Istoriya_bileti

Білет 19 19.1. Політика більшовиків щодо релігії! церкви в Україні у 20—30-ті рр. На початку 1920-х рр. Православна церква в Україні була єдиною легальною організацією, діяльність якої йшла всупереч ідеології більшовиків. Скориставшись голодом 1921 —1923 рр. як приводом для посилення репресій проти духівництва, держава розпочала боротьбу із церквою. Було розгорнуто широку кампанію вилучення коштовностей із храмів і культових споруд для закупівлі зерна за кордоном. Віруючі та духівництво в більшості випадків погоджувалися пожертвувати частину коштовних речей у фонд голодуючих. Але вони відмовлялися передати державі предмети культу, які були не тільки безцінними творами мистецтва, але й вважалися святинями і використовувалися для богослужіння. Державні органи ігнорували настрої служителів церкви і мирян, що спричинило конфлікти між духівництвом і чиновниками, які здійснювали конфіскації в храмах. Конфлікти супроводжувалися арештами й часто розстрілами священиків і віруючих. Додаткова інформація В. Ленін у березні 1921 р. надіслав членам Політбюро секретного листа, у якому писав: «Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі трупів, ми можемо (і тому повинні) провести вилучення церковних цінностей із найбільш скаженою й нещадною енергією і не зупиняючись перед придушенням будь-якого опору. Саме тепер і тільки тепер більшість селянських мас буде або за нас, або не в змозі підтримати жменьку чорносотенного духівництва...  Чим більшу кількість представників реакційного духівництва вдасться з цього приводу розстріляти, тим краще. Треба саме тепер провчити цю публіку так, щоб на кілька десятків років про жоден опір вони не наважувались думати». У січні 1928 р. набув чинності Адміністративний кодекс УСРР, що містив, серед інших, розділ «Правила про культи». З його прийняттям декрет уряду про свободу совісті втратив силу. На межі 1920—1930-х рр. за умов різкої зміни політичної атмосфери в країні ставлення до релігії та церкви стало зовсім нетерпимим. В Україні було зачинено тисячі церков, репресовані священики. Було розгорнуто переслідування Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), спрямоване на її знищення. У 1929 р. органи ДПУ звинуватили в антирадянській Діяльності УАПЦ. Керівництво УАПЦ було репресовано, а церкву змусили заявити про саморозпуск. Другу п'ятирічку оголосили «п'ятирічкою знищення релігій. Виникли «Об'єднання войовничих безбожників». Вжиті заходи призвели до того, ЩО у середині 1930-х рр. в Україні діяло лише 9 % церков порівняно з 1913 р. У 1934 р. Політбюро ЦК КПУ прийняло таємну постанову про знищення в Києві Михайлівського Золотоверхого чоловічого монастиря з метою будівництва на його місці пам'ятника В. Леніну. Така ж доля спіткала київську церкву Святого Василя — пам'ятник архітектури XII ст. У Харкові упродовж 1920—1930-х рр. було знищено 14 церков і соборів, зокрема величну споруду в центрі міста — Святомиколаївський собор. На території Курязького Свято-Преображенського монастиря було розміщено дитячу виховну колонію. Висновок.  Із встановленням і зміцненням радянської влади посилювався тиск держави на православну церкву. Згодом ставлення до релігії та церкви стало нестерпним, а віруючі перестали бути повноправними громадяна¬ми держави.  Дати: 1928 р., 1929 р. ■ Поняття, терміни, назви: «Правила про культи». Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), «п'ятирічка знищення релігії».

19.2. Політичне життя в Україні. Вибори Президента України 2004 рр. Перехід до ринкових відносин спричинив загострення соціально-економічної ситуації в країні, що в свою чергу потягло за собою загострення політичної ситуації. Населення висловлювало невдоволення діяльністю Верховної Ради і Президента. Зрештою було прийнято рішення провести дострокові вибори Президента і Верховної Ради. 27 березня 1994 р. відбулись вибори до Верховної Ради України. Було обрано 338 народних депутатів, половина з яких були членами політичних партій. Найбільше місць отримала КПУ — 96 (до них слід Додати ще 5 членів Компартії Криму), Рух - 20, СелІІУ — 18, СПУ — 14. Інші партії спромоглись провести до Верховної Ради від 1 до 9 своїх представників. Таким чином, вибори засвідчили домінування лівих сил. 18 травня 1994 р. Головою Верховної Ради було обрано О. Мороза. Новий парламент затвердив Прем'єр-міністром В. Масола. Процес зміни політичної влади в Україні завершили президентські вибори, що відбулися в червні—липні 1994 року. У другому турі виборів перемогу здобув Л. Кучма. 9 липня новообраний Президент України склав присягу. Вибори 1994 р. засвідчили, що Україна стоїть на демократичному шляху розвитку. У період правління Л. Кучми здійснювалися певні ринкові перетворення, проте тривав спад виробництва. Прийняття Верховною Радою Конституції України (28 червня 1996 р.) та введення національної грошової одиниці гривні (вересень 1996 р.) стали позитивними зрушеннями у становленні незалежної України. Важливою подією стали вибори до Верховної Ради (березень 1998 р.), які проходили за новою виборчою системою — мішаною (пропорційно-мажори¬тарною). З 450 депутатів 225 обиралися в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 — за списками кандидатів у депутати від політичних партій або виборчих блоків партій у багатомандатному загаль¬нодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Результати голосування засвідчили домінування лівих партій. За підсумками голосування чотиривідсотковий бар'єр подолали КПУ (24,65 %; 84 депутатські мандати), Народний рух України (9,4 %; 32), виборчий блок СПУ та СелПУ «За правду, за народ, за Україну!» (8,6 %; 29), Партія зелених України (5,4 %; 19), Народно-демократична партія (5 %; 17), Всеукраїнське об'єднання «Громада» (майже 4,7 %; 16), Прогресивна соціалістична партія України (4 %; 14). 12 травня 1998 р. Верховна Рада XI скликання розпочала свою роботу. Вибори Президента України відповідно до Конституції України було призначено на 31 жовтня 1999 р. У день виборів у голосуванні взяли участь 70 % виборців. Після підрахунку голосів з'ясувалося, що жоден із кандидатів у Президенти не набрав потрібної для перемоги кількості голосів. Перше місце впевнено зайняв діючий Президент Л. Кучма, а друге — П. Симоненко, третім був О. Мороз, четвертою — Н. Вітренко. ЦВК призначив дату проведення другого туру голосування — 14 листопада. Цікавість до другого туру президентських виборів не знизилася, а навіть зросла. Президентом України вдруге було обрано Л. Кучму. За нього про¬голосувало 56 % виборців, а за П. Симоненка — близько 38 %. Після обрання Президента відбулась зміна уряду. У грудні 1999 р. Прем'єр-міністром України призначено В. Ющенка, тодішнього голову Національного банку України, що мав репутацію реформатора. За роки його прем'єрства в економічному житті країни відбулись важливі зрушення: розпочалось економічне зростання. Важливим починанням уряду стали реформи в системі освіти. Визначною подією, що позитивно вплинула на прискорення державотворчих процесів і проведення реформ, було формування в складі ВРУ парламентської більшості. У січні 2000 р. її сформували депутати 11 парламентських груп і фракцій, а також деякі позафракційні депутати.  Більшість надала підтримку уряду Ющенка.  Формування більшості спричинило зміну керівництва ВРУ: Головою ВРУ став І. Плющ, 19 з 24 Комітетів очолили представники більшості. Парламентська більшість зосередила основну увагу на підвищенні ефективності законодавчої роботи. 16 квітня 2000 р. відбувся Всеукраїнський референдум за народною ініціативою. Понад 80 % виборців, що взяли участь у голосуванні, висловились за двопалатний парламент, скорочення числа депутатів з 450 до 300, ліквідацію права депутатської недоторканності, право Президента достроково припиняти повноваження ВРУ, якщо остання протягом одного місяця не зможе сформувати постійно діючої парламентської більшості або протягом трьох місяців не зможе затвердити підготовленого і поданого в установлено¬му порядку Кабінетом Міністрів проекту Державного бюджету України. Виконання рішень референдуму поставило на порядок денний питання про внесення суттєвих змін до Конституції і виборчого закону. Проте цей процес через різні причини гальмувався. Навесні 2001 р. Україну охопила політична криза, пов'язана із вбивством опозиційного журналіста Г. Гонгадзе. Під час слідства виявилися негативні явища у верхніх ешелонах влади. Напруги додали записи майора СБУ О. Мельниченка, зроблені ним у кабінеті Президента, які вказували на причетність до цього й інших резонансних злочинів вищих осіб держави. Опозиція вирішила скористатися нагодою для зміни влади в країні. Були організовані масові демонстрації і акції протесту в рамках акції «Україна без Кучми!», які 9 березня 2001 р. навіть завершились сутичками з міліцією. Проте домогтись свого опозиція не змогла. Наприкінці весни наступ опозиції пішов на спад, владі вдалось подолати кризу, але її авторитет був суттєво підірваний як у середині країни, так і за кордоном. Важливою подією політичного життя країни у 2000—2001 рр. було перегрупування політичних сил в країні, особливо напередодні парламентських вибо¬рів 2002 р. У січні 2001 р. було відправлено у відставку Ю. Тимошенко, а 26 квітня 2001 р.— увесь уряд В. Ющенка. Це було поштовхом до формування могутньої опозиції. Упродовж осені-зими 2001 р. відбулося формування передвиборчих блоків. Основними суперниками на парламентських виборах стали опозиційний блок «Наша Україна» і провладний блок «За єдину Україну». Вибори у березні 2002 р. відбувалися за мішаною виборчою системою. За підсумками голосування чотиривідсотковий бар'єр подолали: блок «Наша Україна» на чолі з В. Ющенком (23,55 %), Комуністична партія України (20,01 %), Блок «За єдину Україну!» (11,79 %), Блок Юлії Тимошенко (7,25 %), Соціалістична партія України (6,87 %), Соціал-демократична партія України (об'єднана) 6,27 %. На початку роботи ВРУ нового скликання партії і блоки, що перемогли на виборах, утворили свої фракції. До фракції "Єдина Україна" увійшло 177 депутатів, до «Нашої України» — 118 депутатів, КПУ — 64, СДПУ(о) — 31, БЮТ — 23, СПУ — 22; 12 депутатів побажали залишитись позафракцій-ними. Після початку роботи ВРУ розгорнулась боротьба за формування біль¬шості й керівні посади в парламенті. 28 травня 2002 р. було обрано керів¬ництво ВРУ: голова — В. Литвин («Єдина Україна»), перший заступник — Г. Васильєв («Єдина Україна»), заступник — О. Зінченко (СДПУ(о)). Голова¬ми ключових комітетів ВРУ стали представники «Нашої України». Фракція «Єдина Україна» виявилась нежиттєздатною і вже в червні 2002 р. розпалась на шість фракцій: «Партія регіонів» (52 депутати), «Трудова Укра¬їна» (31), «Партія промисловців і підприємців» (20), «Народовладдя» (17), «Аграрії України» (17), «Демократичні ініціативи» (15). Проурядові фракції, за рахунок депутатів, що обиралися в мажоритарних округах, отримали більшість у парламенті, тим самим нівелювавши перемогу опозиції. 2002—2004 рр. пройшли у гострій політичній боротьбі. Л. Кучма намагався реалізувати політичну реформу, яка передбачала перерозподіл владних повноважень у трикутнику Президент—Прем'єр-міністр— Верховна Рада. Проте всі проекти не знайшли підтримки в парламенті. Вибори Президента України 2004 р., як і передбачалося, стали переломними в історії держави. Кандидатом від влади став чинний Прем'єр-міністр України В. Янукович. Опозиційні сили згрупувалися навколо лідера «Нашої України» В. Ющенка, колишнього голови Національного банку України, Прем'єр-міністра у 2000—2001 рр. У результаті голосування 31 жовтня 2004 р. голоси виборців розподілилися таким чином: В. Ющенко (39,26 % голосів), В. Янукович (39,11 %), О. Мороз (5,82 %), П. Симоненко (4,97 %), Н. Вітренко (1,53 %), А. Кінах (0,93 %). Такий розподіл голосів не виявив переможця, тому було призначено другий тур виборів — 21 листопада 2004 р. за участю В. Ющенка і В. Януковияа. Після першого туру про свою підтримку Ющенка заявили О. Мороз та А. Кінах. В. Януковича підтримала Н. Вітренко. Голосування другого туру відбулося зі значними фальсифікаціями. Оприлюднені ЦВК результати про перемогу В. Януковича разюче відрізнялися від даних екзитполів, які засвідчували перемогу В. Ющенка. Обурені таким станом речей виборці відгукнулися на заклик опозиційного кандидата захистити свій вибір і вже ввечері 21 листопада зібралися на мітинг на центральній площі Києва — майдані Незалежності. З наступного дня мітинг переріс у масову мирну акцію протесту, яка тривала до 8 грудня 2004 р. і отримала назву Помаранчева революція. За вимогою частини депутатів на позачергове засідання зібралася Верховна Рада України. Проурядові фракції і комуністи відмовилися взяти в ньому участь. На цьому засіданні В. Ющенко склав присягу Президента України. 24 листопада ЦВК оголосила переможцем виборів В. Януковича. Відгуком на дії ЦВК стала заява лідерів опозиції про створення Комітету національного порятунку і всеукраїнський політичний страйк. Лідери опозиції закликали мітингуючих взяти в облогу Адміністрацію Президента ".України, а згодом і Кабінет Міністрів України. Того ж дня до Києва почали звозити і прихильників В. Януковича (загалом близько 20 тис. осіб), які спробували створити власне наметове містеч¬ко навпроти будівлі Кабінету Міністрів України. У країні склалася вкрай напружена ситуація: загроза силових дій як з боку правоохоронних органів, так і з боку прихильників ворогуючих таборів, політична криза, загроза економічної кризи. Тим часом Верховний Суд України наклав заборону на публікацію результатів оголошених ЦВК до моменту прийняття свого рішення. 27 листопада відбулося засідання ВРУ, на якому було прийнято постанову про політичну кризу в Україні, про визнання факту фальсифікації виборів та фактично анульовано рішення ЦВК. Парламент висловив недовіру ЦВК і назвав неприпустимим застосування сили проти учасників акції громадської непокори. Прихильники В. Януковича, підтримуючи свого кандидата, провели з'їзд депутатів всіх рівнів у Сєвєродонецьку, закликали до проголошення Південно-Східної Автономної Республіки. Провідну роль у цьому процесі відігравали регіональні лідери Донецької, Луганської та Харківської областей. Водночас у західних і центральних регіонах країни місцеві ради прийняли рішення про визнання Президентом України В. Ющенка. Для розв'язання складної ситуації з посередницькою місією до України прибули представники Польщі, Литви, Росії, ОБСЄ та ЄС. Зрештою за допомогою міжнародних посередників сторони конфлікту (Президент України Л. Кучма і кандидати у президенти України В. Ющенко і В. Янукович) виробили формулу політичного врегулювання кризи. Але все залежало від рішення Верховного Суду України, який 29 листопада розпочав розгляд скарги про визнання незаконними дій ЦВК щодо оголошення переможця другого туру і відміну відповідної постанови про його підсумки. Своїм рішенням від 3 грудня 2004 р. Верховний Суд України визнав недійсними результати другого туру президентських виборів і призначив переголосування другого туру на 26 грудня 2004 р. 7 грудня Л. Кучма підписав Указ про відпустку В. Януковича на період передвиборчої кампанії і призначив М. Азарова виконуючим обов'язки Прем'єр-міністра України. Щоб унеможливити під час переголосування масових фальсифікацій, було розроблено зміни до Закону «Про вибори Президента України». Ці пропозиції, згідно з домовленостями, були поставлені на голосування у ВРУ у пакеті зі змінами і доповненнями до Конституції України (політична реформа), які передбачали перерозподіл владних повноважень між ВРУ, Президентом України і Прем'єр-міністром з вересня 2005 р. 8 грудня пакет було проголосовано переважною більшістю депутатів. Відразу ж у сесійній залі проголосовані документи були підписані Президентом України Л. Кучмою. Також ВРУ затвердила і новий склад ЦВК, який очолив Я. Давидович. Таким чином, політична криза в країні була розв'язана шляхом компромісу. Після цього масові акції на майдані Незалежності у Києві припинили, але продовжувало функціонувати наметове містечко на Хрещатику. До переголосування команда В. Януковича підійшла у новому складі і з новими гаслами. В. Янукович заявив про свою опозиційність до Л. Кучми, водночас залишаючись Прем'єр-міністром у відпустці. Під час переголосування до України приїхала рекордна кількість міжнародних спостерігачів — 12 тис. осіб, які засвідчили демократичний харак¬тер голосування 26 грудня. Переголосування 26 грудня 2004 р. дало такі результати: за В. Ющенка проголосувало 51,99 % виборців за В. Януковича — 44,21 %. Інавгурація нового Президента України В. Ющенка відбулась 23 січня 2005 р. Висновок. За роки незалежності в Україні відбулося становлення демократії мирним шляхом. Дати: 1994 р.; 1998 р.; 1999 р.; 2000—2001 рр.; 2004 р.; 22 листопада — 8 грудня 2004 р. ■ Особистості в історії: Л. Кучма, Л. Кравчук, В. Ющенко.

Білет 20 20.1. Особливості та наслідки радянської індустріалізації в Україні. У 1920-ті рр. за темпами промислового розвитку СРСР суттєво відставав від передових країн Європи. У грудні 1925 р. на XIV з’їзді ВКП(б) було взято курс на проведення індустріалізації. Індустріалізація — система заходів, спрямованих на створення великого машинного виробництва і прискорений розвиток промисловості з метою технічного переозброєння і зміцнення обороно¬здатності країни. Причини проведення індустріалізації: — необхідність технічного переозброєння економіки; — створення військово-промислового комплексу; — створення матеріально-технічної бази для економічної самостійності країни за умов ворожого оточення й можливої економічної ізоляції; - необхідність технічної підготовки до кооперування села (випуск тракторів, машин тощо); — необхідність зміни соціальнокласової структури населення в бік збільшення чисельності робітничого класу. Проведення індустріалізації в Україні мало ряд особливостей: вона почалася не з легкої, а з важкої промисловості; мала різко завищені темпи; розвиток отримали сировинні галузі; на території Правобережної України процеси індустріалізації не набули поширення. Основні джерела індустріалізації: — інвестування у важку промисловість за рахунок легкої та харчової; — примусові державні позики; — збільшення випуску спиртних напоїв; — продаж за кордон нафти, газу, деревини та хутра за низькими цінами; — продаж за кордон творів мистецтва; — використання безкоштовної праці у вихідні дні (суботники, недільники); — широке використання праці в'язнів; — режим економії. Варто особливо підкреслити ще одне джерело ресурсів, яке важко пояснити нашим сучасникам,— народний ентузіазм — незвичайну за масштабами духовну енергію народу, що наочно виявилася в соціалістичному змаганні, масовій ударній праці та стаханівському русі. Додаткова інформація У 1935 р. всю країну облетіло повідомлення: «У ніч на 31 серпня забійник донбаської шахти «Центральна—Ірміно» Олексій Стаханов установив рекорд: видобув за зміну 102 тонни вугілля за норми 7 тонн». Щоб припинити здивовані питання: «Як йому це вдалося?» — партком шахти виніс грізне рішення: «...вказати й попередити всіх тих, хто спробує зводити наклеп на товариша Стаханова і його рекорд... вони будуть розцінені як найлютіші вороги, що виступають проти потреб людей шахти, нашої країни...»  Після цього в усіх галузях промисловості почали з'являтися «стаханівці». Завдяки розвиткові стаханівського руху стало можливим постійне підвищення трудових норм у промисловості. Індустріалізація здійснювалася відповідно до п'ятирічних планів розвитку народного господарства. У роки першої п'ятирічки (1928—1932 рр.) на території України було збудовано заводи ХТЗ, «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь»; у наступні п'ятирічки — Харківський турбінний завод, Новокраматорський завод важкого машинобудування та інші. Підсумки індустріалізації: — країна (і Україна також) з аграрної перетворилась на індустріально-аграрну; — зміцнилась обороноздатність; —відбулися структурні зміни в промисловості:  перевага була віддана не легкій, а важкій промисловості; —було ліквідовано безробіття, але знизився життєвий рівень населення (інфляція, карткова система, нестача товарів широкого вжитку); — монополізм державної власності, відсутність конкуренції та матеріальної зацікавленості призвели до сповільнення темпів розвитку економіки; — створено нову модель керівництва економікою — адміністративно-командну. Висновок. Унаслідок проведеної індустріалізації у 1937 р. за абсолютними обсягами промислового виробництва СРСР вийшов на друге місце у світі після СПІА. Припинилося ввезення з-за кордону кольорових металів, рейкопрокатних станів, екскаваторів, турбін, паровозів та інших видів промислової продукції. Було забезпечено техніко-економічну незалежність СРСР від країн Заходу. Україна стала індустріально розвиненою республікою СРСР. ■ Дати: 1925 р., 1928—1932 рр., 1935 р. ■ Поняття, терміни, назви: індустріалізація, соціалістичне змагання.

20.2. Культура України в роки Великої Вітчизняної війни. У роки окупації України її урядові установи, культурні та наукові заклади були евакуйовані на схід СРСР, і функціонували на території інших республік. Над вирішенням найважливіших проблем фронту працювало понад 70 інститутів, евакуйованих з України до Казахстану, Туркменії, Узбекістану, Киргизії тощо. Фахівці фізико-технічного інституту АН УРСР реалізовували оборонну програму: вони розроби¬ли прилади для військової авіації, радіолокації,пеленгації. Інститут електрозварювання АН УРСР, очолюваний Є. Патоном, розробив метод автоматичного дугового зварювання під флюсом під час складання корпусів танків Т-34. Цей метод дозволив поліпшити міцність та якість бойових машин. Українські вчені розробили нові ефективні методи лікування поранених. Інститут клінічної фізіології на чолі з академіком О. Богомольцем створив препарати для лікування ран та переломів кісток. Співробітники Харківського інституту переливання крові організували пункти заготівлі та консервування крові, підготували спеціалістів для роботи в них та надіслали до військових госпіталів кілька тонн консервованої крові. Інститут біохімії АН УРСР на чолі з академіком О. Палладіним створив препарат, що прискорював згортання крові. Відомий хірург-офтальмолог, академік АН УРСР В. Філатов удосконалив методи лікування очних хвороб та розробив ефективну пересадку рогівки. Інститути історії, економіки, археології, мовознавства і літературознавства були об'єднані в Інститут суспільних наук. Історики видали праці «Боротьба українського народу проти німецьких загарбників», серію брошур про народних героїв України. Ці видання, авторами яких були відомі історики України М. Петровський, К. Гуслистий, М. Супруненко та інші, мали важливе значення в ідеологічній боротьбі з ворогом. Культурно-освітні установи на території республіки з початком війни тимчасово припинили свою діяльність. Зупинилося друкування книжок, вихід газет, журналів тощо. Евакуйовані з України видавництва об'єдналися в єдине Українське державне видавництво, що знаходилося в Саратові, а потім в Москві, де видавало політичну та художню літературу, журнали, листівки, газети. Насамперед виходили газети партійних та радянських органів: «Комуніст». «Советская Украйна», «Література і мистецтво». Твори патріотичної тематики друкувалися в журналах «Українська література», «Україна» та інших. Поетичні, прозові, драматичні та публіцистичні твори українських літераторів були сповнені ненавистю до ворога, глибокою переконаністю у перемозі над ним. Такими є «Творча сила народу» П. Тичини, «Народ бессмертен» М. Рильського, «Клятва» М. Бажана, «Україно моя» А. Малишка, «Ніч перед боєм», «Воля до життя» та «Україна в огні» О. Довженка. Наукову та науково-популярну літературу видавала АН УРСР, яку було евакуйовано до Уфи. У листопаді 1941 р. розпочали роботу українські радіостанції ім. Т. Шевченка (Саратов) та «Радянська Україна» (Москва). Перша з них популяризувала українську культуру. Активно діяла фронтова редакція радіостанції Південно-Західного фронту. З України було евакуйовано понад 50 театрів, яким доводилося ставити вистави просто неба. Головна увага приділялася виступам у військових частинах, госпіталях. У фронтових концертах виступали видатні майстри театрального мистецтва 3. Гайдай, І. Паторжинський. М. Гришко. Особливої ваги набула кінодокументалістика. У вересні 1941 р. Українська студія хронікального фільму випустила перший кінорепортаж «З фронтів Вітчизняної війни». Спеціальні групи кінооператорів готували кінозбірники про бойові події. Фронтовими кінооператорами були зафіксовані на плівці всі значні бойові операції. Кінооператор В. Орлянкін пройшов з кінокамерою від Волги до гирла Дунаю. Велике значення мали документальні фільми О. Довженка «Битва за нашу Радянську Україну» (1943) та «Перемога на Правобережній Україні» (1945). Українські кіностудії було евакуйовано до Середньої Азії, де вони випускали патріотичні фільми. У 1943 р. режисер Марк Донський поставив фільм «Райдуга», який отримав «Оскара», а у 1946 р. — Державну премію СРСР. Війна не припинила розвитку українського образотворчого мистецтва. Захист Вітчизни став головною темою праць українських художників. Створені ними плакати та листівки розповсюджувалися серед населення прифронтових і окупованих територій з перших днів війни, закликаючи до боротьби із загарбниками. Особливо сильне враження справляли плакати «На бій, слов'яни» та оригінальна серія «Гнів Шевченка — зброя перемоги» В. Касіяна, «За плач дітей, за дим руїн, за кров братерську — на Берлін» І. Літинського та інші. Плідно працювали у воєнні роки українські скульптори. Так, К. Діденко створив серію скульптурних портретів С. Ковпака, О. Федорова, С. Руднєва та інших партизанів України. Висновок. Українські науковці та діячі культури зробили вагомий внесок у боротьбу проти німецько-фашистських окупантів. їхні винаходи, наукові дослідження, патріотичні твори стали складовою здобутої у Великій Вітчизняній війні перемоги.  Дати: 1941 р., 1943 р. ■ Поняття, терміни, назви: евакуація, патріотизм, визвольний пафос. ■ Особистість в історії: Є. Патон, О. Богомолець, О. Довженко.

Білет 21 21.1. Голодомори 1921—1923 рр., 1932—1933 рр., 1946-1947 рр. в Україні: причини і наслідки. Голодомор — це соціально-економічне явище, що виявляється у позбавленні населення мінімуму необхідних продуктів харчування та призводить до його вимирання та негативної зміни демографічної та соціальної структури населення. Голодомор може організовуватися урядом штучно з метою винищення певних груп населення. У XX ст. Україна пережила три голодомори — усі за радянської влади; основною їх причиною була аграрна політика партійного радянського керівництва. Перший голодомор в Україні тривав з 1921 р. до середини 1923 р. Його причини: — політика «воєнного комунізму» (зокрема продрозкладка — насильницьке вилучення хліба в селян); — заборона селянам реалізовувати хлібні лишки за ринковими Цінами; — падіння товарності сільського господарства внаслідок незацікавленості селян у розвитку виробництва сільгосппродукції; — Перша світова та громадянська війни; — руйнування матеріальної бази сільського господарства внаслідок надзвичайно жорстокої посухи, що спричинила неврожаї в 1921 і 1922 рр.; —криза в сільському господарстві, яка була посилена скороченням промислового виробництва через його мілітаризацію під час громадянської війни. Голод охопив Олександрівську (сучасна Запорізька обл.), Донецьку, Катеринославську (сучасна Дніпропетровська обл.), Миколаївську, Одеську, пів¬день Полтавської та Харківської губерній — усього 21 повіт України. Відбувалося масове запустіння сіл, селяни переселялися в багатші села, унаслідок чого продовольча ситуація погіршувалася і там. Водночас з України продовжували надсилати до Росії ешелони з продовольством. Увесь світ знав про голод у Поволжі, водночас голод в Україні замовчувався. Повідомлялося, що в Україні лише неврожай. До республіки з Поволжя, Казахстану, Південного Уралу йшли потяги з переселенцями. Лише з середини 1922 р. голодуючим в Україні було надано допомогу Американською адміністрацією допомоги (АРА). Владою було введено систему «голодних пайків» (спеціальні відрахування від підприємств і організацій), почалися вилучення і продаж за кордон музейного і церковного майна. Голод був ліквідований лише у середині 1923 р. — значно пізніше, ніж у голодуючих районах Росії. Під час голодомору 1921—1923 рр. померло від 500 тис. до 1 млн осіб. Голодомор 1932—1933 рр. був страшним злочином сталінського режиму. Він був спровокований радянським керівництвом з метою масового вступу селян до колгоспів. Поставлені перед селянами плани хлібозаготівлі були завищеними й економічно не обґрунтованими. Хоча політика колективізації дозволила збільшити збір зерна, але труднощі із заготівлею залишилися. Постачання хліба на користь держави здійснювалося внаслідок додаткової хлібозаготівлі. Фактично це означало застосування вже відомої політики продрозкладки. Знесилені селяни не змогли ефективно провести посівну кампанію навесні 1932 р. План здачі хліба державі опинився під загрозою зриву. Водночас почався голод. Голодні люди збирали колоски пшениці, залишені на полях, щоб прогодувати дітей. 7 серпня 1932 р. було видано постанову ВЦВК та РНК СРСР, названу в народі «законом про п'ять колосків». Вона передбачала за крадіжку колгоспної власності розстріл із конфіскацією майна чи позбавлення волі на термін не менш як 10 років. Найвище керівництво країни знало про голод в Україні, але замовчувало цей факт. Допомоги надано не було. Більше того, в Україну для виконання плану хлібозаготівлі було направлено комісію на колі з В. Молотовим. Дії комісії були жорстокими: у селах конфісковували продовольчі та посівні фонди; проводилися масові репресії; припинялося постачання товарів; села оточували загони НКВС. Голодомор став для України національною катастрофою. За різними даними, голодною смертю померло від 3,5 до 9 млн осіб — точні цифри вже навряд чи будуть з'ясовані. Лише наприкінці 1980-х — у 1990-х рр. з'явилися наукові статті про голодомор, спогади очевидців, публікації в пресі; складено мартиролог жертв голодомору, щороку проводяться дні їх пам'яті. У 2003 р. згідно з Указом Президента України в країні проведені заходи з увіковічнення пам'яті жертв голодомору. Голодомор 1946—1947 рр. стався в період повоєнного відновлення господарства. Причини голоду: — повоєнна розруха; — відновлення важкої промисловості за рахунок сільського господарства; — запровадження для селян величезних податків (навіть на фруктові дерева); — розширення посівних площ і виконання планів хлібозаготівлі за будьяку ціну;  — посуха 1946 р., що спричинила неврожай усіх сільськогосподарських культур. Голод охопив більшість східних і частину південних областей України. Хлібозаготівельна кампанія проводилася під гаслом «Боротьба за хліб — це боротьба за соціалізм!» У роки голодомору радянське керівництво надавало «інтернаціональну допомогу» продовольством країнам Східної Європи, у яких був встановлений соціалістичний лад, а також Франції, яка була союзницею в розгромі нацистської Німеччини. У містах діяла карткова система забезпечення населення хлібопродуктами. Селяни ж не мали й цього. Ситуацію в Україні керівництво держави прокоментувало як «продовольчі труднощі, які швидко й безболісно були ліквідовані».  Голодуючих називали «колгоспниками, які мають гострі нестатки». Унаслідок голоду в Україні померло близько 1 млн осіб. Висновок. Голодомори 1921-ГІ923, 1932—1933 і 1946—1947 рр. стали наслідком політики радянської тоталітарної системи щодо селянства. Вони відбили стан економічних відносин і соціальних умов на селі. Сталося «розселянювання селянства». Командно-бюрократична система керівництва призвела до того, що селянин перестав бути хазяїном на землі, було вбите його почуття власника.  Продовольча проблема в СРСР так і не була вирішена. Дати: 1921—1923 рр., 1932—1933 рр., 1946—1947 рр.  Поняття, терміни, назви: продрозкладка, розселянювання, «закон про п'ять колосків».