4. Мистецтво Відродження (хіv—хvі ст.).

Характерною особливістю цього етапу в історії мистецтва було переважання спадковості та новаторства, які зумовлювались художнім процесом. Доба Відродження була безпосередньо пов’язана з традиціями античного мистецтва, його естетичними принципами. Але в той же час – це був період яскравих художніх пошуків у мистецтві. Логічним наслідком цих пошуків та експериментів стали досягнення у галузі живопису – розробка законів композиції, пропорцій, перспективи, світлотіні; винахід станкового живопису тощо. Це винайдення нових та удосконалення вже існуючих засобів і прийомів у мистецтві Відродження було зумовлено його надзадачею – абсолютизацією людської особистості, розкриттям її психології, внутрішнього світу, відтворенням емоційно-чуттєвого стану суб’єкту.

5. Мистецтво Нового часу (кін. Хvі – і пол. Хіх ст.).

Процеси, що відбуваються у цей період, передусім пов’язані з виникненням художніх напрямів: маньєризму, бароко, рококо, класицизму, романтизму, реалізму. Мистецтво Нового часу дало поштовх до об’єднання в межах конкретно-історичного періоду художньо-мистецьких течій принципово різних світоглядних орієнтацій.

6. Мистецтво іі пол. Хіх – хх ст.

Цей період позначений інтеграцією філософсько-естетичних пошуків у художньо-мистецьку площину. Значний вплив на творчість провідних митців світу мали ідеї З.Фрейда, А.Бергсона, О.Шпенглера та ін. Характерною ознакою цього періоду став діалог між теорією і художньою практикою.

Завдяки працям філософів та естетиків виведені загальні закономірності розвитку мистецтва. Вони ґрунтуються на принципі історизму, що відкриває можливість показати логіку формування його основних структурних елементів. В процесі історичного розвитку виокремились такі поняття:

• поняття “канон” пов’язане з добою середньовіччя;

• поняття “стиль” виникає в часи Відродження;

• “художній образ” стає наріжним поняттям у мистецтві ХІХ ст.,

• а проблема “художнього методу” фактично ототожнюється із строкатим мистецьким рухом ХХ ст.

Отже, з усього, що ми тепер знаємо про естетичну діяльність, можна зробити ще одне формулювання мистецтва.

Ось воно: Мистецтво є вищою формою естетичного опанування дійсності, і естетична наука розглядає та аналізує загальні закони мистецтва, його предмет, основні структурні елементи: художній образ, зміст, форму, стиль, метод, функціональні можливості тощо.

З усіма цими теоретичними поняттями ми будемо знайомитись в наступних темах.

Додаток.

“Дизайн”.

Дизайн – англійське слово, в дослівному перекладі воно означає “креслення, рисунок, проект”. Але зараз термін “дизайн” частіше вживають у значенні “художнє конструювання”. Слово “дизайн” часто означає і самі промислові предмети, що пройшли художнє конструювання, і вид мистецтва, і діяльність художників.

Дизайн як галузь мистецтва предметного світу охоплює головним чином речі, створені індустріальним шляхом на сучасних підприємствах. Ці речі слугують людям, і тому вони повинні бути гарними. Це автомобілі, холодильники, кіноапарати, телевізори, електробритви тощо. Дизайнерськими можуть бути також посуд та меблі, але не всі, а ті, що призначені для використання в громадських місцях, наприклад, спеціальний посуд для харчування в поїздах, літаках, готелях тощо. Адже дуже важливо, щоб цей посуд легко мився і чистився, був достатньо міцним, займав мінімум місця під час зберігання тощо. Всі ці додаткові якості поряд із зовнішньою привабливістю, надає посуду художник-проектувальник – дизайнер.

Як правило, дизайнерські речі прості за формою, мають чітке членування, їх забарвлення не строкате, і зазвичай виявляє конструкцію виробу. У зв’язку з цим часто говорять, що краса дизайну функціональна, тобто відповідає призначенню предмета і функції, що він виконує, роботі. Верстати, наприклад, щоб їхній колір не втомлював очей робітника, фарбують переважно в зелені, сіро-голубі, світло-коричневі кольори. Частини, що рухаються, які людина повинна помітити, за вимогою безпеки, а також внутрішньо-цеховий транспорт виділяють червоним, жовтим або оранжевим кольором. Це так звані попереджувальні кольори. Різні інформаційні повідомлення, назви шляхів, населених пунктів, вказівки на наявність телефону тощо, як правило, розміщують на синьому фоні.

Предмети частого користування – посуд, меблі, робочий одяг – намагаються робити найбільш спокійними за формою і кольором, щоб вони не набридали і не відволікали зайвої уваги.

Існує особливість краси дизайнерських предметів – її естетична широта, всеохоплюваність. Адже ці предмети призначені для людей різного віку, професій та національностей.

Головний критерій цінності дизайнерських предметів – користь. Автомобіль з двигуном, який не працює, не потрібний, яким би гарним він не був, так само як і холодильник, що не охолоджує продукти, або радіоприймач, що не приймає радіохвилі. Отже, у дизайні першочерговою є користь, а краса повинна допомагати користі, тобто робити спілкування з предметом найбільш приємним, зручним, безпечним, легким, таким, що не вимагає додаткових духовних і фізичних сил людини. І щоби це було так, щоб речі, які оточують людину, були гарними та зручними, майже в кожній галузі промисловості створено спеціальні художньо-конструкторські бюро, де працюють художники-дизайнери. А коли річ готова, її обговорює художня рада. Саме художник надає речі путівку в життя: не гарним, не зручним речам не повинно бути місця в предметному світі.

Дизайн і архітектура.

Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття з’явився новий вид мистецтва – дизайн – мистецтво художньої організації простору, оформлення предметів обстановки, технічних виробів, товарів, реклами, одягу. Художники почали відігравати важливу роль у багатьох галузях промислового виробництва.

У 1919 році у Веймарі (Німеччина) було створено “Баухауз” – перший навчальний заклад, який готував художників для роботи в промисловості й архітекторів. На чолі його стояв Вальтер Гропіус (1883-1969), а серед викладачів були такі видатні архітектори й художники, як М. ван дер Рое, Г.Майєр, В.Кандинський, П.Клеє, П.Мондріан.

Стиль модерн, який переважав у зодчестві початку ХХ століття, народився серед дизайнерів, які займалися оформленням інтер’єрів і меблів, і вже пізніше перейшов в архітектуру. Цей стиль відповідав духу часу – він відзначався пластичністю, динамізмом і органічним зв’язком з природою.

У перші десятиліття ХХ ст. в Європі й Америці працювали талановиті й своєрідні зодчі – бельгієць Хенрік ван де Вельде (1863-1957), творець театру Веркбунду в Кельні, іспанець Антоніо Гауді (1852-1926), який збудував у Барселоні відомий будинок Каса Міла, росіянин Федір Шехтель (1859-1926), що спроектував особняк Рябушинського в Москві, і француз Ле Корбюз’є (1887-1965), творець вілли делла Рікка.

У США набув поширення архітектурний модернізм. Цей напрям представляли Луїс Генрі Саллівен (1856-1924) і основоположник так званої “раціональної (або органічної) архітектури” Френк Ллойд Райт (1867-1959). Їхні будівлі відзначалися функціональністю, виразністю, вільним плануванням, використанням нових принципів конструювання.

“Функціональна архітектура”, яка заявила про себе у 20-х рр. ХХ ст., багато в чому спиралась на досягнення дизайну. Функціоналісти, одним з видатних представників яких був Ле Корбюз’є, вирішували не тільки проблеми взаємодії зовнішнього і внутрішнього простору будівель і використання їхніх конструкцій як виразних засобів, але й розробляли нові принципи планування міст та їх заселення.

Ле Корбюз’є ще в 1914 році створив перший у світі проект будинків для масової забудови, який він назвав “Доміно”. Це були невеликі каркасні будинки, які можна було виробляти серійно, як автомобілі або велосипеди. Свої ідеї Ле Корбюз'є втілив у проектах вілли делла Рікка, павільйону Франції на міжнародній виставці декоративного мистецтва в Парижі, “Сонцесяйного будинку” в Марселі та багатьох інших спорудах.

Після десятиліть захоплення залізобетонними й скляними громадами хмарочосів і химерними формами із суперсучасних матеріалів в останні роки ХХ ст. архітектори почали повертатись до традиційних форм і техніки. Повернення до давньої традиції говорить про кризу, яку переживає на зламі тисячоліть мистецтво архітектури, про втрату віри в прогрес. Такий рух назад, прагнення наслідувати і навіть копіювати минуле дістало назву постмодернізм.

В наші дні можна знову побачити такі напівзабуті архітектурні елементи, як колони й башточки, а цемент і залізобетон витісняються тесаним каменем і звичайною цеглою. Будівля театру Карло Феліче в Генуї (Італія), споруджена за проектом архітектора Альдо Россі (1931-1997), у 90-х рр. ХХ ст., є цьому прекрасним підтвердженням. Вона більше схожа на палац епохи Відродження, ніж на сучасні споруди.