідного) методу в синхронічному чи діахронічному дослідженні визначається тим. що він досліджує і яка його кінцева мета. Це може бути мета - виявити спільне і відмінне в історично споріднених (наприклад, українській і російській) мовах або накреслити сліпи розвитку складнопідрядних речень, наприклад, умови. Здавалося б, за наявністю таких твердих вимог можна було б чекати чіткої кваліфікації мовознавчих дослідних методів. На жаль, лінгвістична наука ще не має встановленого погляду ні на кількість, ні навіть на їх зміст з огляду на складність і багатобарвність не тільки таких одиниць мовної системи, як звук, слово, речення, а й таких, як суфікс, закінчення, член речення тощо.

Парадигматика та синтагматика.

В середині кожного рівня його одиниці пов'язані системно. Це означає, що між ними існують певні відношення. Визначається два види відношень – парадигматичні і синтагматичні.

Прикметник "парадигматичний" утворений на основі терміна "парадигма" (від грец. 'зразок'), який пов'язується з розрізненням морфологічних одиниць, що входять до одного морфологічного категоріального ряду (наприклад, парадигма відмінювання: парта, парти, парті та ін.; парадигма дієвідмінювання: пишу, пишеш, пише і т.д.). Відношення елементів цих парадигматичних рядів становлять парадигматичні відношення, в якому представлені різні форми того самого категорійного ряду (або відмінка, або особи; або однини, або множини). Пізніше цей термін почали використовувати щодо словникових і синтаксичних рядів, звукових і словотвірних.

Стосовно всіх рівнів парадигматичні відношення – це ті відношення, що об'єднують одиниці мови одного рівня в групи, розряди і категорії.

Наявність у системі мови парадигматичних рядів дозволяє мовцям у мовленні залежно від наміру сформулювати думку, яку вони прагнуть передати, вибрати той чи інший член цього ряд}' (фонетичного, словесного, морфологічного чи синтаксичного), який відповідає задуму.

Синтагматичні – це відношення, в які вступають одиниці одного рівня в процесі послідовної їх пов'язаності в мовленні. Це відношення, за якими визначається, що в ланцюгу поєднання слів, наприклад, з формою вчитель можлива лише форма прикметника досвідчений (а не досвідчена, -є), можливе лише поєднання вчитель викладає (а не викладаєш). Прикметник "синтагматичні" виник на основі терміна "синтагма (від грец. syntagma – поєднане), що розуміється і як поєднання двох (або більше) мовних одиниць, розташованих в лінійній послідовності одна за одною, і як ритміко-інтонаційна одиниця мовлення.

Різні види відношень, які в сучасному мовознавстві іменуються парадигматичними і синтагматичними, видатний російський і польський учений І.О.Бодуен де Куртене пропонував розрізняти як відношення за вертикаллю (парадигматичні) і горизонталлю (синтагматичні). Ця влучна характеристика відношень допомагає краще усвідомити відношення слів у системі мови. Справді, парадигматичні відношення – це, наприклад, форми того ж самого слова чи однотипної будови речення, як-от:

парта \ пишу \ Я працюю в школі

парти \ пишеш \ Я працював у школі

парті \ пише \ Я працюватиму в школі парту \ або: пишемо /або: Я працював би в школі

партою / пишете / Хай я працюватиму в школі

(на) парті / пишуть / парто ' '

Синтагматичні відношення – це горизонтальне розгортання відношень, наприклад: Учень сидить (не сиджу) на парті (не на парту).

Варіант та інваріант.

Варіант – це різні прояви однієї абстрактної сутності (інваріанту). Інваріант – це абстрактне позначення однієї сутності без її конкретних проявів (варіантів). Оскільки мовлення є явищем лінійним (у вигляді лінії, ланцюжка звуків, слів, речень) у мовленнєвому ланцюжку можна розташувати лише один варіант мовної одиниці (наприклад, залежно від синтаксичної функції ми обираємо варіант (його словоформу) іменника у певному відмінку книга, книзі, книгою, книгу тощо). Абстрактна лексема книга є одиницею мови (що співпадає з формою називного відмінку книга внаслідок традиційної фіксації у словнику іменників у наз. відмінку) є інваріантом, який може бути представлений зазначеними варіантами (книга, книзі, книгою, книгу) на конкретному відрізку мовлення.

Морфема, наприклад, як мовна одиниця – це абстрактний інва­ріант, який реалізується в мовленні у вигляді варіан­тів – морфів. Скажімо, в словах писати, пишу, письмо і рука, ручка, руці одна морфема виступає в трьох мор­фах – пис, пиш, пис і рук, руч, руц.

Варіант фонеми — конкретний звук, в якому реалізується фоне­ма. Наприклад, варіантами російської фонеми \ л \ можуть бути тверде \ л \ і м'яке \ л' \ у словах лук та люк.

Зміст і вираження.

Мовні знаки представляють собою двосторонню сутність. З одного боку, він є матеріальним (тобто має план вираження), з іншого — він є носієм нематеріального смислу (план змісту).

З точки зору Фердинанда де Соссюра, в знаку розрізняються дві сторони: позначуване (зміст (те, що позначається), сигніфікат, образ предмету, ідея, поняття, концепт, в традиційному вжитку — значення) та позначувальне (вираження (те, що позначає), сигніфікант, експонент).

Планом змісту мовного знаку дерево є його поняття – багаторічна рослина, з кореневою системою, стовбуром, гілками, листям, корою тощо, а планом вираження звуко-графічна оболонка знака – його звучання \'дериво\ та написання. дерево.

25