Лекц_релігія

5-6 червня 1990 року пройшов перший собор УАПЦ в Києві, де затверджено Статут УАПЦ й обрано її главу — Патріарха Мстислава (1898—1993). Нині керівником, предстоятелем Української автокефальної православної церкви УАПЦ є Митрополит Київський і всієї України Мефодій (Кудряков Валерій Андрійович).

Нині (станом на 2013 рік) УАПЦ налічувала 1205 громад віруючих, 11 монастирів, 731 священнослужителя, 7 навчальних закладів, 307 недільних школи, 6 періодичних видань.

УАПЦ нині належить, наприклад, така сакральна пам’ятка, як Андріївська церква — барокова церква Св. Андрія у Києві, збудована в 1744–1767 роках (за іншими даними 1749–1754) за проектом архітектора Бартоломео Растреллі.

Наступною православною церквою в сучасній Україні є Українська Православна Церква Київського Патріархату. Це православна Церква в Україні із резиденцією Патріарха в Києві. Створено УПЦ-КП в червні 1992 року внаслідок об'єднання двох церковних груп, що обстоювали незалежність від Російської православної церкви: частини вірних та єпископату УПЦ-МП на чолі із Митрополитом Київським і всієї України Філаретом (Денисенком) та Української Автокефальної Православної Церкви.

Станом на 2013 рік Українська Православна Церква Київського Патріархату налічувала 4536 релігійних громад, 59 монастирів, 3141 священнослужителів, 16 навчальних закладів, 1324 недільних школи, 36 періодичних видань.

УПЦ КП належить, наприклад, Михайлівський Золотоверхий монастир — споруджений у 1108–1113 роках онуком Ярослава Мудрого київським князем Святополком Ізяславичем на базі Михайлівського Золотоверхого собору. Ця архітектурна споруда була зруйнована в 1922 році і відновлена в 1998 році. В Соборі нині представлені стародавні фрески, що після руйнування були вивезені до Ермітажу.

Діє на території сучасної України ще низка православних церков - Руська Православна Старообрядницька Церква (Білокриницька згода) (55 релігійних громад), Руська Православна Старообрядницька Церква (безпопівська згода) (11 релігійних громад), Російська Православної Церкви Закордоном (28 релігійних громад), Руська Істино-Православна Церква (29 релігійних громад), інші православні релігійні організації (102 релігійні громади).

Досить довгу історію має на наших теренах і Українська греко-католицька церква. Нагадаємо, що в 1054 році відбувся розкол християнства на православ’я та католицизм і ідея знов об’єднати церкви час від часу виникала. В силу низки причини в XVI ст. група українських священників (єпископи: львівський Гедеон Балабан, луцький Кирило Терлецький, володимирський Іпатій Потій, холмський Діонісій Зборуйський, пинський Леонтій Пельчинський.) виступила з ініціативою об’єднання церков. У 1595 р. справа унії була погоджена з папою Клементом VII. Офіційне проголошення унії відбулося в жовтні 1596 р. на церковному соборі в Бересті. З 8-ми єпархій Київської митрополії унію прийняли 6: Київська, Володи ми ро-Волинська, Турово-Пинська, Луцька, Холмська, Полоцька (Перемиська та Львівська прийняли її відповідно 1692 р. та 1700 р.). В результаті утворилась Українська греко-католицька церква. Згідно з умовами Берестейської унії, українська церква зберігала східний обряд, церковнослов’янську літургічну мову, право заміщення духовних посад, використання старого календаря, право нижчого духовенства одружуватись тощо. Одночасно визнавалася зверхність римського папи як першоієрарха всієї християнської церкви та були прийняті католицькі догми. Православне духівництво, шляхта та міщани урівнювались в правах з католиками. Уніатським митрополитом собор затвердив Михайла Рогозу. Православний собор засудив унію, яка фактично розколола українське суспільство на дві конфесії – православну і уніатську, значна частина української шляхти (серед них князь К. Острозький) виступили проти унії, не все духовенство погодилося визнати унію, проти унії виступило запорозьке козацтво. Впродовж XVIII - поч. XIX ст. уніатська церква еволюціонувала в традиційне віросповідання корінного населення Галичини і Закарпаття. За часів Австро-Угорської імперії розпорядженням імператриці Марії Терези від 1774 року уніатська церква дістала назву «Греко-католицька церква». Радянська доба в історії греко-католицької церкви пов’язана з утисками і переслідуваннями. Найбільше зростання греко-католицької церкви припадає на період, коли митрополитом був Андрій Шептицький (1901— 1944). Після його смерті почалися репресії, що нерідко закінчувалися засланням до Сибіру греко-католицького духовенства, в тому числі і новообраного митрополита Йосипа Сліпого. В 1946 році на Львівському соборі, скликаному за підтримки радянської влади, який прийняв рішення про скасування Брестської унії 1596 року, розрив з Римом і возз’єднання греко-католицької церкви з Російською православною церквою. Цим собором Українська греко-католицька церква була ліквідована і фактично до 1989 року в межах Радянського Союзу вона могла діяти лише нелегально. 30 листопада 1989 року Рада в справах релігії при Раді Міністрів УРСР зробила заяву про реєстрацію релігійних громад греко-католиків. З квітня по липень 1991 року УГКЦ була зареєстрована як юридична особа. Головою церкви став кардинал Мирослав Любачівський, потім Любомир Гузар. З 27 березня 2011 року церкву очолює Верховний архієпископ Києво-Галицький Святослав (Шевчук). В 2013 році УГКЦ нараховувала в своєму складі 3734 громад віруючих, 117 монастирів, 16 навчальних закладів, 1276 недільних шкіл, 27 періодичних видань.

Сакральними архітектурними пам’ятками греко-католицької церкви є, наприклад, Церква Святого Пантелеймона (XII ст., с. Шевченкове Галицький р-н), побудована ще в кінці XII ст. в стилі давньоруської та романської архітектури, за замовленням князя Романа Мстиславовича, яка відразу після реставрації 1998 року була переосвячена у греко-католицький храм та нині має статус пам'ятки архітектури національного значення;

Давню історію на українських землях має також католицизм. Вважається, що присутня церква західного зразка на українських землях з Х століття, від часів Київської Русі. В ХІІІ ст. тут вели активну місіонерську діяльність католицькі чернечі ордени. В період перебування українських земель в складі Речі Посполитої католицизм активно поширювався в Галичині, на Поділлі, Волині та використовувався поляками як інструмент полонізації населення. В радянську епоху католицька церква зазнала переслідувань, діяла в підпіллі. Після здобуття Україною незалежності в 1991 році католицька церква поновила свою офіційну діяльність. Керівним виконавчим органом Римо-католицької церкви в Україні є Львівська митрополія, безпосередньо підпорядкована Ватикану. В 2013 році Римо-Католицька церва в Україні нараховувала 919 церковних громад, 105 монастирів, 608 священників, 9 навчальних закладів, 521 недільну школу, 13 періодичних видань.

Відомими архітектурними пам’ятками католицизму в Україні є католицький монастир XVII століття Кармелітів Босиху місті Бердичів, Кафедральний собор Святого Воскресіння (єзуїтський костел) (побудований в 1729 р. ченцями ордену єзуїтів в Івано-Франківську, у стилі австро-баварської барокової школи та переданий у 1849 році Українській Греко-Католицької Церкві), Костел кармелітів (XVIII ст., село Більшівці) тощо.

Християнство за весь період свого перебування на українських землях зробило значний внесок у розвиток матеріальної і духовної культури українського народу, воно об’єднало під своєю егідою майже всі галузі культури. Саме храми та монастирі – Софія Київська, Спас Чернігівський, Печерський і Видубецький монастирі та інші були одночасно й осередками освіти, бібліотеками, центрами творення мистецьких цінностей.

Ще одним вагомим релігійним напрямком, представленим в Україні є протестантизм. Виділяють декілька хвиль проникнення протестантизму в Україну: "перша хвиля", починається вже через кілька десятиліть після свого виникнення в країнах Західної Європи через територію Польського королівства шляхом місіонерської пропаганди, поширення літератури тощо, однак не здобув підтримки широких народних мас. Першими організаційно оформленими протестантськими течіями в Україні стали лютеранство і , особливо, кальвінізм. Вони з’явились у 30-40-х рр. XVI ст. Друга половина XVIІ — початок XVIII ст. — період найбільших втрат протестантизму в Україні. Нова, "друга хвиля" протестантизму, в Україні розпочалася з другої половини XVIII ст. Центр діяльності переходить з правого берега Дніпра на лівий. Протестантизм втрачає свій переважно "західноукраїнський" характер і стає фактором релігійної історії всієї України. "Третя хвиля" протестантизму на території України наприкінці XIX — першій третині XX ст. пов’язана з поширенням нових протестантських течій — баптизму, адвентизму, згодом - п’ятидесятництва, а також поновленням діяльності лютеранських і кальвіністських об’єднань на західноукраїнських землях. Від початку свого існування ці течії зазнавали переслідувань. ² Церкви протестантського напрямку в Україні досить широко представлені громадами християн-баптистів - 2554; християн віри євангельської (п’ятидесятників) –1533; адвентистів сьомого дня – 1025; Свідками Єгови – 642 та багатьма іншими. Всі протестантські церкви мають управлінські структури, в тому числі й республіканські духовні центри. Цими організаціями ведеться релігійно-просвітницька, морально-виховна, місіонерська, благодійницька робота, створюються навчальні заклади, проводиться видавнича діяльність (хоча велика кількість різної релігійної літератури завозиться із-за кордону) тощо.

3. Україна є поліетнічною країною, в межах якої проживають представники більше 140 різноманітних етнічних груп. По-різному складалася у цих народів історична доля, можливість сповідували власну релігію, дотримуватися власних національних обрядів.

Наприклад дуже непроста доля випала єврейському народу, національною релігією якого є іудаїзм. Наприкінці VIII—середині IX ст. він був державною релігією Хазарського каганату, сусідньої з Київською Руссю держави, яка включала в себе території Північного Кавказу, Приазов’я, більшої частини Криму, Наддніпрянщини. Після розгрому каганату частина купців, що сповідувала іудаїзм осіла в Києві. На українські землі євреї прийшли також з країн Європи — Німеччини, Австрії, Чехії, Іспанії, Португалії внаслідок постійних переслідувань. Щодо євреїв протягом значного історичному періоду проводилася послідовна політика антисемітизму, яка підтримувалась у всіх прошарках російського суспільства масовими єврейськими погромами. Перші єврейські погроми згадуються ще в "Повість минулих літ" під 1113 р., трагічними для єврейського народу були і Хмельниччина, і Гайдамаччина, і роки громадянської війни початку ХХ століття, і безумовно Голокост у роки Другої світової війни.

У1804 р. в Російській імперії було прийняте Положення про облаштування іудеїв (на хрещених євреїв воно не поширювалося), що проіснувало з невеликими змінами до 1917 р. Відповідно до цього положення офіційно визнавалося іудейське віросповідання, права на самоврядування в рамках єврейської релігійної громади — кагалу, але тільки в кордонах т. зв. «межі осілості». В радянські часи іудаїзм піддавався переслідуванням, закривалися синагоги, релігійні школи, переслідувалися рабини.

Разом з тим Україна є батьківщиною релігійної течії іудаїзму, що має назву – хасидизм. Цей релігійний рух виник у першій половині ХVІІІ ст. серед євреїв Галиччини, Поділля, Волині і носить реформаторський характер. Його засновником виступив рабин Ізраїль бен Елізер, якого пізніше нарікли Бешт (Баал Шем Тов - чудотворець). В Умані, Бердичеві, Таращі, Междибожі є священні міста хасидизму. Умань, зокрема є місцем, куди зі всього світу з’їжджаються хасиди, для того, щоб відсвяткувати єврейський новий рік (Рош-а-Шана). Вони творять молитви на могилі похованого в Умані цадика Нахмана – засновника течії брацлавського хасидизму.

Головним рабином Києва і України, членом Всеукраїнської ради церков нині є Яков Дов Блайх.

Станом на 2013 рік в Україні діяло 84 релігійні громади Об'єднання юдейських релігійних організацій України, 11 громад Всеукраїнського конгресу юдейських релігійних організацій, 107 громад Об'єднання хасидів Хабад Любавич юдейських релігійних організацій України, 50 громад Релігійних організації прогресивного юдаїзму, 30 громад інших юдейських релігійних організацій.

З діяльністю єврейського вченого-богослова Анана Бен Давида (8 ст.) пов’язують також і виникнення такої національної релігії в Україні, як караїмізм (релігія караїмів – національної меншини, що проживає на території сучасної України, зо ). Караїми – у перекладі з івриту – «ті, що читають». Мається на увазі читання Тори. Місцем, де відбуваються релігійні збори послідовників караїмської релігії, де читають молитви, вивчають Тору, є кенаса, що в перекладі означає «будинок зборів», до 1911 року стосовно кенаса також використовувалася назва «караїмська синагога».

Релігійні організації караїмів нині нараховують 12 релігійних громад.

Караїми нині вельми шанують свої головні духовно-національні святині: фортецю Кирк-Йер (Чуфут-Кале) з її стародавніми храмами і прилеглим родовим кладовищем Балта-Тиймез та храм у Євпаторії.

Давню історію на землях сучасної України має і одна із світових релігій – іслам. Літописні джерела наводять легендарні відомості про так званий «вибір віри князем Володимиром Великим», де як можливий варіант в якості майбутньої офіційної релігії Київської Русі наводиться і іслам. Українсько-американський історик Омельян Пріцак навіть стверджував, що під час князювання у Новгороді (970-978) зацікавлений у поліпшенні стосунків з Волжською Булгарією Володимир прийняв іслам у його тюркській версії. Так що зійшовши на Київський престол, він уже був мусульманином.

Першими мусульманами на території України були представники народів, які кочували від Приазов’я до Дону. В ХІ ст. на службі у київського князя була кіннота печенігів, що сповідували іслам. Відомо також, що першу мечеть в Україні було зведено за наказом князя Костянтина Острозького (ХVІ ст.) для татар-мусульман, що перебували у нього на службі. Поява ісламу в Криму пов’язана з приходом до Криму монголо-татар і заснуванням там улусу – намісництва Золотої Орди. Крим, як один із форпостів мусульманської цивілізації відіграв помітну роль у поширенні ісламу на південноукраїнських землях.

Мусульманські громади в різний час існували в Хаджибеї (Одесі), Азанеї (Азов), Акермані (Білгород-Дністровський), Ачи-Калс (Очаків), Кам'янці-Подільському. В 20-30 роки ХХ ст.. під тиском радянської влади було закрито мечеті, школи, заарештовано релігійних діячів. В 1944 році з Криму було виселено кримських татар, що безумовно позначилося на конфесійному складі регіону. З проголошенням незалежності мусульманські громади отримали можливість функціонувати самостійно, спираючись на допомогу ДУМЕСу — організації мусульман, яка діяла на території Росії.

Однак вже в 1991 р. було утворено Кадіат (Духовне управління мусульман Криму) з наданням йому статусу мухтасибату, тобто самостійної в канонічному плані адміністративної одиниці, очолюваної імамом-мухтасибом. Першим на посаду муфтія Криму обрано Сеїджаліль-ефенді. Кадіат мусульман Криму об'єднує переважно віруючих з числа кримських татар. Муфтієм мусульман Крима з 1999 року і дотепер є хаджи Еміралі Аблаєв. Головою Духовного управління мусульман України, Муфтієм України є шейх Ахмед Тамім.

Нині Духовне управління мусульман України (існує з 1993 р.) нараховує 353 релігійні громади, Духовне управління мусульман Криму - 353 релігійні громади, Духовний центр мусульман України – 21 громаду, інші незалежні релігійні організації мусульман – 116 релігійних громад. В Україні діє Ісламський університет (м. Київ), виходять газети "Мінарет" та "Аль Баян", відкрито Ісламський культурний центр, Донецький центр ісламу тощо.

Сакральними архітектурними пам’ятками ісламської культури в України є, наприклад, мечеті Кримського півострова – Велика ханська, що входить до ансамблю ханського палацу в Бахчисараї, євпаторійська Джума-Джамі, зведена за проектом геніального турецького зодчого Ходжі Сінана, . найдавніша з вцілілих донині на півострові, збудована 1314 року мечеть Узбека в Старому Криму.

Діє на території України і Вірменська Апостольська Церква, що нині налічує 27 релігійних громад. Християнство у Вірменії має дуже давню історію, оскільки ще у 301—302 pp. Вірменія стала першою у світі країною, яка назвала християнство своєю державною релігією. Перші віруючі вірмени з'явилися на теренах нашої країни ще за часів Київської Русі, їхні поселення виникали у XI ст. у Львові та Луцьку. Друга хвиля переселення вірмен на територію сучасної України припадає на 1280 p., за закликом князя Льва І Даниловича; і третя на період 1358—1360 років, коли вірмени мігрували на землі України, рятуючись від нашестя турків-сельджуків. Найбільша вірменська колонія мешкала у Львові, де 1363 р. розпочалося будівництво Вірменського кафедрального собору Успіння Пресвятої Діви, що став головною святинею переселенців на українських землях. Історія Вірменської церкви в Україні також була дуже непростою: часи спокійного розвитку чергувались із неймовірно бурхливими і складними періодами — аж до небезпеки розчинення серед українців або поляків чи ліквідації австрійською або радянською владою. За часів незалежності єпархію національної Вірменської церкви відновлено. 28 листопада 1991 р. в Україні було офіційно відновлено і зареєстровано єпархію Вірменської Апостольської Церкви, громади якої зараз діють у Львові, Києві, Одесі, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, а також у деяких містах Криму. Українську єпархію ВАЦ, центр якої знаходиться у Львові, очолює архієпископ Григоріс Буніатян.

Старовинні Вірменські церкви в Україні є в таких містах, як Бережани, Білгород-Дністровський, Городенка, Євпаторія, Жванець, Івано-Франківськ, Ізмаїл, Кам'янець-Подільський, Луцьк, Львів, Феодосія, Чернівці, Ялта тощо.

Своєрідністю відрізняються також і ромські (циганські) релігійні вірування. В Україні за останніми даними проживає декілька етнічних груп циган: серви, келдераре, ловаре, кримці, сінті, унгріко, рома, словацькі цигани, расєйці, кишинівці, урсари. Кожна з цих груп дотримується релігійних обрядів того населення, серед якого вона живе. Але релігійний світогляд членів кожної групи — це зороастризм з елементами або католицизму, або православ’я чи ісламу (залежно від панівної на певній території релігії та історичних колізій). Для всіх груп циган, окрім кримців, характерним було використання талісманів, оберегів, що могли захистити їх від нещасть і хвороб. Одним з видів таких оберегів є ікона. Своєрідністю відзначалися також і ромські поховальні обряди. Дотримуючись своїх поглядів і ритуалів, цигани разом з тим приймають релігійні приписи й обряди, які побутують у місцевого населення. Вони відзначають Трійцю, Покрову, Різдво, Пасху. Деякі цигани-расєйці по п’ятницях постяться. На Великдень цигани святять паску, яйця. Пасок випікають стільки, щоб кожному члену сім’ї дісталося по одній. Циганські паски заввишки 30-40 см; для дітей випікають невеличкі пасочки. Їх прикрашають білою глазур’ю, поверх посипають кольоровими солодкими кришталиками. Щороку за традицією в ніч перед Різдвом Папа Римський читає молитви мовами народів світу. Серед них є й молитва та привітання циганською мовою.

Наведені релігійні вірування етнічних меншин України безумовно не є вичерпними, адже на українських землях знайшлося місце і німецькому лютеранству, і корейському та бурятському буддизму і ще багатьом іншим релігійним віруванням.

Отже, історичні обставини зумовили строкатий поліконфесійний склад України. На сьогодні більше 97% зареєстрованих релігійних громад в Україні є християнськими. Приблизно половина з них — православної традиції. Решту майже порівну поділяють католики та протестанти. До категорії “традиційних” (за неофіційною термінологією) Церков належать три основні суб’єкти православної юрисдикції, Українська Греко-Католицька та Римо-Католицька Церкви, вірменські громади, також в певній мірі, такими є і громади лютеран, реформатів-кальвіністів, баптистів, п’ятидесятників, адвентистів. Зареєстровані та діяли в різні часи низка представництв так званих нетрадиційних релігій, з-поміж яких нехристиянські течії (“Армія спасіння”, Церква Ісуса Христа Святих останніх днів (мормони), Християнські церкви харизматичного напряму (Церква Повного Євангелія, Церква Посольства благословенного Царства Божого для всіх народів, Церква Живого Бога, Українська Християнська євангельська Церква), Церква Христа, Новоапостольська церква, Церква Нового Єрусалиму (сведенборгці), Богородична церква тощо), орієнталістські (східні) релігії (представлені громадами і центрами Міжнародного Товариства Свідомості Крішни, Ошо Раджніша, Саї-Баби, Шрі-Чінмоя, Місії “Світло душі”, Міжнародного товариства “Всесвітня чиста релігія” (сахаджи), Трансцедентальна медитація), неоязичницькі організації (РУНВіра – Рідна Українська Національна віра, рідновіри, ладовіри, вогнепоклонники, шанувальники давньоруської богині Берегині тощо , синтетичні релігії (Велике Біле Братство, суд над керівництвом якого відбувся у1994-1996 роках, Церква об’єднання (або уніфікації), АУМ Сінрікьо, нині віднесена до переліку терористичних організацій тощо), езотеричні об’єднання, саєнтологічні рухи (Діанетика, Наука Розуму, Християнська наука тощо) тощо.

Відносини з релігійними громадами, особами, які належать до різних конфесій, у нашій країні регулюють Конституція України (ст. 35. Право на свободу світогляду і віросповідання) і Закон України "Про свободу совісті та релігійних організацій" від 23 квітня 1991 року, який підтверджує, що ніхто не може встановити обов'язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-який примус щодо визначення громадянином свого ставлення до релігії, участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігій. У Законі закріплюється рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви.

Література:

1. Академічне релігієзнавство. Підручник за ред. А. Колодного.- К., 2000

2. Данилкін Олексій Релігійні вірування циган // Людина і світ. — 1995. — №5. — С. 20-23.

3. Дудар Н., Филипович Л. Нові релігійні течії України.-К., 2000.

4. Історія православної Церкви в Україні. – К., 1996.

5. Історія релігії в Україні. В 10-ти т. – К., 1996 – 2004.

6. Історія релігії в Україні. Підручник за ред. А. Колодного і П.Яроцького. – К., 1999.

7. Кислюк К.В., Кучер О.М. Релігієзнавство: навчальний посібник для студентів вузів. – К.: Кондор, 2004. – 646 с.

8. Козлов М.М. Уявлення давніх слов’ян про потойбічний світ. // Український історичний журнал. – 2000. - № 3. - С. 61-73.

9. Козлов Михайло Миколайович.. Язичницькі уявлення східних слов'ян про потойбічний світ (IХ-ХIII ст.): Автореф. дис... канд. іст. наук: 09.00.11 / Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України. — К., 2002. — 18с.

10. Колодний А., Филипович Л. Українська релігійна духовність. – Л.,1996.

11. Костомаров М.Слов`янська міфологія. – К., 1994

12. Культура і побут населення України: Навч. посібник / В.І. Наулко, Л.Ф.Артюх, В.Ф.Горленко та ін. – К.: Либідь, 1993. – 288 с.

13. Липинський В. Релігія і Церква в історії України. – К., 1993.

14. Міфи України. За кн. Георгія Булашева „Український народ у своїх легендах, реліг. Поглядах та віруваннях”. – К.: Довіра, 2003. – 383 с.

15. Нові релігії України. – К., 2004.

16. Огієнко І. Українська церква: Нариси з історії Української православної церкви: У 2 т.: Т 1-2. – К.: Україна, 1993. – 284 с.

17. Павлов С. та ін. Географія релігій. – К., 1998.

18. Релігійні організації в Україні (станом на 1 січня 2013 р.) // http://risu.org.ua/ua/index/resourses/statistics/ukr2013/51768/

19. Релігія в духовному житті українського народу. – К., 1994.

20. Скрипник Г., Курочкін О. Народні вірування, демонологія, космогонія   // Українська минувшина: Ілюстрований етногрічний довідник / За редакцією А. Пономарьова. - Київ 1993.

21. Тэнасе А. Культура и религия. – М., Политиздат, 1975. – 127 с.

22. Християнство в контексті історії і культури України. – К., 1996.

1 Кислюк К.В., Кучер О.М. Релігієзнавство: навчальний посібник для студентів вузів. – К.: Кондор, 2004. – 646 с. – С.9

2 Там само. – С.418.

18