Джеймс Моуріс Гейвін[

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Гейвін Моуріс Джеймс англ. James Nally Ryan

Прізвисько

Генерал-стрибунець, Худий Джим, (англ. "The Jumping General", "Slim Jim")

Народився

22 березня 1907 Бруклін, Нью-Йорк,США

Помер

23 лютого 1990 (82 роки) Балтимор Меріленд, США

Країна

 США

Приналежність

Армія США

Рід військ

піхота, повітряно-десантні війська,

Роки служби

1924–1958

Звання

 Генерал-лейтенант

Командування

Посол США у Франції, командир дивізії, командир полку

Війни/битви

Друга Світова війна

Нагороди

Інше

Воздушно-десантная война1947

Гейвін Джеймс Моуріс (англ. James Maurice "Jumpin' Jim" Gavin) (*22 березня1907  — †23 лютого 1990, Балтимор, штат Меріленд)  — американськийвоєначальник, генерал-лейтенант армії США (1944), один з основних теоретиківта практиків застосування повітряно-десантних військ США, командир 82-й повітряно-десантної дивізії під час Другої Світової війни.

Біографія

Джеймс М. Гейвін народився в сім'ї емігрантів з Ірландії, в Брукліне, Нью-Йорк, 22 березня 1907. У 1909 році був усиновлений сім'єю Мартіна та Мері Гейвін, працівниками вугільної шахти з Маунт-Кармель, Пенсильванія.

Військова служба

1 квітня 1924 року, після втечі з будинку приймальних батьків Джеймс М. Гейвін, приховав свій вік, завербувався в Армію США, потрапивши служити до Панами, вберегову артилерію Форт-Шерман, де проходив службу як номер розрахунку 155-мм гармати берегової оборони. У 1925 році поступає у Вест-Пойнт, який успішно закінчує в червні 1929, отримавши первинне офіцерське військове звання —другий лейтенант. Після закінчення коледжу почав проходження служби в піхотній школі армії США у Форт Беннінг, штат Джорджія, якою керував полковник Джордж С. Маршалл, майбутній начальник штабу Армії США, державний секретар таМіністр оборони США.

У 1936–1938 Гейвін проходить службу на Філіппінах. По поверненню на територіюШтатів, отримує звання капітан, і призначається командиром роти в 7-му піхотному полку у Ванкувер-Барракс, недалеко від Вашингтону, звідки незабаром він прямує для подальшого проходження служби на посаду інструктора у Вест-Пойнт, де заслужив славу самого кращого вчителя, не тільки серед колективу викладачів і командування коледжу, але і серед студентів. Там Гейвін захоплюється ідеєю застосування повітряно-десантних військ. Особливий інтерес викликав в нім досвід повітряно-десантної операції проведеною німцями при захопленні форту Ебен-Емейль в Бельгії в травні 1940. При першій же згадці про набір добровольців для проходження служби в новому роді військ — повітряно-десантних військах, Гейвін негайно подає рапорт про переведення і в квітні 1941року він включається до складу кандидатів.

Ернесто Че Гевара

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Ернесто Че Гевара ісп. Ernesto Che Guevara
Перший міністр промисловості Куби
Час на посаді:
23 лютого 1963 — 1 квітня 1965
Попередник	—
Наступник	Артуро Гусман
Президент Національного банку Куби
Час на посаді:
26 листопада 1959 — 23 лютого 1961
Народився	14 червня 1928 Росаріо, Санта-Фе, Аргентина
Помер	9 жовтня 1967 (39 років) Ла Ігера, Болівія
Національність	аргентинець
Політична партія	Комуністична партія Куби
Дружина	Ільда Гадея (1955—1959) Алейда Марч (з 1959)
Діти	сини: Каміло, Ернесто доньки: Ільда, Алейда, Селія
Рідня	батько — Ернесто Гевара Лінч мати — Селія де ла Серна
Релігія	Католицизм Атеїзм

Ерне́сто «Че» Гева́ра (ісп. Ernesto Che Guevara), повне ім'я: Ерне́сто Гева́ра де ла Се́рна (ісп. Ernesto Guevara de la Serna, *14 червня 1928 — †9 жовтня 1967) —латиноамериканський революціонер. Його підпільне партійне прізвисько «Товариш Че», інші імена: Че (ісп. che), Тете, Товариш Че.

Народився в Аргентині, одержав освіту лікаря, але покинув батьківщину в 1953через опозиційні настрої до правого президента Перона. Один з керівниківКубинської революції 1959 року, був другою людиною для Фіделя Кастро після його брата Рауля; У 1965 він прибув до Конго для організації революції. В 1966 році прибув до Болівії для організації партизанських загонів, де й був захоплений урядовими військами. Невдовзі його розстріляли. Прізвисько Че отримав в Мексиці за характерний для аргентинського діалекту іспанської вигук «che».

• 

Гевара у 1929

 

• 

Гевара на канікулах уМар-дель-Платі (1943)

 

• 

Гевара у 1945

 

• 

Гевара (перший праворуч) у складі регбійної команди

Ернесто Гевара де ла Серна народився 14 червня 1928 року (це офіційна дата народження, насправді він народився на місяць раніше, але батьки, приховуючи дошлюбну вагітність, змінили дату в документах) в місті Росаріо в Аргентині. Дитину назвали на честь батька, вдома його називали Тете. Він був найстаршим із п'яти дітей в родині з іспанським та ірландським корінням; обидва — батько й мати — були баскського походження. Один з предків Гевари, Патрік Лінч, був народжений в Галвеї в Ірландії у 1715 році, він був учасником війни за незалежність проти Англії. В другій половині XVIII століття він виїхав до Більбао(Іспанія), а потім до Аргентини. Ернесто Гевара Лінч (батько Че Гевари, народився у 1900 році) одружився з Селією де ла Серна-і-Льйоса у 1927 році (одним із її непрямих предків був Хосе де ла Серна-е-Інохоса, намісник іспанського короля в Перу), вони мали трьох синів та двох дочок. Ернесто Гевара Лінч планував відкрити в Росаріо фабрику з переробки мате, але його плани не збулися внаслідок світової економічної кризи, і родина невдовзі після народження Че була вимушена повернутися на свою ферму в провінції Місьйонес, що дісталася Селії у спадщину.

Зростаючи в лівацько-налаштованій декласованій родині аристократичного походження, Ернесто Гевара ще в дитинстві вирізнявся своєю динамічною особистістю та радикальними поглядами. Він обожнював Франсіско Пісарро та мріяв стати одним із його солдатів. Незважаючи на страждання через жорстокі напади астми, які переслідували його протягом всього життя, він досяг успіхів як спортсмен — він був завзятим гравцем регбі. Гевара навчився у свого батька грати в шахи і з 12 років почав брати участь у місцевих турнірах. Підлітком він захопився поезією, особливо творчістю Пабло Неруди. Гевара, що було звичайною практикою серед латиноамериканців його класу, також все своє життя писав вірші. Він був також завзятим читачем з широким колом інтересів, починаючи з пригодницької класики Джека Лондона, Еміліо Салгарі та Жуля Верна до досліджень з сексуальності Зігмунда Фрейда та угод з соціальної філософії Бертрана Рассела. В пізньому підлітковому віці він розвинув гострий інтерес до фотографії і витрачав багато часу, фотографуючи людей, краєвиди і археологічні місця, подорожуючи пізніше.

Мапа подорожі Гевари і Гранадо Латинською Америкою

У 1948 році Гевара вступив до університету Буенос-Айреса, щоб вивчати медицину. Під час навчання він багато подорожував Латинською Америкою. У 1951 році його старший друг Альберто Гранадо, біохімік, запропонував Геварі взяти на рік перерву у навчанні для наскрізної подорожі через всю Південну Америку, про яку вони давно мріяли. Незабаром Гевара та 29-річний Гранадо полишили на мотоциклі рідне місто Альта-Грасія з ідеєю провести кілька тижнів, працюючи волонтерами в колонії для прокажених в Сан-Пабло вПеру на березі Амазонки. Гевара описав свою подорож в книзі «Щоденники мотоцикліста», яка була перекладена на англійську у 1996 році та у 2004 році покладена в основу однойменного художнього фільму режисера Уолтера Саллеса.

Спостерігаючи бідність, гноблення та безправність, поширені скрізь по Латинській Америці, а також під впливом від прочитаної марксистської літератури, Гевара упевнився, що єдиним вирішенням цих проблем регіону є збройна революція. Подорожі та читання також стали причиною бачення ним Латинської Америки не як групи відокремлених націй, а як єдиного організму, що потребує загальної для континенту стратегії визволення.

Після повернення до Аргентини він прискорено завершив свою медичну освіту, щоб поновити подорожі до Центральної та Південної Америки, і отримав свій диплом 12 червня

Джордж Сміт Паттон

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Джордж Сміт Паттон
Прізвисько	«Старі кров та кишки» (англ. Old Blood and Guts)
Народився	11 листопада 1885Сан-Габрієль (Каліфорнія),США
Помер	21 грудня 1945 (60 років) Гейдельберг, Баден-Вюртемберг, Німеччина
Країна	США
Приналежність	Армія США
Рід військ	Піхота
Звання	Генерал
Командування	Командувач 3-ю армією США
Війни/битви	Перша світова війна Друга світова війна

Джордж Сміт Па́ттон моло́дший (англ. George S. Patton, Jr.) — американськийгенерал, командувач Третьою армією США під час Другої світової війни. Джордж Сміт Паттон — любитель боїв і впевнений командир броненосних батальйонів.

Джордж Сміт Паттон народився 11 листопада 1885р. в Сан-Габріель в штатіКаліфорнія, а пішов з життя 21 грудня 1945 р. у місті Гейдельберг на Південному Заході Німеччини.

Джордж Паттон походив із вірджинської сім'ї, славився військовими традиціями. З раннього віку він захоплювався героями громадянської війни в США (1861–1865), особливо кавалерійськими генералами, причому як тими з них, хто керував силами конфедератів, так і тими, хто вів у бій північні війська. Він закінчив військове училище у Вест-Пойнт у 1909 р., на шість років раніше двох інших видатних діячів часів Другої світової війни — техасця Дуайта Ейзенхауера і уродженця штату МіссуріОмара Бредлі, — і пройшов довгий шлях солдата: від другого лейтенанта дочотирьохзіркового генерала.

На відміну від Ейзенхауера і Бредлі, що прослужили всю Першу світову війну в США, Паттону довелось брати участь у бойових діях у Франції. Через більш як чверть століття Джорджу Паттону судилося повернутися на цю землю і залишитися на ній — після війни. Вдячні французи поставили пам'ятник командувачеві Третьою армією США в місті Авранш у Нижній Нормандії, звільненій завдяки натиску солдатів генерала Паттона.

Джеймс Гарфілд

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Джеймс Абрам Гарфілд
20-й Президент США
Час на посаді:
4 березня 1881 — 19 вересня 1881
Віце-президент	Честер Алан Артур
Попередник	Резерфорд Хейз
Наступник	Честер Алан Артур
член Палати представників від Огайо
Час на посаді:
4 березня 1863 — 3 березня 1881
Народився	19 листопада 1831 Оріндж (зараз Моріленд Гілз), штат Огайо
Помер	19 вересня 1881(49 років) Елберон, Нью-Джерсі
Національність	Англієць
Політична партія	Республіканська партія США
Дружина	Лукреція Рудольф
Діти	Еліза Гарфілд (1860-63); Гарі Гарфілд (1863-1942); Джеймс Гарфілд (1865-1950); Мері Гарфілд (1867-1947); Ірвін Гарфілд (1870-1951); Абрам Гарфілд (1872-1958); Едвард Гарфілд (1874-76).
Релігія	Церква «Послідовників Хреста»

Дже́ймс Абра́м Га́рфілд (англ. James Abram Garfield; *19 листопада 1831 — †19 вересня 1881) — генерал-майор Армії США, член Палати представників та Сенату, 20-й президент Сполучених Штатів Америки. Другий (після Абрахама Лінкольна) голова держави, якого було вбито. До історії своєї країни Гарфілд увійшов в складі так званої четвірки «загублених президентів» (разом із Резерфордом Хейзом,Честером Аланом Артуром та Вільямом Генрі Гаррісоном), що керували країною після Громадянської війни. Гарфілд запам'ятався як президент з надзвичайно коротким строком повноважень — його вбили через 100 діб після прийняття ним президентської присяги (менше часу на посту президента провів лише Вільям Гаррісон — 31 день).

Дитинство

Джеймс Абрам Гарфілд народився в окрузі Куяога^[1], штат Огайо 19 листопада 1831року. Він був найменшою п'ятою дитиною в збіднілій родині Гарфілдів. Свого батька малому Джеймсу так і не судилось пізнати. Він помер, коли майбутньому президенту ледь виповнилось 2 роки. Відомо, що Абрам Гарфілд-старший народився в Нью-Йорку і походив з родини англійських пуритан-переселенців, що1630 року, разом з іншими вихідцями зі Старого Світу заснували містечко Уотертаун. Мати Джеймса — Еліза Беллоу, народилася в Новому Гемпширі в родині гугенотів, що ще в 1685 році залишили Францію під час релігійних заворушень.

1830 року Абрам Гарфілд разом з родиною перебрався до неосвоєних земель Огайо — територій, що того часу носили назву «Пустка». На новому місці Гарфілд-старший почав займатись фермерством та був задіяний на будівництві водоканалу, але невдовзі його спіткала раптова хвороба. У віці 33 років батько Джеймса помер і родина залишилась без засобів до існування.

Навчання та рання кар'єра

Початкова освіта

Першу свою освіту Джеймс отримав у 3 роки — основи абетки та арифметики. У 14 років він вже мав впевнені знанняанглійської мови, математики та цікавився історією Америки.

В підлітковому віці Гарфілд раптово захопився пригодами, а особливо морем. В 17 років він вирішує присвятити своє життя морській справі. В 1848 році, з цією метою, він від'їздить до Клівленда, де наймається на шхуну, що курсує каналом між Клівлендом і Пітсбургом. За півтора місяці «морської служби» непризвичаєний до корабельних умов життя юнак, опинявся за бортом 14 разів, як наслідок, він підхопив серйозну застуду і змушений був повернутись додому.

Навчання в коледжах

Джеймс Гарфілд у молодості

У 1849 році, за порадою матері, Гарфілд вступає в Честерську Академію (штат Огайо), що лише за 10 миль від дому. Гроші на своє навчання майбутній президент заробляє під час канікул підробляючи теслею, допомагаючи у полі зі зборами врожаю та викладає в місцевій початковій школі.

Навчаючись у Честері, Гарфілд зустрів Лукрецію Рудольф, яка в майбутньому стала його дружиною і подарувала Джеймсу сімох нащадків.

Релігійний за своєю натурою молодий Гарфілд в 1850 році пристав до церкви Кампбеллітів, яка в подальшому отримала назву «Послідовники Хреста». В 1851 році, по закінченні Честерської Академії, він вступив до головного ідеологічного закладу кампбеллітів — Еклектичний Інститут Хірама (пізніше Коледж Хірама). Гроші на навчання він заробляв працюючи шкільним сторожем. В коледжі Гарфілд опанував латину, алгебру,філософію та ботаніку, брав активну участь в наукових дебатах. У 1854 році, по трьох роках навчання в Хірамі, Джеймс мав змогу вступити на початковий курс будь-якого східного вишу і на освіту навіть заощадив 350$. Гарфілд вагався міжЙелем та коледжами Брауна і Вільямса. Врешті, скерований авторитетною постаттю його президента Марка Гопкінса, Джеймс восени 1854 року вступив до Вільямс Коледжу. Коледж він закінчує в 1856 році з відзнакою.

Початок кар'єри

В 1856 році, молодий випускник повертається до Коледжу Хірама, але цього разу, щоб викладати. Офіційно в Хірамі Гарфілд викладав латину та грецьку мову, але насправді, він також вів курси математики, геології, історії та англійської мови. В 1857році у віці 26 років його було обрано директором Хіраму (1857—1861). В цей же час він отримує сан священика в «Послідовниках Хреста». Самостійно вивчаючи юриспруденцію та право, Гарфілд у 1861 році успішно здавши професійні іспити, вступає до судової колегії штату Огайо.

1858 року Джеймс Гарфілд узяв за дружину Лукрецію Рудольф. Через два роки в їх родині народився первісток.

Перші кроки в політиці

Дивно, що будучи різнобічно обдарованою особистістю, Гарфілд, здавалось, взагалі до осені 1856 року, коли він підтримав кандидатуру республіканця Джона Фремонта на пост президента, не звертав уваги на політику.

В 1859 році Джеймса Гарфілда було обрано до сенату штату Огайо представником від округів Самміт і Портідж. Він став наймолодшим представником законодавчої влади рідного штату.

Джеймс Гарфілд був палким прибічником скасування рабства на території США. На передвиборчих перегонах 1860 року він активно підтримував кандидатуру Авраама Лінкольна — знаного своїми антирабовласницькими виступами. Коли Південні штати почали відокремлюватися від Союзу, Гарфілд першим виступив проти подібного роз'єднання країни і навіть закликав уряд застосувати силу до «штатів-відступників».

Військова служба

Генерал-майор Джеймс Гарфілд

На тлі неспокійної політичної ситуації розпочалась Громадянська війна.

В середині серпня 1861 року, Джеймс Гарфілд із народного ополчення і добровольців (в основному своїх колишніх учнів з Храму) сформував 42-й піхотний полк штату Огайо. Вільям Денісон — губернатор штату призначив його підполковником.

Під час війни вже будучи полковником Гарфілд відзначився у двох важливих військових подіях. В грудні 1861 року, він отримав наказ витіснити війська «південного» генерала Гемпфрі Маршала із території східного Кентуккі. Військові підрозділи генерала Маршала становили 5 000 вояків та 12 похідних гармат, на той час як загін полковника Гарфілда — 1 100 солдат і жодної одиниці важкої артилерії. Завдячуючи стратегічному таланту Гарфілда битву з Маршалом під Мідл Крік (10 січня, 1862 р.) союзним військам вдалося виграти. Президент Лінкольн за звитягу полковника в цій битві звів Гарфілда у чинбригадного генерала.

У вересні 1863 року під час поразки Об'єднаних військ під Чікамауга, Гарфілд виступив добровольцем, щоб передати новину про поразку генералу Джорджу Томасу, який стримував лівий фланг ворожих військ. Джеймс Гарфілд під перехресним вогнем, ризикуючи життям, доправив новину, чим і врятував Армію Камберленда від остаточного розгрому.

За цей героїчний вчинок, 19 вересня 1863 року, його було зведено в чин генерал-майора. Він став наймолодшим офіцером в цьому чині.

Деякий час Гарфілд служив начальником штабу у генерал-майора Вільяма Розенкранса, командувача Армії Камберленда, але швидко розчарувався у військовій службі. В січні 1863 року, Гарфілд демобілізувався з лав армії і зайняв депутатську посаду в Палаті Представників від свого рідного штату Огайо.

Конгресмен Гарфілд

Загальна діяльність

У 32 роки Джеймс Гарфілд увійшов до складу Конгресу. В грудні 1863 року його було обрано до Палати Представників від рідного округу (в майбутньому його на цю посаду буде успішно переобрано ще 8 разів).

Під час своєї діяльності в Конгресі, Гарфілд входив до складу кількох ключових фінансових комітетів, зокрема він обіймав посаду керівника сенатської Комісії у банківських і валютних справах, керівника Комітету асигнувань та керівника Комітету з військових питань. Конгресмен Гарфілд пропагував політику, так званих, «жорстких грошей» і виступав проти збільшення грошей в обігу шляхом випуску паперових банкнот із поточним скороченням грошей в золоті. Натомість він підтримував ідею вилучення власності на користь держави у політиків, які у роки Громадянської війни воювали на боці Конфедерації (Півдня).

Скандали із хабарництвом

Бурхлива політична діяльність Гарфілда видалась далеко не безхмарною. Конгресмена було втягнуто до двох гучних скандалів на підґрунті хабарництва. Його, як голову бюджетного комітету було звинувачено в отриманні хабара від компанії Кредіт Мобайлер, що займалася будівництвом трансконтинентальної залізниці Юніон Пасіфік. Гарфілд, за певну «винагороду», начебто гарантував компанії держані кошти на розвиток будівництва. В іншому подібному випадку його звинуватили в незаконному лобіюванні інтересів компанії-підрядника, що прагнула отримати державне замовлення на будівництво доріг вВашингтоні. Гарфілд всі звинувачення відкидав, хоча одного разу все ж визнав, що отримав певну грошову суму (329$) від компанії Кредіт Мобайлер. З огляду на ці звинувачення вибори до Палати Представників 1874 року видалися непростими, але попри все Гарфілда було переобрано до Конгресу.

Розкол у лавах республіканців

На президентських виборах 1876 року Гарфілд підтримав кандидатуру губернатора штату Огайо Разерфорда Хейза. Конгресмена було задіяно в комісії, яка займалася спірними виборчими питаннями зі штатів Південна Кароліна, Луїзіана,Флорида та Орегон. За допомогою хитрої політики Гарфілда у складі цієї комісії, саме Гейса було обрано президентом. За часів його президентства, Джеймс Гарфілд очолював меншість в Палаті Представників і уславився як вправний тактик, що завжди знаходив компроміс між ворогуючими фракціями.

В цей час в лавах Республіканської партії, до якої належав Гарфілд, стався розкіл. Так звана фракція «Стійких послідовників», що сконцентрувалася навколо нью-йоркського сенатора Роско Конкліна провадила про-південну політику і шукала змоги повернути Улісса Гранта до Білого Дому; інша фракція — традиційно настроєна, до якої увійшов і Гарфілд, зосереджувалась навколо сенатора Блейна і здебільшого переймалась тарифною політикою та фінансами.

Президентство

За крок до президентства

В 1880 році Джеймса Гарфілда було обрано до Сенату від штату Огайо. Президент Гейс виконав свою обіцянку перебувати на своєму посту лише один термін.

В липні 1880 року в Чикаго на партійному з'їзді республіканців розпочалися жорсткі дискусії стосовно висуванця на пост голови держави від партії. Палкі суперечки точилися між двома кандидатурами – колишнього президента, генерала армії Улісуса Гранта (представника фракції «Стійких Послідовників») та, власне, лідера традиційної гілки республіканців сенатора Джеймса Блейна з Мену. Гарфілд – голова депутатської делегації штату Огайо та керівник Регламентного комітету з'їзду – запропонував,компромісну на його думку, кандидатуру тогочасного міністра фінансів, свого земляка Джона Шермана.

Конгресмен Гарфілд переконав своїх однопартійців голосувати не пакетно (делегація від кожного штату виносить єдине спільне рішення), а індивідуально (поіменно). В ході поіменного голосування лідируючу позицію займав Грант, далі йшов Блейн і список замикав Шерман. Республіканці вперто не бажали виносити погодження щодо єдиного кандидата. В наступному колі голосування вже і сам Гарфілд отримав кілька голосів за свою кандидатуру; ще одне коло голосування – Гарфілд отримує 16 голосів, наступне коло – і вже 50 республіканців віддають за нього свій голос.

На 60-й день з'їзду (34 коло голосування) конгресмена з Огайо сукупно підтримали прихильники як Шермана, так і Блейна. Кандидатом на пост голови держави від республіканської партії було обрано Джеймса Гарфілда (він отримав 399 голосів, 309 – Грант).

Без відома Гарфілда, на посаду прем'єр-міністра було висунуто колишнього нью-йоркського митника, протеже ворогуючої фракції – Честера Алана Артура. В якості компромісу, Гарфілд змушений був прийняти його як партнера на президентських перегонах.

Передвиборча кампанія і вибори

Від демократичної партії на президентських виборах 1880 року брав участь Уінфрід Генкок – герой Громадянської війни, офіцер, відомий своїми воєнними звитягами. Передвиборча кампанія видавалась напруженою. Демократи закидали Гарфілду скандальні випадки з хабарами чотирьохрічної давнини. У вирішальний день виборів виявилось, що Гарфілд ледве отримує більшість голосів простих американців. Перевага була мінімальною: Гарфілд набрав – 4 454 416 голосів; Генкок – 4 444 952. Лише виборча колегія із представників штатів вивела Гарфілда в лідери перегонів – Гарфілд отримав 214 голосів, Генкок – 155. Урочиста президентська інавгурація відбулась 4 березня, 1881 року.

Політичний курс

Внутрішні справи

Вражений кулею, невдовзі після прийняття президентської присяги, Гарфілд мав обмаль часу для кардинальних реформ. Багато часу президент приділив реформуванню митної служби нью-йоркського порту, який слугував неабияким джерелом прибутку – щороку нью-йоркська гавань приносила державній скарбниці коштів більше, ніж решта американських портів у сукупності. Гарфілд провів особисту експертизу державних фінансів (спираючись на досвід роботи в фінансових комітетах Конгресу) і знайшов шляхи рефінансування бюджету. Неабияких зусиль президенту коштувало сформувати свою адміністрацію, з огляду на невпинну внутрішньопартійну боротьбу між республіканцями. На посаду держсекретаря було назначено Джеймса Блейна; на пост військового міністра – сина президента Лінкольна, Роберта Лінкольна (головним чином, завдячуючи промовистому імені його батька. Міністром юстиції Гарфілд призначив філадельфійського адвоката, члена анти-Грантівської коаліції, Вейна МакВі. Шістдесяти-семирічний Самюель Кірквуд, воєнний губернатор Айови обійняв посаду міністра внутрішніх справ, а Вільям Генрі Хант, юрист з Нового Орлеану – посаду військово-морського міністра.

Адміністрація Джеймса Гарфілда

Назва посади	Ім'я призначеного
Віце президент	Честер Алан Артур
Державний секретар	Джеймс Блейн
Міністр фінансів	Вільям Віндом
Військовий міністр	Роберт Тод Лінкольн
Міністр юстиції	Вейн МакВі
Міністр поштової служби	Томас Джеймс
Військово-морський міністр	Вільям Хант
Міністр внутрішніх справ	Самюель Кірквуд

Закордонні справи

Стосовно зовнішньої політики, діяльність Гарфілда обмежилась призначенням обраних ним кандидатів на ключові дипломатичні пости. Промовистим призначенням стало обрання письменника Джеймса Рассела Лоуела на дипломатичну місію до Англії та Лью Воллеса, колишнього союзного генерала та популярного літератора дипломатом доТуреччини.

Вбивство президента

Замах на життя

Замах на життя президента

Вранці 2 липня 1881 року Гарфілд разом зі своїм державним секретарем Джеймсом Блейном вирушав до Нової Англії. Президент разом зі своїми двома синами збирався відвідати Коледж Вільямса. О 9-20 ранку на залізничній станції Балтімор-Потомак пролунало 2 постріли – було вчинено замах на життя Гарфілда. Вбивця президента Шарль Гіто для своєї кривавої місії скористався масивною зброєю 44-го калібру, так званий «британський револьвер». Перша куля прошила Гарфілду руку, інша – влучила у спину, розтрощила ребро і застрягла десь у внутрішніх органах.

Вбивця

Шарль Гіто – тридцятидев’ятирічний вашингтонський юрисконсульт французького походження, емоційно нестійка особистість. Ймовірна причина вбивства президента – відмова Гарфілда назначити Гіто на консульську посаду в Європу. Плануючи замах, француз пильно стежив за головою держави впродовж кількох тижнів. Зброю для вбивства Гіто обирав таку, щоб вона достойно виглядала в музейній експозиції – він був впевнений, що його ім'я буде увічнено в історії Америки. Після замаху, Гіто охоче здався до рук поліції – він навіть попередньо замовив кінний екіпаж, щоб самовільно здатися до поліції після вбивства. Француз побоювався, що натовп вчинить над ним суд Лінча. Шарля Гіто присудили до страти через повішення. Майже через рік по смерті Гарфілда, 30 червня 1882 року він зійшов на ешафот з непохитною впевненістю в тому, що зчинив Божу волю.

Лікування президента[ред. • ред. код]

Після замаху на його життя, Гарфілда притомного доправили до Білого Дому. Під пильним медичним наглядом він боровся зі смертю впродовж довгих 10 тижнів. Кулю, яка влучила у спину президенту та застрягла у внутрішніх органах, лікарі так і не змогли знайти. Першим, хто оглядав Джеймса Гарфілда був лікар Віллард Бліс. Бліс самотужки намагався визначити місцеположення кулі, але натомість лише заніс до рани інфекцію та обернув вогнепальний отвір діаметром в 3 дюйми в 20-дюймову дірку. Пізніше лікарський консиліум помилково визначить, що куля, начебто, застрягла в печінці, і що хірургічне втручання вже не зарадить. Лікування президента, відтак, припинили.

Бел та його винахід

Винахідник телефону Александр Грахам Бел разом зі своїм асистентом Саймоном Ньюкомбом сконструювали пристрій, який на їх думку, зміг би допомогти знайти кулю в тілі президента. Цим пристроєм став металошукач. При експерименті в Білому Домі 26 липня 1881 року, окрім винахідника і його асистента було присутньо 5 президентських лікарів. За їх присутності тіло президента було протестовано металошукачем. Результати виявились непевними – куди б не торкнулась паличка металодетектору – повсюди на тілі президента пристрій видавав позитивний результат на залізо. Бел та його помічник не могли знати, що Білий Дім для президентських покоїв придбав модну новинку того часу – матраци із залізними пружинами. Саме на такому матраці і лежав поранений Гарфілд і саме на залізні пружини реагував металошукач.

Останні дні президента

За останнім бажанням президента, 6 вересня 1881 року його тяжко пораненого, перевозять на морське узбережжя, до Нью-Джерсі. На декілька діб стан його здоров'я, здавалось, покращився. Та 15 вересня з'явились симптоми зараження крові і через чотири доби – 19 вересня 1881 року в містечку Елеберон (Нью-Джерсі) 20-й президент США Джеймс Абрам Гарфілд помер від ускладнень вогнепального поранення.

Фідель Кастро

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Фідель Алехандро Кастро Рус Fidel Alejandro Castro Ruz

Прем'єр-міністр Куби

Час на посаді:

16 лютого 1959 — 2 грудня 1976

Попередник

Хосе Миро Кардона

Наступник

посада скасована

Голова Державної ради Куби

Час на посаді:

2 грудня 1976 — 24 лютого 2008

Попередник

Освальдо Дортікос Торрадо

Наступник

Рауль Кастро

Народився

13 серпня 1926 (87 років) Біран, провінція Орйєнте, Куба

Громадянство

 Куба

Політична партія

Комуністична партія Куби

Дружина

1) Мірта Діас Баларт 2) Делів Сото

Релігія

Католицизм (1926—1962) Атеїзм (з 1962 року)

Нагороди

Лист до американського президента Франкліна Рузвельта, що написав Фідель Кастро у віці 12 років. У листі Фідель прохає президента надіслати йому 10 доларів: «Якщо хочете, дайте мені зелену американську 10-доларову купюру, тому що я ніколи не бачив 10-доларової купюри» (англ. If you like, give me a ten dollar bill green American, because never, I have not seen a ten dollar bill)

Фіде́ль Алеха́ндро Ка́стро Рус (ісп. Fidel Alejandro Castro Ruz; *13 серпня1926) — кубинський політичний діяч. Марксист. Один з основних лідерівкубинської революції. Кастро перебував на посаді прем'єр-міністра Куби з лютого 1959 по грудень 1976 року, а потім як Голова Державної ради Куби та Голова Ради міністрів Куби, до його відставки з посади в лютому 2008 року. Він був першим секретарем Комуністичної партії Куби з 1965 до 2008 року, доки не пішов у відставку за станом здоров'я. Вивчаючи право в Гаванському університеті, він почав свою політичну кар'єру, ставши визначною фігурою в кубинській політиці. Його політична кар'єра продовжилась з націоналістичної критики президента Фульхенсіо Батісти та Сполучених Штатів, їхнього політичного та корпоративного впливу на Кубу.

Біографія

Народився 13 серпня 1926 року в Орьєнте на Кубі в родині заможного землевласника.

Батько — Анхель Кастро Архіз (ісп. Angel Castro Argiz, 1875 — 1956). Мати — Ліна Рус Гонсалес (ісп. Lina Ruz Gonzalez).

1942–1945 р. — навчання в коледжі Білені в Гавані.

1945–1949 р. — навчання на юридичному факультеті Гаванського університету, отримав ступінь доктора права.

1948 р. — протестував у складі прогресивних сил проти вбивства популярного лідера Ліберальної партії Колумбії X. Е. Гайтана.

1950–1952 р. — разом із двома колегами створює адвокатську контору, працює адвокатом і одночасно займається політикою.

1952 р. — висунутий від Партії народу Куби, Ортодокси, кандидатом у депутати Національного конгресу Куби. У зв'язку з державним переворотом вибори не відбулися.

10 березня 1952 р. — на Кубі відбувається державний переворот на чолі з генералом Батистою. Кастро починає підготовку до боротьби за скиненнядиктатури.

26 липня 1953 р. — очолив збройний виступ проти режиму Батисти. Повстання завершується провалом. Кастро був схоплений і відданий суду військового трибуналу. Цей день вважається початком Кубинської революції.

16 жовтня 1953 р. — виступ на суді зі своєю знаменитою промовою Історія мене виправдає. Суд присудив Кастро до 15 років тюремного ув'язнення.

Травень 1955 р. — Фіделя Кастро амністували.

Липень 1955 р. — еміграція в Мексику; початок підготовки нового повстання; знайомство з Ернесто Че Геварою. Заснування Руху 26 липня.

2 грудня 1956 р. — група революціонерів на чолі з Фіделем Кастро висадилася з невеликої яхти Гранма в провінції Ор'єнте. Згодом група перетворилася в Повстанську армію й розгорнула партизанську боротьбу проти диктатури.

1 січня 1959 р. — до влади на Кубі прийшли нові сили на чолі з Фіделем Кастро.

Лютий 1959 р. — Кастро став прем'єр-міністром Революційного уряду РеспублікиКуба.

16 квітня 1961 р. — заява про соціалістичний характер кубинської революції.

У 1962 році, Кастро був відлучений від церкви указом Папи Іоана XXIII на підставіДекрету проти комунізму папи Пія XII, за організацію комуністичної революції на Кубі^[1][2].

З жовтня 1965 р. — перший секретар ЦК компартії Куби.

1979 р. — вибраний головою Nonaligned Nations Movement

1979 — 1982 р. — голова Руху неприєднання.

1976 р. — пост Головнокомандуючого й голови Державної ради Куби

Фідель Кастро через хворобу відійшов від керівництва Кубою в 2006, передавши повноваження глави держави своєму братуРаулю Кастро. З тих пір він майже не з'являвся на публіці, в західній пресі навіть з'являлися чутки про його смерть. 1 серпня2006 року у зв'язку з курсом реабілітації після операції на кишечнику тимчасово передав керування країною своєму молодшому братові Раулю Кастро. 19 лютого 2008 року Фідель офіційно відрікся від влади на користь свого брата, Рауля Кастро.

У ніч з 18-го на 19-е червня 2008 року національне кубинське телебачення продемонструвало перші за останні 5 місяців кадри з Ф.Кастро. У короткому сюжеті, що транслювався без звуку, розповідалось про годинну зустріч кол. лідера зі своїм товаришем, президентом Венесуели Уго Чавесом^[3].

19 квітня 2011 року на VI з'їзді Компартії Куби кубинський лідер Фідель Кастро вперше не був включений до складу політбюро, посаду першого секретаря партії офіційно зайняв його брат, 79-річний голова Державної ради Куби Рауль Кастро

Дуглас Макартур

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Дуглас МакАртур Douglas MacArthur

Народився

26 січня 1880 США Літл-Рок

Помер

5 квітня 1964 (84 роки) США Вашингтон

Країна

 США

Звання

 Генерал армії Маршал Філіппін

Командування

начальник штабу Армії США

Війни/битви

Перша світова війна Друга світова війна Корейська війна

Нагороди

Ду́глас МакАртур (англ. Douglas MacArthur; *26 січня 1880, Літл-Рок, штатАрканзас — †5 квітня 1964, Вашингтон)  — американський воєначальник,генерал армії США (18 грудня 1944), командувач дивізії в Першу світову війну, головнокомандувач більшої частини союзних військ наТихоокеанському театрі воєнних дій під час Другої світової війни і всіхзбройних сил США під час війни в Кореї.

Біографія

Народився в сім'ї військового, пізніше — губернатора Філіппін генерала Макартура. Батько отримав медаль Честі за участь в Громадянській війні в США. З допомогою матері, яка відіграла чималу роль в його військовій кар'єрі, Дуглас отримав призначення у Військову академію в Вест-Пойнті, яку закінчив у 1903 році першим на курсі і став другим лейтенантомІнженерного корпусу. Дуглас розпочав службу на Філіппінах, потім служив в Японії під керівництвом свого батька, тепер вже генерал-майора, і супроводжував його в якості спостерігача під час російсько-японської війни. Повернувшись в США в 1906 році, Макартур деякий час був військовим радникомпрезидента Теодора Рузвельта.

Перша світова війна

Отримавши звання капітана, Макартур брав участь в експедиції, яка окупувала Веракрус (Мексика) в 1914 році. В 1916 році Макартур поступив на службу у військове міністерство в якості глави Бюро інформації. Він проявив чудовий вплив на Н'ютона Бейкера, секретаря по військових справах, якому надав план по активізації Національної гвардії у випадку, якщо США будуть втягнутими в Першу світову війну.

Коли 6 квітня 1917 року США оголосили війну Німеччині, Макартур взяв участь у формуванні піхотної дивізії із підрозділів Національної гвардії різних штатів. Коли дивізія «Райдуга» відплила у Францію, полковникМакартур бул начальником штабу. У вересні він командував однією із бригад цієї дивізії, а до кінця війни став наймолодшим на цій війні дивізійним командиром. Він відрізнявся великою сміливістю. Дуглас відмовився від стальної каски, не носив газової маски і, кажуть, водив солдатів в атаку, озброєний лише стеком. До кінця війни він отримав 4 Срібних Зірки за хоробрість і похвалу начальства: «Макартур у нас найкращий воєначальник».

Міжвоєнний період

Макартур залишався в складі окупаційних військ до червня 1919 року, коли він отримав призначення начальника Вест-Пойнта. Йому тоді було 39 років, і він став наймолодшим в історії академії серед тих, хто займав цю посаду. Макартур модернізував програму і правила, які з тих пір зазнали мало змін. У 1922 році він залишив академію і знову став служити на Філіппінах, а в1930 році отримав чин генерала і став начальником штабу армії у Вашингтоні. Незважаючи на труднощі, пов'язані з Великою депресією, Макартуру вдалося лобіювати суми для військово-повітряних і танкових військ. У 1932 році чинив розправу над учасниками походу безробітних ветеранів війни у Вашингтоні.

У жовтні 1935 року він знову відправився на Філіппіни, як йому здавалося, для завершальної служби як військовий радник по організації армії у зв'язку із створенням там самостійної держави. 31 грудня 1937 року він пішов у відставку в чині маршалаФіліппінської армії, залишившись як військовий радник.

Друга світова війна

26 липня 1941 року у зв'язку з японською агресією Макартур знову був викликаний військовим міністерством для дійсної служби, став командувачем силами США на Далекому Сході і отримав інструкції по наданню допомоги Філіппінам, в підготовці до відбиття можливого нападу з боку Японії. Макартур не вірив у це і, навіть після бомбардування японцями Перл-Харбора, не привів свої війська в бойову готовність. В результаті напад японців з повітря знищив велику частину його військового флоту, а їх вторгнення 22 грудня примусило американців і філіппінців відступити на півострів Баатан і укріплений острів Коррегідор.

Макартур нерідко стояв під обстрілом ворога, щоб підняти моральний дух своєї маленької армії, але у випадку з японським вторгненням це не могло принести користь. Неохоче підкоряється прямому наказу президента Макартур і його штаб 11 березня 1942 року на торпедоносці покинули Коррегидор. Прибувши до Австралії, Макартур отримав медаль Честі і вимовив знамениту фразу:

«Я зробив, що міг, але я ще повернуся».

Філіппіни трималися до травня, після чого капітулювали. Лише через два роки Макартур виконав свою обіцянку. Через суперництво між армією і флотом США Макартур ділив командування з адміралом Честером Німіцем, але вони зуміли домовитися і працювали злагоджено. Уміння Макартура координувати повітряні, морські і наземні операції і його здатність правильно вибирати час і місце для завдання удару, забезпечували успіх дій союзників. 20 жовтня 1944 року Макартур висадився в Лейті і сказав:

«Я повернувся!»

генерал Дуглас МакАртур повернувся на Філіппини, 1944

Розробляв плани вторгнення до Японії, які йому не вдалося здійснити через капітуляцію останньої після атомного бомбардування Хіросіми і Нагасакі. 2 вересня 1945 року в Токійській бухті, на борту лінкора «Міссурі» 65-річний Макартур прийняв капітуляцію Японії. Після закінчення війни він якийсь час залишався в Японії, готуючи цю країну до переходу до демократичної форми правління і надаючи допомогу в післявоєнному відновленні. Багато японців звертались з проханнями до генерала, який заслужив пошану своїх недавніх ворогів і прізвисько, — «некоронований імператор».

Післявоєнний період

Макартур був призначений командувачем військами США на Далекому Сході і залишався на цій посаді доти, поки Північна Корея не організувала 25 червня 1950 року вторгнення на Південь. Хоч і цього разу Макартур не чекав такого розвитку подій, він зумів перекинути військові частини до Кореї, а з 8 липня став командувати всіма військамиООН. Американці змогли лише декілька уповільнити наступ північнокорейських військ, коли Макартур, не слухаючи нічиїх рад,15 вересня зробив десантну атаку на Іньчхон. Ця операція увінчалася успіхом і привела до безладного відступу північнокорейських військ. У жовтні союзники далеко вторглися в межі Північної Кореї і готові були оголосити про перемогу, але втрутився Китай. Китайці відтіснили сили ООН на Південь. Макартур виступив за блокаду китайського узбережжя, а також за бомбардування ряду об'єктів у Китаї, можливо із застосуванням атомної зброї. Він також пропонував перевезти з Формози (з Тайваню) в допомогу силам ООН війська націоналістичного Китаю. Але жодну з цих пропозицій не було підтримано урядом США, а коли Макартур висунув все це вже як вимоги, президент Трумен звільнив його з посади командувача 11 квітня 1951 року. Вперше з 1937 року Макартур повернувся в США. Його вітали десятки тисяч захоплених американців. В Конгресі США він тримав промову, котру 30 раз публіка преривала овацією.

У 1952 році почав діяльність у великому бізнесі, займаючи пост голови правлінь «Ремінгтон Ренд інкорпорейтд» (до 1955 року) і «Сперрі Ренд корпорейшн» (з 1955 року).

Конгрес США, надавши Макартуру рідкісну честь, запросив його виступити на сумісній сесії палат. Свою промову Макартур закінчив словами: