3. Зміст і форма в мистецтві

Зміст і форма органічно пов’язані між собою, вони взаємодоповнюють, доповнюючи одне одного.

Змістом мистецтва є творчо відображена художником дійсність.

Існують два чинники, завдяки яким передається зміст твору:

1. Художник побачив і пізнав дійсність з позицій свого світогляду і життєвого досвіду.

2. Художник відобразив дійсність завдяки жанровим та видовим особливостям мистецтва, в якому він працює.

Наприклад, змістом картини “Ранок стрілецької страти” В.Сурикова буде не просто трагічна подія, що розігралась у Москві в один з днів на рубежі 17-18 ст., а ця подія, осмислена художником у світлі його демократичних переконань та ідеалів, показана на полотні в межах, що доступні реалістичному історичному живопису кінця 19 ст.

Саме визначення змісту в закритому вигляді несе в собі і поняття форми (“жанрові й видові особливості мистецтва”). Це природно. Зміст і форма – співвідносні категорії, що практично не можуть існувати одне без одного. Разом з тим, треба зауважити і своєрідність останньої.

Форма є внутрішня організація змісту, засіб об’єднання різних елементів художньої мови, що є характерними для даного виду і жанру мистецтва. Співвідношення змісту і форми спробуємо пояснити на такому прикладі.

Що таке колір в живописі? Найважливіший, якщо не головний елемент художньої форми і технічний засіб вираження. Не можна бути живописцем, не знаючи глибоко здібності і якості фарб, можливості їхніх стосунків одна з іншою, засоби їх накладення на полотно, закріплення на поверхні полотна тощо.

Але в той же час колір є засобом розкриття думки і почуття художника, тобто елемент змісту, при чому елемент досить суттєвий.

Справжній художник – романтик чи реаліст, імпресіоніст чи представник класики – мислить кольоровими плямами.

Ось яскрава авто-характеристика особливостей кольорового мислення художника. Вона належить видатному грузинському майстру-самородку Ніко Пиросманашвілі: “Я понимаю хорошо: богатые – бедные, белое – черное. Все в жизни имеет две стороны: добро и зло. Вот белая корова – это символ нежности, спокойствия, любви, она дает молоко, мясо, шкуру. Белый цвет – это цвет любви… Черный бык – он дерется, орет, это – война. Орел огромный, беспощадный, он терзает маленького зайчика. Орел – это царский орел, а зайчик… это мы с вами. Когда я пишу погибших ортачальских красавиц, я их помещаю на черном фоне черной жизни, но у них есть любовь к жизни – это цветы, помещенные вокруг их фигур, и птички у плеча. Я пишу их в белых простынях, я их жалею, белым цветом я прощаю их грех”…

Який складний смисловий ряд стоїть у художника (самоука, людини без освіти) за одним лише білим кольором! При чому і це для нас найголовніше – смисловий ряд у нього ніби занурений у кольорові асоціації й уявлення.

Отже форма – це зовнішня оболонка художнього витвору, вибір митцем зображально-виражальних засобів і технічних прийомів. Форма зумовлює композицію, структуру, темпо-ритмічну побудову художнього твору, які допомагають митцеві розкрити його основний зміст.

Зміст художнього твору є яскравим свідченням існування діалектики об’єктивного й суб’єктивного, адже, відображаючи певні процеси та явища, митець обов’язково висловлює своє ставлення до них у контексті свого світосприйняття.

Структура художнього твору є синтезом таких важливих компонентів, як тема, ідея та емоційно-естетична оцінка зображуваних явищ. Головними компонентами змісту є тема та ідея твору.

Тема (від грец. thema - те, що покладено в основу) є головним об’єктом зображення у художньому творі.

Тема – це той життєвий матеріал, який відображається автором в його творі.

До прикладу візьмемо картину Петра Корина “Олександр Невський”. Тут зображено руського князя під час війни зі шведами. Напевно, всі пам’ятають фільм Сергія Герасимова, в якому головну роль зіграв видатний російський актор Микола Черкасов, і його слова, що стали афоризмом: “Хто до нас з мечем прийде, від меча і загине”. Ось така тема твору.

Проте цінність твору залежить не тільки від вибору теми, а й від можливості розкрити його ідеї. Але ідея тут значно складніша.

Ідея ( від грец. idea – представлення )—це думка автора, що відображає його світовідчуття і світосприйняття, тобто емоційно-естетична оцінка зображуваних явищ.

Розглянемо на прикладах творів різних авторів, як ними розкрито тему «Весна»

Сандро Ботічеллі. Весна. Б. 1478. Джузеппе Арчімбольді. Весна. Б. 1573.

Каменєв Л.Л. Весна. 1866. Ж.-Ф. Мілле. Весна. 1868/73.

Саврасов О.К. Весна. 1883. Борисов-Мусатов В.Е. Весна. 1898-1901.

Кустодієв Б.М. Весна. 1921.

Кожний художник написав цю пору року з позицій своїх естетичних уподобань, з висоти свого професійного досвіду. А загальною ідеєю всіх творів, напевне, може виступити те, що життя, яке відроджується після зимового сну – прекрасне.

Отже, зміст – завжди обумовлює форму і є провідним фактором будь-якої естетичної структури. Взаємозв’язок змісту і форми – об’єктивна закономірність естетичного розвитку.

Гегель підкреслював, що мистецтво доводить до свідомості істину у вигляді чуттєвого образу. Отже, ідея є гносеологічним (від грец. – пізнання; вчення про сутність і закономірності пізнання, тобто теорія пізнання) аспектом змісту.

Єдність теми та ідеї означає художній рівень змісту твору.

Органічне поєднання і взаємовплив змісту і форми сприяє створенню повноцінного художнього твору.

4.Поняття стилю і художнього методу.

Цілісна модель мистецтва як естетичного явища передбачає опрацювання та осмислення всіх його основних понять, серед яких важливе місце посідає феномен стилю.

Поняття “стиль” приходить на зміну транс-культурному поняттю доби середньовіччя – “канону” (від грец. – правило, норма), що являв собою систему жорстких норм та правил і фактично нівелював індивідуально-творче начало. Тому у зазначений період особливого розквіту набувають іконопис і храмове будівництво – мистецтво, що було позбавлене авторства.

Поняття “стиль” (від лат та грец. stulis, stulos – паличка для письма, що належала до особистих речей людини) безпосередньо пов’язувалось з особистим началом, яке передбачало індивідуальну форму вираження у мистецтві. Воно ототожнюється з добою Відродження, що назавжди залишилася в історії людської цивілізації як епоха видатних персоналій. За образним висловом О.Герцена, мистецтво Відродження відкрило мертві очі грецькій статуї і перевело художньо-творчий процес в емоційно-чуттєву площину.

У сучасному розуміння цей термін визначається так:

Словник:

“Стиль – це стійка єдність образної системи, виражальних засобів, що характеризують своєрідність тих чи інших сукупностей явищ мистецтва, чи то є крупною художньою епохою, чи окремим художнім напрямом, чи манерою окремого художника.”

Таким чином, термін “стиль” може використовуватись в різних значеннях, проте у всіх випадках мається на увазі цілісна художня система, яка створює єдиний образно-пластичний стрій в творах архітектури, образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва і дизайну.

Поняття “художня епоха” -- це конкретно-історичний етап розвитку мистецтва, що безпосередньо пов’язаний із суспільно-історичною добою.

Поняття “художні напрями” об’єднують митців в певну художню епоху.

Поняття “художній стиль” – це система художньо-образних засобів і прийомів, що належать конкретному митцеві.

Наприклад, зосередимось на мистецтві ХХ ст., що, безперечно, є яскравим зразком феномена художньої доби, позначеної могутнім і стрімким розвоєм культурно-мистецького руху.

У структурі мистецтва ХХ ст. органічно поєдналися напрями відверто протилежної художньої орієнтації:

Кожен із зазначеним напрямів залишився в історії художньої доби ХХ ст. завдяки яскравим творчим особистостям, які через свій неповторний індивідуальний стиль, авторське розуміння природи і завдань мистецтва відображали й осмислювали в художніх творах загально-філософські проблеми сенсу буття.

Отже, слід чітко розмежувати такі поняття

Художній метод:

Одним із важливих естетичних понять є художній метод.

Одне з його визначень звучить так: художній метод це засіб пізнання дійсності. В історії світової культури і мистецтва він представлений двома основними різновидами:

Специфічною ознакою художнього методу є його здатність до розвитку і трансформації.

Так, П.Пікассо та С.Далі розпочали свій творчий шлях у межах школи класичного іспанського живопису, продовжуючи кращі традиції Веласкеса, Рібери, Гойї, а згодом їх імена набули статусу символів двох найсуперечливіших та найцікавіших напрямків ХХ ст. кубізму та сюрреалізму, що склалися у межах нереалістичної методології.

Художній метод означає світосприйняття та світовідчуття митця і виражається в специфіці його художньої творчості.

Розробкою проблеми методу через аналіз художньої творчості займалися античні філософи Платон і Аристотель, теоретичні моделі яких можна вважати передвісниками дослідження нереалістичного і реалістичного методів у мистецтві.

Платон інтерпретував творчість через інтуїтивно-позасвідоме начало, позбавлене раціональних компонентів. Тому можна сказати, що він безпосередньо вплинув на формування і розвиток нереалістичного методу в мистецтві. Адже філософи ірраціоналістичної орієнтації А.Шопенгауер, Ф.Ніцше, С.Кьєркегор, З.Фрейд, А.Бергсон, які визнавали себе послідовниками Платона, надали своїми концепціями теоретичного підґрунтя нереалістичним напрямам: футуризму, кубізму, абстракціонізму, експресіонізму, сюрреалізму тощо.

Нереалістичний

напрям

футуризм

кубізм

Не

р

абстракціонізм

еалістичний

напрям

експресіонізм

сюрреалізм

Тривалий час вітчизняна естетична наука і мистецтвознавство рішуче заперечували нереалістичний метод у мистецтві, а митців, які працювали у межах наведених напрямків, вважали позбавленими світосприйняття.

Проте видатні представники нереалістичних течій були досить послідовними у своїх світоглядних позиціях і демонстрували у творах особисте ставлення як до загально-філософських, так і до конкретно-історичних проблем, які, спираючись на нереалістичний метод пізнання дійсності, через систему відповідних образів і символів, осмислюючи суспільно-історичну ситуацію періоду між світовими війнами, зверталися до життєвих проблем людства, зокрема феномена смерті, інтерпретуючи їх у своїх художніх творах.

Учень Платона Аристотель через свою теорію “мімесісу” – наслідування дійсності реконструював основні принципи раціоналізму. Філософ вважав, що мистецтво відтворює дійсність, яка “містить у собі істину” і, згідно з його концепцією, художній твір може з’явитися тоді, коли “виникає спільний погляд на споріднені речі”, а самі митці добре розуміють і “знають причини того, що створюється”.

Позицію Аристотеля можна тлумачити як прообраз реалістичного методу , що зумовив причину виникнення яскравих художньо-мистецьких напрямів і стимулював творчі пошуки митців, які не пов’язували свою художню діяльність з будь-якими мистецькими угрупуваннями та осередками:

У межах реалістичного методу були створені шедеври Леонардо да Вінчі і Мікеланджело, Ф.Достоєвського, Т.Шевченка, Ф.Кричевського. Реалістичний метод творчості давав митцям змогу продемонструвати віртуозну професійну майстерність, створити психологічно насичену систему художніх образів, розробити різноманітні варіанти композиційної побудови творів і, отже, висловити свою світоглядну позицію, своє мистецьке та життєве кредо.

5.Функції мистецтва.

Однією з найважливіших граней мистецтва є процес функціонування мистецького твору в суспільстві.

Проблема функцій (від лат. functio – виконання, здійснення) належить до фундаментальних теоретичних питань естетики. Її основу зумовлює історичний чинник, адже функції мистецтва виникають і складаються впродовж усього розвитку цивілізації у зв’язку з формуванням нових потреб і особливостей поведінки людини.

Сучасна естетична наука нараховує 7 функцій мистецтва