2.4. Правова активність на етапі формування громадянського суспільства

Для визначення поняття правової активності останню слід розглянути у двох аспектах: діяльнісному (що здебільшого лежить у площині філософії, соціології, психології тощо) та правової поведінки (що розробляється теорією держави і права). Такий розподіл пов’язаний з необхідністю визначення загального розуміння активності як такої, з одного боку, і віднесенням певної активності до правової, з іншого.

Діяльнісний аспект названого поняття стосується активності як такої, і тут є два основні підходи:

1. Ототожнення активності з будь-якою діяльністю людини, з її об’єктивованою назовні поведінкою;

2. Визначення активної поведінки через діяльність людини, яка має певну мету, результат і потребує деяких зусиль для їх досягнення. При цьому, згідно з першим підходом активністю слід визнати, у тому числі, діяльність, не спрямовану на досягнення результату або таку, що має негативні наслідки, як для суб’єкта діяльності, так і для інших учасників суспільних відносин.

Другий підхід акцентує увагу на тому, що до активності належить лише певна якісна діяльність, така, що відрізняється від буденних, механічних дій свідомим провадженням останньої, спрямованістю на досягнення позитивного результату тощо.

Так, Х. Арендт розподіляє людську діяльність на три види: праця, творення та вчинок [5, с.14]. Причому, якщо перший вид може передбачати або не передбачати активності, то творення і вчинок володіють певним ступенем ініціативності, а також необхідністю самостійно приймати рішення щодо цих видів діяльності. Слід зазначити, що на відміну від праці, що може мати характер байдужого ставлення індивіда до своїх дій, творення та вчинок не можуть бути засновані на індиферентності людини. Окрім того, якщо перший названий вид діяльності, за певних умов, може (але не повинен) провадитися у результаті примусу, то інші містять обов’язкову ознаку добровільності.

Пропонується також розподіл соціальної діяльності людини на два такі види: наочна соціальна діяльність, яка передбачає, що її наслідки очікувані та приймаються учасниками, та латентна, тобто така діяльність, наслідки якої не передбачалися і не є бажаними. Джерелом латентної діяльності є передусім розходження між соціально запропонованими цілями та прийнятними засобами для їх досягнення [106, c.125]. Відповідно, другий вид не є соціально бажаним і при досить стабільній суспільній ситуації, також і розповсюдженим.

Потрібно зазначити, що поняття правової активності тісно пов’язане з правовою комунікацією суб’єктів, оскільки така активність проявляється у взаємодії з іншими індивідами, суспільними інституціями та державою.

Як зазначає Х. Арендт, саме шляхом спілкування та дії особа включається у світ людей [5, с.230]. Так, при спілкуванні з іншими індивідами та провадженні діяльності, у яку включаються останні, людина отримує нову якість – суб’єкта комунікації, учасника правового дискурсу тощо. При цьому вона повинна не тільки ставитися до іншого суб’єкта як до рівного, такого, що гідний відповідного обсягу прав і свобод, а й співвідносити свої інтереси з інтересами цієї людини для того, щоб уникнути порушення її прав. Саме у такій комунікації права людини і право в цілому отримують своє вираження, втілення у відповідних суспільних відносинах, перестають бути тільки змістом нормативних актів, стають змістом конкретних життєвих ситуацій.

П. Рікер пов’язує набуття якості правового суб’єкта з комунікативною активністю індивіда, стверджуючи, що для того, щоб стати суб’єктом права, правоздатному суб’єктові бракує умов актуалізації його здібностей. Ці здібності вимагають послідовного опосередкування інтерперсональними формами іншості й інституціональними формами асоціації для того, щоб стати реальними спроможностями, яким відповідали б реальні права [191, c.34]. Так, якщо немає контрагента, людини, зобов’язаної утриматися від порушення певного права або сприяти його здійсненню, то немає і самого права, адже останнє стає нічим не підтвердженою заявкою, а іноді й зазіханням. Окрім того, навіть наявне право особи, що підкріплене обов’язком невизначеного кола осіб утриматися від його порушення, містить потенційні можливості індивіда. Приміром, якщо особа не користується правом на освіту, то не включається у відповідний процес поряд з іншими індивідами, не взаємодіє з ними, а закладена цим правом можливість залишається нереалізованою.

Наочним проявом комунікативної сутності правової активності є процес судового розгляду справи, адже останній являє собою безпосереднє спілкування учасників правовідносин з приводу реалізації, захисту права чи законного інтересу, що ініційований зацікавленою особою. Тому комунікативна активність визначається як центральний феномен тієї соціальної практики, що конституює судовий процес. Саме в рамках процесу акт судження виявляє всі свої відомі значення: мати думку, оцінювати, вважати істинним чи справедливим і, зрештою, приймати рішення [191, c.184]. У межах судового процесу протилежні інтереси сторін співвідносяться таким чином, щоб визначити пріоритет одного з них, заснований на праві (наприклад, винесення рішення на користь однієї з сторін), або знайти спільний інтерес (мирова угода, приміром).

Як зазначають Дж.Л. Коен та Е. Арато, через дискурс ми підтверджуємо і частково визначаємо по-новому, хто ми є і за якими правилами бажаємо співіснувати, відволікаючись від особистісних ідентичностей та розрізнень, встановлюємо колективну ідентичність як членів єдиного громадянського суспільства [87, c.479]. Тому для формування останнього набуває особливого значення правова активність індивідів, що проявляється у комунікації з іншими суб’єктами правовідносин, є ініціативною, спрямованою на досягнення позитивного результату діяльністю.

Слід відзначити, що трансформація суспільства, що прагне набути якості громадянського, повинна враховувати силу таких нематеріальних чинників перетворення, як правосвідомість, правова культура, правова активність, зокрема. Так, за твердженням, З.М. Черніловського, повільніше, ніж нам хотілося б, але формується громадянин, більш менш вільний від державної опіки, який усвідомлює свою причетність до формування і функціонування сучасної державності [241, c.151]. Разом з тим, деякі автори підкреслюють, що коли культурна традиція має сильне коріння в суспільній свідомості, то зміни проходять надто хворобливо, суспільство важче адаптується до них. У даному випадку, на несвідомому рівні, спрацьовує соціальний захисний рефлекс, який гарантує неприйняття індивідами нововведень [114, c.14]. Отже, виховання правової активності не потрібно провадити за рахунок нав’язування переважного типу поведінки, як і очікувати швидкої зміни менталітету індивідів у бік сприйняття активної поведінки як нормального, звичного виду поведінки в цілому.

Слушним є твердження про те, що суспільство і держава далеко не байдуже ставиться до того, як людина реалізує закріплені у законодавстві можливості; вони зацікавлені в активності індивіда [168, с.95]. Тому виховання правової активності повинне здійснюватися як за рахунок дій суспільних інституцій (наприклад, просвітницька діяльність щодо реалізації прав людини), так і держави (приміром, впровадження освітніх програм з вивчення таких прав).

Правова активність індивідів набуває свого змісту одночасно з формуванням нематеріальної складової громадянського суспільства, таких ознак останнього, як високий рівень правосвідомості і правової культури, ціннісне розуміння прав людини і права в цілому. Процес усвідомлення та прийняття індивідами такого типу поведінки володіє надзвичайною значущістю для суспільств, прямуючих до громадянського, тому розгляд означеної проблеми потребує окремого визначення ознак трансформаційних суспільств, а також приділення особливої уваги реалізації у них прав людини.

Проблема реалізації прав людини у трансформаційних суспільствах ускладнюється вадами суб’єктивних чинників, які належать до механізму реалізації прав. Приміром, тим, що навіть існуючі у законодавстві юридичні положення сприймаються індивідами як декларативні та такі, що не отримають належної реалізації. Звичайно, є об’єктивні причини такого ставлення, а саме: труднощі правозахисного процесу, тривалість судового розгляду, матеріальні та морально-психологічні затрати. Але відсутність спроб використовувати свої права аж ніяк не додає правовим приписам можливості працювати. Інша крайність - сприйняття прав виключно як своїх можливостей, без урахування наявності таких самих можливостей у інших, тобто, людина пам’ятає, що в неї є право, але забуває про обов’язок, який відповідає праву іншої людини.

Як зазначає В.П. Култигін, під перехідним суспільством розуміється такий стан суспільства, при якому достатньо радикально змінюються його основні завдання і функції, що тягне за собою якісну зміну соціальних інституцій на основі такої ієрархії суспільних цінностей, що трансформується [106, c.121]. Однак термін «перехідне суспільство», як і «транзитивне» видається не зовсім точним, оскільки якщо трансформація передбачає наявність досить значних змін у структурі суспільства, то два інші наведені терміни вказують на наявність вихідної та кінцевої точки руху останнього, при невизначеності характеру і ступеню відповідних змін.

Деякі автори наполягають на розрізненні переходу від авторитарних режимів і трансформації посттоталітарних систем [130, c.47]. Тут акцент робиться на до трансформаційному стані суспільства і, відповідно, кількості та якості необхідних його перетворень.

Серед тенденцій, притаманних трансформаційному суспільству, видається, слід виділити такі: (1) наявність духовного та ідеологічного вакууму у поєднанні з плюралізмом ціннісних орієнтацій, яка обумовлюється як втратою старих цінностей і спробами замінити їх новими, що породжує багато ідей, неспроможних бути «внутрішньою опорою» для людини, так і тим, що велика частина суспільства залишається при своїх переконаннях; (2) глибокі зміни у політичній, економічній, соціальній, правовій та інших сферах життя, у їх регулюванні та управлінні ними, причому наявність певної дієвої моделі суспільства - кінцевої мети відповідних змін - не гарантує того, що цей досвід буде правильно сприйнятий і що він взагалі даному суспільству підходить; (3) наявність особливих тимчасово діючих атрибутів, що стосується як державних органів та громадських організацій, так і правових актів, виданих для регулювання суспільних відносин протягом декількох років, доки вони не будуть замінені більш досконалими, розробленими за цей період; (4) підвищена динаміка суспільних процесів, тобто протікання їх з такою швидкістю, яка не є нормальною для усталеного суспільства, причому з можливими різкими змінами змісту цих процесів; (5) незворотність змін, пов’язана з вищезазначеною динамікою і, відповідно, труднощами у відновленні попереднього стану, та нелінійним характером процесу переходу, що зумовлюється не тільки неможливістю провести суспільство прямим шляхом від реального стану до бажаного, але й спробами повернутися в минуле, оскільки майбутнє виявилося зовсім не таким, як уявлення про нього; (6) відсутність чіткої кінцевої мети трансформації, що витікає з попередніх тенденцій (по-перше, навіть при наявності такої мети на початку названої трансформації, вона зазнає певних змін у її процесі, по-друге, на момент сприйняття останньої як мети трансформації, зміст такої мети не є досить визначеним, що засноване на відсутності досвіду з впровадження її у реалії цього суспільства, по-третє, навіть розуміння змісту мети чи наповнення її своїм змістом не означає досягнення відповідного кінцевого результату).

Окрім викладеного, особливістю трансформаційних суспільств посттоталітарного типу є різка зміна напрямку їх розвитку [130, c.39-41]. Тому положення, взяті за мету переходу не мають аналогів як у попередніх суспільних відносинах, так і у свідомості їх учасників. Слід зазначити, що для українського суспільства характерне також затягнення трансформаційного періоду, багатовекторність розвитку і зміна цих векторів у процесі суспільно-державних змін тощо.

Особливе значення правової активності у трансформаційному суспільстві іноді породжує розуміння того, що головна умова демократизації суспільства і держави полягає у заінтересованості особистості, застосуванні її активності, що, у свою чергу, можливе лише за умов реального забезпечення свободи особистості, самоповаги і відповідальності [121, c.27]. Проте перебільшення ролі однієї з складових громадянського суспільства призводить до невиправданих перекосів суспільного розвитку, що не лише не наближає досягнення бажаного результату, а й уповільнює процеси перетворень і породжує розчарування у певних ідеях, прагненнях тощо.

Видається, підвищенню правової активності людини в умовах формування громадянського суспільства можуть сприяти ті чинники, що знаходяться у сфері її «внутрішнього життя», формують індивідуальну правосвідомість та правову культуру. Вирішальна роль у цьому процесі належить правовій освіті та вихованню, як обов’язковим, так і отримуваним через інституції громадянського суспільства - від сім’ї до політичних партій і громадських організацій. При цьому ціннісними орієнтирами правосвідомості повинні виступати права і свободи людини і громадянина.

Отже, виховання правової активності не потрібно провадити за рахунок нав’язування переважного типу поведінки, як і очікувати швидкої зміни менталітету індивідів у бік сприйняття активної поведінки як нормального, звичного виду поведінки в цілому.

Слушним є твердження про те, що суспільство і держава далеко не байдуже ставиться до того, як людина реалізує закріплені у законодавстві можливості; вони зацікавлені в активності індивіда [168, с.95]. Тому виховання правової активності повинне здійснюватися як за рахунок дій суспільних інституцій (наприклад, просвітницька діяльність щодо реалізації прав людини), так і держави (приміром, впровадження освітніх програм з вивчення таких прав.