4.Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора?

Слово, мова - показники загальної культури людини, її інтелекту, мовної культури. За В. Радчуком, "слово - візитна картка віку, професії, соціального стану" людини. Мовна культура шліфується і вдосконалюється у процесі спілкування, зокрема під час виконання професійних обов'язків. Вона виявляється у володінні професійною мовою, вмінні висловлюватися правильно, точно, логічно, майстерно послуговуватися комунікативно виправданими мовними засобами залежно від мети і ситуації спілкування. Усі ці критерії регламентує мовознавча наука - культура мови.

До якої би сфери не відносилося поняття "культура мови", воно завжди репрезентує три основні аспекти: ортологічний, комунікативний і етичний.

Отже, культура мови - це галузь мовознавства, що кодифікує норми, стандарти репрезентації мовної системи. Вона не лише утверджує норми літературної мови, а й пропагує їх, забезпечуючи стабільність і рівновагу мови.

Правильність мовлення - це базова вимога культури мови, її основа.

Чи важливо знати норми української літературної мови особі, щоденною практикою якої є ділове спілкування? На це запитання можна відповісти однозначно: - Так! Адже особа з низьким рівнем мовної культури, яка не вміє висловлювати свої думки, яка припускається помилок під час спілкування, приречена на комунікативні невдачі. Особливо важливо для всіх фахівців оволодіти нормами мови документів і усного ділового спілкування.

Нормативний аспект культури мови - один із найважливіших, але не єдиний. Можна, не порушуючи норми української літературної мови, справити негативне враження на співбесідника.

Мова має величезний запас мовних засобів, якими треба послуговуватися, враховуючи ситуацію, сферу спілкування, статусні ознаки співбесідників. Усі ці засоби мають бути мобілізовані на досягнення комунікативної мети. Ці питання передовсім становлять комунікативний аспект культури мови.

Етичний аспект культури мовлення вивчає лінгвістична дисципліна - мовний етикет: типові формули вітання, побажання, запрошення, прощання. Неабияке значення мають і тон розмови, вміння вислухати іншого, вчасно й доречно підтримати тему.

Отже, високу культуру мовлення фахівця визначає досконале володіння літературною мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності. Важливе значення для удосконалення культури мовлення має систематичне й цілеспрямоване практикування в мовленні - спілкування рідною мовою із співробітниками, колегами, знайомими, приятелями, оскільки вміння і навички виробляються лише в процесі мовленнєвої діяльності.

Культура мовлення - невід'ємна складова загальної культури особистості. Володіння культурою мовлення - важлива умова професійного успіху та фахового зростання

5.Комунікативні ознаки культури мови. Типологія мовних норм?

Культура мови невіддільна від практичної стилістики, яка досліджує і визначає оптимальність вибору тих чи інших мовних одиниць залежно від мети і ситуації мовлення.

Культура мовлення - передбачає дотримання мовних норм вимови, наголосу, слововживання і побудови висловів, точність, ясність, чистоту, логічну стрункість, багатство і доречність мовлення, а також дотримання правил мовленнєвого етикету.

Виділяють такі основні аспекти вияву культури мовлення:

- нормативність (дотримання усіх правил усного і писемного мовлення);

- адекватність (точність висловлювань, ясність і зрозумілість мовлення);

- естетичність (використання експресивно-стилістичних засобів мови, які роблять мовлення багатим і виразним);

- поліфункціональність (забезпечення застосування мови у різних сферах життєдіяльності).

Основними якісними комунікативними ознаками, їх ще називають критеріями, культури мовлення є правильність, точність, логічність, змістовність, доречність, багатство, виразність, чистота.

Правильність - одна з визначальних ознак культури мовлення. Мова має свої закони розвитку, які відображаються у мовних нормах. Вільно володіти мовою означає засвоїти літературні норми, які діють у мовній системі.

Точність пов'язується з ясністю мислення, а також зі знанням предмета мовлення і значення слова. Уміння оформляти і виражати думки адекватно предметові або явищу дійсності зумовлюється знанням об'єктивної дійсності, постійним прагненням пізнавати реальний світ, а також знанням мови. 

Логічність. Дотримання цієї ознаки культури мовлення означає логічно правильне мовлення, розумне, послідовне, у якому є внутрішня закономірність, яке відповідає законам логіки і ґрунтується на знаннях об'єктивної реальної дійсності.

Змістовність мовлення передбачає глибоке осмислення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з різнобічною інформацією з цієї теми, вміння добирати потрібний матеріал та підпорядковувати його обраній темі, а також повноту розкриття теми без пустослів'я чи багатослів'я.

Доречність. Це такий добір мовних засобів, що відповідає змістові, характерові, експресії, меті повідомлення. Доречність мовлення-це врахування ситуації мовлення, комунікативних завдань, складу слухачів (читачів), їхнього стану, настрою, зацікавлень. По-іншому цю вимогу можна назвати комунікативною доцільністю. Передусім це використання належних мовних засобів, досягнення стильової відповідності. Наприклад, стандартні типові вислови-кліше доречні у діловому мовленні, але зовсім не доречні в розмовному. 

Багатство, Показник багатства мовлення - великий обсяг активного словника, різноманітність уживаних морфологічних форм, синтаксичних конструкцій. Звичайна людина використовує близько 3 тис. слів, добре освічена - 6-9 тис. слів, хоча розуміє в десять разів більше. 

Виразність. Ця невід'ємна частина культури мовлення означає використання невичерпних ресурсів виражальних засобів української мови і лежить в основі мистецтва володіння словом. Виразність мовлення забезпечується виразністю дикції і чіткістю вимови. Великою мірою -це вміння застосовувати виражальні засоби звукового мовлення.

Чистота. Мова тоді буде чистою, коли буде правильно звучати, коли вживатимуться тільки літературно-нормативні слова і словосполучення, будуть правильні граматичні форми. Що "каламутить" і засмічує українську мову? Зайві слова, слова-паразити, які заповнюють паузи у мовленні, коли людині важко чітко висловити думку. Найчастотніші з них: ну, от, значить, там, як це, чуєш, знаєш, так сказать, типу, розумієш та ін. їх можна легко позбутися, уважно стежачи за своїм мовленням.

Суржик означає штучно змішану, нечисту мову, гібрид української і російської мов, що, безперечно, є загрозою для існування рідної мови, соціальним злом. Назва сучасного терміна метафорична, адже первісне значення слова суржик - суміш зерна різних злаків і борошно з такої суміші, яке було невисоким за якістю і вживалося у важкі голодні роки. Примітно, що аналогічне мовне явище (суміш білоруської і російської мов) є в Білорусі.

Типологія мовних норм. Норми літературної мови регулюють функціональне варіювання, вибір парадигматичних і синтагматичних варіантів на різних рівнях мовної структури. Широко розповсюджена (і теоретично й практично необхідна) класифікація норм за співвіднесеністю їх з різними рівнями мовної ієрархії (Пор.: Бабич, 1990, 70-71; КУМ, 1990, 8; Доленко, Дацюк, Кващук, 1987, 6-7; Головин, 1988, 48 — 49). Вiдповiдно розрiзняємо такі структурно-мовні типи норм: 1) орфоепічні норми (вимова); 2) акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос); 3) лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків, закономірності лексичної сполучуваності); 4) словотвірні норми (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова); 5) морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами); 6) синтаксичні норми (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень); 7) стилістичні норми (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування); 8) орфографічні норми (написання слів); 9) пунктуаційні норми (вживання розділових знаків). Кожен із названих структурно-мовних типів норм знайшов відображення у правилах, зафіксованих у правописних кодексах літературної мови, словниках. Звичайно, правила літературної мови вужчі за її норми. При ототожненні норми з правилами значною мірою втрачається об'єктивний характер норми. Адже правила, які залежать від ступеня нашого знання про мову і цілого ряду позамовних факторів, є досить змінними. Правила, або регламентації, — це відбиття в нашій свідомості реальних мовних норм, а не сама норма. Мовці, які вільно володі- ють тією чи іншою мовою, "впорядковують" своє мовлення не за правилами, а за реальною нормою як зразком (що й лежить в основі так званого "чуття мови", властивого всім мовцям без винятку. Запропонована класифікація стосовно норми є не внутрішньою, а зовнішньою. Типологія, яка є для норм внутрішньою, ґрунтується на суттєвій для норм ознаці — "міцності" норм, "ступені обов'язковості і широті дії" (Виноградов В.В., 1955, 57–58). Інша класифікація співвідносить різні норми з різноманітними формами існування мови. У цьому випадку встановлюється епінорма (норма кодифікованої літературної мови) та різні алонорми (Виноградов В.А., 1983). Iснують інші типології мовної норми. В.Кодухов називає типами мовної норми узус, літературну мову і стиль. Узус визначається як елементарна форма існування й функціонування мови, що її можна спостерігати при будь-якому спілкуванні. Літературна мова — це оброблена і зразкова форма мови етнічного колективу, якій належить центральне місце серед усіх форм існування й функціонування мови, її називають головною нормою. Стиль мови — це комунікативний і функціональний різновид мовної норми. У лінгвістичній літературі розрізняють ще імперативні та диспозитивні норми. Імперативні (тобто строго обов'язкові) норми — це такі, порушення яких розцінюється як слабке володіння мовою (наприклад, порушення норм відмінювання, дієвідмінювання чи належності до граматичного роду). Такі норми не допускають варіантів, а будь-які інші реалізації розцінюються як неправильні. Норми диспозитивні (не строго обов'язкові) допускають варіанти — стилістично марковані або цілком нейтральні (варіативні норми). Л.Скворцов дає таку дефініцію диспозитивним нормам: "Диспозитивні норми у мові — це ті рекомендації, які даються з огляду на структуру чи виступають як наслідок тих чи інших теоретичних передумов (часто із свідомими допусками і схематизаціями). Імперативні норми змінюються разом з мовою; диспозитивні — уточнюються, видозмінюються чи відміняються при чергових акціях нормалізації (кодифікації)".