2) Захист сімейних прав та інтересів

Захист сімейних прав має місце тоді, коли суб’єктивні сімейні права порушуються, не визнаються або оспорюються. Суб’єктами права на захист сімейних прав та інтересів є самі учасники сімейних відносин. Водночас, учасниками цих відносин можуть бути й такі особи, які визнані судом недієздатними або мають обмежений обсяг дієздатності.

Сімейне законодавство покладає обов’язок щодо захисту сімейних прав та інтересів таких осіб на інших громадян. Так, відповідно до ст. 154 СК, захист прав та інтересів дитини здійснюють її батьки. Якщо ж суб’єктивні права дитини порушують її законні представники, в т.ч. її батьки, то дитина може самостійно звернутися за захистом своїх прав до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, а по досягненні 14 років — до суду (ст. 18, ст. 152 СК).

На захист порушених прав учасників сімейних правовідносин у передбачених законом випадках можуть виступати органи опіки та піклування і прокурор. Наприклад, орган опіки та піклування і прокурор мають право звернутися до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним, якщо захисту потребують права та інтереси дитини, особи, яка визнана недієздатною, або особи, дієздатність якої обмежено (ст. 42 СК).

У межах юрисдикційної форми захисту сімейних прав існує адміністративний порядок (шляхом звернення із заявою до органу опіки та піклування) і судовий порядок.

Адміністративний порядок захисту сімейних прав означає вирішення сімейно-правових спорів органом опіки та піклування на підставі заяви учасника сімейних відносин. Наприклад, за заявою матері, батька дитини орган опіки та піклування визначає способи участі у вихованні дитини та спілкування з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї. Загальні засади участі цього органу в захисті сімейних прав визначені у ст. 19 СК. Звернення за захистом до органу опіки та піклування не позбавляє особу права на звернення до суду. Рішення органу опіки та піклування є обов’язковим до виконання, якщо протягом десяти днів від часу його винесення заінтересована особа не звернулася за захистом своїх прав до суду. Виняток з цього правила передбачений ч. 2 ст. 170 СК: у виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або здоров’я дитини, орган опіки та піклування або прокурор мають право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків. У цьому разі орган опіки та піклування зобов’язаний негайно повідомити прокурора та у семиденний строк після постановлення рішення звернутися з позовом про позбавлення батьків чи одного з них батьківських прав або про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення батьківських прав.

Важливою новелою сімейного законодавства України є ч. 1 ст. 18 СК, яка встановлює, що кожен учасник сімейних відносин, який досяг 14 років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу.

Засобом судового захисту сімейного права (інтересу) в більшості випадків є позов. Проте деякі суб’єктивні сімейні права захищаються в порядку окремого провадження, де засобом захисту є заява. Так, заява про встановлення факту батьківства померлого чоловіка, який за життя визнавав себе батьком дитини, проте не перебував у шлюбі з матір’ю дитини, може бути подана особами, зазначеними у ч. 3 ст. 128 СК, і буде розглядатися за правилами глави 6 розділу 4 ЦПК України.

Особливістю судового захисту сімейних прав є те, що багато категорій сімейно-правових спорів вирішуються за участю органів опіки та піклування. Відповідно до ч. 4 ст. 19 СК, участь цього органу є обов’язковою при розгляді судом усіх справ, пов’язаних із вихованням дитини, спорів щодо визначення місця проживання дитини, справ про позбавлення батьківських прав і поновлення у батьківських правах.

Способи захисту сімейних прав та інтересів визначено у ч. 2 ст. 18 СК:

1. встановлення правовідношення;

2. примусове виконання добровільно не виконаного обов’язку;

3. припинення правовідношення, а також його анулювання;

4. припинення дій, які порушують сімейні права;

5. відновлення правовідношення, яке існувало до порушення права;

6. відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якщо це передбачено СК або договором;

7. зміна правовідношення;

8. визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.

До   вимог,   які   випливають   із   сімейних   правовідносин,   позовна   давність застосовується лише у випадках, встановлених законом. СК передбачає 4 випадки застосування інституту позовної давності:

1. до вимоги про поділ спільного майна подружжя, заявленої після розірвання шлюбу, — 3 роки з дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення свого права власності (ч. 2 ст. 72 СК);

2. до вимоги про визнання батьківства — 1 рік від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство (ч. 2 ст. 129 СК);

3. до вимоги матері про внесення змін до актового запису про народження дитини — 1 рік від дня реєстрації народження дитини (ч. 3 ст. 138 СК);

4. до вимоги про визнання материнства — 1 рік від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися, що є матір’ю дитини (ч. 3 ст. 139 СК).

У всіх цих випадках позовна давність застосовується судом згідно з правилами ЦК України.

4))

З фактором часу пов’язані виникнення, розвиток і припинен­ня суб’єктивних прав та юридичних обов’язків учасників сімей­них відносин, необхідність здійснення передбачених законом чи договором дій, можливість захисту порушених прав тощо. Однак юридичне значення має не сплив часу, а настання певного момен­ту в часі чи закінчення певного строку. Сімейні відносини можуть існувати протягом невизначеного строку (зокрема, шлюб) чи ви­значеного строку (наприклад, аліментування, виховання дітей тощо). Як правило, сімейні відносини є тривалими і не мають чітких часових меж. Однак для чіткості правового регулювання і визначеності у правах та обов’язках суб’єктів законодавство вста­новлює певні строки.

Строк у сімейному праві — це певний період чи момент часу, з яким пов’язані юридичні наслідки1. Ці строки можна класифіку­вати на види за такими критеріями: