Розділ 3 зовнішня політика

" Я никогда ничего не предпринимала, не будучи глубоко убеждена, что то, что я сделаю, согласно с благом моего государства: это государство сделало для меня бесконечно много; и я считала, что всех моих личных способностей непрестанно направленных на благо государства, к его процветанию и к его высшим интересам, едва может хватить, чтоб отблагодарить его"

Екатерина ІІ «Записки»

Слідом за Петром I Катерина вважала, що Росія повинна займати активну позицію на світовій арені, вести наступальну політику.

Свою зовнішньополітичну діяльність Катерина II почала з того, що повернула додому російські війська, що знаходилися за кордоном, підтвердила мир з Прусією, але відкинула укладений з нею Петром III військовий союз.

Країна стала відігравати одну з провідних ролей у світовій політиці, дозволяла впливати у своїх інтересах на рішення практично будь-яких міжнародних питань.

На південному напрямку з давніх часів мрією правителів Росії був вихід до берегів теплого Чорного моря. За таку мрію, першою війною була Російсько-Турецька війна 1768-1774 років.

У 1768 році Туреччина оголосила війну Росії, компанія 1769 не принесла Росії успіхів. Однак в 1770 році Румянцев розгорнув наступ до Дунаю. У бою на річці Ларга, російська армія звернула на втечу турецькі війська. На річці Кату – Румянцев, маючи всього 27 тисяч солдатів – розгромив розгромив 150 тисячну турецьку армію. А балтійський флот під командуванням адмірала Свиридова завдав поразку чудовим силам турків у Чесменський бухті. У 1774 році був підписаний Кючук-Кайнарджийський мирний договір, за яким Росія отримувала вихід у Чорне море, право мати чорноморський флот.Кримське ханство ставало незалежним від Туреччини. Росія так само отримувала землі між Дніпром і Бугом, і від північно-кавказу до Кубані. Однак у 1783 році Крим був включений до складу Росії, там починають будувати фортечні міста. У цьому ж році був підписаний Георгіївський трактат, за яким Грузія перейшла під протекторат (Заступництво) Росії. Тому починається друга російсько-турецька війна [16, 249].

Наступна війна з Туреччиною відбулася в 1787-1792 роках і була безуспішною спробою Османської імперії повернути собі землі, що відійшли до Росії в ході російсько-турецької війни 1768-1774, в тому числі й Крим.

У XVIII в. Крим представлявся в похмурому світлі, адже двічі в російсько-турецькій війні 1735-1739 роках російські війська вторгалися на півострів і двічі його покидали, переслідувані не ворогом, а нестерпною спекою і спрагою, залишаючи на шляху відступу тіла мертвих солдатів і трупи полеглих коней [19,124]. Тут також російські війська здобули ряд найважливіших перемог, як сухопутних – Кінбурнська баталія, Бій при Римнику, взяття Очакова, взяття Ізмаїла, бій під Фокшанами, відбиті походи турків на Бендери і Аккерман та ін, так і морських – бій у Фідонісі (1788), Керченське морська битва (1790), Битва біля мису Тендра (1790) і Битва при Каліакра (1791). У підсумку Османська імперія в 1791 році була змушена підписати Ясський мирний договір, що закріплює Крим і Очаків за Росією, а також відсуває кордон між двома імперіями до Дністра.

Звичайно, не скромне територіальне прирощення визначало значення Ясського миру. Ясський мирний договір розвинув і закріпив закладені в Кючук-Кайнарджи передумови для освоєння південних степів, господарського розвитку обширного причорноморського регіону. Приєднання Криму і створення Чорноморського флоту забезпечили рубежі Росії на півдні. Підтверджувалося заступництво християнським народам Південно-Східної Європи, які залишилися під владою Османської імперії [19, 148].

Російська Імперія, яка потребувала виходу до Чорного моря, вирішила цю задачу, за рахунок двох російсько-турецьких воєн.

До складу федеративної польсько-литовської держави Річ Посполита входили Польське королівство і Велике князівство Литовське. Приводом для втручання у справи Речі Посполитої послужило питання про становище дисидентів (тобто некатолицьких меншини – православних і протестантів), щоб ті були зрівняні з правами католиків. Катерина робила сильний тиск на шляхту з метою обрання на польський престол свого ставленика Станіслава Августа Понятовського, який і був обраний. Частина польської шляхти виступила проти цих рішень і організувала повстання, підняте в Барській конфедерації. Воно було придушене російськими військами в союзі з польським королем. У 1772 році Пруссія та Австрія, побоюючись посилення російського впливу в Польщі та її успіхами у війні з Османською імперією (Туреччина), запропонували Катерині провести поділ Речі Посполитої в обмін на припинення війни, загрожуючи інакше війною проти Росії. Росія, Австрія і Пруссія ввели свої війська [22, 81].

У 1772 році відбувся 1-й поділ Речі Посполитої. Австрія отримала всю Галичину з округами, Пруссія – Західну Пруссію (Помор'я), Росія – східну частину Білорусії до Мінська (губернії Вітебська та Могилевська) і частину латвійських земель, що входили раніше в Лівонію. Польський сейм був змушений погодитися з поділом і відмовитися від претензій на втрачені території: Польщею було втрачено 380000 км з населенням в 4 мільйона чоловік.

Польські дворяни і промисловці сприяли прийняттю Конституції 1791 року, консервативна частина населення Тарговицької конфедерації звернулася до Росії за допомогою.

У 1793 році відбувся 2-ий поділ Речі Посполитої, затверджений на Гродненському сеймі. Пруссія отримала Гданськ, Торунь, Познань (частина земель по річках Варта і Вісла), Росія – Центральну Білорусію з Мінськом і Правобережну Україну.

У березні 1794 почалося повстання під керівництвом Тадеуша Костюшка, цілями якого було відновлення територіальної цілісності, суверенітету і Конституції 3 травня, проте навесні того ж року воно було придушене російською армією під командуванням О. В. Суворова.

Останньою крапкою в ліквідації польської держави було зречення від престолу останнього короля – Станіслава Августа Понятовського (25 листопада 1795 р), а також угода трьох союзників (26 січня 1796 р), в якій вони зобов'язувалися ніколи не вживати назви "Королівство Польське" або "Польща" і надалі спільно виступати проти будь-яких намагань відновити цю державу в будь-якій формі. Власне ця угода і стала найсерйознішою підставою тісної співпраці, союзу Росії, Австрії та Пруссії аж до останніх років минулого століття [26, 148].

У 1795 році відбувся 3-ій поділ Польщі. Австрія отримала Південну Польщу з Любаном і Краковом, Пруссія – Центральну Польщу з Варшавою, Росія – Литву, Курляндію, Волинь і Західну Білорусію.

Росія вміло використала поділ Польщі для ув'язання Пруссії та Австрії в коло своєї політики; загрозою застосувати поляків і цілу польську справу супроти не достатньо лояльного партнера поділів; можливістю підтримки одного з партнерів у змаганнях за домінацію в німецькому світі, схиляла іншого до відновлення співпраці також і в польському питанні [26, 544].

Відносно ставлення російського самодержавства до подій у Франції простежується два етапи. На першому з них, що тривала, втім, недовго, царський двір розглядав початок революціъ у Франції як подію повсякденного життя, тобто бунт голодної черні, з яким королівська влада здатна швидко впоратися. Катерина не вважала, що те що відбувалося в Парижі було результатом глибоких соціальних протиріч, а пов'язувала його з тимчасовими фінансовими труднощами і особистими якостями невдалого короля. Більш того, імператриця вважала можливим продовжувати політику зближення з Францією, з тим, щоб союз з нею протиставити Англії.  У міру розвитку революції і рішучої ломки феодальних порядків настрій правлячих кіл у Петербурзі змінювався. Там невдовзі переконалися, що революція загрожує долі трону не тільки в Парижі, але і всім феодально-абсолютичним режимам Європи. Катерина переконалася і в іншому: Людовіку XVI та французькому дворянству своїми силами не відновити старий порядок. Побоювання російського двору поділяли володарі тронів Австрії і Пруссії [24, 250].

У 1790 році був укладений союз Австрії і Пруссії з метою військового втручання у внутрішні справи Франції. Негайно реалізувати ці наміри не вдалося, так як Австрія, Росія і Пруссія були стурбовані розділом Польщі, а Росія, крім того, вела війну з Османською імперією. На цьому етапі абсолютичних режимів обмежилися розробкою плану інтервенції і наданням матеріальної допомоги французькій еміграції і контрреволюційному дворянству усередині країни. Катерина дала французьким принцам борг 2 мільйони рублів на створення найманої армії. Вона стала душею коаліції, створюваної для боротьби з революцією у Франції [21, 124].

Згідно російсько-шведського союзу Густав III зобов'язався висадити в австрійських Нідерландах десант, до якого повинні були приєднатися війська французьких принців, а також Австрії і Пруссії. Катерина замість військ, зайнятих у російсько-турецькій війні, зобов'язалася до закінчення її видавати субсидію в розмірі 300 тисяч рублів. 

Виступу коаліції не відбулося з двох причин: смерть Леопольда II і вбивство Густава III змусили відкласти похід, але головна причина полягала в тому, що монархічні режими виявили просування ідей революції до кордонів їх власних володінь і визнали першорядним завданням зупинити цей поступ. 

У роки, коли монархи були поглинені розділами Речі Посполитої, події у Франції розвивалися своєю чергою: 10 серпня 1792 там була повалена монархія, через два дні сім'я короля опинилася під вартою; 20 вересня війська інтервентів, що вторглися до Франції, зазнали нищівної поразки при Вальмі; 21 січня 1793 відбулася страта колишнього короля Людовика XVI. Це подія потрясла монархічну Європу [21, 115].

Імператриця вживала заходів до організації нової антифранцузької коаліції. У березні 1793 була підписана конвенція між Росією і Англією про обопільне зобов'язання надавати одна одній допомогу в боротьбі проти Франції: закрити свої порти для французьких суден і перешкоджати торгівлі Франції з іншими нейтральними країнами. Справа на цей раз обмежилася відправкою російських військових кораблів в Англію для блокади французьких берегів – привести сухопутні сили на допомогу англійцям, що перебували у стані війни з Францією, імператриця не наважувалася – вони були необхідні для боротьби з повстанцями Тадеуша Костюшка.  Як тільки рух в Речі Посполитій було придушено, між Росією, Англією, Пруссією і Австрією наприкінці 1795 р. був укладений контрреволюційний союз. Незабаром після цього, 6 листопада 1796 р, імператриця Катерина померла [4, 9].

Участь Катерини II в боротьбі європейських монархів проти спільної загрози було досить специфічною: вона не вела активних військових дій проти Франції, але підштовхувала до них інші держави, відволікаючи їх від польських і турецьких справ, у яких саме Росія стала грати «першу скрипку».

Під час правління Катерини II землі колишнього Кримського ханства увійшли до складу Російської імперії. Таким чином зникла ця безпосередня військова загроза. Зникла потреба в козацьких військах, Запорозькій Січі і Гетьманщини. 

В 1764 році було скасовано гетьманство, 1765-го розформовано козацькі полки на Слобожанщині, 1775-го ліквідовано Запорозьку Січ, 1782 – у Гетьманщині ліквідовано полкову та сотенну адміністрацію, запроваджено поділ на 3 намісництва. В 1783 році розформовані козацькі полки на Лівобережжі і юридично запроваджено кріпацтво. Українські землі були повністю інтегровані до складу Російської імперії. Після зникнення загрози з боку Запорозької Січі та Кримського ханства створилися умови і почався стрімкий розвиток господарства на півдні України. Були засновані нові або перейменовані такі міста як Одеса, Катеринослав, Сімферополь, Севастополь [27,7].

Почали розвиватись заводи (мануфактури) і торгівля – за одночасного погіршення життя селян північніших українських і російських земель. Південь України швидко заселяли люди з різних куточків світу. Серед них – українці та росіяни (переселенці з закріпаченої частини Російської імперії), болгари, серби, греки (переселенці з Османської імперії), німці (переселенці з різних німецьких князівств, які перебували у стані занепаду), євреї (переселенці з земель Речі Посполитої) [27,7].

1785 року, видавши «Жалувану грамоту дворянству», Катерина II законодавчо оформила права та привілеї російського дворянства, прирівняла до нього українську козацьку старшину, закріпивши за нею земельні володіння. Вона особисто віддавала накази про придушення антикріпосницьких виступів в Україні – Коліївщин (1768) та Турбаївського повстання (1789-1793).

Правління Катерини II позначилося дальшою русифікацією України. 1783 року в Києво-Могилянській Академії запровадили російську мову викладання.

1764 – проведено секуляризацію церковних земель, що підірвало економічну незалежність православної церкви від держави, зокрема, в Україні. Церква перетворилася на частину імперського державного апарату.

Після включення до складу Російської імперії Правобережної України уряд Катерини II проводив тут політику, спрямовану на ліквідацію греко-католицької церкви, підпорядкованої Риму.