24. Люблінська унія

Люблінська унія- це угода про об'єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту, що була затверджена у місті Любліні 1 липня 1569 року. Українські землі у складі Речі Посполитої об'єднувалися у 6 воєводств: Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Київське, Подільське,Брацлавське. З 1618 року приєдналося ще Чернігівське воєводство, що утворилося на землях, відторгнутих від Московського царства. Воєводства поділялися на повіти (староства). Для Волинського, Брацлавського і Київського воєводств було збережено дію Литовського статуту й староукраїнської мови в діловодстві.

Воєводства очолювали призначені урядом воєводи, яким належала вся місцева влада. Вони керували шляхетським ополченням, головували на місцевих сеймах і стежили за діяльністю шляхетських земських судів. Воєводства поділялися на повіти (землі). Їх очолювали старости й каштеляни (коменданти фортець).

Зміни в законах, що сталися після Люблінської унії, закріплювалися Третім Литовським статутом 1588 року. Цей кодекс діяв як на території Великого князівства Литовського, так і на українських землях. Згідно з ним селяни, які прожили на землі феодала понад 10 років, ставали кріпаками. Феодали одержали право розшуку й повернення селян-утікачів протягом 20 років. Третій Литовський статут остаточно зробив селянство закріпаченим станом.

Особливої гостроти після Люблінської унії набули проблеми віри та мови. Католицька церква прагнула збільшити кількість своїх прихильників. Тому в Україні засновувалися єзуїтські школи й колегіуми. Вони сприяли поширенню освіти: багато українців отримали змогу, закінчивши їх, навчатися в західноєвропейських університетах. Проте платою за освіченість ставало зречення рідної мови та батьківської віри. Через те, що в XVI столітті представники нижчих верств мали обмежені можливості для освіти, ополячення шляхти означало втрату Україною сили здатної очолити боротьбу за відновлення державності.

Берестейська (Брестська) церковна унія 1596 р. - об'єднання православної церкви України та Білорусі з католицькою церквою в 1596 р. при підлеглості православної церкви Папі Римському, визнанні основних католицьких догматів і збереженні православної обрядності. її було проголошено на церковному соборі в Бресті. В результаті Берестейської церковної унії утворилася Українська греко-католицька церква (уніатська церква ).

Для подальшого зміцнення Речі Посполитої, як вважали польська влада і католицькі кола, було необхідно об'єднати православних українців і білорусів з поляками-католиками. Православні єпископи також виступали за об'єднання церков, але при цьому інтереси православних і католицьких ієрархів, так само як і їх бачення ролі і становища майбутньої уніатської церкви, були зовсім різними.

Для православних єпископів основними причинами укладання унії були:

а) невдоволення втручанням у церковні справи організованого в братства міщанства;

б) бажання визволитися від своїй підпорядкованості східним патріархам, які не мали достатньої влади для захисту стану православної церкви в Речі Посполитій;

в)  необхідність зберегти своє привілейоване становище в новій державі і домогтися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті, мали титули «князів церкви» і підкорялися тільки владі Папи та короля;

г)   саму унію православні єпископи розглядали як рівноправне об'єднання церков під керівництвом Папи Римського, який після захоплення турками Константинополя залишався єдиним вищим церковним ієрархом, який мав реальну владу.

Таємні переговори. У 1590 р. частина православних єпископів вступила в таємні переговори з польським королем Сигізмундом III, висловивши бажання приєднатися до католицької церкви. У 1595 р. єпископи Луцький К. Терлецький і Володимирський I. Потій після видання королем універсалу, у якому він сповіщав про перехід православних єпископів до унії, вирушили до Риму і визнали владу Папи Римського. У жовтні 1596 р. король Сигізмунд III і київський митрополит М. Рогоза за дорученням Папи Римського Климентія VIII скликали в Бресті церковний собор для офіційного проголошення унії.

Розкол собору. Проголошення унії. Проте собор одразу розколовся на два окремі собори - православний і уніатський:

Православний собор відхилив унію; уніатський - проголосив унію, визнав владу Папи Римського, прийняв основні догмати католицької церкви, зберігши проте православні обряди та церковнослов'янську мову. Уніатським єпископам обіцяли сенаторські звання (ця обіцянка залишилася невиконаною). Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, уніатська шляхта дістала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством.

Наслідки підписання унії. Польській уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Православна релігія опинилася на становищі незаконної. Унія насаджувалася силою. За допомогою Берестейської церковної унії польські пани й католицьке духовенство сподівались денаціоналізувати й ополячити український і білоруський народи. Українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва та унії. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-католицької Польщі. Вона мала національно-визвольний характер.

Укр. землі в складі Речі Посполитої Захопивши у XIV-XV ст. Галичину, Західну Волинь і Поділля, Польща прагнула оволодіти й українськими землями, які входили до складу Великого князівства Литовського. Але, окрім бажання Польщі, визрівали ще й об'єктивні умови для унії між Польським королівством і Литвою. Найважливішим внутрішнім чинником у цьому процесі була позиція української шляхти. На початку XIV ст. перед нею постав реальний вибір: або єдина, усталена Польща, або ослаблена Лівонською війною Литва. Польща для українських феодалів означала привілеї, обмеженість королівської влади, гарантовані політичні свободи. Не останнє місце тут посідала й проблема військової повинності - адже у Польщі домінувало наймане військо.  Не можна було скидати з рахунків і зовнішній фактор. Війна Литви з Москвою, підтримуваною Данією та Швецією, призвела до втрати територій, і Велике князівство Литовське гребувало значної військової та фінансової допомоги. 

Тому вже на середину XVI ст. були здійснені перші спроби підписання унії. Але реальних результатів сторони домоглися лише в 1569 р. на засіданні об'єднаного сейму у Любліні. Після того як частина литовських, українських і білоруських магнатів, не задоволених польським проектом унії, намагалася зібрати шляхетське ополчення для боротьби за свої права, король Сигізмунд III Август своїми універсалами приєднує українські землі - Підляшшя, Волинь, а потім Київщину і Брацлавщину, зрівнявши місцеву шляхту цих земель у правах і привілеях з польською шляхтою. Повстанці змушені були повернутися на сейм. Депутати Великого князівства Литовського підписали акт про державну унію і склали присягу на вірність їй. Це означало створення держави Річ Посполита (дослівно з польської мови - спільна справа). В ній мали бути король, який обирається, сейм, єдина зовнішня політика, загальна скарбниця. Автономія Литви зберігалася лише у питаннях місцевого самоврядування, організації збройних сил і у правничій сфері. Українські землі навіть не входили до литовської автономії, а були віднесені до складу польських воєводств - Руського (Львів), Белзького (Белз), Волинського (Луцьк), Київського (Київ), Подільського (Кам'янець), Брацлавського (Брацлав). Воєводства очолювалися призначеними польськими магнатами. Люблінська унія 1569 р. відіграла, безумовно, велику історичну роль у долі України. При цьому вона мала досить суперечливі наслідки. Передусім вона сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Але вона ж возз'єднала українські землі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху, знайомство з західноєвропейською культурою. Окрім цього, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальну активність різних верств українського населення в боротьбі за національне виживання.  Після 1569 р. більшість українських земель було зайнято найбільшими польськими магнатськими родинами, які стали там необмеженими власниками. Посилюється кріпацтво. Литовський статут 1588 р., який діяв у Речі Посполитій разом із польським феодальним правом, остаточно закріпачував селян, які прожили на землі феодала 10 років. Визнавалися необмежена панщина і заборона переходу селян в інше місце без дозволу поміщика.  Основою економіки українських земель й надалі залишалося сільське господарство, яке мало натуральний характер, тобто забезпечувало потреби передусім власника маєтку. Але поступово з'являються фільварки - феодальні господарства, які базувались, як і раніше, на примусовій праці селян, але вже значною мірою пов'язувалися з ринком. Окрім землеробства і тваринництва, у фільварках розвиваються різні ремесла - млинарське, риболовне, бджільницьке. Все це забезпечувало господарям фільварків значний прибуток.Розвиваються міста - і державні, і ті, які перебували у приватному володінні. Мешканці міст боролися за введення Магдебурзького права - виборного місцевого самоврядування, - з тим щоби вийти з-під влади феодала. Тоді ці міста ставали опертям королівської влади у боротьбі проти свавілля магнатів. Після 1569 р. посилився процес покатоличення українського населення. Кризовий стан православної церкви створював умови для поширення ідеї церковної унії в українському суспільстві й породжував її активних прихильників. Моральна деградація церковних ієрархів, дезорганізація православної церкви не давали можливості їй бути гарантом збереження національних традицій. Тому перед православ'ям України постала проблема вибору: або зберегти церкву, жертвуючи національною самобутністю, або, реформуючи церкву, врятувати цю самобутність. На захист православ'я виступили братства - міщанські організації, створювані при парафіяльних церквах. Найбільш впливовим було львівське Успенське братство, яке мало функції контролю над духовенством. Спираючись на підтримку константинопольського патріарха, братство активно втручалось у внутрішньоцерковні справи, що не могло не викликати спротив вищого духовенства. Все це проходило паралельно активізації діяльності єзуїтських організацій у Речі Посполитій. Розгортається релігійна полеміка, де талановиті проповідники, такі як П. Скарга («Про єдність церкви Божої», 1577 р.), працюють на ідею унії. У 1590 р. львівський єпископ Г. Балабан виступив за підписання унії. Його підтримали єпископи холмський, пінський та луцький. Вони подають заяву королеві Сигізмунду III, і той у 1592 р. відповідає згодою. У 1595 р. у Кракові папський нунцій схвалює умови унії, і 25 грудня того ж року в присутності папи римського Климента VIII вона була проголошена. Юридичне оформлення унії мало відбутися у 1596 р. в Бересті. Але собор одразу ж розколовся на дві частини - уніатську та православну.  Уніатська частина затвердила греко-католицьку церкву, підпорядковану папі римському. Визнавалися основні догмати католицької церкви, але мова богослужіння залишалася церковнослов'янською, а обряди православними. Уніатське духовенство урівнювалося з католицьким: не сплачувало податків, отримувало місця у сеймі. Уніатська шляхта могла претендувати на державні посади. Таким чином, ватиканська ідея унії, яку й було реалізовано, означала приєднання української національної церкви до католицької. 

25 Магдебурзьке право Магдебурзьке або німецьке право сформувалося у ХIII столітті у німецькому місті Магдебурзі, а потім набуло поширення, в тому числі й в українських містах. В Україну магдебурзьке право прийшло разом з німецькими колоністами: вже князь Данило Романович і його наступники забезпечували колоністам привілеї користуватися власним правом і мати власні судово-адміністративні Інституції. Із переходом українських земель під владу Литви і Польщі його надавали великі князі або королі. Введення магдебурзького права в Україні сприяло виділенню міського населення в окремий соціальний стан і розвитку міст. Джерелами магдебурзького права були збірники польською мовою, перекладені з німецької та латинської. У другій половині ХVІІ-ХVІІІ століття зявилися й українські переклади.

На початку 80-х років старий адміністративно-політичний устрій був остаточно скасований. З лівобережних і південних українських земель у 1782 році було утворено три намісництва — Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське. Чернігівське намісництво складалося з 11 повітів, до нього входив і Прилуцький повіт. У травні 1783 року Прилуки отримали магдебурзьке право з віддачею на користь винної торгівлі. Цим же наказом від 1783 року було формально завершено оформлення кріпосного права в Україні. Пізніше, в 1785 році, були видані жалувані грамоти дворянству і містам, які остаточно завершили формування станового строю самодержавно-кріпосної Росії. Жалувані грамоти дворянству закріпили і законодавчо оформили всі права і привілеї, які дворяни отримали до цього. Грамоти включили в склад російського дворянства козацьку старшину і українських поміщиків. Жалувана грамота закріпила містам структуру населення за станами, поділивши його на 6 категорій.

Перед цим в Україні в 1782 році було запроваджено Учреждения для управлення губерниями Российской империи, згідно якого всі губернії і уїзди отримували однакові учреждения з однаковим штатом чиновників. Місто виділялося в особливу адміністративну одиницю. В ньому були утворені городовий магістрат, управа благочиния, якою керував городничий. Городничий за своїм становищем відносився до категорії служителів, а не урядовців. Він здійснював загальний нагляд за порядком у місті, а також за ув’язненими в міських тюрмах.  Основним виробництвом в Прилуках на кінець XVIII століття залишалося ремісництво. Із шести прилуцьких цехів у 80-ті роки цеховий двір мали лише два — кравецький та швецький. Вони були найбагатшими, мали найбільше число членів братчиків, а їх двори відносилися до свободных дворів. Крім того, в місті були ремісники й інших спеціальностей. До них можна віднести теслярів, гончарів, малярів, цирульників, золотарів, тощо.

26 Невдала спроба України добитися на початку XVIII ст. незалежностi була використана царизмом для повної лiквiдацiї її державностi. Полiтика Петра I супроти України в цй час пердбачала такi основнi заходи:

1. Формально залишаючи попереднiй устрiй Гетьманщини, царський уряд старався фактично пiдпорядкувати собi всю владу в Українi, iгноруючи основнi права останньої, її гетьмана та уряд. Вiн штучно пiдiгрiвав антагонiстичнi протирiччя мiж гетьманом i полковниками, старшиною i народом; призначав на важливi посади чужинцiв; пiдтримував тих українцiв, якi лояльно ставилися до його полiтики. Царська система пiдриву влади українського гетьмана яскраво вiдображена в листi князя Голiцина до канцлера Головкiна: Задля нашої безпеки треба насамперед посiяти незгоду мiж полковниками i гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже немає такої влади, як Мазепа, то, сподiваюсь, буде приходити з доносами… Треба, щоб в усiх полках були полковники, не згоднi з гетьманом; якщо мiж гетьманом i полковниками не буде згоди, то всi їхнi справи будуть нам вiдкритi.

2. Неймовiрно тяжким випробуванням стали примусовi канальнi роботи, спорудження фортифiкацiйних укрiплень, воєннi походи тощо. Козакiв i посполитих нерiдко ганяли до Петербурга, Астраханi, на Кавказ. Українцiв змушували воювати в Бiлорусi, Литвi, Лiфляндiї i Фiнляндiї за чужi їм iнтереси. До цього, як правило, залучались найбiльш фiзично здоровi й економiчно забезпеченi рядовi козаки, селяни та мiщани. З них додому поверталися усього вiд 30 до 60%, а iншi вмирали вiд нестерпних умов життя, епiдемiй, калiцтв i т.д. Така полiтика царату фактично вела до поступового знищення українського генотипу адже мова йшла про смерть десяткiв тисяч людей.

3. Руйнування України як самостiйного економiчного органiзму i поступове перетворення її в росiйську колонiю. Зокрема, дедалi частiше мiсцевим купцям i торговим людям заборонялося займатися торгiвлею з закордоном. Вводилась державна монополiя на багато товарiв. Широко практикувалося перекуповування рiзноманiтних товарiв лише у росiйських купцiв, з чого останнi мали неабиякий зиск. Нерiдко центральною владою наперед визначались торги, ярмарки, а особливо порти в Росiї, де саме могли торгувати українцi. Отже, фактично була скасована вiльна українська торгiвля.

Українську економiку дуже пiдривали постiйне перебування в Українi великої кiлькостi росiйських вiйськ часом понад 10 тиС. чол., якi утримувалися здебiльшого за рахунок простого люду, а також швидке зростання податкiв. Так тiльки з Лiвобережжя в царську скарбницю1722 р. надiйшло 45.5 тиС. крб., 1723 р. — 85,9 тиС. , а вже 1724 — 241,3 тиС. крб. Однiєю з негативних економiчних санкцiй росiйського уряду було також збування на територiї українських земель лихих мiдних грошей, щоб срiбнi й золотi залишались по можливостi в обiгу в Росiї i зосереджувалися у державнiй скарбницi.

4. Обмеження української культури. Цiлеспрямовано звужувалося вживання нацiональної мови особливо в офiцiйних установах, великих мiстах i т.д., скоротився видрук українських книг, здобуття освiти було взято пiд нагляд дуже пiдозрiлої й неприязної до iнородцiв державної цензури. Українська церква пiдпала пiд значний вплив московської патрiархiї, що не раз викликало невдоволення i протест не тiльки серед українського духовенства, а й широких кiл простих християн. 1721 р. навiть Святе письмо заборонялось передруковувати з давнiх книжок, виданих в Українi. Це дозволялося робити тiльки з московських.

На поч. 1667 р. зазнало iсторичних змiн мiжнародне становище України. Наприкiнцi сiчня укладається московсько-польський Андрусiвський договiр. Вiн передбачав встановлення на 13,5 року перемиря, закрiплення за Московщиною Сiверщини й Лiвобережної України i на два роки Києва, а за Рiччю Посполитою — земель Бiлорусi та Правобережної України. Запорiжжя потрапляло у спiльне володiння двох держав. Отже, договiр вiдображав компромiс мiж двома монархiями, що полягав у подiлi Української держави i мав надзвичайно трагiчнi наслiдки для iсторичної долi українського народу. Виникли незборимi труднощi на шляху консолiдацiї українських земель у межах незалежної нацiональної держави. На тривалий час загальмувався й деформувався процес розвитку української нацiї, її етнiчної й полiтичної самосвiдомостi, мови, культури тощо.

Цей договiр, на думку В.Смолiя та В.Степанкова, знаменував собою завершення другого перiоду Нацiонально-Визвольної вiйни, що характеризувався рiзким загостренням соцiально-полiтичної боротьби, яка вилилася в громадянську вiйну започаткувавши, таким чином, процес Руїни Української держави й призвела до подiлу козацької України на два гетьманства. Почався останнiй, третiй перiод Нацiонально-Визвольної вiйни. Основним його змiстом була вiдчайдушна боротьба уряду П.Дорошенка за воззєднання Української держави та змiцнення її суверенiтету.

27Розпочинаючи вивчення даної теми, слiд зазначити, що внас-лiдок остаточної лiквiдацiї автономiї Україна стала колонiєю Росiї. За цих умов українську нацiю було приречено, за висловом М.Брайчевського, на поступове конання. Було втрачено суспiльну елiту, яка завжди виступає головним носiєм нацiональної iдеї. Українська шляхта та старшина перетворилися в росiйське дворянство. Економiчна база була деформована, розхитана й поступово перетворювалася на придаток загальноiмперської економiки. Полiтична структура пiсля знищення Гетьманщини та Запорiзької Сiчi була вiдсутня. Україну позбавили власних збройних сил, здатних захищати її iнтереси; отож доля українського народу вирiшувалася не на Батькiвщинi, а в далекому й чужому Санкт-Петербурзi.

Тривожнi процеси вiдбувалися i у сферi духовного життя. Культура й освiта занепадали, особливо пiсля того, як Києво-Могилянську академiю 1810 року було перетворено на вузькофаховий релiгiйний заклад — духовну академiю. Це неминуче вело до кiлькiсного обмеження української iнтелiгенцiї i стало чи не найтяжчим ударом для нацiональної справи. Посилилася офiцiйно здiйснювана русифiкацiя так званих Пiвденно-Захiдного краю Київська, Волинська, Подiльська губернiї, Малоросiї Полтавська, Чернiгiвська, Харкiвська губернiї та Новоросiї Херсонська, Катеринославська, Таврiйська гебернiї. Микола I утворив окремий комiтет, що мав завдання усунути на українських землях, особливо на Правобережжi, останки мiсцевої культури i зрусифiкувати їх. Тодi впроваджено росiйську урядову мову в судах i зросiйщено всi школи. Знаряддям русифiкацiї стала також православна церква. Щоб придушити будь-якi спроби невдоволення, царат утримував в Українi велику армiю, що доходила ста тисяч.

Однак, як писав М.Грушевський: В часах найбiльшого, як здавалося — останнього упадку українського життя, при кiнцi XVIII в. починали вже поволi пробиватися першi паростки нового життя. Потрiбно наголосити, що нацiональне вiдродження почалося iз зацiкавлення української iнтелiгенцiї наприкiнцi XVIII — на початку ХIХ ст. нацiональною iсторiєю, iсторiографiєю, етнографiєю, фольклором. Розумiючи принципове значення рiдної мови для формування нацiональної свiдомостi, українська iнтелiгенцiя намагалася полiпшити її стан. Важливим здобутком пiд цим оглядом була публiкацiя у 1798 р. Енеїди I.Котляревського, який вперше ознайомив читача з лiтературною українською мовою. Його послiдовниками були П.Гулак-Артемовський, Г.Квiтка-Основяненко, М.Костомаров та iн. Доречно, використовуючи знання української лiтератури, дати загальну оцiнку їхнiм творам.

Окремо треба спинитися на постатi Т.Шевченка — найвидатнiшої особистостi у новiй iсторiї України, генiального поета, мислителя, патрiота. 1840 року вийшла його перша книжка вiршiв Кобзар, що стала нацiональною Бiблiєю українського народу в змаганнях до самовизначення, новiтнiм Катехезисом його нацiональної свiдомостi. Характеризуючи Т.Шевченка та його погляди, доцiльно звернути увагу на дiяльнiсть Кирило-Мефодiївського братства, що започаткувало полiтичне життя українцiв. Програмні ідеї братчиків були викладені у Книзі Битія Українського Народу Закон Божий і Статуті Словянського братства св. Кирила і Мефодія, основним автором яких був М.Костомаров, та у Записці, написаній В.Білозерським. Вони, зокрема, передбачали:

1. Створення демократичної федерації словянських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності.

2. Майбутнє суспільство мало будуватися на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ.

3. Скасування самодержавства, кріпосного права та станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян.

4. Зрівняння у правах всіх словянських народів щодо їх національної мови, культури, освіти та ін.

Зверніть увагу на питання про роль Т.Шевченка у дiяльностi братства, про схожiсть i розбiжнiсть поглядiв та iдеалiв Кобзаря з полiтичними iдеалами товариства.

Розглядаючи питання, потрiбно також розповiсти про мiсiю В.Капнiста до Берлiну в 1791 р., розкрити значення Харкiвського та Київського унiверситетiв у нацiонально-культурному розвитку українського суспiльства, дати оцiнку дiяльностi масонських лож i таємних товариств, що iснували в Українi тощо.

28. При висвiтленнi другого питання треба звернути увагу на тi процеси, якi вiдбувалися в Українi у звязку iз проведенням у 60-тi роки ХIХ ст. деяких реформ царського уряду. В цей час дещо зростає хвиля громадянської активностi. Повернувшись наприкiнцi 50-х рр. iз заслання, провiдники Кирило-Мефодiївського братства оселилися на постiйне мешкання в столицi Росiйської iмперiї —Санкт-Петербурзi. Тут вони продовжили нацiонально-визвольну пропагандистську дiяльнiсть, але вже не в полiтичному конспiративному, а в культурно-просвiтницькому легальному руслi. З метою поширення своїх поглядiв ця петербурзька група у 1861 р.з великими труднощами отримала дозвiл на публiкацiю першого в Росiйськiй iмперiї українського часопису, що отримав назву Основа. Протягом свого короткого 22-мiсячного iснування Основа виступила засобом спiлкування та будителем нацiональної свiдомостi української iнтелiгенцiї, розкиданої по всiй iмперiї. В значнiй мiрi пiд її впливом в Києвi, Харковi, Полтавi, Чернiговi, Одесi лiберальна i демократична iнтелiгенцiя почала гуртуватися у самодiяльнi напiв- чи цiлком нелегальнi органiзацiї, названi громадами. За нацiональним походженням у громадах переважали українцi, але були в них також росiяни, поляки, євреї тощо. Соцiальний стан i фахова належнiсть їх була строкатою — шляхтичi, дворяни, мiщани, чиновники, поповичi, селяни. Серед найактивнiших дiячiв громадiвського руху були В.Антонович, М.Драгоманов, П.Чубинський, Т.Рильський, М.Лисенко, М.Старицький та iншi.

Варто зазначити, що певних програм i статутiв, як правило, громади не мали. Всiх їх єднала нацiональна українська iдея на демократичному грунтi, натхненна вiра у можливiсть досягнення нацiонального самовизначення, любов до рiдної землi i українського народу, гордiсть за багатi духовнi надбання. Громади займалися переважно проведенням культурно-освiтнiх заходiв. Чимало їх учасникiв брали участь у роботi недiльних шкiл, видавали українськi пiдручники, збирали i публiкували збiрки усної народної творчостi. За народницьку позицiю та орiєнтацiю на нацiональнi традицiї членiв громад називали українофiлами.

У липнi 1863 р. мiнiстр внутрiшнiх справ П.Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релiгiйних i особливо педагогiчних публiкацiй. Навчання українською мовою визначалося ним як полiтична пропаганда, а тi, хто за це брався, звинувачувалися у сепаратистських задумах, ворожих Росiї. Друкувати малороссийским наречием дозволялося лише художнi твори. Валуєв заявив, що української мови нiколи не було, нема i бути не може. Незабаром пiсля цього громади було розпущено, перестала видаватися Основа, а ряд українських дiячiв заслали у вiддаленi частини iмперiї.

Далi доречно звернути увагу, що з послабленням реакцiї на початку 70-х рр. український рух, очолюваний громадiвцями, знову вiдновлює свою дiяльнiсть. А.Антонович iз своїми колегами таємно утворюють Стару громаду, названу так, щоб вiдрiзнити її старших i досвiдченiших членiв їх нараховувалося близько 70 вiд нових громад, що також зявлялися i складалися переважно iз студентiв. Однак i на цей раз антиукраїнськi заходи царського уряду не забарилися i були ще жорстокiшими у порiвняннi з 1863 р. У травнi 1876 р. Олександром II було пiдписано т.зв. Емський указ, який забороняв ввозити на територiю Росiйської iмперiї з-за кордону українськi книги, українською мовою видавати оригiнальнi твори i робити переклади з iноземних мов, тексти для нот, театральнi вистави i публiчнi читання. Мiсцевiй адмiнiстрацiї наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, та щоб з бiблiотек були вилученi українськi книги українською мовою. Навiть з росiйськомовних текстiв цензори нещадно викреслювали слово Україна, замiнюючи його принизливим — Малоросiя. Коли ж київському цензору потрапив до рук рукопис граматики української мови, вiн навiть без будь-якого перегляду наклав беззастережну резолюцiю: Не можна дозволяти до друку граматику тiєї мови, яка приречена на небуття.

Окремо треба зупинитися на дiяльностi Географiчного товариства, журналу Киевская старина, товариства iм.Т.Шевченка, журналу Громада як центрiв української полiтичної думки. Слiд також пояснити розходження у поглядах українофiлiв i соцiалiстiв.

29. Одним з перших етнічних утворень на території України були кіммерійці IX — перша половина VIII ст. до н. е.. Кіммерійці займали значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський і Таманський півострови. Хоча питання про етнічне походження кіммерійців залишається відкритим, більшість вчених схиляється до висновку, що вони є гілкою давньоіранського кочового народу, генетично близького до скіфів. Кіммерійці були першими на території України, хто перейшов від осілого до кочового скотарства, а також першими, хто почав на цих землях виплавляти з болотної руди залізо. На півдні Криму жили племена таврів. Вони займалися у долинах землеробством, в горах — скотарством, а на узбережжі — рибальством. Таври дали назву своєму рідному краю — Таврида Таврія, що дійшла і до наших днів. Кіммерійці здійснювали широкомасштабні походи в Малу Азію, де успішно воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. Контакти з цими передовими для того часу країнами сприяли державотворчим процесам у кіммерійському суспільстві.

У другій половині VII ст. до н. е. скіфи утворили політичне консолідоване обєднання племен — Велику Скіфію. Територія цього державного утворення була досить великою і мала форму рівностороннього чотирикутника, який прилягаючи до чорноморського узбережжя, розташувався у межиріччі Дунаю та Дону. Усе населення Скіфії поділилося на дві великі групи: мігруючі племена скіфи-кочівники, царські скіфи та осілі племена скіфи-землероби, скіфи-орачі. У V ст. до н. е. патріархально-родовий скіфський племінний союз перетворився на рабовласницьку державу на чолі з царем. Влада царя не була абсолютною і обмежувалася радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів. Скіфія фактично проіснувала десь до III ст. до н. е. після цього була загарбана сусідніми іраномовними сарматськими племенами. Сталося це через послаблення скіфського царства внаслідок безперервних виснажливих війн і загострення внутрішніх суперечностей. Сармати завоювали більшу частину Скіфії, витіснивши скіфів у Крим, за Дунай і Дністер. Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але завершити цей перехід створенням власної держави сарматам так і не вдалося. Сарматський період закінчився на території України в середині III ст. н. е. внаслідок експансії готів і гунів. У другій половині VII ст. до н. е. на узбережжі Чорного й Азовського морів зявляються нові своєрідні державні утворення — грецькі міста-колонії: Істрія, Борисфен, Ольвія, Пантікапей, Феодосія, Тіра, Херсонес. Основними осередками античної цивілізації у Причорноморї стали райони Дніпро-Бузького та Дністровського лиманів, Південно-Західний Крим, Керченський і Таманський півострови. Кожне місто-держава становило окрему рабовласницьку демократичну республіку. Верховна влада належала народним зборам, виконавча — колегіям і магістратам, обраним відкритим голосуванням. За винятком рабів, іноземців та жінок, усі жителі мали широкі політичні права. Грецькі міста розвивалися на засадах рабовласницького способу виробництва і перетворились у центри розвинутої економіки, ремесла, торгівлі й античної культури. Отже, античні міста-держави залишили глибокий слід в історії України та всієї Східної Європи. У ході грецької колонізації на місцевий ґрунт було перенесено демократичний устрій, що сприяло становленню державної традиції на території сучасної України. Грецькі переселенці не тільки передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла, а й активно залучали його до товарно-грошових відносин. Виникнення античних міст-держав зумовило розгортання процесу урбанізації Причорноморя. Різнобічні контакти місцевих племен із колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури.