5. Марбурзька і Баденська школи неокантіанства: сутність і особливості.

В руслі розвитку неокласичного філософського мислення другої половини XIX ст.-поч. XX ст. робляться спроби переосмислення філософської спадщини найбільш яскравих представників філософської класики. Проявом цього було виникнення неокантіанства, яке як філософська течія оформилась в Німеччині в кінці XIX- поч. XX ст.. Згодом воно розповсюдилось в Австрії, Франції, Росії та інших країнах. Більшість неокантіанців заперечує “річ в собі” Канта і не допускає виходу пізнання за межі явищ свідомості. Завдання філософії вони бачать перш за все в розробці методологічних і логічних основ наукового пізнання і позицій ідеалізму, більш відвертого і послідовного, ніж механізм.

В подальшому в середині неокантіанства виникло ряд шкіл, з яких найбільш важливими і впливовими були Марбурзька і Баденська (фрейбурзька) школи.

Марбурзька школа неокантіанства.

Засновником цієї школи був Герман Коген (1842-1918). У цю ж школу входили Пауль Наторп, Ернст Кассірер, Карл Форлендер, Рудольф Штаммлер та інші. Так само, як і позитивісти, неокантіанці марбурзької школи стверджували, що пізнання світу є справою тільки конкретних, “позитивних” наук. Філософію в смислі вчення про світ вони заперечують як “метафізику”. Предметом філософії визнають тільки процес наукового пізнання.

Неокантіанці відкидають основне питання філософії, як “досадний спадок філософії”. Усі проблеми наукового пізнання вони намагаються вирішувати поза відношенням до об’єктивної дійсності, в межах однієї лише “спонтанної” діяльності свідомості. Неокантіанці відкривають поняття від дійсності, що ними відображаються і тлумачать їх як продукти діяльності мислення, що спонтанно розвиваються. Тому, як стверджують вони, що предмет пізнання не даний, а заданий, що він не існує незалежно від науки, а створюється нею, як якась логічна конструкція. Основна ідея неокантіанства в тому, що як вони стверджують, пізнання є логічна побудова, або конструювання предмета, яке відбувається за законами і правилами самого мислення. Ми можемо пізнати лише те, що самі створюємо в процесі мислення. З цієї точки зору істина – це невідповідність поняття (або судження) предмету, а, навпаки, відповідність предмета тим ідеальним схемам, які установлені мисленням.

Гносеологічні корені такої концепції полягають в роздуванні активної ролі мислення, його здатністю виробляти логічні категорії, в абсолютизації формального боку наукового пізнання, в зведені науки до її логічної форми.

Неокантіанці, по суті справи, ототожнюють існування речі з її пізнанням, вони підмінюють природу наукового картинного світу, об’єктивну діяльність – її зображенням у думці.

У сфері соціології представники цієї школи виступили проти марксистської теорії соціалізму, протиставляючи їй теорію “етичного соціалізму”, ідеї деякі диктатури проти пролетаріату вони протиставили теорію солідарності і співробітництва класів. Попередньою умовою соціалізму вони вважали моральне оновлення людства, говорячи, що соціалізм – це етичний ідеал, яким ми повинні керуватись, усвідомлюючи, що повністю цей ідеал принципово не здійснений. Звідси, власне, і випливала знаменита теза відомого в той час у Європі соціал-демократа Бернштейна: “Рух-усе, а кінцева мета – ніщо”.

Баденська школа неокантіанства.

Для представників баденської школи Вільгельма Віндельбанда (1848-1915) і Генріха Ріккерта (1863-1936) філософія в значній мірі зводилась до наукової методології, до аналізу логічної структури знання. На відміну від представників марбурзької школи, які намагались дати розробку логічних основ природознавства, буденні поставили центральним завданням створення методології історичної науки. Вони приходять до висновку, що в історії не існує закономірності і що тому історична наука повинна обмежитись тільки описом індивідуальних подій, що не претендують на відкриття законів. Для обґрунтування цієї ідеї Віндельбанд і Ріккерт установили принципове розмежування між “науками про природу” і “науками про культуру”, що базувалось на формальній протилежності методів, які, на їх думку, використовуються цими науками. Згідно з Ріккертом, природні науки користуються “генералізуючим” методом, який полягає у створенні загальних понять і формуванні законів. Але в загальних поняттях не міститься нічого індивідуального, а в індивідуальних явищах дійсності немає нічого загального. Тому закони науки не мають ніякого об’єктивного значення. З його точки зору, природознавство не має знання про дійсність, а навпаки, віддаляється від неї, бо воно має справу не з дійсним світом, а з світом абстракцій із створеними ним же самим систематичних понять.

Ріккерт вважає, що на противагу природознавству, історичні науки цікавляться одиничними подіями в їх неповторній своєрідності. Так він приходить до висновку, що об’єктивних законів в суспільному житті не існує.

Далі, розмірковує він, природознавець, створюючи природознавчі поняття, може користуватись тільки одним формальним принципом узагальнення. Історик, же зайнятий описом одиничних подій, повинен мати крім формального принципу індивідуалізації, ще один додатковий принцип, який дає йому можливість виділити із нескінченного різноманіття факторів те суттєве, що може мати значення історичної події. Таким принципом відбору є віднесення подій до культурних цінностей, стає історичною подією.

Таким чином філософія у діячів баденської школи виявляється не тільки політикою наукового пізнання, але й вчення про цінності.

Бувши в кінці XIX ст. однією з найбільш впливових філософських течій, неокантіанство вже в другому десятилітті XX ст. Почало занепадати і після першої світової війни втратило самостійне значення.

Розглядом цих п’яти питань ми і обмежуємо аналіз основних напрямків, ознак і рис некласичної філософії другої половини XIX- поч. XX ст.. Радимо викладачеві в процесі підведення підсумків заняття, серед усього іншого підкреслити, що багато з цих некласичних філософських вчень, які започаткувалися ще в XIX ст., будуть в подальшому розвитку перетворені на всесвітньо відомі філософські течії, які були взагалі репрезентовані філософією XX ст..

Узагальнення по темі

Кінець ХІХ - поч. ХХ ст. – епоха некласичної філософії, яка відрізняється плеядою видатних мислителів, які збагатили філософську культуру глибокими та цікавими ідеями. Ця філософія відійшла від принципів класичної філософії, протиставила раціоналізму ірраціоналізм. Якщо до цього істину шукали в розумі, то тепер її вбачають у протилежному – в несвідомому. Ставлення філософії до розуму і раціоналістичних систем стає негативним, оскільки вони не здатні відповідним чином орієнтувати людину в житті та історії, тому що суттєві сторони цих процесів для них закриті. Цей стиль філософування починає домінувати в західній філософії: „філософію мислення” замінює „філософія життя”. У чому ж причина такої радикальної зміни ставлення філософії другої половини ХІХ ст. до науки та розуму? Чим пояснити поширення концепцій , які заперечують розум і наукове пізнання.?

Некласична філософія має важливе історичне значення: вона є ланкою між класичною та сучасною, теоретичною базою підготовки філософських вчень ХХ ст. Особливостями некласичної західної філософії, основними темами її філософування є: по – перше, звернення до суб’єктивного світу людини; по – друге, аналіз кризи буржуазної культури; по – третє, аксіологічний підхід до дійсності, людини і світу взагалі.

Самоконтроль:

1. Чим, на вашу думку, некласична філософія відрізняється від класичної ?

2. Яким є погляд А. Шопенгауера на сутність життя людини ?

3. В чому суть поняття “парадокс” у філософській системі С. К’єркегора ?

4. Яку класифікацію наук дає О. Конт ?

5. Що, на думку Г. Спенсера, дає можливість усунути конфлікт між релігією і наукою ?

6. У чому суть “біоекономічної” теорії пізнання Е.Маха ?

7. Що розуміє Р.Авенаріус під “інтраекцією” ?

8. Що таке “життя” в філософській концепції Ф.Ніцше ?

9. Що розуміють під істиною представники марбурзької школи неокантіанства?

10. Що, на думку представників баденської школи неокантіанства, дозволяє історику класифікувати ту чи іншу подію в житті суспільства, як історичну ?