- •22. Закарпаття в роки Світової і Великої Вітчизняної воєн.
- •26.Державні процеси в Україні у 1991 – 2008рр
- •28. Досягнення сучасної української науки і освіти.
- •29.Суспільно-політичне життя українських земель у складі Польщі, Румунії, Чехо-Словаччині в 20-30тих рр.. ХХст.
- •30. Початок формування багатопартійності в Україні наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. ХХст.
- •31. Українське питання на Паризькій мирній конференції.
- •32. Відбудова економіки України після Великої Вітчизняної війни.
- •33.Культура і духовне життя в Україні в 1917-1920 рр.
- •34. Спроби та наслідки реформування економіки України наприкінці 50-тих – у першій половині 60-тих рр. .М. Хрущов.
- •35.Особливості та наслідки радянської індустріалізації в Україні.
- •36. Визволення України від нацистських загарбників . Герої-визволителі
- •37. Голодомори хх ст. В Україні: причини і наслідки.
- •38. Повсякденне життя українців 1964-1985рр.
- •39. Політика суцільної колективізації і розселення в Україні. Її соціально-економічні наслідки.
- •41. Розвиток культури в 30-тих рр.. « Розстріляне» відродження.
- •42. Кроки України на шляху до європейської інтеграції .
- •44. Рух опору та його течії в Україні в роки Другої світової війни. Історичний внесок українського народу в перемогу у Другій світовій війні.
- •45. Входження усрр до складу срср.
- •47. Проголошення Карпатської України та її значення.
- •48. Національно-визвольний рух 60-80тих рр..ХХст.
- •50. Індустріалізація в срср та її наслідки для урср.
48. Національно-визвольний рух 60-80тих рр..ХХст.
Становлення дисидентського руху і його особливості в 1960-х - 1980-хрр. Бурхливе, суперечливе, динамічне «хрущовське» десятиріччя об'єктивно стимулювало оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у другій половині 1960-х-першій половині 1970-х pp. у радянському суспільстві виникла духовна опозиція-дисидентство (лат. dissident - незгідний), яке висувало реальну альтернативну наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства - соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності, втрати національних традицій. Особливості дисидентського руху 1960-х - 1980-х pp.:
- у ці роки дисидентський рух став організованим явищем;
- рух здобув яскраво вираженого антитоталітарного характеру;
- дисидентський рух був представлений течіями різного ідеологічного напрямку;
- дисиденти здійснювали зв'язок з громадськістю країн Заходу і міжнародними правоохоронними організаціями;
- дисиденти в своїй абсолютній більшості заперечували насильницькі методи боротьби.
Основні течії дисидентського руху:
- національно-визвольна течія;
- боротьба за демократичний соціалізм, або «соціалізм з людським обличчям»;
- демократична правозахисна течія;
- релігійна течія. Серед основних методів боротьби учасників національно-визвольного руху були такі:
- організація масових заходів;
- написання листів-протестів до керівних органів УРСР і СРСР;
- протести, відкрити звернення на адресу міжнародних організацій та урядів демократичних країн тощо. Піднесення національно-визвольного руху е Україні в другій половині 1960-х p. Наступ сталіністів після приходу до влади Л. Брежнєва гірко розчарував передову українську інтелігенцію. Багато людей підносили голос протесту проти припинення процесу десталінізація суспільства і держави, ідеологічного наступу консерваторів, зупинки в перегляді судових справ і позасудових вироків щодо жертв сталінських репресій. В Україні опозиційні виступи найчастіше мали національний характер і здебільшого спрямовувалися проти русифікації. Спочатку активними учасниками національно-визвольного руху стали представники інтелігенції, «шестидесятниками» - молоде покоління українських письменників, поетів. Серед них були: Л. Костенко, В. Симоненко, I. Драч, I. Світличний, I. Дзюба, Б. Стус та ін. Основними цілями українського національно-визвольного руху були:
- боротьба проти русифікації та великодержавного шовінізму;
- звільнення усіх політичних в'язнів;
- всебічний розвиток національної культури і національного духовного життя, ліквідація цензури;
4 вересня 1965 p., під час прем'єрного показу фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» в київському кінотеатрі «Україна» I. Дзюба, слідом m ним Ю. Бадзьо, В. Стус і В. Чорновіл повідомили аудиторію, що в Україні розпочалися таємні арешти представників української інтелігенції. У залі виникло заворушення, припинене зусиллями терміново прибулих співробітників КДБ. Ця подія була першим громадянським політичним протестом у Радянському Союзі після сталінських часів. Такі дії офіційних властей зумовили публікацію за кордоном у 1967 р. документальної збірки, підготовленої молодим журналістом В. Чорноволом «Лихо з розуму» («Портрети двадцяти «злочинців»). Автора було засуджено на три роки за обвинуваченням «у наклепі на радянський суспільний і державний лад». Нова хвиля репресій (початок 1970-х pp.). Нова хвиля репресій в Україні почалася із початку 1970-х р. Арешти супроводжувалися численними обшуками, допитами сотень свідків, переслідувань родин учасників національно-визвольного руху та їхніх друзів. Строки покарання значно збільшувалися. У 1971 р. ЦК КПРС прийняв дві постанови, націлені на розгром політичної та духовної опозиції, і в обох основна увага приділялася «самвидаву». У липні цього ж року ЦК КПУ ухвалив постанову «Про заходи щодо протидії нелегальному поширенню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів». У ній характеризувалися як «найбільш небезпечні для радянського суспільства» твори I. Дзюби, В. Мороза, Є. Сверстюка і В. Чорновола. На відділи ЦК КПУ і обкомів КПУ покладалися поліцейські функції: «вжити відповідних заходів для запобігання розповсюдження політично шкідливої літератури, виявляти осіб, які займаються виготовленням, розповсюдженням і використанням так званого «самвидаву» і проводити з ними відповідну профілактичну роботу». Переслідування учасників національно-визвольного руху в умовах кризи тоталітаризму (1976-1984pp.). Переслідування учасників національно-визвольного руху продовжилися й особливо посилилися після створення у листопаді 1976 р. Української Гельсінської групи (УГГ) на чолі з М. Руденком, діяльність якої була спрямована на виконання документів Гельсінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі. Члени УГТ прийняли декларацію і підписали цей документ своїми іменами, щоб підкреслити намір діяти виключно на легальних засадах. Однак змусити дисидентів замовкнути властям не вдалося. Організована тоталітарною державою інформаційна блокада навколо них раз у раз різними способами проривалася. Учасники національно-визвольного руху пробуджували громадянську думку, національну свідомість, людську гідність. Вони наближали час створення незалежної Української держави.
49. Закарпаття у другій половині ХХ ст.
Тому прихід радянських військ на Закарпаття восени 1944 розглядався більшістю населення як визволення. Чехо-словацька адміністрація відновилася тільки частково і тимчасово. Закарпаття було швидко совєтизоване, а організований комуністичною партією з'їзд Народних Комітетів Закарпатської України 26 листопада 1944 в Мукачеві висловився за приєднання Закарпаття до УРСР. 29 червня 1945 між Чехо-Словаччиною і СРСР укладено угоду про вихід Закарпаття зі складу Чехо-Словаччини і приєднання його до України. Крайове управління в 1944—45 було в руках Народної Ради Закарпатської України, а з січня 1946 — обласних органів радянського управління. Закарпатська область в кордонах 1938 р. пережила подібний соціальний, господарський і культурний процес, що і решта українських земель в УРСР. Нова влада провела за перші роки націоналізацію підприємств, в 1949—50 — колективізацію сільського господарства. Введено радянську шкільну систему, засновано в 1946 Ужгородський Державний Університет. Греко-католицька церква зазнала переслідувань з боку нового режиму (в т.ч. вбивство єпископа Теодора Ромжі 1947), і в 1949 р. її формально зліквідовано. Закарпаття в повоєнні роки було, подібно як і сусідні галицькі області, тереном дії українських повстанців.