2. Філософія марксизму як єдність матеріалістичного

розуміння історії і матеріалістичної діалектики.

Від попередніх вчень філософія марксизму відрізняється насамперед предметом дослідження. Вона зосереджує увагу на тому, що є спільним для природної і соціальної дійсності, людського мислення, процесу пізнання, що об'єднує ці сфери, досліджує найзагальніші закономірності їхнього розвитку. Марксизм відмовляється від багатовікової традиції, яка визнавала філософію наукою наук, всезагальною теорією, знанням про все. Філософія марксизму чітко визначає своє ставлення до конкретних наук. Вона використовує знання цих наук, але кардинально відрізняється від них як предметом, так і методом пізнання. Це добре показано Ф.Енгельсом у праці "Діалектика природи"

Виникнення і розвиток марксистської філософії, без сумніву, є якісним стрибком в історико-філософському процесі. Багато складних проблем буття людини, суспільства, природи, розвитку науки, методології пізнання і практики набули в ній принципово нової інтерпретації. В рамках самого марксизму поява цього вчення розглядається як революційний переворот у філософії. Але нерозумною є як абсолютизація даної філософської теорії, що мала місце в СРСР та 110 інших країнах соціалістичного табору, так і її огульна, поверхова і неконструктивна критика. До марксистської філософії потрібно підходити, як і до інших філософських вчень, виважено і неупереджено. В ході подальшого суспільного розвитку одні її ідеї збереглися і розвивалися, інші піддані критиці та запереченню. Нові соціальні умови потребують нових підходів, нового філософського осмислення.

Мабуть, лише історія зможе дати цій філософії неупереджену оцінку. Серед послідовників вчення К. Маркса і Ф.Енгельса особливе місце належить В.І.Леніну (1870—1924 pp.). Філософські ідеї марксизму дістали в ленінських працях подальший розвиток. Розглядати і оцінювати його необхідно, беручи до уваги щонайменше дві групи чинників. Перша група пов'язана з соціально-економічним розвитком капіталізму, у тому числі в Росії наприкінці XIX — початку XX ст., і духовно-політичними процесами, що мали місце на той час в суспільстві. Друга — має свої корені в науці. Кінець XIX — початок XX ст. — це час наукових відкриттів у фізиці, що не вписувались у традиційну наукову картину світу, суперечили принципам класичної механіки, на засадах якої ця картина базувалась, і потребували нового філософського бачення. Йдеться насамперед про відкриття радіоактивності і електрона. Якщо завдяки відкриттю радіоактивності була відкинута ідея про неперетворюваність і незмінність хімічних елементів, то відкриття електрона показало, що атоми мають складну структуру і не є, як це вважалося, починаючи з античності, неподільними і кінечними частками, з яких складається матеріальний світ. Такі відкриття не могли залишитись поза увагою філософів. Ленін намагається максимально використати філософію марксизму для створення теорії боротьби робітничого класу. Так, діалектика цікавить його у двох аспектах: як філософський метод, що адекватно відповідає матеріалістичній філософії, і як метод, що може і повинен використовуватися в політичній діяльності, практиці боротьби з царизмом, при здійсненні соціалістичної революції і вирішенні завдань соціалістичного будівництва. Роздуми з приводу діалектики у найбільш сконцентрованому вигляді знайшли втілення у праці В.І.Леніна "Філософські зошити". Змістом діалектики для В.І.Леніна є розвиток, який виявляє себе через взаємозв'язки, взаємодію, взаємопереходи явищ і процесів дійсності. Згідно з його вченням, діалектика виявляється удвох формах: об'єктивній і суб'єктивній. Під об'єктивною діалектикою розуміється розвиток дійсності, навколишнього світу в тому вигляді, як він відбувається сам по собі, незалежно від впливу людей, тобто об'єктивно. Суб'єктивна діалектика — це відображення, відтворення реального процесу розвитку (об'єктивної діалектики) в свідомості людей, це, по суті, знання про цей розвиток. Фіксуються вони і функціонують у людському мисленні у вигляді системи принципів, законів і категорій. Розвиток виступає предметом суб'єктивної діалектики. Ленін називає діалектику теорією розвитку, найповнішим і всестороннім знанням про нього. Чільне місце у ленінській філософській спадщині посідають питання теорії пізнання. В своїй основній філософській праці "Матеріалізм і емпіріокритицизм" (1908 p.) він робить ряд принципових висновків гносеологічного характеру. Обґрунтовує ідею, що в основі матерії лежить така властивість як відображення. Відображення — це атрибут матерії, одна з її найзагальніших і суттєвих характеристик. Залежно від рівня організації, розвитку матеріальних систем змінюється і його специфіка. У найзагальнішому випадку можна розрізняти відображення на рівні неживої, живої природи і на рівні свідомості, суспільства. Пізнання світу, за В.І.Леніним, — це теж процес відображення, відтворення властивостей об'єкта пізнання у свідомості людини.

Тому відображення — висхідний, фундаментальний принцип теорії пізнання, її стержень, ядро.

З іншого боку, В.І.Ленін трактує пізнання як складний, суперечливий процес, що функціонує за законами діалектики. Діалектичними є і процес пізнання, і його результат — знання, яке з певною мірою істинності чи хибності відображає реальну дійсність. Ленін формулює принцип єдності діалектики, теорії пізнання та логіки і проводить думку, що діалектика є водночас теорією пізнання і логікою. На багатому природознавчому матеріалі В.І.Ленін показує внутрішній взаємозв'язок філософії і конкретних наук, їх взаємозацікавленість та взаємопотребу.