Національна мова і мовна політика

Причини й підстави для розрізнення категорій мови і національної мови. Визначення поняття “національна мова”. Складові національної мови. Культурний і політичний ас­пекти життя мови. Визначення понять “державна мова”, “офіційна мова”, “мови націо­нальних меншин”, “регіональні мови”, “мови національностей” тощо. Аналіз правових документів в Україні, що регламентують основи мовної політики. Реальна практика проведення національно-мовної політики.

Мова виступає перш за все у свідомості її носіїв як національна, хоча поняття “мова” і “національна мова” не зовсім тотожні. Вони розрізню­ються з точки зору зовнішнього і внутрішнього (форми і змісту) і не зав­жди збігаються.

Так, кубинець, який користується іспанською мовною системою при спілкуванні, - не іспанець, так само, як і американець, що розмовляє анг­лійською мовою, - не англієць. Мовна система, за допомогою якої відбува­ється спілкування залежно від об’єктивних чи суб’єктивних причин, ви­кликаних історичними, соціальними або психологічними чинниками, пря­мо не стосується національної мови як внутрішнього прояву національного характеру і способу світосприйняття.

Якщо мова є ідеальною уніфікованою системою й основним засобом спілкування, який реалізується у мовленні, то національна мова - засіб і свідоцтво спільності нації. Це тип національного мислення, який може матеріалізовуватися не тільки в різних мовних системах, а й у різноманіт­них витворах національної культури.

З цього погляду національна мова може ототожнюватися з національ­ною культурою, а видатні діячі літератури й мистецтва належати до певних національних культур не за їх походженням, місцем проживання або типом мовної системи, якою вони користуються для передачі свого внутрішнього світу, а за здатністю якомога повніше передати національну специфіку на­віть у тому випадку, коли описується інша культура й інша національна дійсність. Згадайте, наприклад, аварського поета Расула Гамзатова, який писав твори російською мовою, але від того не став росіянином.

Формальна субстанція мови виявляється у специфіці фонетичної, лек­сичної або граматичної систем, тобто у мовленні (зовнішній прояв), а ду­ховність і культура - в особливостях національного світосприйняття, тобто у національній мові (внутрішній прояв).

Ось чому національна мова охоплює:

1. Сукупність мов національностей та усіх територіальних діалектів певної держави - територіальних різновидів спільнонаціональної мови, які відрізняються специфічними мовними засобами. Так, у Прикарпатті ми можемо почути слова трепета (“осика”), бистрець (“потік”), ґазда (“гос­подар”), туск (“жаль”), яр (“весна”); на Івано-Франківщині - файний (“гарний”), таний (“дешевий”); на Поділлі - пательня (“сковорода”), хоп- та (“бур’ян”),рівчак (“струмок”) та ін.

2. Соціальні жарґони, тобто мову певних соціальних колективів (на- гор'а - у шахтарів, проголосувати питання - у політиків тощо). Щоправда, соціальні жарґони слід відрізняти від злодійського арґо - кодованої мови декласованих елементів, яка стоїть поза межами національної мови.

3. Національний фольклор, літературну мову як вищу форму національної мови, національну культуру й мистецтво, які обслуговують культурне і громадське життя, об’єднуючи народ (або народи) в єдину націю.

Таким чином, національна мова - це тип національного мислення, тип національної культури, філософії і психології, що може реалізову­ватися у різноманітних варіантах мовної, мовленнєвої і національно- культурної діяльності. Чим більшими формами і способами передачі на­ціонального світосприйняття володіє людина, тим більше у неї можливос­тей для досягнення психологічної спільності з будь-якими представниками певної нації. Свідоме обмеження спілкування рамками однієї мовної сис­теми (навіть, якщо ця система вважається літературно правильною або по­літично доцільною) є штучним і призводить до поступової втрати політи­ком або управлінцем його авторитету у широкого кола громадськості.

Національна мова об’єднує людей більше, ніж класова, партійна або релігійно-конфесійна приналежність, більше, ніж історія народу, а інколи навіть більше, ніж етнічне походження. Ось чому на відміну від літератур­ної мови національна мова не може оперувати поняттями єдиної уніфіко­ваної норми. Для сформованої політичної нації територіальні або соціальні особливості мови є свідченням широти, стійкості й багатства спільної на­ціональної культури.

У зв’язку з цим завдання держави та її інституцій полягає у тому, щоб побудувати ієрархію цінностей і розставити акценти національно-мовної політики таким чином, щоб зберегти своєрідність кожної мовної культури, дозволити їй розвиватися, поповнюючи скарби національної мови. При цьому національну мову як вічну духовну цінність не можна ототожнюва­ти, а тим більше підганяти під категорію “державної” (“офіційної”, “регіо­нальної”) мови, що знаходиться у сфері поточної матеріальної політики.

У конкретній політичній ситуації державна і національна мова можуть співпадати і не співпадати, і, отже, головною для будь-якої держави є про­блема збереження і піднесення до світового рівня національної мови. Зви­чайно, що найсприятливішою для нації є ситуація повного їх співпадіння, але так буває не завжди. В Індії, наприклад, на певному етапі її історично­го розвитку державною мовою стала англійська, але національна (індійсь­ка) мова як засіб спільності нації, спосіб вираження національної філософії і психології збереглася і навіть зміцнила свої позиції.

Виходячи з цього, класифікації і політичні моделі функціонування мов не стосуються безпосередньо національної мови, а лише сприяють (якщо політична і мовна ситуації оцінені адекватно) або не сприяють її ро­звиткові (коли оцінки неадекватні), як і розвиткові нації і держави. Йдеться про другий аспект життя національної мови - соціально-політичний (мате­ріальний), до якого входять поняття “державної” (або “державних”), “офі­ційної”, “регіональної” (або “мов національних меншин”) і “нетериторіа- льної” (або “мов національностей”) мов.

Сьогодні в Україні статус державної має тільки українська мова, що закріплено Законом “Про мови в Українській РСР” і Конституцією України:

“Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з ме­тою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної самобутності” (Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки “Про мови в Українській РСР”, прийнятий 28 жовтня 1989 року);

“Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист росій­ської мови, інших мов національних меншин України.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та ви­значається законом” (Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Вер­ховної Ради України 28 червня 1996 року. Стаття 10).

Вимоги щодо обов’язкового володіння державною мовою Президен­том України містяться у статті 103, володіння державною мовою профе­сійними суддями - у статті 148. Чинне законодавство передбачає обов’язкове володіння державною мовою особами, які вступають до гро­мадянства України (щоправда, в обсязі, достатньому для спілкування).

Статусу й функціонуванню державної мови на території України при­свячені й інші закони. Так, до законодавчої бази належать рішення Кон­ституційного Суду України від 14 грудня 1999 року про застосування дер­жавної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі вищих навчальних закладів України. Ці проблеми піднімаються і закріплюються також у законах України “Про національні меншини в Україні”, “Про освіту”, “Про видав­ничу справу”, “Про телебачення і радіомовлення”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” тощо.

Проте реальна практика мовного будівництва свідчить, що Закон про мови, який формально набув чинності 1 січня 1990 року, ще й досі не ви­конується. Більше того, політична ситуація навколо питань державної (державних), офіційної (офіційних) мов чи мов національних меншин пос­тійно загострюється під час виборчих перегонів. Невизначеність термінів примушує політиків і службовців тлумачити ці поняття на свій власний розсуд.

Як правило, поняття “державний” і “офіційний” розглядаються як синоніми: “державний - такий, що має відношення до держави”, а “офіційний - той, що регулюється урядом; урядовий, службовий”. У побуті люди можуть говорити різними мовами, а для службових офіційних відносин у всіх державах світу існує державна (тобто, офіційна) мова. Щодо інших понять, наприклад, “мови національних меншин”, то їх взагалі не визначають.

Розпливчастість і невизначеність термінів, у свою чергу, призводить до спекуляції мовними проблемами і дозволяє приймати на рівні регіонів найсуперечливіші постанови щодо функціонування української, російської чи інших мов. Проблем можна було б уникнути при фіксації відповідних визначень у державних документах, а саме:

Державна - це мова (або мови), якою розмовляє або вміє розмовляти більшість населення країни незалежно від національної або територіальної належності її громадян. Найвищою її формою є офіційна мова, яка представляє державу на міжнародному рівні.

Державну мову не слід ототожнювати з рідною мовою, якою від­бувається процес мислення людини і яка для кожного представника різних національностей може бути різною. Статус державної або державних мов визначається і закріплюється Конституцією, а механізми і норми їх розвитку й функціонування (як і норми функціонування інших мов) розробляються й описуються в Законі про мови.

Мови національних меншин (регіональні мови) - це мови, які використовуються як засіб спілкування у межах певної території компактними національними групами, меншими, ніж інша частина населення країни, і відрізняються від діалектів державної мови або мови мігрантів. Такими мовами в Україні, наприклад, можуть бути грецька, болгарська або татарська (але аж ніяк не російська).

Мови національностей (нетериторіальні мови) - це мови, якими користуються громадяни певної національності, що не мають широкого розповсюдження у межах конкретної місцевості (наприклад, ідиш у євреїв) і не належать до державної мови.

Визначення духовного і політичного аспектів функціонування мов дозволяє по-іншому подивитися на сьогоденну національно-мовну політику в Україні і сформулювати принципи, на які треба спиратися при її проведенні, щоб вони не заважали соціальній стабільності, подальшій структуризації суспільства і гармонізації міжрегіональних та міжнаціональних відносин.

Підведення підсумків

Відповіді на запитання

Завдання на самостійну підготовку

Тема і місце наступного заняття

Характеристика усної і писемної мови. Поняття про функціональні стилі.

Старший викладач Стежко С.О.