Важливим методом є метод системного аналізу коли всі феномени к-ри розглядаються у взаємодії її складових частин як основи, на якій формуються нові якості.

А взагалі при вивченні культури застосовують 2 основних напрями:

1) найпоширеніший – в історичній послідовності;

2) галузевий, жанровий шлях, розглядаючи окремо освіту, літературу, живопис, обрядовість від першопочатку і наших днів.

3.Кожний народ фіксує свою історію низкою писемних джерел. Слов’яни, зокрема українці, залишили їх чимало. Це літописні зводи “Влесова книга” і “Повість минули літ”, козацькі літописи, філософські, наукові, економічні, політичні твори, першодруки, пам’ятки літератури – від славетних “Слово про закон і благодать” Іларіона, “Слово о полку Ігоревім” – до книг, написаних сучасними майстрами поезії, прози, драматургії.

Наша країна багата на мистецькі пам’ятки: мозаїки і фрески Софії Київської, Спаса на Берестові, твори народних майстрів, художників сьогодення та ін.

Рівень розвитку суспільства визначається рівнем розвитку культури виробництва, що також входить у коло дослідження історії культури. Зокрема, вироблена нашим народом культура землеробства стала основою для цього виду діяльності в усій Європі.

2. Вплив давніх культур на формування української народності та культури.

1. КУЛЬТУРА НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ НА УКРАЇНІ Україна розташована на південно-східному пограниччі Європи, на порозі Азії, з обох боків важливого кордону між лісом, де ховалися від небезпеки, і відкритим степом. 95% території України – це рівнина. На розлогих стенах – знамениті, надзвичайно родючі чорноземи (займають ⅔ території краю). Україна багата на корисні копалини (зокрема вугілля та залізну руду). За природними ресурсами це найбагатша країна Європи. Три великі ріки – Дніпро, Південний Буг та Дністер – забезпечують Україну водою. Клімат помірний. Таке природне оточення справляло на наших предків величезний вплив. Розташована на основних шляхах між Європою та Азією, Україна часто ставала об’єктом благотворних впливів різних культур – античної, візантійської, але й жертвою нападів войовничих кочівників. Саме на території України розвинулися найбільш ранні землеробські цивілізації Європи, і землеробство завжди було символом українського способу жи¬ття. Причому, якщо на російській Півночі неродючі грунти, суворий клімат змушували російських селян об’єднувати ресурси для спільної обробки землі, то на Україні, завдяки її природним умовам більшого поширення набуло одноосібне господарство. Це зумовило появу суттєвих відмінностей у ментальності, культурі та суспільно-економічній організації двох народів (демократизм українського селянина, його байдужість до міста – порівнюючи з протилежними якостями росіянина). З давніх-давен аж до новітніх часів через свої природні багатства й незахищеність Україна зазнавала спустошливих нападів – більше, ніж будь-яка інша країна Європи. І це також відбилося на нашій культурній історії. Найперші сліди людських поселень на Україні сягають за 150 тис.р. Близько 40 тис. р. до Р.Хр., в середині останнього льодовикового періоду з’явився кроманьонець (сучасна людина). Ці люди жили з мисливства та збирання плодів, винайшли зброю, знаряддя з кременю, риболовні гачки, гарпуни, житла із шкур та кісток. Близько 10 тис. р. до Р.Х. відступив останній льодовик і сформувався сучасний ландшафт на Україні. У період неоліту (6-2 тис.р. до Р.Хр.) людство зазнало глибших змін, ніж за попередні 2-3 млн.р. – воно знайшло докорінно нові способи добування поживи – землеробство і скотарство. На Україні землеробство виникло у межиріччі Бугу та Дністра на рубежі V і IV тисячоліть. З’явилися перші поселення, виникали разом з тим примітивні форми суспільно-політичної організації. Це була так звана трипільська культура. Між 3500 та 2700 р. до Р.Хр. трипільці жиди вже великими селами по 600-700 чол., у довгих та вузьких спільних оселях, де кожна сім’я займала свою кімнату з глинобитною піччю. Родовід вели по лінії батька. Орнамент на череп’яному посуді (плавні візерунки жовтого, чорного й білого кольору) свідчить про магічні ритуали та віру в надприродні сили. Трипільці винайшли перший на Україні механічний пристрій – свердло для пророблювання отворів у камені та дереві, впровадили дерев’я¬ний плуг, застосовували мідь. На 2000 р. до Р.Хр. трипільська культура перестала існувати, ймовірно, асимільована войовничими степовими племенами. В нескінченних степах, що тягнуться від Маньчжурії аж до Угорщини, близько 3000 р. до Р.Хр. розвинулось скотарство, а близько 1000 р. до Р. Хр. кочовики почали насуватися із Сходу на захід, зокрема на територію України, великими хвилями, витісняючи одні одних у пошуках пасовиськ. Скотарі відзначалися неабиякою войовничістю і наявністю військової знаті. А коли між 1500-1000 р. до Р.Хр. вони навчились їздити верхи, ніяка сила вже не здатна була їх зупинити. Першими кочовими вершниками, що з’явились на Україні, були кіммерійці (1500 р.), і населяли вони межиріччя Дону й Дністра аж до VII ст. до Р. Хр. Від греків відомо, що кіммерійці споживали кобиляче молоко, їздили верхи, на Кавказі запозичили використання заліза. Відійшли вони до Малої Азії під натиском скіфів. Скіфи – представники іраномовних кочовиків. Геродот описав їх кілька типів: скіфи-орачі (на правому березі Дніпра) – можливо, предки слов’ян, царські скіфи – озброєні, дисциплі¬новані кочовики з войовничими інстинктами (пили кров першого вбитого ворога, робили з черепів чаші, знімали скальпи – але були віддані у дружбі). Скіфське суспільство – патріархальне, полігамне, із значною соціальною диференціацією (про що свідчать багаті поховання скіфських царів). Крім грабунку жили торгівлею із грецькими колоніями, здобуваючи збіжжя, віск, мед, хутра, рабів і отримуючи вина і предмети розкоші. Надзвичайно оригінальне декоративне мистецтво з мотивами тваринного світу. У 339 р. до Р.Х. македонці фактично знищили Скіфію. Через 100 р. скіфів асимілювали сармати – споріднений із ними іраномовний союз племен (II ст. до Р.Хр. – ІІ ст. по Р.Хр.). Сармати носили довгі просторі штани, шкіряні камізельки, взуття з м’якої шкіри та шапки, харчувалися м’ясом, молоком, сиром, жили у шатрах на возах. Велику роль в сарматському суспільстві відігравали жінки – «амазонки», жриці. Торгівля також відігравала велику роль. Привозили китайський шовк, кавказький кришталь, напівкоштовне каміння з Ірану та Індії. Наприкінці VII- на початку VI ст. греки заснували ряд колоній у Північному Причорномор’ї. Найбагатші міста – Ольвія, Херсонес, Феодосія, Пантікапей, по обидва боки Керченської протоки існувало Боспорське царство. Грекам важко було боронитись від кочовиків, і хоча на якийсь час римське панування забезпечило стабільність, все ж у 270 р. вони зазнають нищівного удару готів, а через 100 р. їх цілком знищують гунни. Отже, на початку І ст. по Р.Хр. на території України існували три окремих типи суспільства: 1) лісисті рівнини населяли землероби – без політичної організації, культурно відсталі, слабкі у воєнному відношенні (але чітко тримались землі); 2) у степах панували кочовики, що створили перші політичні об’єднання і контакти з великими центрами цивілізації; 3) на Чорноморському узбережжі розвинули міську цивілізацію греки. 2. КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ І ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА Слов’яни виникли з автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи. На початок VI ст. із спільної мови слов’ян сформувались три підгрупи – західна, південна та східна. На початок VII ст. відповідні групи племен стали розселятися у всі боки від свого первісного осадження (між Карпатами, Віслою і Прип’яттю). Східні слов’яни – предки українців зосередились в основному на середньому Подніпров’ї і ближчих притоках Дніпра (поляни, древляни, сіверяни, дуліби, уличі, тиверці). Інші пішли далі на північний схід. Східнослов’янські поселення налічували від 4 до 70 дерев’яних жител. Кожна група таких поселень мала свій град, обнесений частоколом, – для захисту, сходів і спільних культових обрядів, Централізованої влади спочатку не було, соціально-економічне розшарування було незначним, землею й худобою володіли спільно багато сімей. Відзначалися впертістю, витривалістю, непохитністю у бою. З VIII ст. почали торгувати з арабами й хозарами. В обмін на дорогоцінні метали, тонкі сукна, ювелірні вироби традиційно пропонували мед, віск, хутра і рабів. І за якихось 150 р. Наддніпрянщина стала серцевиною могутнього політичного об’єднання – Київської Русі, культурно розвиненим і економічно процвітаючим суспільством. Пояснюючи цей феномен, з XVIII ст. і дотепер сперечаються між собою т.зв. норманісти і антинорманісти (прибічники чужоземного, варязько-норманського впливу – і самостійного творення своєї держави тубільцями). Та всі згоджуються на тому, що варяги зіграли роль каталізатора політичного розвитку Русі, оскільки їхні ватаги складались із воїнів-купців, які прагнули об’єднати племена навколо торговельних центрів і шляхів (наприклад, Києва і Дніпра) і таким чином сприяли контактам наших предків з великими культурними країнами тогочасного світу. З іншого боку, східно¬слов’янські племена, в першу чергу поляни, і самі почали утворювати племінні союзи на чолі із князями. Отже, початком культурного розквіту Київської Русі – нашої прабатьківщини – була торгівля, органічно поєднана із збиранням данини, прокладанням торговельних шляхів на південь, утворенням чіткої політичної і воєнної організації розрізнених до того племен. Перші київські князі у Х ст. (Олег, Ігор, Святослав) намагалися утвердити свою владу у всіх східно¬слов’янських землях, воювали з болгарами і хозарами на Волзі, з Візантією на півдні, а княгиня Ольга упорядкувала політичне управління, дбала про зростання добробуту в країні і збільшення постійних державних прибутків. Торговельно-лолітичні інтереси, бажання увійти в щільні зносини з культурним світом зумовили і прийняття хрис¬тиянства на Русі 988 р. князем Володимиром. Загарбання земель і збір данини в цей період відступає на задній план перед конструктивними завданнями соціально-економічного розвою. Щоправда, орієнтацією на Візантійське православ’я була закладена основа майбутніх запеклих конфліктів між українцями та їхніми сусідами католицької віри. Величезну роль в економічній системі Київської Русі відігравала заморська торгівля – як з Константинополем (від договору Олега 911 р.) так і з Західною Європою. Причому цією торгівлею активно займалися і заможні купці, і бояри, і сам князь. Але більшість купців були дрібними крамарями, що обслуговували внутрішній ринок, Русь була країною міст, в яких зосереджувалася торгівля і ремісництво (13-15% населення мешкало у 240 містах і селищах; причому в Києві – 35-40 тис., в Чернігові, Переяславі, Володимирі-Волинському, Львові, Галичі – по 4-5 тис. в кожному). В Києві було представлено до 60 різних ремесел. Однак основу економіки Київської Русі все ж становило рільництво. У Х ст. на Україні користувалися залізним лемешем, була поширена дво- і трипільна система сівозміни. Культи¬вувалися пшениця, овес, жито, ячмінь, вигодовувалась худоба, розводились коні, свині, вівці, гуси, кури, голуби. Селяни, як правило, об’єднувалися в общини – на кревній основі, або пізніше сусідській. Отже, й поява численних ремесел у містах зумовлена відчутним прогресом у сільському господарстві, а не тільки заморською торгівлею. В історії Київської Русі маємо дві окремі релігійно-культурні епохи. До 988 р. у духовному житті панував релігійно-міфологічний світогляд – обожнення сил природи та поклоніння духам предків. Головними божествами вважалися Перун (бог грому й блискавки), Сварог і Даждьбог – боги повітря й сонця, дарителі земних благ, Род і Рожаниця – боги родючості. Об’єктами поклоніння були духи річок, лісів та предків, яким жертвувались тварини, а подекуди й люди. Східні слов’яни не зводили своїм божествам великих храмів, не мали складної духовної ієрархії. Та все ж і з приходом християнства під його личиною ще протягом століть зберігалося дотримання язичницьких звичаїв та обрядів (зокрема, святкування приходу весни). Із прийняттям християнства у Київській Русі 988 р. поширилася нова, витончена й складно організована релігія. У 1037 р. була заснована митрополича єпархія. Митрополит і багато єпископів були візантійцями, які перетворювали єпископства на осередки поширення візантійської культури. Особливу культурну роль відігравало «чорне» духовенство – ченці, які робили з монастирів осередки християнської освіти й науки. У ХІІІ ст. в Київській Русі існувало бл. 50 монастирів. Із них 17 – у Києві. Спорудження 1037 р. одного лише храму – Софії Київської – є свідченням все охоплюючого впливу церкви на мистецтво. Краса цього кам’яного храму, його апсиди, нефи, бані, мозаїки, фрески, ікони, мармурові й алебастрові колони – все це буквально осліплювало призвичаєних до скромних дерев’яних будівель киян. Високе мистецтво, звернене до людських емоцій, куди ефективніше посилювало віру, ніж богослов’я, що апелює до розуму. Тому церква сприяла розвиткові мистецтв і ремесел. Ікони поширювалися по приватних оселях, де ставали найціннішою в родині спадщиною. З часом майстри відходили від копіювання грецьких зразків і створювали власний стиль у різних жанрах мистецтва. Тітмар Мерзебурзький, що побуваю у Києві 1018 р., каже, що в ньому було 400 церков, 8 базарів, «незчисленна сила мешканців». Адам Бременський говорить про Київ у 1072 р. як про суперника Царгороду і «окрасу Греції». Ці діфірамби не перебільшені, якщо взяти до уваги чудову Св.Софію, Михайлівський і Кирилівський монастирі, Печерський храм і Спаса на Берестові та інші розкішні будівлі, коли поглянути на пам’ятки різьбярства, малярства, мініатюри, ювелірства, на славнозвісну київську емаль. Пам’ятки архітектури й мистецтва заховались не тільки в Києві. Це Спасо-Преображенський собор у Чернігові; споруди Канева, Овруча, Володимира, Білгородки та інших, міст. Знахідки пам’яток художнього мистецтва маємо на просторі цілої середньої Наддніпрянщини. Після 988 р. в ужиток увійшло письмо, базоване на абетці, створеній ченцями Кирилом і Мефодієм. У богослужебних та інших справах вживали церковнослов’янську мову, що спиралася на південнослов’янські діалекти. Література Київської Русі мала сильне церковне забарвлення, але поза тим вона давала по змозі відповідь на запитання з історії, географії, космографії, фізіології. Найважливіші пам’ятки: переклади книг Святого Письма, житія святих (Четьі-Мінеї і Патерики), твори отців церкви, енциклопедичні збірники («Ізборники» Святослава 1073 й 1076 рр.), збірки афоризмів («Пчела»), історичні хроніки (Палея, хроніки Івана Малали, Георгія Амартола та ін), природознавчі твори («Шестидневи» Василія Кесарійського, Іоана – екзарха болгарського та ін., «Космографія» Козьми Індикоплова, «Фізіологи»), романи («Олександрія», «Троянська війна», «Варлаам та Йоасаф» і ін.) візантійського, перського, арабського, індійського походження, література апокрифів. Пам’яток оригінального руського письменства заховалось 30 творів XI ст. і 65 творів з XII ст.: проповіді митрополита Іларіона, повчання, послання й полеміка Клима Смолятича й Кирила Туровського, Київський Початковий Літопис і Повість врем’яних літ. Чудовою пам’яткою лицарської поезії XII ст. є славнозвісне «Слово о полку Ігоревім» – оповідь про невдалий похід на кочовиків сіверських князів, перейнята пристрасним закликом до ворогуючих руських князів об’єднатися задля спільного блага. Культурні впливи заходу і Сходу модифікувалися на власнім, київськім грунті: оригінальний дух молодого народу на все накладав свою власну печать. Спостерігається боротьба християнства з язичницьким пантеїзмом, примат моральної проблематики над теолого-догматичною, інтерес до політики, історіософії. Головний сюжет літератури того періоду – світова і руська історія, головна тема – сенс людського життя. Скарбницею мудрості і творчого духу народу, що залишався в основному неписьменним (обізнаність із візантійсько-християнською культурою була привілеєм мирської та церковної еліти), слугували пісні, приказки, загадки, казки й особливий усний епос, або билини. В них розповідалося про подвиги народних богатирів у боротьбі із силами зовнішнього зла (Змій Горикич, Соловій-розбійник, Жидовин), в яких уособлювалися кочові орди хозарів, половців та ін. Християнські цінності в билинах перепліталися з язичницькими. Російські історики XIX ст. виводили історію Московської держави безпосередньо з історії Київської Русі, оскільки саме Москва зберегла династичний зв’язок з древнім Києвом. У 1906 р. проти традиційної схеми російської історії виступив М.Грушевський, який піддав сумніву правомірність розгляду історії як процесу творення держави. Для нього суб’єктом історії була певна етнічна спільність на своїй одвічній території. Починаючи з племені антів VI ст. до XX ст. велику частину України займали народності одного етнічного типу. Вони ніколи надовго не залишали своїх земель, навіть через наскоки монголо-татар. Тому українці є прямими нащадками полян – племені, яке відіграло провідну роль у розвитку Києва. Грушевський вважає, що приписувати київській добі центральне місце в російському минулому – значить стати на заваді пошуків справжнього коріння російської історії (суздальсько-фінського). Найбільше спадщину київської культури зберегла українська Галицько-Волинська держава, а пізніше – Велике князівство Литовське. Хоча Москва запози¬чила багато елементів суспільного устрою, законодавства і культури від Києва (подібно до того, як Галлія – сучасна Франція – від Риму), її коріння – географічні, політичні і етнічні умови Північного Сходу. Історики радянської доби у питанні про культурну спадщину Київської держави займають компромісну позицію, доводячи, буцімто київську культуру створив єдиний так званий «давньоруський народ», що згодом розпався на три народи – великоросіян, українців і білорусів внаслідок монголо-татарської навали і польсько-литовської експансії. Теорія етнічної та культурної одноманітності Київської Русі створює враження, що «давні русичи» – це немовби проекція у минуле однорідного «радянського народу», який запланований був на майбутнє. Ця теорія не підтверджується сучасними дослідженнями, а тільки зайвий раз свідчить про те, як тісно переплетені в історіографії Київської доби політичні, ідеологічні та наукові питання. Галицько-Волинська держава – друга велика держава на українській землі, яка зуміла об’єднати біля себе більшу частину української етнічної території. Ця держава зберегла Україну від передчасного опанування й асиміляції як з боку Польщі, так і Великоросії. Вона відкрила доступ в широкій мірі західно-європейським: впливам, нейтралізувавши однобічність впливів візантійських. На відміну від Новгородського республіканського правління і Московського абсолютизму на галицько-волинських землях утвердилась фактично олігархічна влада, себто влада аристократії, боярства – подібно до тої, що існувала в Середній Європі. Ні Роман, ні наступні князі, при всій своїй могутності, не могли зломити політичного значення та економічної сили боярства, основою якої було велике землеволодіння. З упадом Києва посередницька роль в торгівлі між Заходом і Сходом переходить до Галичини, у зв’язку з чим в Галичині і на Волині починається в XIII ст. зріст міст-городів. Галич, Львів, Луцьк, Холм стають важливими торговельними осередками й мають у себе значні колонії чужоземців, особливо ремісників і майстрів – німців (їх закликали після татарської різні). Вони порядкували по власних звичаях – так появляється на українських землях магдебурзьке право, себто самоврядування. Міста служили опорою князям у боротьбі з боярством. Особливо вславився будівничою діяльністю князь Данило. Він заложив міста Львів, Холм, закликав туди майстрів і реміс¬ників. Холмські церкви були пишно прикрашені. Справжнім меценатом в ділі будування й прикрашення храмів явився Воло¬димир Василькович (побудував міста Берестя, Кам’янець-Литовський, збагачував храми не тільки на Волині, але і в Чернігові). На основі тих руїн, що полишилися з часів Галицько-Волинської держави, бачимо, що мистецтво в ній було розвинено дуже високо. Спостерігаються впливи візантійського, романського й готичного стилів в архітектурі й орнаментації. Літопис зберіг нам ім’я одного з українських майстрів – Авдія, що працював над мистецькою оздобою церков у Холмі за Данила. Беручи близьку участь в політичних справах Середньої Європи, Галицько-Волинська держава втягувалася і в духові інтереси Західної Європи, підлягала її культурним впливам. Галицько-Волинський літопис майже не робить різниці між християнами грецького й римського обрядів, з пошаною ставиться до римського папи, але в той самий час твердо стоїть на позиціях православ’я. Українська національна свідомість виявляється в літопису дуже виразно. Автор з надзвичайною утіхою занотовує все, чим його рідна Русь могла заімпонувати чужинцям: чи багатством своїх міст, чи красою і величчю Данилового війська, чи славою своїх князів. Галицько-Волинські князі так само, як і Київські, стояли в династичних зв’язках з пануючими домами Європи. Помалу входить в ужиток і латинська мова як загально вживана в Європі мова дипломатичних зносин і урядового вжитку. З’являються княжі печатки з латинськими написами, а грамоти останніх галицько-волинських князів пишуться латиною.

3.Вплив національних меншин на українську культуру.

Різноманітність національних меншин в Україні також впливає на проблеми культурного відродження. За переписом 1989 року українцi складають 72,7% всього населення, i переважають скрiзь, окрiм Криму (тут їх 26,5%). При тому ж переписi 87,7% українцiв назвали своєю рiдною мовою українську (хоча в багатьох випадках це означало родинну традицiю, а не реальну мовну ситуацiю). Другою за чисельнiстю етнiчною групою є росiяни (22,1%), зосередженi переважно в мiстах, особливо Сходу й Пiвдня. Для 98,3% росiян рiдною мовою є росiйська.

Iншими значними етнiчними групами є євреї (0,9% у 1989 роцi, нинi це число зменшилося майже вполовину через iнтенсивну емiграцiю; в Українi мешкають переважно в великих мiстах, протягом останнiх рокiв вiдродили мережу шкiльництва, культурних товариств, преси); бiлоруси (0,9%, у смузi українсько-бiлоруського пограниччя); молдавани й румуни (0,9%, мешкають в Буковинi й на Одещинi); болгари (0,5%, зосередженi на Одещинi, 69,5% назвали рiдною мовою болгарську); поляки (0,4%, реальне число є, очевидно вищим; зосередженi переважно на Житомирщинi й у Львовi, створили розгалужену мережу культурницьких товариств, тiсно взаємодiють з Польщею та Ватиканом). Угорцi, що складають 0,3%, проживають компактною групою в Закарпаттi, практично не пiддалися асимiляцiї (понад 95% назвали рiдною мовою угорську), мають низку культурних iнституцiй.

Права нацiональних меншин в Українi, у тому числi культурнi, застережено нацiональним законодавством про нацiональнi меншини, що мiжнародними експертами визнано як одне з найдемократичнiших у свiтi. За представниками меншин визнано право вiльного розвитку їхнiх мов (викладання в державних школах здiснюється окрiм української також росiйською - по всiй Українi, в школах з росiйською мовою викладання навчається майже 50% всiх учнiв, що зумовлено мовною ситуацiєю, яка успадкованою вiд СРСР; а також польською, румунською, угорською, болгарською, кримсько-татарською та мовою iврит). Справами нацiональних меншин опiкується Мiнiстерство у справах нацiональностей, мiграцiй та культiв.

Соцiологiчнi дослiдження останнiх рокiв показали: соцiально-етнiчний склад населення України є складнiшим вiд того, про який говорять результати перепису. В цiлому населення України приблизно на 94% складається з трьох великих мовно-етнiчних груп: україномовних українцiв (близько 40%), росiйськомовних українцiв (33-34%) та росiйськомовних росiян (21 %). При цьому iснує зумовлена iсторичними причинами поляризацiя вказаних груп мiж пiвнiчним заходом та пiвденним сходом України.

Найнаочнiше цей розподiл виявився в результатах президентських виборiв 1994 року. За Леонiда Кравчука, який виступав пiд гаслом змiцнення нацiональної незалежностi та прiоритетного розвитку української культури, проголосували 12 областей Заходу й Центру України та мiсто Київ. В цих регiонах україномовнi громадяни складають 78%. Ще в двох центральних областях (Полтавська та Кiровоградська), голоси мiж Кравчуком та його опонентом Леонiдом Кучмою, який обстоював посилення iнтеграцiйних процесiв з Росiєю та надання офiцiйного статусу росiйськiй мовi, розподiлилися приблизно порiвну (за невеликої переваги останнього). Натомiсть Л.Кучма беззастережно перемiг в областях Сходу, Пiвдня та Криму, де україномовне населення складає лише 16 % (решта - росiйськомовнi українцi - 48%, росiяни - 30%, iншi меншини - 6%).

Цей розподiл знайшов вiдбиття i в конфесiйнiй ситуацiї в Українi. На Галичину, Волинь та Київщину припадає майже 90% з близько 2500 храмiв Української православної церкви Київського Патрiархату, що проводить богослужiння українською мовою, обстоює українську державнiсть та вiдродження нацiональної культури, а на виборах схилялася до пiдтримки кандидатури Л.Кравчука. Українська греко-католицька церква, що була забороненою в 1946-1987 роках, має тепер близько 3000 храмiв i явно домiнує в Галичинi. Натомiсть Українська православна церква (автономна частина Московського Патрiархату), що цiлком домiнувала в часи СРСР i проводить богослужiння росiйською мовою, обстоює "духовну" єднiсть iз Росiєю, беззастережно домiнує на пiвднi, сходi, в багатьох центральних областях (близько 5000 храмiв). На президентських виборах УПЦ- МП цiлком пiдтримувала Л.Кучму.

Значнi регiональнi розбiжностi - господарчi, етнiчно-культурнi, полiтичнi, - за тiєї обставини, що кошти, якi видiляються на культуру мiсцевими органами влади, в декiлька разiв перевищують фiнансування з бюджету Мiнкультури України, значно утруднюють здiйснення єдиної державної культурної полiтики.

Описанi мовно-культурнi регiональнi вiдмiнностi найбезпосереднiшим чином вiдбиваються й на функцiонуваннi державних закладiв культури - й на рiвнi суто зовнiшньому (театри Донбасу й Криму, що формально зберегли свiй україномовний статус, в кращому разi мають у робочому репертуарi двi-три україномовнi вистави), та i на глибшому (неважко побачити вiдмiннiсть поточного репертуару театру iм.Заньковецької у Львовi та iм. Артема в Донецьку: перший має виразний нацiонально-просвiтницький, а другий - комерцiйно-розважальний ухил). Сказане вище узгоджується й з виявленими в ходi соцiологiчних дослiджень орiєнтацiйними вiдмiнностями мiж мешканцями Сходу й Заходу: якщо для галичанина вiдродження нацiональної духовостi замикає трiйку прiоритетiв, то для донеччанина воно взагалi не потрапило до десятки.

Отже, як видно, існує чимало проблем культурного відродження України, однак це ні в якому разі не має стояти на перешкоді культурного розвитку українського народу та народів, які мешкають на території України.