Istoriya_bileti

Білет 16 16.1. Суспільно-політичне життя українських земель у складі Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини в 20-х—30-х рр. XX ст. Після закінчення Першої світової війни західноукраїнські землі ввійшли до складу різних східноєвропейських держав: Східна Галичина і Волинь — до складу Польщі; землі Північної Буковини, Бессарабії і Мармарощини — до складу королівської Румуни; Закарпатська Україна — до складу Чехо-Словаччини. Українські землі в Польщі, Румунії, Чехо-Словаччині не мали самоврядування, власного автономного устрою. Так, на західноукраїнських землях у складі Польщі діяв закон, що забороняв використовувати українську мову в державних і муніципальних установах. Замість назви «Україна» запроваджувалися нові — «Малопольща» або «землі Польщі "Б"». Було скасовано Галицький автономний сейм, ліквідовано місцеве самоврядування, закривалися україн¬ські школи, проводилась політика насильницької асиміляції, українські імена і прізвища змінювались на польські. Українці залишалися в опозиції до польського уряду. Свої права і свободи вони захищали легальними й нелегальними методами боротьби. Тільки у Східній Галичині було створено 12 політичних партій. Політичні партії та блоки Східної Галичини поділялися на ліві, центрист¬ські й праві. До лівих належала Комуністична партія Східної Галичини, з 1923 р. — Комуністична партія Західної України (КПЗУ), яка вела активну політичну діяльність, хоча була нечисленною. Партія діяла в підпіллі, хоча під її впливом перебували й легальні організації. Ліве крило партії виступало за союз із Москвою, праве дотримувалося більш стриманої позиції. Центристським вважався блок Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО). Утворений у 1925 р., він мав сильний вплив на українське населення Галичини, оскільки його програма базувалась на ідеології соборності й державності. На виборах 1928 р. до польського парламенту блок здобув більшість українських мандатів до сейму. Лідери об'єднання — Д. Левицький, В. Мудрий, С. Баран, О. Луцький, М. Рудницька, І. Кедрин-Рудницький. УНДО закликав українців боротися проти політики ополячення за демо¬кратичні порядки конституційним шляхом. Пізніше лідери УНДО вимагали від поляків надання Західній Україні автономії. Представники українських політичних партій у польському сеймі утворили Український клуб, який вимагав надання Україні самостійності. Правою політичною силою, що сповідувала націоналістичну ідеологію, стала Організація українських націоналістів (ОУН, виникла 1929 р. у Відні), її очолив Є. Коновалець, ідеологами стали В. Липинський і Д. Донцов. Ідеологією ОУН був інтегральний націоналізм — заперечення ліберальних цінностей, проповідування рішучих дій заради національних інтересів. Вищою цінністю виступало створення незалежної Української держави. Для досягнення мети виправданими вважалися будь-які засоби, навіть терор. Поворот частини українського національного руху до тоталітарної ідеології пояснюється тим, що Україні не вдалося відстояти незалежність, а тоталітаризм утверджувався в багатьох державах Європи. На західноукраїнських землях, що перебували у складі Румунії, керівний режим проводив тверду колоніальну політику. Були закриті всі українські школи, ліквідовано самоврядування громад, переслідувалися громадські діячі, священики, здійснювалася румунізація населення, румунську мову було оголошено державною, придушувалися соціальні й збройні виступи (1924 р., Татарбунарське повстання).  1927 р. було створено Українську національну партію (УНП), лідером якої був В. Залозецький. УНП дотримувалася центристських позицій і виступала за співпрацю з існуючим режимом. Представники УНП мали місця в румунському парламенті, де виступали проти політики румунізації. Праві суспільно-політичні сили не були організаційно оформлені. їх представляли націоналістичні молодіжні, студентські й спортивні організації («Товариство Мазепа», «Товариство М. Залізняк»). Лідери цих організацій О. Забачинський, П. Григорович, Д. Квітковський проповідували методи боротьби, подібні до оунівських (терор, підпільна діяльність). Закарпатська Україна входила до складу Чехо-Словаччини під назвою Підкарпатська Русь, а з 1928 р. — Підкарпатський край. Чехословацький уряд не проводив такої жорсткої антиукраїнської політики, як польський і румунський. Він не надав Закарпаттю автономії, але українське населення отримало можливість політичної та культурної самореалізації. Лібералізм уряду привів до виникнення й швидкого поширення культурно-просвітницького товариства «Просвіта» (А. Волошин, М. і Ю. Бращайки), Товариства русофілів ім. Духновича. У чехословацькому парламенті інтереси українців представляло Українське національне об'єднання (УНО). Суспільно-політичне життя в країні базувалося на ідеях русофільства, українофільства, мадярофільства. Суттєвим чинником суспільно-політичного життя в Західній Україні була греко-католицька церква. Так, митрополит А. Шептицький протестував проти політики пацифікації і підтримував політику нормалізації українсько-польських відносин. Висновок. Суспільно-політичне життя на західноукраїнських землях відрізнялося різноманітністю. Діяли різні політичні партії, об'єднання і блоки — від лівих до правих,— які висловлювали різні політичні інтереси і використо¬вували легальні й нелегальні методи боротьби. Найбільш складна суспільно-політична ситуація склалася на українських землях у складі Румунії. Польський уряд хоча і здійснював дискримінаційну стосовно українців національну політику, але дозволив їм представляти свої інтереси в сеймі. Найбільш сприятлива суспільно-політична ситуація для українського населення склалася в Чехо-Словаччині. Однак жодний уряд не надав українцям автономії.  Дати: 1925 р., 1927 р., 1929 р. ■ Поняття, терміни, назви: політична партія, інтегральний націоналізм, УНДО, ОУН, УНП, УНО. ■ Особистість в історії: Д. Левицький, Д. Донцов.

16.2. Початок формування багатопартійності в Україні наприкінці 80-х — на початку 90-х років XX ст. Необхідною умовою становлення демократичної правової держави є багатопартійність. Вона дає можливість повніше враховувати інтереси всіх громадян у державній політиці й сприяє стабільному і динамічному розвитку суспільства. До головних причин, що призвели до створення багатопартійності в Україні, можна віднести: — розширення демократизації суспільного життя, політика гласності; — історичні витоки багатопартійності в Україні; — виникнення і розвиток в Україні дисидентства; — нездатність КПРС (КПУ як її складової частини) продовжувати виконання керівної ролі усього суспільства, яку вона собі привласнила. Правову основу для формування багатопартійності заклав позачерговий III з'їзд народних депутатів СРСР (березень 1990 р.), що вніс зміни до Конституції СРСР, скасувавши, зокрема, й статтю 6 про керівну і спрямовуючу роль КПРС — ядро політичної системи радянського суспільства. У жовтні 1990 р. було прийнято закон СРСР «Про громадські об'єднання». У Конституції України 1996 р. зазначено: «Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена». В історії становлення багатопартійності виділяють три етапи: 1. 1988—1989 рр.— створення умов багатопартійності. Створення опо¬зиційних щодо КПРС неформальних об'єднанань та рухів, що пізніше трансформувалися у політичні партії. У цей час в Україні розгортають активну діяльність Українська демократична спілка (УДС), пізніше перейменована в Українську народно-демократичну лігу (УНДЛ), Українська Гельсінська спілка (УГС), Народний рух України за перебудову (НРУ). 2. 1989—1990 рр.— етап безпосереднього створення початкової багатопартійності. За цей час у республіці створено понад 20 партій, які об'єднували понад 30 тис. осіб. 3. Початок 1991 р.— серпень 1991 р.— кардинальні зміни у станов¬ленні багатопартійності. Заборона діяльності КПУ після спроби державного перевороту в Москві (ДКНС) 19—21 серпня 1991 р. у зв'язку з доказами про підтримку керівництвом КПУ державного перевороту. 24 серпня 1991 р. проголошено Акт про незалежність України. У 1994 р. в Україні нараховувалося 30 політичних партій, у 1998 р.— 53, в 2002 р.— 127. Нині (після перереєстрації) зареєстровано понад 100 політичних партій різного спрямування та орієнтації: праві, ліві, центристські, релігійні, економічні, екологічні тощо.  В Україні існує досить велика кількість молодіжних об'єднань, у тому числі й політичних. Більшість політичних партій мають дочірні молодіжні організації. Така кількість партій свідчить про молодість української демократії, незавершеність структурування українського суспільства. Партії в Україні організовуються здебільшого під конкретного лідера, вони нечисленні й не мають достатнього впливу в масштабах держави. їхні осередки на місцях ведуть посильну пропагандистську й організаційну діяльність, активізуючись, як правило, у період виборчих кампаній. У цей час відбувається формування блоків партій. Між політичними партіями точиться суперництво за посилення впливу на маси, залучення у свої лави нових членів, що визначає політичну атмосферу українського суспільства в умовах незалежності. Зміцненню і розвитку політичних партій в Україні сприяли зміни у вибор¬чому законодавстві. У 1998 і 2002 рр. Вибори до Верховної Ради України здіснювалися за мішаною виборчою системою (половина депутатів обиралася за виборчими списками партій). У 2006 р. вибори до Верховної Ради України будуть проводитись за пропорційною виборчою системою, яка передбачає обирати склад парламенту лише за партійними списками. У 2001 р. було сформовано перший коаліційний уряд.  Висновок.  Поштовхом до формування багатопартійності в Україні стали перебудовчі процеси в СРСР. Втрата комуністичною партією монополії на владу зумовила формування багатопартійної системи. Після проголошення незалежності відбувається розвиток багатопартійної системи, що свідчить про демократичний шлях розвитку України.  ■ Дата: 1988 р.

Білет 17 17.1. Українське питання на Паризькій мирній конференції. Уклавши перемир'я з Німеччиною восени 1918 р., країни Антанти почали активно готуватися до проведення мирної конференції. Паризька мирна конференція відкрилася 18 січня 1919 р. Мета конференції — підбиття підсумків Першої світової війни та повоєнний устрій світу. Провідні позиції на конференції зайняли країни Антанти. Уперше в історії дипломатії переможені держави не брали участі в переговорах.  Українська Народна Республіка належала до держав, які не були ворожими до Антанти, але в той же час не були визнані нею як незалежні. Українська делегація на цій конференції ставила перед собою такі цілі: — домогтися визнання незалежності УНР; — посісти гідне місце в системі післявоєнних міжнародних відносин; — одержати допомогу й підтримку від країн Антанти в боротьбі з більшовиками. Українську об'єднану делегацію очолював Г. Сидоренко. До складу делегації входили представники від Західної області УНР, проте вони діяли як окремі дипломатичні представництва. Із самого початку роботи конференції делегація УНР опинилася в складній ситуації. Уклавши в 1918 р. у Брест-Литовську договір із Німеччиною, УНР вважалася союзницею Німеччини і не повинна була брати участь в конференції. Ускладнювала становище непримирима позиція Франції щодо визначення української державності: уряд УНР розцінювався як просоціалістичний, а Франція була зацікавлена у відродженні єдиної й неподільної Росії та «Великої Польщі» за рахунок українських земель. Представники російської та польської делегацій розпочали антиукраїнську кампанію. У результаті було розпочато вивчення питання про припинення українсько-польської війни 1918—1919 рр. і опрацювання умов перемир'я. Уряд УНР прийняв запропновані умови, але польська сторона їх відхилила. Проти анекції українських земель Польщею різко виступила англійська делегація, яка мала найбільш виважений підхід до вирішення українського питання. Додаткова інформація З Постанови Вищої Ради світової конференції (1919): «1. ...Польський уряд уповноважений окупувати своїми військовими силами Східну Галичину аж до річки Збруч. 2. Польському урядові надаються повноваження докласти всіх своїх військових сил... із метою проведення цієї окупації. 3. Польський уряд буде уповноважено запровадити цивільну адміністрацію в Східній Галичині». За таких умов делегація Директорії УНР не могла визначитися зі своїми подальшими діями. На Паризькій мирній конференції остаточно переміг французький варіант вирішення українського питання. Франція була зацікавлена в існуванні в Східній Європі міцної Польської держави, як противаги Німеччині, тому поставила вимогу негайно припинити війну ЗУНР із Польщею та встановити лінію кордону, за якою Львів і Дрогобицький район переходили під владу Польщі. Для боротьби з більшовиками, зокрема в Україні, надавалася допомога Польщі, Румунії та білогвардійським військам Денікіна. Утрата Директорією УНР влади над більшістю земель України в 1919 р. зруйнувала надії на визнання незалежності УНР країнами Антанти й одержання від них допомоги. Висновок.  У ході Паризької мирної конференції країни Антанти не підтримали Директорію УНР і вороже поставилися до ідеї незалежності України. Рішення Паризької мирної конференції сприяли поділу українських земель між радянською Росією, Польщею, Румунією, Чехо-Словаччиною. Дата: 18 січня 1919 р. ■ Поняття, терміни, назви: Антанта, «українське питання», «французький варіант».

17.2. Україна на початку XXI століття. Межа тисячоліть завжди сприймається людст¬вом як підстава для підведення підсумків і визначення планів на майбутнє. У XX ст. на долю українського народу випало багато випробувань, які він з честю пережив і, зрештою, виборов право на незалежний розвиток у власній державі. Кінець XX — початок XXI ст.— це період становлення новітньої української державності, завершення формування української політичної нації. Після здобуття незалежності Україна зіткнулася з безліччю проблем, які слід було негайно вирішувати. Однією з таких проблем була економічна криза, яка через широкі соціальні зобов'язання держави лише поглиблювалася. Перше десятиліття незалежності пройшло під знаком боротьби з причинами і наслідками економічних негараздів. Лише у 1999 р. вдалося остаточно зупинити процес падіння економіки. Уже наступного 2000 р. українська економіка показала перші ознаки економічного зростання, яке триває й до сьогодні. Зараз темпи розвитку української економіки є найвищими серед країн СНД. Такі тенденції поставили на порядок денний питання про подальший розвиток України, що має забезпечити економічне зростання. На тлі економічних негараздів 1990-х рр. становище у соціальній сфері залишалося напруженим. Хронічними були невиплата заробітної плати, пенсій, стипендій, соціальних виплат. Це при тому, що їхні розміри навіть не забезпечували мінімального прожиткового мінімуму. На початок 1998 р. загальний борг становив понад 5 млрд гривень. Зрештою і в цій сфері вдалося переломити негативну тенденцію. Заборгованості перед працівниками бюджетних організацій були погашені в 1999—2001 рр. Також погашена заборгованість з виплати пенсій. Почалося погашення заборгованості у вугільній промисловості, машинобудуванні, сільському господарстві, де накопичилися найбільші борги. Водночас починаючи з 2000 р. поступово підвищується заробітна плата, пенсії, соціальні виплати. За роки незалежності стрімко зростало безробіття. У 1998 р. в Україні нараховувалось 600 тис. офіційно зареєстрованих безробітних. Неофіційна статистика складала кілька мільйонів осіб. На кожне вільне робоче місце претендувало майже 20 осіб. Крім того, близько 5—7 млн українців змушені були шукати заробітку за кордоном. Лише з 2000 р. ситуація почала дещо покращуватися. Нове керівництво на чолі з Президентом В. Ющенком проголосило своїм завданням створення 5 млн робочих місць. На тлі соціальних і економічних негараздів відбулося зростання злочинності, особливо організованої, що завдавала великої шкоди суспільству. Тривалі негативні процеси спостерігалися й у процесі відтворення населення. За кілька останніх років кількість населення України скоротилася з 52 млн до 47 млн осіб. Але й цю негативну тенденцію вдалося призупинити. Таким чином, на зламі тисячоліть Україна вступила у новий період розвитку, перед нею відкриваються нові перспективи і можливості. Головні завдання на сучасному етапі: — Забезпечити подальше зростання економіки. — Сприяти зростанню життєвого рівня населення. — Унеможливити фінансові кризи зразка 1998 р. Зміцнити банківську систему. — Реформувати систему пенсійного і соціального забезпечення. — Вирішити проблему диверсифікації джерел постачання енергоносіїв. —Реконструювати паливно-енергетичний комплекс, особливо вугледобувну галузь. — Створити сприятливі умови для іноземних інвестицій. — Остаточно розв'язати проблему зовнішньої заборгованості. — Сприяти розв'язанню проблеми зайнятості населення, особливо в депресивних регіонах. Зупинити нелегальну міграцію робочої сили за кордон. — Створити умови для легалізації тіньового капіталу, на який зараз припадає майже 50 % економіки. — Зменшити податковий тиск на всі категорії громадян і суб'єктів господарської діяльності. — Сприяти подальшій структурній перебудові економіки. — Завершити земельну реформу і реформувати аграрний сектор економіки. — Сприяти розвитку зовнішньої торгівлі.  Забезпечити позитивне зовнішньоекономічне сальдо. — Вирішити проблему фінансування освіти, науки і системи охорони здоров'я. Завершити освітню реформу. — Погасити заборгованість перед населенням. — Боротьба зі злочинністю. Висновок. Отже, подолавши економічні негаразди, домігшись позитивних тенденцій розвитку, в Україні є перспектива стати високорозвиненою європейською державою.

Білет 18 18.1. Культура і духовне життя України в 1917—1920 рр. Українська національно-демократична револю¬ція 1917—1920 рр., боротьба за збереження державної незалежності України в 1918—1920 рр. активізували визвольний рух українців. Крах Російської імперії, глибокі соціально-економічні зміни викликали духовне піднесення в суспільстві, що виявилось у всіх сферах культурного життя. Поряд із цим існували й негативні, неоднозначні моменти, що ускладнювали культурний процес, а саме: єдиний народ був розколотий, сини України вели боротьбу у ворогуючих таборах. Політичні сили нав'язували суспільству власне бачення культурного розвитку. Зазначені чинники відбивалися на культурному і духовному житті українського суспільства. Після Лютневої революції зусиллями української інтелігенції набули поширення, зокрема серед селян, національні культурно-освітні організації — «Просвіти», які організовували лекторії, бібліотеки, хорові колективи тощо. Також «Просвіти» налагодили видавничу справу, поширюючи українські книги, газети, журнали. Із часом значення «Просвіт» зросло, вони набули політичного характеру, залучаючи до визвольної боротьби українців. У липні 1920 р. було розроблено примірний статут «Просвіт», у якому визначалася їх комуністична спрямованість.  Однак більшовикам не вдалося переробити під себе «Просвіти», і в 1921 р. вони почали знищення цих організацій. 1917—1920 рр. відзначені докорінним руйнуванням старої системи народної освіти й пошуками нових форм, що відповідали б характеру й завданням політичних режимів, які стверджувалися в Україні. Зусиллями УЦР на приватні й громадські кошти в короткий термін було засновано 53 українські гімназії, складено навчальні програми для шкіл, розроблено план українізації школи. У період гетьманату українізація системи освіти тривала. У російських школах як обов'язкові предмети запроваджувалися українська мова, історія та географія України. В Україні функціонувало 150 українських гімназій. Активно видавалися підручники українською мовою. У період Директорії УНР українізація школи здійснювалася ще інтенсивніше. Але у зв'язку зі швидкою зміною політичної ситуації закріпити її результати не вдалося. Гетьман Я. Скоропадський ввів стипендії для бідних учнів гімназій. У жовтні 1918 р. у Києві й Кам'янці-Подільському були створені українські (народні) університети. У діючих університетах було відкрито кафедри української мови, літератури та історії. Радянська влада в 1917—1918 рр. прагнула створити принципово нову школу, де історію, літературу та інші гуманітарні предмети пропонувалося викладати на основі ідей соціалізму; скасовувалося викладання Закону Божого. У 1919 р. українізація народної освіти була перервана. Радянська влада основну увагу приділяла запровадженню безкоштовної шкільної, а пізніше й вищої освіти. Важливим завданням політичного характеру була боротьба з неписьменністю серед дорослих. У грудні 1919 р. В. Леніним було підписано декрет «Про ліквідацію неписьменності серед населення РСФСР». У 1920 р. було створено Республіканську комісію для боротьби з неписьменністю, яку очолив Г. Петровський. На місцях діяли губернські, пові¬тові та волосні комісії. Видавалися підручники, розроблялися навчальні програми. Активно працювали школи, лікнепи і гуртки. Це дало свої результати: якщо до революції серед жителів України налічувалося бли¬зько 28 % грамотних, то наприкінці 1920 р. — близько 52 %. Наприкінці 1920 р. в Україні діяло 38 вищих навчальних закладів, у яких навчалося 57 тис. студентів. Складні умови, труднощі революційного часу позначилися й на стані науки в Україні. Попри це відбувався розвиток наукової думки завдяки зусиллям таких видатних учених, як хімік Л. Писаржевський, мостобудівник-новатор Є. Патон, історик Д. Вагалій. 24 листопада 1918 р. було засновано Українську академію наук, у якій плідно працювали В. Вернадський, А. Кримський та ін. При Академії діяла Національна бібліотека. Було створено Національний архів, Національний музей. Літературний процес характеризувався існуванням різних шкіл і методів художньої літератури: революційно-романтичного (П. Тичина, В. Сосюра, М. Бажан та ін.); об'єднання «неокласиків» (М. Рильський та ін.), символістів. У1920 р. створюється Вільна академія пролетарського ми¬стецтва (ВАПЛІТЕ), яка в своїй діяльності намагалася захистити літературу від адміністративного втручання. У грудні 1917 р. було відкрито Українську академію мистецтв, першими членами якої стали видатні українські художники М. Бойчук, О. Мурашко, Г. Нарбут. У 1917—1920 рр. помітних змін зазнав український театр. За часів гетьманату був заснований Український театр драми та опери (пізніше реорганізований у Перший театр Української Радянської Республіки ім. Шевченка), виник ряд інших творчих колективів, зокрема Українська державна, капела на чолі з О. Кошицем. У 1920 р. Лесь Курбас виносить на суд глядачів свою виставу «Гайдамаки». Починаючи з 1917 р., українське духівництво намагалось створити Українську автокефальну православну церкву. Але Російська православна церква не хотіла втрачати контроль над єпархіями колишньої імперії. Більшовики, у свою чергу, вели боротьбу з релігією та церквою. Вони не дозволили проголосити автокефалію на Всеукраїнському православному соборі 1918 р. Тому боротьба за проголошення Української автокефальної православної церкви стала складовою частиною українського національно-визвольного руху. Висновок.  Культурні процеси 1917—1920 рр. відбувалися за складних умов, на зламі історичних епох, втілюючи в собі, яскраві, неповторні й суперечливі прикмети часу, і багато в чому лягли в основу подальшого розвитку української культури. До позитивних зрушень того часу слід віднести захо¬ди щодо українізації освіти.  Дати: 1917—1920 рр., 1918 р., 1920 р. ■ Поняття, терміни, назви: ВАПЛІТЕ, українізація. ■ Особистість в історії: В. Вернадський, Г. Петровський, Лесь Курбас.

18.2. Спроби та наслідки реформування економіки України наприкінці 50-х — у першій половині 60-х рр. М. Хрущов. У середині 1950-х рр. нове керівництво СРСР на чолі з М. Хрущовим здійснило спроби реформування системи управління народним господарством. Цих змін вимагав час. У світовій історії цей період відзначався новим етапом розвитку, обумовленим науково-технічною революцією (НТР). Завдяки досягненням НТР якісно змінилася структура світового господарства, у якому провідні місця посіли галузі, пов'язані з виробництвом електронно-обчислювальної техніки, автоматичних і телемеханічних пристроїв, а також атомна енергетика тощо. Саме ці галузі визначали економічну могутність держави. У середині 1950-х рр. СРСР увійшов в епоху науково-технічної революції (НТР). Особливістю НТР в СРСР було те, що вона переважно відбувалася в галузях воєнно-промислового комплексу. Радіотехніка, електроніка, ЕОМ, штучні матеріали із заданими властивостями усе ширше стали застосовуватися у промисловості. У структурі промисловості виділяється машинобудування.  Успішно розвивається літакобудування. На Харківському авіазаводі виробляли пасажирські літаки ТУ-104, потім ТУ-124, на Київському — турбогвинтовий літак АН-24. З'являються нові машинобудівні галузі, такі як легкове автомобілебудування (Запоріжжя), приладобудування (Харків) тощо. У цей період були зведені найбільші гідроелектростанції Дніпровського каскаду, уведені у дію нові ТЕС. Відбувалося інтенсивне спорудження шахт у Донбасі. Були освоєні нові вугільні райони — Львівсько-Волинський, Дніпровський. Розроблялися нові родовища газу — Шебелинське в Харківській області, Радченківське в Полтавській. У 1955 р. у Криворіжжі став до ладу найбільший у Європі гірничозбага-чувальний комбінат. Були збудовані унікальні за розмірами доменні печі й мартени, використовувалася новітня технологія (завод «Криворіжсталь»). З метою подолання відставання хімічної промисловості, яке позначалося на розвитку воєнно-промислового комплексу, були збудовані підприємства хімічної промисловості: Роздольський гірничо-хімічний комбінат, Черкаський і Чернігівський заводи хімічних волокон, Дніпропетровський шинний завод. Меншого розвитку набули харчова й легка промисловість. Виробництво товарів народного споживання було налагоджено на підприємствах важкої промисловості. Успіхи у важкій промисловості, на жаль, не забезпечували стійкого зростання економічного розвитку. Спостерігалось суттєве відставання від провідних капіталістичних країн. У1957 р. почалася реформа керівництва народним господарством. Було ліквідовано міністерства і створено Ради народного господарства — раднар-госпи, що повинні були виконувати управлінські функції в організованих економічних регіонах.  Керівництво економікою з центру за галузевим принципом було замінене місцевим керівництвом з області. Метою адміністративної реформи було скорочення бюрократичного апарату, наближення управління до виробництва, щоб активізувати ініціативу і зміцнити економічні зв'язки у регіонах. Одним зі способів реформування економіки стала відмова від п'ятирічного планування і прийняття семирічного плану (1959—1965 рр.). Реформа принесла не тільки позитивні результати, але й негативні наслідки: послаблення єдиної технічної політики, порушення загальносоюзних зв'язків при фактично централізованому плануванні. За таких умов стримувалось масове впровадження нових технологічних розробок. Особливе місце у процесі реформування відводилось аграрному сектору, відставання якого ставало загрозливим. У 1950-ті рр. відбувалися численні пленуми ЦК КПРС і КПУ, де обговорювалися проблеми сільського господарства. Були вжиті заходи щодо зміцнення матеріально-технічної бази сільського господарства, матеріального заохочення колгоспників тощо, які сприяли досягненню позитивного, але короткочасного ефекту.  У 1954 р. почалося освоєння цілинних земель у Казахстані, Поволжі, на Уралі, Північному Кавказі. Значний внесок у реалізацію цієї надпрограми зробила Україна, забезпечивши велику кількість людей і техніки. Ці заходи мали екстенсивний характер, бо передбачали розвиток сільського господарства за рахунок освоєння нових земель. Позитивний результат був короткочасний, і до початку 1960-х рр. земля, що постійно видувається вітрами, перестала давати великі врожаї. Усередині 1950-х рр., а особливо після візиту до Америки (1959), М. Хрущов дійшов висновку, що розв'язати зернову проблему можна за допомогою широкої культивації кукурудзи, як правило, за рахунок скорочення посівів інших культур. Почалося розширення посівів кукурудзи навіть у регіонах, не придатних для вирощування цієї теплолюбивої культури. У результаті часто не було ані кукурудзи, ані вівса й жита. Незабаром було висунуто новий утопічний план — наздогнати й перегнати Америку за виробництвом молока, масла та м'яса, для чого необхідно було збільшити їхнє виробництво утричі. Додаткова інформація З почином виступило керівництво Рязанської області. Під ніж відправили майже всіх молочних корів, велику частину іншої худоби. М'ясо таємно скуповували в сусідніх областях. Зобов'язання були виконані. Але вже в 1960 р область не виконала навіть плану здачі м'яса державі.  Перший секретар обкому партії Ларіонов застрелився. Ужиті заходи закріплювали екстенсивні методи господарювання, що перешкоджали прогресивному розвитку економіки. Згубний вплив справляла також практика приписок, липових звітів про «виконання й перевиконання плану», що набула широкого розповсюдження. На початку 1960-х рр. сільське господарство опинилося на межі кризи. З 1962 р. стали зростати ціни на м'ясо й масло, почалися серйозні перебої з хлібом. М. Хрущов зважився на нову реформу управління. Були створені комітети з нової техніки, відроджені міністерства. Важелі керівництва промисловістю та будівництвом на території СРСР зосередила у своїх руках Вища рада народного господарства. Додаткова інформація У 1962 р. доктор економічних наук, професор Харківського інженерно-економічного інституту А. Ліберман запропонував М. Хрущову поєднати директивне планування з об'єктивними закономірностями ринкової економіки. Суть статті А. Лібермана «План, прибуток і премія» була такою: 1. Побудова системи планування й оцінювання підприємств, упровадження нової техніки, поліпшення якості продукції з метою ефективності виробництва. Збереження централізованого керівництва. 2. Розширення прав підприємств у витраті фондів на потреби колективного й особистого заохочення. 3. Гнучке ціноутворення на нові вироби підприємств. М. Хрущов не поділяв поглядів автора, але й не заборонив опублікувати статтю в газеті «Правда». Стаття А. Лібермана поклала початок економічній дискусії. Пропозиції А. Лібермана, що мали практичний характер, були підтримані вченими й господарниками. Таким чином, реформи зводилися до адміністративних методів керівництва народним господарством за ігнорування економічних законів, що зумовило приреченість процесу реформування на невдачу. Поряд із цим мали місце позитивні зрушення. За Хрущова відбулося піднесення життєвого рівня населення: скоротився до 7 годин робочий день, зросла заробітна плата, був скасований випуск обов'язкових облігацій державних позик. Почалося масове житлове будівництво. Родини стали одержувати окремі квартири. Продовжувалася газифікація міст. Колгоспники одержали паспорти і право вільного пересування країною. Було запроваджено грошове і натуральне авансування колгоспників. Микита Сергійович Хрущов народився в 1894 р. у селі Калинівка Курської губернії в бідній селянській родині. У 1908 р. сім'я переїхала у Донбас, де М. Хрущов почав свій трудовий шлях. Партійна кар'єра почалася із середини 1920-х років. Завдяки Й. Сталіну М. Хрущов за нетривалий час подолав шлях від слухача Московської промислової академії до керівника партійних організацій України і Москви. У 1938 р. М. Хрущов став першим секретарем ЦК КП(б) України. У роки Великої Вітчизняної війни був членом Військових рад Південно-Західного, Сталінградського, Південного, Воронезького, 1-го Українського фронтів. Війну закінчив у званні генерал-лейтенанта. У 1944—1947 р. був Головою Ради Міністрів України. З 1947 по 1949 р. був першим секретарем ЦК КП(б) України. Й. Сталін відкликав М. Хрущова з цієї посади і призначив його першим секретарем Московського обласного комітету компартії. Після смерті Й. Сталіна в 1953 р. М. Хрущова було обрано першим секретарем ЦК, а 1958 р. він стає ще і Головою Ради Міністрів СРСР. Заслуга М. Хрущова полягала в тім, що він зважився публічно викрити культ особи, розкрити правду про сталінські злочини, виступивши з доповіддю на XX з'їзді КПРС у 1956 році. На цьому з'їзді було взято курс на оновлення соціалізму. М. Хрущов намагався демократизувати суспільство, реформувати економіку, прагнув розв'язувати соціальні проблеми. Проте він застосовував ті ж прийоми, які намагався зруйнувати, був непослідовний у проведенні реформ, вірив у власну безпомилковість. Тому започатковані Хрущовим зміни мали поверховий характер і короткочасний ефект. Помилки Хрущова посилили позиції тих, хто виступав проти рішень XX з'їзду КПРС, призвели до усунення М. Хрущова від влади в жовтні 1954 р. Висновок. Економічні реформи наприкінці 1950-х — у першій половині 1960-х рр. повинні були забезпечити вступ країни до епохи НТР. Реформи мали короткочасний ефект, оскільки базувалися на адміністративно-командних принципах соціалістичного господарювання: жорсткому плануванні, централізації, адмініструванні. Разом із цим у соціальній політиці мали місце позитивні результати. Дати: 1954 р., 1957 р., 1959—1965 рр. ■ Поняття, терміни, назви: НТР, економічні реформи, раднаргоспи. ■ Особистість в історії: М. Хрущов.