2. Міжнародно-правове регулювання положення іноземців
Іноземцем визнається особа, яка проживає на території даної держави, не є її громадянином, але має достатньо доказів належності до громадянства іншої держави. Є й інші визначення цього поняття, призначені в деяких випадках для "внутрішнього", а в інших — для міжнародно-правового використання. До "достатніх доказів" належності до громадянства іншої держави належить паспорт (закордонний паспорт) або інше законне посвідчення особи, що не втратило придатності. За відсутності документів людина може бути визнана особою без громадянства, загальновизнано, що до іноземців прирівнюються особи без громадянства.
Поняття "іноземний громадянин" й "іноземець" мають відмінності. Перше означає, що у даної особи є батьківщина, громадянином якої батьківщина (держава) визнає її (особу) своїм громадянином. Іноземець — це не тільки іноземний громадянин, але й особа без громадянства. Допущення іноземців на свою територію, так само як і визначення обсягу їхньої дієздатності (режим), належить до виключної компетенції держави. Однак сучасне міжнародне право надто негативно ставиться до будь-яких форм дискримінації іноземців, і держави негайно вживають відповідних заходів до тих, хто обмежує права їхніх громадян.
Тому слід ураховувати, що режим іноземців визначається не тільки внутрішнім законодавством, а й нормами міжнародного права, у тому числі й двосторонніми договорами держав, у яких сторони встановлюють стан своїх громадян в іншій державі.
Правовий стан іноземців подвійний. З одного боку, вони є громадянами своєї держави і залишаються під її юрисдикцією. З іншого — вони мають підкорятися законам країни перебування, у тому числі підпадають під юрисдикцію приймаючої держави. Але це не позбавляє іноземця права на дипломатичний захист своєї країни. Тут нерідко виникають колізії, наприклад, у зіткненні місцевого закону про націоналізацію власності й захист власності іноземця, коли такий захист може бути розцінений як втручання у внутрішні справи і порушення суверенітету країни.
Мінімальний міжнародний стандарт визначався як сукупність певних прав, які повинен мати іноземець у даній державі. Практика визначання цієї сукупності виявилася достатньо складною через те, що нерідко виникали невідповідності між питанням про зміст стандарту і метод його реалізації, наприклад, погано працююче правосуддя зводило нанівець наданий іноземцю обсяг судового захисту. Недоліком також виявлялася відсутність єдиного стандарту, тому держави не могли виходити з принципів взаємності: уявлення про належне в одній країні не збігалися з таким уявленням в іншій. Спроби уточнення стандарту шляхом введення додаткових визначень ("розумна турбота" або "належна дбайливість" про іноземця, потім "основні права людини") хоча й допомогли зрушити з місця вирішення проблеми, але залишились недостатніми і вимагали якісно іншого вирішення.
Найбільш поширеними сьогодні є режим найбільшого сприяння й національний режим, причому режим найбільшого сприяння дедалі більше витісняється національним. Режим найбільшого сприяння — це режим, при якому громадянам даної держави в країні перебування надаються ті самі права, якими користуються на її території громадяни країни, з якою країна перебування підтримує найбільш дружні відносини. Ці права служать свого роду еталоном, за яким вирівнюється режим інших іноземців.
Щодо національного режиму, то його можна визначити як зрівнювання іноземців з правовим статусом власних громадян, за деякими, природно, винятками. Звичайно, іноземцям не надано прав обирати і бути обраними в органи державної влади (хоча в інші представницькі органи, наприклад, у склад місцевого профспілкового органу обрання можливе), служити в збройних силах, вони можуть бути позбавлені права придбання деяких об'єктів права власності (наприклад, землі) і мати ряд інших обмежень. У всіх інших випадках іноземців прирівняно до власних громадян. В Україні щодо іноземців діє національний режим. Правові підстави перебування іноземців в Україні визначаються Конституцією України та іншими нормативними актами України. Вони зводяться до рівності перед законом, єдності прав, свобод і обов'язків. Так, у ст. 26 Конституції встановлено, що іноземці й особи без громадянства, які перебувають в Україні на законній підставі, користуються тими самими правами і свободами й виконують ті самі обов'язки, що і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами або міжнародними договорами України.
Разом з тим треба враховувати, що статус іноземців певною мірою залежить від часу їхнього перебування в Україні (це, проте, стосується й інших держав). Такими, що постійно проживають в Україні, вважаються іноземці, які отримали на те дозвіл і посвідку на проживання, видану компетентними органами. Іноземці, які перебувають в Україні на інших підставах, вважаються такими, що тимчасово перебувають на території України і зобов'язані виїхати у встановлений для них термін (навчання, культурний обмін, туризм тощо). Крім того, іноземці підрозділяються на осіб, підлеглих юрисдикції країни перебування, обмежено підлеглих (консульський персонал, екіпажі військових суден та ін.) і звільнених від юрисдикції країни перебування (дипломатичні представники та інші особи, які користуються дипломатичним імунітетом).
Надання притулку — традиційний інститут міжнародного права. Він однаково регламентований нормами міжнародного права й нормами внутрішньодержавного права, звичайно на конституційному рівні. В Україні це право закріплене в ч. 2 ст. 26 Конституції.
До міжнародно-правових актів належить насамперед Загальна декларація прав людини від 10 січня 1948 p., п. 1 ст. 14 якої говорить: "Кожна людина має право шукати притулку від переслідування в інших країнах і користуватися цим притулком". Аналогічні приписи є і в інших актах, у тому числі в Декларації ООН "Про територіальний притулок" від 14 грудня 1967 p., а також у Декларації про територіальний притулок, яку прийнято Радою Європи у 1977 р. Як зазначається в останньому документі, право притулку надається будь-якій особі, яка має цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за ознакою раси, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Надання притулку є мирним і гуманним актом і не вважається недружнім актом щодо будь-якої держави.
Відповідно до Резолюції Інституту міжнародного права, прийнятої на 44-й сесії 5—12 вересня 1950 p., термін "притулок" означає піклування, яке держава надає на всій території або в іншому місці, що підвідомче яким-небудь органам цієї держави, особі, котра шукає такого піклування. Іноді право притулку називають правом політичного притулку, що не зовсім точно. З наведеної Декларації випливає, що притулок надається не тільки з політичних мотивів, але й з будь-яких інших гуманних причин: расових, релігійних тощо. Разом з тим назва "політичний притулок" зустрічається в міжнародних актах.
Право притулку реалізується шляхом надання права в'їзду на територію даної держави і законного там перебування. Особа, яка отримала притулок, за своїм статусом прирівнюється до іноземця, але відмінність від іноземця полягає у тому, що її час перебування не обмежений і, головне, той, хто отримав притулок, не може бути висланий із країни і не може бути виданий іноземній державі. Не видавати — головний і, мабуть, єдиний обов'язок держави, яка прийняла, щодо такої особи.
Очевидно, що притулок надається лише тим, хто не скоїв звичайних чи міжнародних злочинів. У ряді випадків перелік причин і умов, за яких може бути наданий притулок, обмежується. Так, в Конституції РФ указано, що притулок надається іноземцям, котрі переслідуються за свою діяльність на користь свободи і позбавлені в своїй країні основних прав і свобод. У згаданій ст. 14 Загальної декларації установлено, що право притулку не може бути використане у разі переслідування за скоєння неполітичних злочинів чи дій, що суперечать цілям і принципам ООН.
Конституція України яких-небудь обмежувальних умов для надання притулку не передбачає, хоча очевидно, що притулок не може бути надано кримінальним злочинцям, так саме як і особам, котрі переслідуються за фашистську й іншу діяльність подібного роду або людиноненависницьку пропаганду. Разом із тим, згідно зі ст. 3 Закону України "Про біженців" статус біженця не надається особі, яка до прибуття в Україну перебувала в державі, де могла в установленому порядку отримати притулок чи оформити статус біженця.
Розрізняють територіальний і дипломатичний притулок. Перший передбачає надання притулку на території країни, другий — на території дипломатичного представництва даної держави. Дипломатичний притулок має поширення в країнах Латинської Америки, хоча яких-небудь конвенційних норм міжнародного права щодо цього не існує. Посередньо право дипломатичного притулку визнавалося ст. 1 Конвенції про право політичного притулку, де говорилося: "Державам не дозволяється надавати притулку в посольствах, на військових кораблях, у військових таборах і на військових повітряних суднах особам, які звинувачуються в загальнокримінальних злочинах, переслідуються належним чином, або засудженим звичайними судами, а також дезертирам із сухопутних або військово-морських збройних сил". З цього випливало, що особам, які не скоїли перелічені діяння, дипломатичний притулок може бути надано.
Видача злочинців (екстрадиція) існує лише на основі внутрішнього законодавства та угод між державами, за винятком військових злочинців, котрі видаються й на основі принципів звичайного права. Слід відокремлювати відмову в притулку від видачі злочинця.
Згідно з угодами держави зобов'язуються видавати злочинців, які перебувають на їхній території, для притягнення до кримінальної відповідальності або для відбуття покарання. У видачі відмовляють, коли є підстава припускати, що вимога про екстрадицію має на меті покарати особу за політичні, расові, релігійні чи національні переконання. Держави, як правило, не видають своїх громадян.
В останні роки на підставі багатосторонніх конвенцій держави зобов'язались видавати осіб, які скоїли злочини міжнародного характеру (тероризм, захоплення заручників тощо).
На підставі ст. 25 Конституції України громадянин України не може бути виданий іншій державі.