Література

1. Алексеєв Ю.М. та ін. Україна на зламі історичних епох: Державотворчий процес 1985–1999 рр. – К., 2000.

2. Белорус О.Г., Лукьяненко Д.Г. Глобальные трансформации и стратегии развития. – К., 2000.

3. Бойко О.Д. Україна 1991–1995 рр.: Тіні минулого чи контури майбутнього? (Нариси новітньої історії). – К., 1996.

4. Василенко С. Європейський процес і Україна. – Одеса, 1996.

5. Грабовський С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. – К., 1995 р. – 608 с.

6. Історія України: Документи. Матеріали: Посібник / Уклад., комент. В.Ю.Короля. – К., 2002. – С. 430–446.

7. Кульчицький С., Настюк М., Тищик Б. Історія держави і права України. – Л., 1996 р. – 289 с.

8. Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці. – К., 1994.

9. Литвин В. Украина: политика, политики, власть. – К., 1997.

10. Литвин В. Україна на межі тисячоліть (1991–2000 рр.). – К., 2000.

11. Литвин В. Україна: хроніка поступу. 1991–2001. – К., 2001.

12. Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. – Л., 1995 р. – 278 с.

13. Нариси з історії дипломатії України / Під ред. В.А.Смолія. – К., 2001.

14. Новітня історія України: 1900–2000. – К., 2000.

15. Панюк А., Рожик М. Історія становлення української державності. – Л., 1995 р. – 166 с.

16. Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Нові політичні партії України. – К., 1990.

17. Сорос Д. Криза глобального капіталізму: Відкрите суспільство під загрозою: Пер. з англ. – К., 1999.

18. Сушко О. Нові глобальні реалії та ситуація у пострадянському просторі // Політична думка. – 2001. – № 4.

19. Терещенко Ю. Україна і європейський світ. – К., 1996.

20. Україна: утвердження незалежної держави. 1991–2001. – К., 2001.

21. Шевченко О. Історія держави і права України. – К., 1996 р. – 224 с.

22. http://zno.academia.in.ua/mod/book/view.php?id=137

23. http://zno.academia.in.ua/mod/book/view.php?id=3350

Лекція № 5. Соціально-економічна історія України

План:

1. Особливості соціально-економічного розвитку Київської Русі.

2. Соціально-економічний розвиток українських земель в литовсько-польську добу.

3. Соціально-економічні процеси в українських землях у складі Російської та Австро-Угорської імперій.

4. Соціальні та економічні процеси в Україні в 1917–1920 рр.

5. Соціально - економічний розвиток України в складі СРСР.

6. Проблеми економічного та соціального характеру на сучасному етапі розвитку України.

1.Особливості соціально-економічного розвитку Київської Русі.

В IX-XII ст. економіку Київської Русі можна охарактеризувати як період раннього феодалізму. Виникнен­ня і розвиток феодалізму виявляється перш за все у форму­ванні та зростанні феодального землеволодіння. Феодальна земельна власність є економічною основою панування класу феодалів, про що свідчать писемні джерела початку IX ст. і археологічні пам'ятки.

У IX ст. формується панівний клас феодалів, в який входи­ли київські князі, місцеві князі, бояри. Державне й особисте князівське начало у IX ст. було ще недостатньо диференційова­не. Формування великокнязівського домену і доменів окремих князів посилилось у X ст. (Князівський домен являв собою має­ток, який належав не державі, а самому князю як феодалу.)

Поряд з великокнязівським доменом, володіннями місце­вих князів з'являються також боярсько-дружинницькі земле­володіння. Слід сказати, що питання про час виникнення на Русі боярського землеволодіння поки що не вирішене істори­ками через неповноту джерел.

Із введенням християнства на Русі великим феодалом стала церква. Поступово поширюється практика дарування землі монастирям і церквам, що перетворювало їх у великих землевласників.

Головною особливістю раннього етапу східноєвропейсько­го феодалізму було панування данинної форми експлуатації, так званого "полюддя". Крім полюддя, іще існував "повоз": населення тих земель, куди князь і намісники їхати не могли або не хотіли, повинно було саме везти данину до Києва. Під час полюддя князь або посадники чинили суд і здійснювали покарання за тими скаргами, з якими населення зверталось до князя. Така форма збору данин виникла іще в VI - VIII століттях. Зберігалась вона і в Давньоруській державі. Розмір данини, місце і час збору не визначались на перед, а залежали від ви­падку. Пізніше, в зв'язку з протестами населення, княгиня Ольга в 946 році встановила "уроки", тобто фіксовані норми данини, час і місце її збору. Одиницею обкладання даниною був "дим" (двір, сім'я) або "плуг" ("рало"). Основною категорією населення, зайнятого на відробітках, були феодальне залежні смерди. Вони мали власне господар­ство, проте певний час повинні були працювати і на феодала за те, що давав смерду землю.

Для позначення феодальне залежного селянства у Київській Русі використовувався термін "закуп". Закуп - це людина, яка попала в боргову кабалу і зобов'язана своєю працею у госпо­дарстві хазяїна повернути одержану у нього "купу". Закуп повинен виконувати сільські роботи. Він мав доглядати ха­зяйську худобу. Феодал наділяв закупа земельною ділянкою, а також сільськогосподарським знаряддям і робочою худобою.

Близькими за своїм становищем до закупів були рядовичі - селяни, що працювали на феодала за договором ("рядом").

Слід підкреслити, що всі рядовичі і закупи одночасно з еко­номічною залежністю попадали і в юридичну залежність до землевласника. Якщо боржник ухилявся від сплати боргу, то він міг стати рабом. В сільській общині була категорія населення, яка мала на­зву ізгої. Ізгой - це людина "зжита", вибита зі звичайної колії, позбавлена свого попереднього стану. Ізгої були двох видів вільні й залежні. Значний контингент феодально залежних ізгоїв формувався за рахунок холопів, які викупилися на волю.

У Київській Русі до складу невільного населення входили й раби. Одне з джерел рабства - полон. У ХІ-ХІІ ст.для позначення рабів-полонених вживається термін "челядь". За «Руською Правдою», челядин - це раб, який знаходиться під владою свого хазяїна, забита й зовсім безправна істота. На відміну від челяді раби-холопи — це члени племені, продукт тих соціальних процесів, які проходили в суспільстві Київсь­кої Русі. «Руська Правда» називає і такі джерела холопства, як самопродаж, одруження на рабі "без ряду", вступ "без ряду" на посаду тіуна або ключника. У холопа автоматично перетво­рювався також закуп, який тікав або провинився.

На Русі також існувало й патріархальне рабство, але воно не стало домінуючою формою господарювання.

Провідне місце в економіці Київської Русі займало сільське господарство, Для обробітку ґрунту і вирощування врожаю використовувалися досконалі для того часу знаряддя праці: плуг, рало, соха, борона, заступ, мотика, серп, коса. У лісостеповій зоні вживалася парова система зем­леробства з двопільною і трипільною сівозмінами, у лісовій - підсічна і перелогова. Висока продуктивність праці давала змогу виробляти зерна більше, ніж було необхідно для задоволення біологічних потреб населення. Це, а також наявність чудових пасовиськ і сінокосів дозволяли утримувати у феодальних гос­подарствах велику кількість худоби.

Розвиток міст і ремесла. Східнослов'янські міста творились з невеликих ремісничо-торгових поселень іще до утворення Давньоруської держави. За­лишки цих міст, городища, залишилися у північних землях України у великій кількості: на Київщині - 400, на Чернігів­щині - 150, на Волині - 350, на Поліссі - 250, в Галичині - більше 100.Міста в першу чергу мали оборонне значення. Вони забез­печували пограниччя від наступу степових орд. Але ще більшого значення набували міста в процесі творення слов'янської дер­жавності. Будівництво укріплень вимагало значних витрат і спільної праці великих груп людей. Населення, що спільними зусиллями будувало місто, творило єдину організацію, що ко­ристувалась укріпленнями, дбала про їх оборону, забезпечува­ла їх різноманітними засобами. З військовими потребами тісно пов'язувалися справи господарські. Місто ставало осередком всієї околиці, домінувало в ній, мало вирішальне слово у всіх справах: "що старшини вирішать, на це пригороди пристануть", - говорить літопис. З поширенням християнства на Русі міста почали виникати біля великих монастирів. Соціальний склад міського населення Київської Русі був надзвичайно різноманітним, що є характерною рисою суспіль­ства середніх віків. Міське населення поділялося на дві ос­новні групи: міські низи і міську аристократію. До останньої належали князі, бояри, вище духовенство, купці. Міські низи (ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство) становили найбільш численну категорію міського населення. Основна маса громадян була особисто вільною. Частина ремісників залежа­ла від своїх хазяїв - бояр, купців тощо. Особисто вільні реміс­ники (ковалі, гончарі, ювеліри, зброярі та ін.) і дрібні торговці у містах оподатковувалися або відробляли, беручи участь у будівництві та ремонті міських укріплень, наглядали за їх ста­ном. Із загальної маси ремісників виділялися більш заможні майстри, в яких були залежні від них підмайстри або учні. В процесі подальшого суспільного поділу праці домашні промисли виділяються в окрему галузь народного господарства - ремісниче виробницт­во. Ремісники поступово починають виготовляти продукцію не тільки для внутрішнього споживання патріархальної сім'ї, але і для обміну. Вони вже менше приділяють уваги землероб­ству, із часом втрачають зв'язок з сільським господарством, переходячи в міське населення. Майстри сім'ями селились в містах окремими посадами, слободами, вулицями за зазначеним галузевим принципом: слободи - гончарів, ковалів, зброярів і т. ін. Свого розвитку ремісниче виробництво досягло в ХІ-ХІІ ст., коли на Русі нараховувалось декілька десятків спеціальностей. За наявності високого попиту на вироби із заліза (знаряддя праці для сільського господарства, зброя для воїнів) перше місце в ремісничому виробництві займала гірнича металургія, яка в ті часи часто об'єднувалась з металообробкою. Асортимент виробів із заліза налічував близько 150 назв, а давньоруські ковалі опа­нували всіма відомими тоді технічними і технологічними прийо­мами його обробки: куванням, зварюванням, гартуванням, інкру­стацією кольоровими металами.

Стан сільського господарства і ремісничого виробництва визначав рівень розвитку торгівлі як внутрішньої, так і зовні­шньої. Найбільшими торговельними комунікаціями були шля­хи "от Грек", або "Грецький", який зв'язував Русь з балтій­ськими і чорноморськими ринками, "Соляний" і "Злазний", котрі вели в Галичину і на Кавказ. Шлях Київ — Галич — Пра­га - Регенсбург сполучав Київську Русь з країнами Централь­ної та Західної Європи.

Традиційно торгівля називалась "гостьба", самі торговці, або купці, "гості", а місця торгівлі - "погости". Пізніше, після прий­няття християнства, при погостах почали будувати храми, біля них влаштовували цвинтарі.

На міжнародні ринки Русь поставляла хутро, мед, віск, шкіри, деякі види ремісничих виробів, продукцію сільського госпо­дарства, рабів. Завозила ж золото, срібло, коштовні тканини, вина, посуд, предмети християнського культу, зброю. Основни­ми торговельним партнерами Давньоруської держави були Візантія, Волзько-Камська Булгарія, Хозарія, країни Арабсько­го Сходу, скандінавські, центральне- та західноєвропейські країни.

В Русі існували купецькі об'єднання, що спеціалізувалися на торгівлі з певними країнами або певними видами товарів. Купецькі корпорації "гречників", "залозників" торгували з Візантією і країнами Кавказу. В Києві, Новгороді, Смоленську, Володимирі та інших містах розташовувалися торговельні дво­ри іноземних купців.

В результаті розвитку торгівлі на Русі з'являються гроші. Як засіб обміну, гроші у східних слов'ян існували досить дав­но, задовго до утворення Давньоруської держави. В давнину південні слов'яни при обміні замість грошей використовували тварин, тому пізніше металеві гроші також називались "скот", а князівська казна "котниця". В північних регіонах, де насе­лення займалось мисливством, за гроші слугувало хутро цінних тварин, зокрема куниці — "куна". З часом ця назва перейшла і на металеві гроші.

В Київській Русі карбуванням грошей майже не займа­лись, а використовували арабські і візантійські монети із золо­та і срібла, в основному для зовнішньої торгівлі. Значно більшо­го поширення всередині країни мали срібні і мідні злитки. Так, з XI ст. відома одиниця "гривна", - злиток срібла вагою в один фунт, або приблизно 400 г. Гривну розрубували на поло­вину і кожна половина гривни мала назву "рубль", або "рублева" гривенька. На злитку ставилось князівське тавро, де вка­зувалась вага. Далі "рубль" ділили на дві частини - дві полтини, і потім іще на дві половини - два четвертаки. В назвах дрібних грошових одиниць довго зберігався відголос так зва­них "хутрових грошей": різана, скора (шкура), бела (білка), ушки, мордки і т. д.

Не можна не згадати й практику кредитних операцій, відби­ту в законодавстві. В тексті "Руської Правди" зустрічаються такі поняття, як "позичка по дружбі", "віддавання грошей на ріст", "процент", "торгівля в кредит", "довгостроковий й корот­костроковий кредит", "бариш", визначався порядок повернен­ня боргів. Вважалось не по-християнськи брати високі проценти за кредит. Коли на початку XII ст. кредитори почали брати 50% річних, населення Києва виступило проти таких умов догово­ру, і великий князь Володимир Мономах був змушений втру­титись. Він прийняв "Устав о резах" (процентах), згідно з яким борговий відсоток повинен був становити не більше 20%. За­боронялось перетворювати на рабів напівзалежних людей, що відпрацьовували свій борг у позикодавця. Цим же Уставом заборонялось займатись паразитичним лихварством. Устав Володимира Мономаха законодавче завершив створення фео­дальної системи Давньоруської держави.

Галицько-Волинське князівство

У ХП-ХІП ст. у Південно-Західній Русі підносяться Галиць­ке та Волинське князівства. Землі, на яких наприкінці XII ст. утворилось об'єднане Галицько-Волинське князівство.

Галицько-Волинське князівство розташовувалося в лісовій та степово-лісовій смугах. Численне сільське населення, яке займалося орним землеробством (сіяло жито, овес, менше ячмінь і пшеницю), тваринництвом, рибальством, бджільництвом, мисливством (шкіра й хутро диких звірів ви­користовувалися для виробництва одягу, бойового споряджен­ня). Особливого значення набуло видобування солі з підкар­патських соляних джерел.

У Галицько-Волинській землі було чимало великих міст -торгово-ремісничих центрів: на Волині - Володимир, Белз, Кременець, Луцьк, Пересопниця, Берестя, Дорогобуш; у Гали­чині - Перемишль, Звенигород, Теребовль. Гончарство, обробка хутра і шкіри, ливарництво, ювелірне виробництво досягли тут високого рівня. Галицько-Волинська земля вела жваву торгів­лю із західноєвропейськими та придунайськими країнами. В Галичині й на Волині сходилися важливі торговельні шляхи: один торговий "гостинець" з Балтійського моря (з Горуня) пролягав на Холм, Городло, Володимир, інший - на Берестя і Ковель, з Польщі йшов шлях на Любачів, Городок, Галич. Го­ловна торгово-транспортна артерія з'єднувала Володимир-Волинський із Луцьком, Пересопницею і Києвом, з Галича через Теребовлю, Межібіж, Болокове, Василів пролягав "гостинець" на Київ, із Звенигорода — на Городок, Перемишль, Сенок і через перевал "Ворота" - на Закарпаття і в Угорщину.

Господарські центри, що до них прилягали навколишні "го­родки" і села, стали основою численних "волостей"- уділів, на які розпадалися Волинь та Галицька земля. Так, на Волині існувала Володимирська, Луцька, Дорогобузько-Пересопницька, Болохівська, Берестейська, Холмська, Червенська, Белзька землі, в Галичині - Перемишльська, Звенигородська, Теребов-лянська й Галицька.

В розглядуваний час посилилась неоднорідність соціально­го складу міст. В них проживали представники усіх верств феодального суспільства. Міське управління, суд, керівництво міським ополченням зосереджувалися в руках міської фео­дальної знаті, яка нещадно експлуатувала ремісників, а також дрібних торговців, часто виділяючи з своїх боярських садиб в їхнє користування подвір'я та земельні ділянки і збираючи за це феодальну ренту.

Наступну за феодалами сходинку в становій драбині горо­дян займала торгово-реміснича верхівка міст.

Основна маса міського населення була представлена "чор­ними", "меньшими" людьми. Ними були дрібні торговці і ре­місники, чисельні підмайстри, "убогі" люди, які не мали визначених занять. В склад міського населення входила й челядь — обслуга боярських дворів.

Форми експлуатації нижчих верств міського населення ста­вали все більш різноманітішиними. Вводилися нові податки, встановлювалися нові багаточисельні повинності, посилювало­ся гноблення з боку лихварів.

Посилення в ХП-ХІП ст. наступу феодалів на права селян та міських низів вело до подальшого зубожіння трудящих мас та поглиблення їх залежності від представників пануючого класу. Літописи згадують про "грабежі нечестивих бояр". В силу цьо­го загострювалися антагоністичні протиріччя.( Так, у 1144 р. міщани Галича виступили проти князя Володимирка; в 1230 р. галичани повстали проти боярина Судислава; з 1236 по 1255 р. тривав народний рух "болохівців" - жителів землі у верхів'ях Случі, Південного Бугу й Тетерева. Смерди рятувалися від боярської сваволі втечею на Пониззя; їх звали "берладниками", "вигінцями", "бродниками").

У Галицько-Волинській землі, як і в інших великих кня­зівствах Русі того часу, отримала розповсюдження двірсько-вотчинна система управління. Галичина і Волинь поділялися на ряд князівств - земель, а останні - на волості, центрами яких були міста — городи.

У містах Галицько-Волинської землі заправляла боярсь­ко-патриціанська верхівка. З першої половини XIVст. по­ширюється Магдебургське право, що забезпечувало містам самоврядування.

В грошовому обігу перебували, як і скрізь на Русі, "гривні кун" - зливки срібла певної ваги і форми. Свою монету га­лицько-волинські князі не карбували, на внутрішньому ринку оберталися монети сусідніх держав (гроші, денарії та ін.).

Основними формами військових сил були вот та дружини. Вот - це загальне народне ополчення. Дружина складалася з бояр та їхніх загонів. На утримання княжого війська йшли, зокрема, прибутки з прикарпатських солеварень.

Протягом другої половини XIII - першої третини XIV ст. Галицько-Волинська держава досягла високого рівня економіч­ної, політичної та військової могутності. Загалом, протягом другої половини XIII ст. - першої тре­тини XIV ст. Галицько-Волинське князівство досягло значно­го рівня розвитку, його залежність від Орди була слабшою, ніж князівств Північно-Східної Русі.

2.Соціально-економічний розвиток українських земель в литовсько-польську добу.

Включення українських земель до складу Великого князівства Литовського на перший погляд не внесло істотних змін у їх суспільно-політичний устрій. Литовська великокнязівська влада залишила фактично недоторканими права місцевих феодалів на земельну власність, а також відповідні соціальні та політичні інститути українських земель - князівств.

Іншим аспектом розвитку феодалізму у Великому князівстві Литовському стало залучення до військової служби у небаченій досі кількості представників різних верств на­селення, що супроводжувалося відповідним роздаванням землі на умовах володіння. Причому таке масштабне зростання дрібного служилого стану відбувалося не лише за рахунок феодальної верстви, а й "нижчих" категорій - двірських слуг та заможних селян.

Зростання чисельності дрібних феодалів супроводжувалось утвердженням різних форм умовного землеволодіння, яке надавалося за військову службу і чітко регламентувалось певним колом зобов'язань. Такими формами були: тимчасове користування без чітко визначеного терміну, землекористування впродовж певного часу, довічне. Останнє стало перехідною фор­мою до остаточного перетворення прекосного землеволодіння на спадкову земельну власність. Таке поєднання військової служби із землеволодінням лягло в основу так званої "державної" форми феодалізму, що певною мірою відрізнялося від "класичних" його західноєвропейських зразків; відповідні відмінності мав і інститут васалітету. Служба більшості феодалів Великого князівства Литовського, панів чи бенефіціїв, була все ж таки виконанням їхніх обов'язків перед державою, а не результатом договірних зобов'язань васала перед своїм сюзереном. Поряд з умовним землеволодінням існувала фор­ма давнього отчинного володіння - привілейованого спадково­го землеволодіння замкнутого кола старої знаті, можливості потрапити до якого були надзвичайно утрудненими.

Перенесення у Литовську державу всієї давньоруської ієрархічної структури, поява нових прошарків у феодальному середовищі в результаті розвитку "державного" феодалізму зумо­вили специфіку української феодальної ієрархії ХV-ХVІІ ст. На її вершині були нащадки колишніх удільних князів - Рюриковичів і Гедиміновичів. Вони становили єдиний замк­нутий стан, входження до якого було неможливим. У цьому не могли зарадити ні багатства, ні високі урядові посади. Саме князівська верства була носієм тих давньоруських політич­них інститутів, що збереглися у Литовському великому князівстві і стали елементами реальної влади у певній дер­жавній системі.

Слід зауважити, що князівська верства не була однорідною.( У XV - XVI ст. княжі роди Острозьких, Гольшанських, Сангушків, Вишневецьких володіли тисячами підданих і, разом з тим, існувала значна кількість таких князів, чиї маєтки не перевищували маєтку середнього шляхтича, а часом навіть дрібного.Наймогутніші княжі роди Острозьких, Заславських, Сангушків, Гольшанських, Збаразьких, Вишневецьких, Чорторийських, Четвертинських, Корецьких називалися у документах "кня­жатами головними", решта мали назву "княжат-новітників". )Підвалиною землеволодіння "головних княжат" були службові уділи їхніх предків, що закріпилися за даною гілкою роду на частині території колишніх династичних уділів цього ж таки роду.

Отже, "головних княжат" поряд з великою земельною влас­ністю характеризує безперервність спадкового землеволодіння на відміну від "княжат-новітників", які були власниками отчин - вислуг, наданих свого часу великим князем за межами інших родових угідь. У межах території князівського землеволодіння і князі-общинники, і князі-власники вислуг користувалися су­веренними правами, що полягали у праві видання власних роз­поряджень та жалуваних грамот своїм підданим, надання їм земель на певних умовах служби, встановлення незалежних від держави податків, повинностей, пільг тощо, суду над підданими.

Удільні князі-династи були повними суверенами свого володін­ня, тоді як князівський суверенітет у службових уділах мав об­межений характер, оскільки ці уділи могли бути відібрані вели­ким князем за протиправні вчинки.

"Головні княжата" не підлягали юрисдикції місцевої адмі­ністрації, оскільки мали інше право особистої підсудності ви­ключно великому князеві. Проте це право не поширювалося на "княжат-новітників". За "головними княжатами" було зак­ріплене право участі у великокнязівській раді лише завдяки давності і знатності їхніх родів.

Наступну сходинку в українській феодальній ієрархії Вели­кого князівства Литовського посідали пани. Ця не зовсім чітко визначена категорія відрізнялася від решти не титулованих фе­одалів насамперед давністю роду, отчинним характером земле­володіння і певними імунними правами відносно великих князів та значних князів удільних. Верхній прошарок панів складали бояри, чимало представників яких входили до складу панів - ради і за своїм політичним та економічним впливом поступо­во зрівнялися з князями.

Середній прошарок бояр-шляхти, або зем'ян, складався з пред­ставників військово-служилого стану, які прагнули розширен­ня своїх прав на землю і виходу з-під юрисдикції великих фео­далів. Упродовж всього XVст. відбувалося поступове зближен­ня давньої родової знаті, сформованої за княжо-дружинницької доби, з новим військовослужилим станом. (Останній дедалі закріплює за собою цілу низку майнових і імущих прав, які фактично ставлять його в один ряд з давньою феодальною елі­тою.)

В результаті формується єдиний привілейований стан - шляхта, аналогічний західноєвропейському дворянству.

На початку XVI ст. Польща перетворилася на шляхетську республіку з виборним монархом на чолі. Польська шляхта не лише домагалася певних політичних прав, цілковитої влади над своїми селянами, а й одержала навіть право відмови у "послушенстві" королеві. На початку XVI ст. законодавство у державі перейняв сейм, представництво в яко­му мала виключно шляхта.

Галицьке боярство опинилося у менш привілейованому ста­новищі, ніж польська шляхта, проте в міру того як верхівка галицького боярства окатоличувалася й полонізувалася, вона одержувала привілеї, які надавали їй дедалі більше прав. (Зрештою привілеєм від 1434 року король Владислав III запровадив у Галичині польське право, а великі й середні боя­ри отримали право шляхетства; дрібне боярство поступово зли­лось з селянством. У 1435 році галицькій шляхті надали пра­во самоврядування, в Галичині набули чинності шляхетські суди. За сприяння королів католицька церква посіла в Гали­чині становище державної й привілейованої)

Отже, оформлення шляхти як привілейованого стану та її остаточне відокремлення від "поспільства" (селянства) на се­редину XVI ст. було в основному завершене.

Одночасно з консолідацією шляхетства як стану відбува­лося законодавче закріплення прав і вольностей шляхти. Ли­товський статут 1529 р. підтвердив усі права, надані шляхті попередніми привілеями, та доповнив їх деякими новими, кот­рими шляхта фактично вже користувалась. (Підтверджувало­ся правило, за яким шляхтич, що отримав маєток під магнатом був у праві покинути його, забравши своє рухоме майно, а також з дозволу великого князя розпоряджатися третиною маєтку. Разом з тим статут узаконив поділ привілейованого класу ("стану") на шляхту, яка тримала землі за правом умов­ного володіння (за службу), і магнатів - князів і "панів", які володіли містами і містечками, величезними маєтностями за вотчинним правом, підлягали юрисдикції великого князя і могли мати свої власні військові загони.)

Загальноземський підтвердний привілей від 1529 р. Сигізмунда II Августа гарантував непорушність володіння "отчинами" тим шляхтичам, котрі тримали маєтки під великим кня­зем (або магнатом - паном). Великий князь обіцяв не віддава­ти шляхетських володінь будь-кому з магнатів.

Досягненням шляхти у Литовській державі було запро­вадження за Віленським привілеєм від 1565 року повітових шляхетських сеймиків за польським зразком, в яких брали участь місцеві пани і шляхта.

Статут 1565 року закріпив за шляхтою (зокрема на ук­раїнських землях) законодавчі права і створив організацій­не представництво шляхти на сеймах. Запроваджувалися єдині для магнатів і шляхти порядки військової служби, уза­конювалося значення Великого вільного сейму, без згоди якого великий князь не мав права встановлювати будь-які державні устави.

Таким чином, реформи 60-х рр. XVI ст. зумовили зріст політичної ролі шляхти, сприяли встановленню режиму "шля­хетської демократії". Поряд з тим слід мати на увазі, що із числа українських феодалів шляхетські права і привілеї отримала лише їх верхівка.

Окрему суспільну верству складало духовенство. До нього належали не тільки священики, але й їх родини і весь церков­ний причт - усі вони підлягали суду єпископа. Духовенство було численним - навіть малі селища мали свої церкви, а по більших селах не раз бувало по дві парафії. Під польською владою православна церква втратила своє привілейоване ста­новище і опинилася перед небезпекою повного знищення. Але, незважаючи на це, зросла роль церкви як національної організації. Будучи у тяжкому стано­вищі, церква шукала захисту і допомоги в самому громадянстві, змушена була наближатися до мас.

Основну масу населення українських земель становило се­лянство, яке за майновим і правовим становищем не було однаковим, тому що знаходилося на різних ступенях феодаль­ної залежності.

За правовим становищем селянство поділялося на дві ка­тегорії: тих, хто мешкав на королівських чи великокнязівсь­ких землях, і тих, хто мешкав на землях магнатів чи шляхти, або знаходився на церковних і монастирських землях.

За ступенем залежності від феодалів селянство поділялось на три групи: 1) вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов'язань; 2) найчисленніша група залежних селян, які ще мали право виходу, але з певними умовами; 3) покріпачені селяни, які вже позбу­лися права виходу від феодала.

Крім цих, основних категорій, існувало селянство проміжного, перехідного стану. Загальна тенденція характеризувалася пере­ходом селян від простих форм економічної залежності до більш складних і в кінцевому підсумку - до їх повного закріпачення.

На селянстві лежав увесь тягар сплати натуральних і гро­шових податків на користь держави, окремих феодалів, а та­кож церковної десятини.

(Одним із головних загальнодержавних податків був щорі­чний податок. На Київщині і Галичині він звався "подимщина" (одиницею обкладання був "дим" - будинок). На Чернігів­щині адміністрація Великого князівства Литовського збирала "поголовщину" (також з "диму").)

Найчисельнішу категорію залежних селян, які ще не втра­тили права виходу від феодала, становили селяни-домники, що сплачували феодалу натуральні і грошові податки. На Київ­щині, Чернігівщині, північно-західній Волині натуральні по­датки стягували переважно медом, воском, хутром та іншими продуктами. Натуральну ренту збирали ще зерном і сіном - так зване "дякло". Окрім того, залежні селяни сплачували податки великою рогатою худобою, вівцями, курми тощо. На­прикінці XV ст. у міру розвитку ремесла і торгівлі і як на­слідок поширення товарно-грошових відносин натуральні по­датки селян замінюються грошовими.

Групу закріпачених селян, які повністю втратили право виходу, становили головним чином "тяглові" і "робітні" селя­ни, які відбували свої повинності переважно у формі панщи­ни. За правовим становищем до тяглових селян наближалися селяни, які обслуговували феодальну садибу - псарі, конюхи, рибалки, ковалі. Ця категорія селян мала земельні наділи і не тільки виконувала свої прямі обов'язки, але й сплачувала на­туральні й грошові податки.

Зрозуміло, що в кожній з цих груп феодально залежних се­лян іноді мали місце істотні розбіжності у майновому відношенні. Найбільш: спроможні селяни залучалися князем до військової служби, яку вони відбували на власні кошти. При переведенні селян на військову службу їх звільняли від усіх податків. Звали­ся такі селяни "слугами" і розподілялися за родами військової служби - слуги панцирні, слуги замкові, слуги орденські.

Економічний розвиток внутрішнього ринку в українських землях, а та­кож зовнішньоекономічних зв'язків Великого князівства Ли­товського мав величезний вплив на піднесення сільського гос­подарства. Починаючи з XVст., магнати і шляхта українських земель розширили свої орні землі, щоб виробляти більше хліба, перш за все на продаж. Це призвело до зростання відробітко­вої ренти. Таким чином, в українських землях створювалася фільваркова система сільського господарства, при якій землі феодала оброблялись руками залежних від нього селян.

За ступенем свободи, тобто можливості покинути землі феодала, українське селянство на зламі XV - XVI ст. поділялося на дві групи: "непохожих", або "отчигів", які втратили право виходу, і "вільних", або "похожих", ще спроможних покинути господарство феодала.

У першій половині XV ст. селяни великокнязівських і ко­ролівських земель на території України мали змогу переходити з одного місця на інше, оскільки податки стягували не з кожної окремої людини, а з "диму", дворища, громади. У 1557 р. великим князем Сигізмундом II Августом разом з "пани - Радою" була видана "Устава на волоки" — закон про проведення волочної поміри, в якому визначалися нові принци­пи організації фільваркового господарства на великокнязівських землях. У відпо­відності з "Уставою на волоки" усі землі того чи іншого госпо­дарського (великокнязівського) двору, селянські землі і пустища обмірювалися на однакові земельні ділянки - волоки (23,5 га). Селяни, які отримали тяглову волоку, не мали права розпоряджатися одержаною землею і залишати свою ділян­ку без згоди на те управителя маєтку -державця.

Таким чином, волока складала ту одиницю, з якої селяни повинні були виконувати всі феодальні повинності. На цій основі на українських землях у другій половині XVI ст. відбувалося зміцнення фільварково-панщинної систе­ми господарства. Внаслідок загарбання під фільварки селянських земель площа останніх різко зменшувалася, неухильно зростала кількість малоземельних і безземельних селян: загородників, які мали будинок і невелику садибу; підсусідників, які мешка­ли на чужих дворах, сплачували за це певні податки і одночас­но відбували панщину у фільварку. Близькими за своїм правовим становищем до підсусід­ників були халупники, які мали будинок і город; коморники, що займали куток у будинку заможного селянина за допомогу у господарстві.

Внаслідок процесу покріпачення, що неухильно поглиблю­вався, у середині XVII ст. в українських землях майже не залишилося вільних селян.

Зростання ремесла і торгівлі наприкінці XV - у першій половині XVI ст. сприяло розвитку українських міст - зміцнен­ню старих і виникненню нових міст і містечок.

За своїм соціальним становищем мешканці міст розподіля­лися на три категорії. На вищому ступені соціальної градації знаходилися чисельно невеликі, але найбільш заможні купець­ко-лихварські і ремісничі верхівки, магістратські урядники. До другої кате­горії міського населення входили повноправні міщани: середні торговці, особи, які займалися різними промислами, майстри - хазяї майстерень і бюргерство. Третю, найчисельнішу категорію міщан складали міські низи - плебеї: дрібні торговці, незаможні ремісники і ті, що розорилися, підмайстри, учні, слуги, наймити, декласовані елементи, позацехові ремісники.

Ремісники у містах об'єднувалися у професійні корпорації - цехи. Цехові

Окрім цехових ремісників, в українських містах була чи­мала група позацехових ремісників.(міщани які не входили до цеху через національно-релігійну приналежність )

Торгівля. Значного розвитку в українських землях дістала міська торгівля, основними формами якої виступали ярмарки, торги, щоденна крамнична торгівля. У Києві, Летичеві, Берестечку, Дрогобичі і Львові ярмарки відбувалися двічі на рік, а у Барі і Луцьку - тричі на рік.

Правове становище міського населення залежало від кате­горії міста (королівське, приватновласницьке, самоврядне, цер­ковне), майнового стану і роду занять міщанина.

Магдебурзьке право значно послаблювало залежність міщан від феодальної держави і окремих феодалів. В українських зем­лях магдебурзьке право, на відміну від країн Західної Європи, не повністю звільняло міста від феодальної залежності. Крім того, у більшості українських міст польська влада дозволяла користува­тися магдебурзьким правом католикам, а православне населен­ня, тобто українське міщанство, істотно обмежувалося у правах на торгівлю, ремесло, участь в установах міського самоврядування.

Для XV - XVI ст. характерним було значне зростання міст в українських землях. У другій половині XVI ст. - першій половині XVII ст. відбувається подальший розвиток ремісниц­тва, промислів і торгівлі у містах України і, як наслідок, по­глиблюється соціальне розшарування серед міського населен­ня. Міщани міст, як і раніше, поділялися на три групи: арис­тократію - патриціат, бюргерство і міську голоту - плебс.

Нові явища у соціально-економічному житті українських земель, передусім зародження і розвиток фільваркової систе­ми землеробства, мали серйозні наслідки - все більше посилю­вався феодально-кріпосницький гніт українського селянства, який доповнювався обмеженням національних і релігійних прав українського народу. Наступ феодалів на селянство по­роджував хвилю антифеодальної боротьби, найбільш пошире­ною формою якої були селянські втечі.

Пориваючи з феодальною залежністю і осідаючи на нових місцях, втікачі вважали себе вільними людьми і звалися козака­ми. Постійна загроза військового вторгнення змушувала козаків дбати перш за все про свій за­хист. Як наслідок, за порогами Дніпра з'являються "городці", тобто дерев'яні, укріплені засіками містечка, так звані "січі". В цілому запорожці поділялися на січових і волосних козаків: перші власне і явля­ли собою справжній цвіт козацтва. Це були люди нежонаті. Тих, хто відзначився у боях, довго служив у війську, мав інші заслуги, звали "лицарством", або "товариством". Частина козацтва, що постійно залишалася у Січі по куренях, поділялася на "старших" і "молодших" і складала козацьке військо у влас­ному розумінні цього слова. Від "лицарства" різко відрізнялося сімейне козацтво, їх також допускали у Запоріжжя, однак вони не мали права про­живати на території Січі. Вони селилися на її околицях і в запорозьких степах, по хуторах, де займалися хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслом, промислами. Звалися вони підлеглими посполитих січових козаків "сіднями", "гніздюками". Узяті разом, вони складали одне військо.

У 1572 році за на казаом Сигизмунда ІІ Августа поява реєстрового козацтва. Реєстрові козаки мали низку важливих привілеїв.

Таким чином, на початку XVII ст. в Україні існувало три чітко розмежовані категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які служили уряду, запорожці, що жили за межами Речі Посполитої, та величезна більшість козацтва, яка мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визначеного статусу.

Основною суспільною верствою, якій належала влада в Гетьманщині, були козаки – військовий стан, члени якого в мирний час займались землеробством, були землевласниками, інколи їх цікавили промисли.

Держава Б.Хмельницького жила у відповідності з Литовським статутом. За ним судилися козаки, а міщани – за Магдебурзьким правом. Разом з тим існувало звичаєве право.

На зразок віче для вирішення загальнодержавних питань збиралась козацька рада, яка була 2-х різновидів: старшинська та чорна.

Національно-визвольна війна середини XVIIст. спричинила суттєві зміни в соціально-національній структурі населення України. Створювалось фактично нове українське суспільство. Місце польських панів і шляхти намагались зайняти козацька старшина, дрібна українська шляхта, православне духовенство. Соціальною опорою в державі стала козацька старшина, яка поступово перетворилася на окремий стан. Вона формувалася з різних верств населення, але головним її джерелом було козацтво. Саме з цього стану походила більшість полковників, сотників, осавулів.

Існувала в Гетьманській державі і українська шляхта.Привілейованим станом в суспільстві стало і православне духовенство, яке раніше жорстоко переслідувалось польською владою.

Селянство в ході війни з поляками позбулося панщини, платило лише податки, завоювало особисту свободу й право земельної власності. Гетьмансько-старшинська адміністрація визнала право селян вільно розпоряджатися землею.

Починаючи з 90-х рр. ХVІІст. під тиском особистих інтересів козацької старшини, шляхти й монастирів, селянський стан знову почав збільшуватись. Поверталися старі порядки, багато вільного населення ставало залежним, хоч не існувало юридичних документів, де б запроваджувалась кріпосна залежність селян. Чисельним станом було козацтво. Його права і вольності були узаконені ще в перші роки національно-визвольної війни. Права козаків передавались у спадок.

Спочатку доступ до війська Гетьманської держави був вільним для всіх, але згодом заможні козаки зажадали створити привілейований козацький клас на зразок шляхти в Польщі, взяти керівництво в Гетьманщині в свої руки. Б.Хмельницький, який належав до заможних козаків, стримував надмірні апетити старшини, цінував приплив до війська народних мас.

Починаючи з 90-х років ХVІІст., коли влада козацької старшини зміцніла, кількість козаків почала різко зменшуватись. Слід сказати, що у 1699р. польський уряд ліквідував як стан правобережне козацтво, а ліквідацію лівобережного здійснила Катерина ІІ в останній чверті ХVІІст.

Чисельним було і міщанство. Міщани звільнялись з-під влади магнатів і шляхти, послабився податковий тиск на них, підтверджувалися колишні права і привілеї міщан. Це був важливий мотив переходу селянства до стану міщан.

Долаючи натиск козацької старшини, міщани зберегли за собою політичні права, економічні привілеї і своє самоуправління, однак їм довелось брати участь в утриманні гетьманської та міської адміністрації, сплачувати торгівельне мито тощо. В залежності від майнового становища міщани поділялись на 3 соціальні групи: міська верхівка (багаті купці й власники майстерень), середні кола (дрібні ремісники і торгівці), міські низи (незаможні ремісники і торгівці). Між ними не існувало бар’єрів, кожен міг переходити з однієї в іншу групи.