Німецька класична філософія
імецька класична філософія — термін, що об'єднує філософські праці німецьких мислителів кінця 18-го — початку 19-го століття. До визначних представників німецької класичної філософії заведено відносити Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля, Феєрбаха. Термін вживався в радянській і вживається в пострадянській філософській літературі. В європейській філософській літературі поширений термін німецький ідеалізм, до якого відносять майже всіх цих філософів за винятком матеріаліста Феєрбаха.
Затвердженню терміну сприяла книга Фрідріха Енгельса «Людвіг Феєрбах і кінець німецької класичної філософії».
Фiлософи представники нiмецького iдеалiзму
Кант Фіхте Шеллінг Гегель
У своїй роботі «Три джерела і три складові частини марксизму»[1] Володимир Ленін називає німецьку класичну філософію одним із джерел, з яких виріс марксизм.
Передумовою виникнення німецького ідеалізму було заснування університетів нового типу, зокрема Берлінського університету. Університети були провідними центрами філософської думки в епоху середньовічної схоластики. Проте середньовічна філософія була підпорядкована теології. На початку нової історії та в епоху Просвітництваосновний внесок у розвиток філософії робили мислителі поза університетськими стінами: від Спінози до Вольтера. Наприкінці XVIII століття в Німеччині виникли університети світського характеру, більше не підпорядковані богослов'ю, як основній дисципліні, й філософія зайняла в них центральне світоглядне місце.
Філософія к.Маркса
Карл Генріх Маркс (1818-1883) – завершує епоху класичної німецької філософії та закладає основи філософсько-політичної течії – марксизму, що став одним з пануючих у ХХ столітті. Марксу належить гуманістична концепція особистості з елементами суб’єктивної (діалогічної) діалектики. Марксизм пов’язаний з чіткою соціально-політичною орієнтацією – вираженням інтересів обездоленого, пригніченого пролетаріату. Маркс розробляє матеріалістичну діалектику (у Гегеля вона ідеалістична) та використовує діалектичний метод у своїй основній праці “Капіталі” до аналізу буржуазного способу виробництва. Істотним у марксизмі є також надання філософії революційно-перетворюючої ролі. “Філософи лише різним образом пояснили світ, завдання полягає у тому, щоб змінити його”. У цій тезі виражена одна з головних відмінностей нового світогляду від усієї попередньої філософії. Центральною темою та найважливішою філософською ідеєю (філософським відкриттям марксизму) стало матеріалістичне розуміння історії, викладене у Передмові до “Критики політичної економії”. Соціально-філософська концепція К.Маркса містить у собі наступні ідеї: - Визначаюча роль суспільного буття (матеріальне життя суспільства) по відношенню до суспільної свідомості. - Формулювання основного соціологічного закону про визначаючу роль матеріального виробництва у суспільному житті. - Розуміння розвитку суспільства як закономірного природно-історичного процесу, зміни суспільно-економічних формацій. (Їх п’ять: первиннообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична. Формаційний підхід, поряд з цивілізаційним підходом Арнольда Тойнбі (1889-1975), у ХХ ст. є найбільш визнаним у осмисленні та спрямованості людської історії). - Розуміння класової боротьбі як рушійної сили історичного процесу. (Сучасна філософія, розглядаючи глобальні проблеми сучасності, відмовляється від цієї ідеї, бо слідування їй може призвести людство до загибелі). - Народ розглядається як творець історії у економічній, політичній та духовній сферах. - Суспільний прогрес трактується як зміна низьких суспільно-економічних формацій вищими за допомогою соціальної революції. Вищою формацією та метою суспільного розвитку є комунізм (в умовах комунізму відсутні класи та класова боротьба, приватна власність та реалізується принцип суспільства всезагального благополуччя “від кожного по здібностям, кожному – по потребам”). Ця ідея залишається теоретичною можливістю цивілізації.