Istoriya_bileti

12.2. Наш край в роки Великої Вітчизняної війни. 22 червня 1941 р. фашистська Німеччина та її союзники напали на СРСР. З перших днів війни десятки тисяч харків'ян пішли добровольцями на фронт. Робота в місті перебудовувалася на військовий лад. Почалося масове виробництво тан¬ків, літаків, снарядів, мінометів. За ініціативою робітників завбду «Серп і Молот» було зібрано кілька мільйонів карбованців до фонду оборони. У вересні 1941 р. запеклі бої розгорнулися на далеких підступах до Харкова. Понад 100 тис. харків'ян працювали на спорудженні оборонних об'єктів. У місті було створено частини народного ополчення. Частини Червоної армії в запеклих боях на якийсь час затримали просування гітлерівських військ, що дало можливість здійснити евакуацію населення, промислових підприємств і навчальних закладів Харкова на схід СРСР. 18 вересня розпочалася евакуація ХТЗ. До 24 жовтня 1941 р. з Харкова було евакуйовано 320 ешелонів з устаткуванням промислових підприємств і 225 ешелонів із людьми. З Харківської області було евакуйовано 70 великих промислових підприємств союзного й республіканського значення. У середині жовтня 1941 р. частини Червоної армії відступили до Харкова, де протягом п'яти діб стримували наступ ворога. 24 жовтня 1941 р. радянські війська залишили Харків. Німецько-фашистські окупанти встановили в місті режим терору. Почалися розстріли мирних жителів. Трагічною стала доля євреїв Харкова. Було створено харківське гетто, куди переселили 16 тис. осіб. Більшість із них були розстріляні в Дробицькому Яру. Радянський режим тривалий час замовчував правду про ці події. У 1988 р. був утворений комітет з увічнення пам'яті жертв цієї трагедії. За роки окупації у Харкові було розстріляно близько 100 тис. мирних жителів. Десятки тисяч людей були вивезені на примусові роботи до Німеччини. Місто не скорилося ворогові. Створювалися й діяли підпільні організації, партизанські загони та диверсійні групи, якими було знищено понад 20 тис. німецьких солдатів і офіцерів, 21 ешелон із військами й технікою ворога. Звання Героя Радянського Союзу було присвоєне підпільникам. Бакулі-ну, П. Зубареву, керівникові підпільної групи селища Лідне М. Кисляк. Радянське командування провело операцію зі звільнення Харкова 12— 19 травня 1942 р. 12 травня війська Південно-Західного фронту перейшли до наступу і просунулися на 18—50 км, але 14 травня темп наступу знизився. Супротивнику вдалося зайти в тил радянських військ, виникла загроза їхнього оточення. Обставини вимагали припинити операцію, але командування Південно-Західного фронту змогло переконати Сталіна в необхідності продовження операції. 19 травня 1942 р. Харківська наступальна операція перетворилася для радянських військ на трагедію. Під Харковом Червона армія втратила 230 тис. людей загиблими та полоненими, 775 танків, понад 5000 кулеметів і мінометів. Тільки 22 тис. бійців вийшли з оточення. Після Сталінградської битви відбулася друга спроба визволення Харкова. 16 лютого 1943 р. війська Воронезького фронту звільнили місто,- але 15 березня 1943 р. під тиском переважаючих сил ворога знову залишили його. І лише 23 серпня 1943 р. внаслідок Бєлгородсько-Харківської операції місто було визволене військами Степового (командувач І. Конєв) фронту. Невмирущою славою вкрили себе герої-визволителі Харкова. Серед них 25 гвардійців взводу гвардії сержанта П. Широніна (усім їм присвоєно звання Героя Радянського Союзу). У боях за Харків пройшов хрещення 1-й Окремий чехословацький батальйон під командуванням Людвіга Свободи. За героїзм підпоручик Отакар Ярош був нагороджений званням Героя Радянського Союзу — посмертно. На честь звільнення міста від німецько-фашистських загарбників десятьом дивізіям, що відзначилися в боях за місто, було присвоєно найменування Харківських. Висновок. За роки війни населення Харкова зменшилося в 4 рази. Були зруйновані підприємства, школи, будинки. Але мужність і героїзм народу дозволили місту вистояти. Щороку 23 серпня харків'яни святкують День визволення міста. ■ Дати: 24 жовтня 1941 р., 12—19 травня 1942 р., 16 лютого 1943 р., 23 серпня 1943 р. ■ Поняття, терміни, назви: евакуація, терор, Дробицький Яр. ■ Особистість в історії: І. Конєв, П. Широнін.

Білет 13 13.1. Історичне значення та уроки боротьби українського народу за незалежність у 1917—1920 рр. У1917 р. Україна вступила в новий період своєї історії, який розпочався Українською революцією, яка згодом набула національно-демократичного характеру. її головний історичний сенс — боротьба українського народу за своє національне й соціальне визволення, за незалежність держави. Однак невирішення соціально-економічних питань, жорстока боротьба різних політичних сил призвели до втрати державної незалежності. У 1917—1920 рр. відбувається зростання національно-демократичного руху, національне пробудження українського народу. Відомий діяч революції С. Петлюра відзначав, що тепер українці стали існувати «як нація, що знає, чого вона хоче і куди їй йти». Виразниками ідеї боротьби за незалежність України на різних етапах були: Українська Центральна Рада (УЦР), створена 3—4 березня 1917 р. на чолі з М. Грушевським, з 29 квітня 1913 р. — Українська Держава (гетьман П. Скоропадський), з 14 листопада 1918 р. — Директорія УНР, а на західноукраїнських землях — Західноукраїнська Народна Республіка. В українського народу завжди була глибока віра в можливість державотворення. «Ти переможеш, Великий Народе Мученику... задля спокійного будівництва могутньої держави України, задля щасливої праці майбутніх поколінь», — писав один із борців за волю. Українська революція стала періодом масового героїзму і високих патріотичних почуттів народу України. Найбільш яскраво це проявилося у боях під Крутами, Мотовилівкою, Базаром, під час оборони Кам'янця-Подільського армією УНР. Під час революції на політичну арену вийшли такі неординарні історичні особистості, як М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра, П. Скоропадський. С. Єфремов, Є. Петрушевич, Н. Махно. Основні історичні уроки боротьби за незалежність: — для успішної політичної боротьби необхідне об'єднання всіх національно-патріотичних сил, уміння провадити політику взаємних компромісів і поступок; — будь-які політичні зміни мають супроводжуватися значними соціально-економічними реформами, спрямованими на підняття добробуту народу; — для захисту завоювань необхідне створення боєздатної армії;  — необхідне проведення дійової політики стосовно національних меншин; — необхідна широка міжнародна підтримка, особливо з боку найбільш розвинених країн світу. Висновок. Боротьба за незалежність українського народу ускладнювалася кривавою громадянською війною. Для розбудови й існування незалежної держави керівні кола мусили дотримуватися політики компромісів. Досвід парламентаризму часів УНР маємо враховувати в сучасній Україні. ■ Дати: 1917—1920 рр. ■ Поняття, терміни, назви: Українська революція, незалежність. ■ Особистість в історії: М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра.

13.2. Пожвавлення літературно-мистецького життя України в умовах десталінізації. «Шістдесятники». Процес десталінізації і лібералізації суспільного життя сприяв розвитку культури й духовного життя суспільства. Цей період якісних змін у культурній та ідеологічній сферах дістав назву «відлига». У 1958 р. була проведена шкільна реформа: введена обов'язкова 8-річна освіта, учні мали одержувати загальноосвітні й технічні знання; були створені школи робітничої і сільської молоді; організовувалися школи-інтернати для дітей-сиріт, дітей-інвалідів. У 1959 р. в Україні було прийнято новий закон, який надавав право батькам обирати мову навчання для своїх дітей. Цей закон сприяв процесу русифікації України. На захист української мови виступили М. Рильський і М. Бажан, які у листі, що був опублікований у газеті «Правда», висловилися за рівноправне вивчення в школах України російської та української мов. Атмосфера лібералізації сприятливо позначилася на розвитку гуманітарних дисциплін. Поява суспільно-політичних наукових і літературних журналів («Прапор», «Український історичний журнал», «Всесвіт», «Знання та праця», «Народна творчість та етнографія» та ін.) стимулювала творчу і дослідницьку активність української інтелігенції. Розвитку української літератури сприяли твори М. Рильського, М. Стельмаха, О. Гончара, що були відзначені Ленінською премією за видатні заслуги в галузі літератури. Знаменною подією в Україні стало народження талановитого покоління українських літераторів, письменників, літературних критиків — В. Симо-ненко, М. Вінграновський, Ліна Костенко, Б. Олійник, І. Драч, В. Коротич, І. Світличний, І.Дзюба, П. Заливаха, А. Горська та ін. Це були представники нової духовної течії — «шістдесятники». Творчість «шістдесятників» розвивалася під впливом інтересу до письменників «розстріляного відродження» та ідей письменників Заходу: Е. Хемінгуея, Е. М. Ремарка, Ф. Кафки, А. Камю та ін. «Шістдесятники» прагнули розкрити у своїй творчості стан душі людей, вільних від застарілих стереотипів, страху. У своїх творах вони відображали природне людське прагнення бути щирим, розкутим, індивідуальним і неповторним. Однак серед «шістдесятників» не було відкритих супротивників радянського режиму, деякі прагнули лише удосконалити його. У період хрущовської «відлиги» пробуджується громадянська активність і національна самосвідомість українського суспільства, виникають національно-культурні осередки. У Києві центром духовного життя став клуб творчої молоді «Супутник», президентом якого був Л. Танюк, активними членами — І. Драч, І. Світличний, Є. Сверстюк, А. Горська та ін. У Харкові демократично налаштована інтелігенція гуртувалася навколо поета Б. Чичибабіна. Діяльність творчої інтелігенції України сприяла проведенню в 1963 р. конференції з питань культури української мови. Учасники конференції торкалися питання про розширення використання української мови в усіх сферах державного і громадського життя, про подолання мовного нігілізму. У середині 1950-х — середині 1960-х рр. знову посилюється антирелігійна кампанія. Так, якщо в 1954 р. в Україні було закрито 64 церкви, то в 1962 р. ця цифра зросла до 1144. Висновок. У період хрущовської «відлиги» відбулася активізація культур¬ного і духовного життя суспільства. Дата: 1958 р. Поняття, терміни, назви: «відлига». Особистість в історії: М. Рильський, М. Стельмах, О. Гончар.

Білет 14 14.1. Нова економічна політика і особливості її впровадження в Україні. Неп (нова економічна політика) — політика, заснована на ринкових відносинах, різних формах власності й економічних методах керування народним господарством. Рішення про її проведення було прийняте на X з'їзді РКП(б) (березень 1921 р.). Неп розглядали як перехідну форму від капіталізму до соціалізму. Необхідність заміни політики воєнного комунізму новою економічною політикою була обумовлена станом у країні, що виявився: — у економічній кризі (повна руїна, параліч економіки, інфляція); — внутрішньополітичній кризі (селянські заворушення, повстання крон-штадтських матросів навесні 1921 р.); — кризі всередині керівної партії РКП(б). Неп базувався на концепції переходу до соціалізму через державний капіталізм. Основні принципи непу: — державна монополія у торгівлі; — державна власність на великі та оренді підприємства; — госпрозрахунок у промисловості; — гальмування розвитку великих індивідуальних господарств на селі тощо. Неп приніс такі зміни у сільське господарство: — продрозкладка була замінена на продподаток, розмір якого, вдвічі менший за продрозкладку, був заздалегідь відомий селянинові, що поси¬лювало його зацікавленість у підвищенні продуктивності свого господарства; — селяни здобули можливість продавати лишки своєї продукції через кооперативні організації чи на ринках; — було ліквідовано кругову поруку — кожний селянин платив самостійно. Хоча реалізація цих змін відбувалася досить суперечливо, було покладено початок позитивним зрушенням. Неп у промисловості виявлявся у такому: — здавання в оренду націоналізованих дрібних і середніх промислових підприємств їхнім колишнім власникам; — проведення децентралізації керівництва промисловістю; — переведення багатьох підприємств на госпрозрахунок; — скасування загальної трудової повинності, формування ринку робочої сили; — перехід від зрівняльної заробітної плати до відрядної; — залучення іноземного капіталу у формі концесій. Неп у галузі торгівлі й фінансів запроваджував: — відмову від прямого продуктообміну й повернення до приватної торгівлі; — появу багатьох видів торгівлі — приватної, кооперативної, державної; відкриття у великих містах торговельних бірж; — випуск (з 1922 р.) конвертованого червінця, що дорівнював 10 золотим карбованцям і був забезпечений золотом на 25 %; — різні (86 видів) податки як джерела постійного поповнення держбюджету; введення платні за комунальні, транспортні та інші послуги. В Україні неп почав реалізовуватися пізніше — з 1922 р. Його запровадження було пов'язане з певними труднощами. Так, комнезами, створені в Україні, які об'єднали бідні верстви сільського населення, серйозно виступали проти запровадження непу. Однак загалом неп відіграв важливу роль у розвитку сільського господарства, а денаціоналізація підприємств промисловості України дозволила швидко відновити промисловість та наситити ринок товарами. Однак неп не міг бути тривалим, бо базувався на двох протилежностях: в економіці панували ринкові відносини, у політиці — адміністративно-командна система, що прагнула підкорити економіку своїм політичним цілям. Реформи в економіці не були доповнені реформами в політичній сфері, а незалежними власниками було важко керувати. Тому в 1929 р. сталінське керівництво відмовилося від непу. Висновок. Під час непу було досягнуто високих темпів розвитку країни. У найкоротший термін було відновлено господарство країни, різко зріс життєвий рівень населення. Для незалежної України неп дає певний досвід ринкових відносин і вміння в найкоротший термін вивести країну з кризи.  Дати: березень 1921 р., 1922 р., 1929 р. ■ Поняття, терміни, назви: неп, продподаток, червінець, госпрозраху¬нок.

14.2. Державотворчі процеси в Україні у 1991—2005 рр. Державотворчим процесом називається процес формування і становлення основних інститутів влади, їх конституційне оформлення, визначення національних інтересів. Нова суспільна ситуація, що виникла в Україні після розпаду СРСР і проголошення незалежності України, поставила перед українським народом нові завдання, а саме: — будівництво власної суверенної держави; — демонтаж тоталітарних політичних структур і будівництво правової демократичної держави; — трансформація централізованої державної економіки в багатоукладну, ринкову, орієнтовану на соціальні потреби людей; — національне відродження й оздоровлення міжнаціональних відносин в Україні; — встановлення рівноправних зв'язків з далекими та ближніми сусідами.  Ключовим завданням перших років державотворення стало формування трьох основних гілок влади — законодавчої, виконавчої, судової. Поряд із цим необхідно було забезпечити утворення управлінських структур на місцях, налагодити ефективну взаємодію місцевої та центральної влади. Ці завдання загалом на сьогодні реалізовані, хоча певні проблеми залишилися. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України, що забезпечує правову базу перетворень. Однак чимало законів і постанов, з прийнятих парламентом XII (І) (1990—1994 рр.) і XIII (II) (1994—1998 рр.), XIV (III) (1998—2002 рр.), ХУ(ІУ) (2002—2006 рр.) скликань не діють через відсутність чи недосконалість конкретного механізму реалізації, контролю за виконанням або через їх популістський характер, невідповідність можливостям держави. Важливим етапом у діяльності ВРУ стало формування у 2002 р. парламентської пропрезидентської більшості, котра, однак, виявилась ситуативною і нестабільною. Чергові вибори до Верховної Ради України відбудуться у березні 2006 р. Чимало проблем існує у становленні й роботі виконавчої влади (вищий орган — Кабінет Міністрів України; центральні органи — міністерства, державні комітети і відомства; в областях, містах, районах — державні адміністрації). Новим явищем у діяльності Кабінету Міністрів стало створення коаліційних урядів на партійній основі, починаючи з 2001 р. Триває процес формування й утвердження судової влади, що концентрується в особі Конституційного Суду, Верховного Суду, загальних, арбітражних та військових судів. Важливим свідченням зрілості судової системи України стала роль судів під час виборчої кампанії Президента України 2004 р. Важливим доказом зміцнення демократичного принципу поділу влади стала роль законодавчої (ВРУ) і судової (ВСУ) влади під час політичної кризи 2004 р. Главою держави є Президент України. Першим Президентом незалежної України став Л. Кравчук (1991—1994 рр.), згодом цю посаду зайняв Л. Кучма (1994—2005 рр.) - Теперішнім Президентом України є В. Ющенко. Концентрованим виразом процесу державного будівництва є стан справ з прийняттям нової Конституції. До 1996 р. Україна жила за Основним Законом, що був прийнятий 1978 р. і до якого були внесені зміни. 28 червня 1996 р. V сесія Верховної Ради України прийняла нову Конституцію України. Процес юридичного оформлення української державності можна вважати в основному завершеним. Проте Конституція містить положення, які потребують уточнення і зміни. Життя довело необхідність зміни і перерозподілу владних повноважень у трикутнику Президент—Прем'єр-міністр (Кабінет міністрів)—Верховна Рада. Усі спроби внести зміни і доповнення у 2000—2004 рр. не мали успіху. Лише 8 грудня 2004 р. під час «пакетного» голосування було схвалено законопроект про внесення змін і доповнень до Конституції, які із січня 2006 р. набрали чинності. Важливим компонентом державотворчого процесу є становлення і зміцнення Збройних Сил. Становлення Збройних Сил незалежної України роз¬почалося восени 1991 р. створенням Міністерства оборони України. 6 грудня 1991 р. прийнято Закон про Збройні Сили України, 19 жовтня 1993 р.— військову доктрину України, яка виходить з того, що Україна не є потенційним противником жодної держави, а свою безпеку розглядає як стан захищеності національних інтересів в умовах потенційної та реальної воєнної загрози. Поряд з армією створювалися спеціальні підрозділи Міністерства внутрішніх справ, Національна гвардія (розпущена в 1999 р.), частини спеціального призначення, Служба безпеки України. Сьогодні продовжується реформування Збройних Сил у напрямку їх відповідності стандартам НАТО. Особливості державного будівництва в Україні: —становлення й утвердження незалежної держави відбувалося одночасно із завершенням процесу становлення української політичної нації, формуванням національної самосвідомості; — важке соціально-економічне становище призвело до розчарування частини населення в ідеї суверенності, чим прагнуть скористатись відкриті й приховані противники незалежності. Висновок. Отже, із проголошенням незалежності в Україні розпочався державотворчий процес, який передбачає створення всіх атрибутів державності та їх конституційне оформлення. Це завдання в основному було успішно виконане. ■ Дати: 24 серпня 1991 р.; 1 грудня 1991 р.; 28 червня 1996 р. ■ Особистості в історії.: Л. Кучма, Л. Кравчук, В. Ющенко.

Білет 15 15.1. Політика «українізації» (коренізації), її наслідки. О. Шумський, М. Скрипник. У 1920-ті рр. складовою частиною національно-культурних процесів в Україні була політика коренізації, що проводилася ВКП(б) в роки непу. При здійсненні політики коренізації в Україні виділяються два аспекти: українізація і створення умов для розвитку національних меншин. Українізація — політика, спрямована на підготовку та виховання партійно-державних кадрів української національності; урахування національних факторів при формуванні партійного й державного апарату; організація та відкриття мережі українських дитячих садків, шкіл, технікумів, закладів культури (бібліотек, музеїв, театрів тощо); випуск українських газет, журналів, книг і підручників; глибоке вивчення української мови, літератури, історії України, географії; відродження й розвиток національних традицій культури. Політика українізації запроваджувалась партійним керівництвом на підставі рішень XII з'їзду РКП(б), що відбувся у квітні 1923 р. Ця політика мала на меті зміцнити контроль партійних органів над національними окраїнами, розширити свій вплив на місцеве, зокрема українське, населення й керувати процесом національного відродження в Україні. Відповідно до декретів ВУЦВК у 1923 р. в Україні проголошувалася рівність мов і визнача¬лась необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Для проведення політики українізації було створено комісію на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським. Від самого початку ця політика наштовхувалася на опір з боку русифікованої верхівки КП(б) України. У партійному керівництві виникла теорія боротьби двох культур, яку обстоював секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь. Відповідно до неї українська культура визнавалася селянською і відсталою, а тому мусила відійти в небуття. Цьому протистояли нарком освіти УРСР О. Шумський і його помічники М. Скрипник і Г. Гринько, які були прихильниками національного відродження і прагнули перетворити українізацію на ефективний важіль національного відродження. Завдяки їх діяльності процес українізації проходив успішно. Шумський Олександр Якович народився у бідній селянській родині. У 1915 р. вступив до Московського ветеринарного інституту. Став членом Української партії соціалістів-революціонерів. Із 1920 р. — член КП(б)У, входив до складу ЦК партії, обіймав відповідальні державні посади. У 1924— 1927 рр. був наркомом освіти УСРР. У 1927 р. на об'єднаному пленумі ЦК КП(б)У був обвинувачений у «націоналістичному ухильництві» (так званий «шумськізм») і направлений на другорядну роботу в ЦК ВКП(б). Очолював ЦК профспілок працівників освіти. У 1933 р. був репресований. Скрипник Микола Олексійович народився в Катеринославській губернії у родині залізничного службовця. Навчався в Ізюмській реальній школі та Санкт-Петербурзькому технологічному інституті. Із 1901 р. став займатися професійною революційною діяльністю, за що зазнав переслідувань з боку влади. Був активним учасником встановлення радянської влади в Україні, одним з організаторів створення КП(б)У, членом ЦК КП(б)У. Обіймав посади наркома внутрішніх справ, наркома юстиції і Генерального прокурора УРСР. У 1927—1933 рр. керував роботою народного комісаріату освіти УРСР. Скрипник активно сприяв проведенню політики українізації. У 1933 р. на пленумі ЦК КП(б)У він був обвинувачений у націоналізмі й помилках теоретичного і практичного характеру. Ці несправедливі обвинувачення призвели його до самогубства. Рушійною силою політики українізації стала українська інтелігенція. Активними прихильниками цієї політики були М. Грушевський, Д. Багалій, М. Куліш, М. Хвильовий, інші діячі культури й мистецтва. В українській літературі розгорнулася дискусія про місце України в складі СРСР, її минуле та майбутнє. З 1925 р. відбувалась політика українізації партії більшовиків й державних органів. Державні Службовці повинні були складати іспити з української мови. Частка українців у партії зросла, але переважно на нижчих щаблях партійної ієрархії. У 1929 р. в УРСР більша частина шкіл і технікумів перейшли на українську мову викладання, у чому їм поступалися інститути. Тираж українських газет з 1924 по 1927 рр. збільшився у 5 разів, почався процес дерусифікації міст через масовий наплив до них українських селян. Національна мова впроваджувалась у школах командного складу. У Харкові з цією метою було створено Школу червоних старшин. Українізація створила сприятливі умови для розвитку національних меншин: у складі України було створено Молдавську Автономну Радянську Республіку, засновано німецькі, грецькі, болгарські, польські, автономні єврейські райони. Наприкінці 1930-х рр. політика коренізації під тиском командно-адміністративної системи почала поступатися своїми позиціями. У 1938 р. політику коренізації в Україні було згорнуто остаточно. Висновок.  У своїй політиці більшовики враховували процес українського національного відродження, прагнули його контролювати за допомогою політики українізації і спрямувати в русло соціалістичного будівництва. Однак у 1930-х рр. процес національного відродження почав виходити за межі існуючої тоталітарної системи, тому політика коренізації була згорнута. Ш Дата: квітень 1923 р. ■ Поняття, терміни,-назви: коренізація, українізація, теорія «боротьби двох культур». ■ Особистість в історії: О. Піумський, М. Скрипник

15.2. Сучасна українська наука і освіта: досягнення і перспективи. Розвиток України як незалежної, демократичної, економічно стабільної держави Європи і світу неможливо уявити без повноцінного розвитку освіти й науки. Зараз у сфері освіти України відбуваються такі процеси: — демократизація середньої й вищої школи; — запровадження різноманітних форм шкіль¬ної освіти з урахуванням інтересів і здібностей учнів (гімназії, ліцеї, коледжі, спеціалізовані класи в загальноосвітніх школах); — забезпечення свободи творчості педагогів (відмова від єдиних догматичних програм, підручників, методик). З 2001 р. набрав чинності Закон України «Про загальну середню освіту», який передбачає демократизацію, гуманітаризацію системи освіти і введення 12-річного терміну навчання - в середній школі. У загальноосвітніх закладах України введено 12-бальну шкалу оцінювання навчальних досягнень учнів. Особливу роль у впроваджені в освіті України стандартів епохи інформаційного суспільства відіграє Національна доктрина розвитку освіти, яка визначає мету та основні напрямки розвитку освіти в Україні, ураховуючи досвід реформування освіти європейських країн. Протягом червня—жовтня 2001 р. педагоги України активно обговорювали проект доктрини, вносили зауваження та пропозиції. Проект доктрини був ухвалений під час роботи у Києві 7—9 жовтня 2001 р. II Всеукраїнського з'їзду працівників освіти. У роботі з'їзду взяли участь майже 2 тис. педагогів України. Вони обговорювали питання поліпшення навчально-виховного процесу, виховання освіченого, фізично та духовно здорового громадянина України. У 2002 р. було прийнято програму «Вчитель» на 2003—2012 рр. та програму розвитку позашкільних закладів. Перспективним напрямком розвитку системи дошкільної освіти є збільшення показників охоплення дітей дошкільною освітою та залучення до навчання у дитячих садках дітей п'ятирічного віку. Із вересня 2003 р. розпочався перехід старшої школи на профільне навчання. У загальноосвітніх навчальних закладах відкрито класи різних профілів: універсального, суспільно-гуманітарного, природничо-математичного, технологічного, спортивного та інших. Важливим етапом на шляху реформування середньої освіти є прийняття Державного стандарту основної і старшої школи (січень 2004 р.) та Державного стандарту для дітей, що потребують корекції здоров'я. Із 2004 р. започатковано експеримент щодо впровадження зовнішнього стандартизованого тестування, що дозволить надати рівні можливості для здобуття випускниками шкіл вищої освіти. Із 2007 р. очікується обов'язкове тестування випускників.  Завершився перехід початкової школи на чотирирічний термін навчання і розпочався перехід основної школи (5—9 класи) на новий зміст навчання. З метою безперебійного і безпечного підвозу учнів сільської місцевості до місця навчання прийняті державна і регіональні (обласні) програми «Шкільний автобус». Продовжується реалізація Програми інформатизації та комп'ютеризації загальноосвітніх навчальних закладів, що дозволило створити сучасні комп'ютерні класи, підключити їх до мережі Інтернет, придбати ліцензовані програми. Перспективним напрямом у роботі професійно-технічних навчальних закладів є апробація нових програм та забезпечення ринку праці кваліфікованими робітниками. Відбуваються зміни в роботі вищої школи: уведення обов'язкового вступного іспиту з української мови, створення кафедр історії України та українознавства; контрактна форма навчання; відкриття приватних ВЗО (Києво-Могилянська академія в Києві, Українська народна академія в Харкові); скорочення підготовки фахівців на вечірній та заочній формах навчання, продовжується впровадження предметно-модульної системи навчання. В Україні діє Державна програма відродження й розвитку освіти націо¬нальних меншин :— кримських татар, болгар, євреїв, поляків. Країна має солідний науковий потенціал. Сучасний науковий комплекс України складається з науково-дослідних інститутів, ВЗО, проектно-конструкторських і технологічних бюро. АН України, яка в 1994 р. одержала статус національної (НАНУ), є провідним і координаційним науковим центром країни.  Установи НАНУ розташовані на всій території держави, найбільше їх в Києві. У Західному науковому центрі діють 18, у Північно-Східному — 16 установ НАНУ. НАНУ має багато чинних угод з академіями наук, авторитетними науковими товариствами і провідними університетами Росії, країн Європи, США. Установлено тісні зв'язки з науковими центрами української діаспори: Українським вільним університетом у Мюнхені, Українським інститутом при Гарвардському університеті (США), Канадським інститутом українських студій. Наукові розробки Національного космічного агентства України дозволяють досліджувати й освоювати космічний простір. Україна бере участь у міжнародній програмі ракетно-космічного комплексу морського базування «Морський старт» і у програмі «Глобалстарт». Конструкторські бюро заводів ім. Антонова, ім. Малишева, «Південмаш», "Мотор-Січ" створюють сучасну цивільну й військову техніку. Підтримуються контакти з державними та науковими установами США в галузі академічної та прикладної космічної науки, здійснюються спільні розробки космічних кораблів. Підписано угоду між Інститутом електрозварювання ім. Патона і НАСА про розробку технології космічного зварювання. Останнім часом в Україні приділяється велика увага розвиткові біокібер-нетики, проблемам штучного інтелекту та розробки відповідних інформаційних технологій. Плідно працюють вчені над розв'язанням проблем трансплантації внутрішніх органів, зокрема серця. Значних успіхів у цій роботі здобув колектив українських кардіологів Інституту ім. М. Амосова АМНУ. Проводиться розробка наукових досліджень в галузі мембранних технологій. Активно працюють наукові установи Національної академії наук України, Міністерства освіти і науки України та регіональних наукових центрів. Так, наприклад, з квітня 2003 р. в Харківській області розпочато спільну роботу обласної державної адміністрації, Національної академії наук України та Міністерства освіти і науки України щодо розвитку регіонального комплексу: освіта, наука, виробництво — забезпечення ресурсами інноваційного розвитку. Така робота на місцях за участю керівників регіонів, науковців, керівників установ освіти і науки та підприємців сприяє успішному вирішенню проблем інноваційного розвитку областей і районів України. Україна уклала Болоньську угоду щодо інтеграції вищої освіти в єдиний європейський освітній процес. Здійснюється активне реформування системи вищої освіти. Висновок. Освіта й наука мають стати двигуном динамічного розвитку, основою престижу й безпеки України. Для цього органам державної влади необхідно зупинити руйнівні процеси в цих сферах духовного життя суспільства, надати серйозну допомогу в їхньому реформуванні й перетворити освіту й науку на пріоритетні галузі економіки.  Дати: 2001 р., 7—9 жовтня 2001 р., 2004 р. ■ Поняття, терміни, назви: НАНУ, Національна доктрина розвитку осві¬ти, Болоньська угода.