Билеты

Гренуй мріяв про створення "понадлюдського аромату, янгольського аромату, такого надзвичайного, відчувши який, кожен буде зачарований і всім серцем полюбить його, Гренуя, носія цього аромату. Так, він змусить їх полюбити себе". Отже, йшлося про любов, за яку мають заплатити своїм життям 26 красунь міста Граса.

27. Этих причин несколько. Самая заметная, но не самая главная из них – это нищета Раскольникова. Он снимает квартиру в одном из домов, находящихся в самом бедном квартале Петербурга. Это «крошечная клетушка, шагов в десять длиной… и до того низкая, что чуть-чуть высокому человеку становится в ней жутко». А после смерти отца Раскольников остаётся единственным мужчиной в семье и должен взять на себя заботу ней. Но он не может этого сделать, а, наоборот, мать и сестра посылают ему свои последние гроши. Без них он вообще остался бы без средств к существованию.

Герой напряжённо ищет выход из своего тяжёлого положения. И находит его в своей теории, которую он опубликовал в журнале в виде научной статьи. По теории Раскольникова все люди делятся на два совершенно разных типа. Первый тип – «обыкновенные», «таври дрожащие». Таких людей большинство, они созданы лишь для размножения и подчинения «необыкновенным». Эти люди должны соблюдать закон, а если они его нарушат, то понесут наказание. Второй тип людей – «необыкновенные», «право имеющие». Этих людей очень мало, но их задача вести за собой «обыкновенных», двигать мир вперёд. И для достижения высших целей они имеют право на нарушение закона, на убийство. Им разрешается «кровь по совести», таких людей Раскольников называет «добрыми тиранами».

Родиону хочется проверить свою теорию на практике, проверить к какому типу относится он сам. И ему выпадает удобный случай сделать это. В распивочной он случайно слышит разговор студента и офицера, которые говорят о знакомой Раскольникову старухе-процентщице по имени Алёна Ивановна. Он узнаёт о том, что эта старуха очень скупа и зла, что она заставляет работать на себя свою сестру Лизавету и то, что она очень богата. Раскольников рассуждает так: если он убьёт Алёну Ивановну и заберёт часть её денег, то он сможет окончить университет, помочь сестре и матери, освободит от рабства Лизавету и, что самое главное, сможет, наконец, проверить свою теорию.

Раскольников тщательно продумывает своё преступление и совершает его.

28. Три дня борется старик с исполинской морской рыбой. Сантьяго разговаривает с ней, словно с умным существом: «Рыба, пока я жив, я тебя не отпущу». Старик называет рыбу благородным, величественным, прекрасным существом. В конце концов, побеждает в поединке с рыбой. Тем не менее, стая акул нападает на его добычу.  Саньтьяго мужественно обороняет рыбину от акул, но к берегу он дотягивает лишь огромный обглоданный скелет, который позже с уважением рассматривали поселковые рыбаки, измеряя скелет длинной веревкой.Казалось бы, Сантьяго испытал поражение. И в отличие от своего прототипа из очерка Хемингуэя, старик не впадает в отчаяние, не ощущает себя побежденным. Разговаривая сам с собой во время трехдневного плавания по морю, герой спрашивает себя: «Кто победил, тебя, старик? – Никто, – ответил он. – Просто я слишком далеко зашел в море». А слова Сантьяго: «Человек создан не для поражения. Человека можно уничтожить, а одолеть нельзя», – звучат как гимн человеку, который, испытывая физический крах, сохраняет духовное мужество.Читатель прощается с героем Хемингуэя, когда «…старик снова спал. Он спал так же ничком, и возле него, охраняя сон, сидел мальчик. Старику снились львы». Юность возле старика – рыбака и в образе мальчика, и в образе львов, которые часто приходят в сновидения из его юности и заставляют вспомнить молодость, путешествия по Африке. В тех снах старик снова становится молодым.«Победа – в поражении» – это один из любимых художественных принципов Э. Хемингуэя

29. Наверное, самую большую роль в судьбе Раскольникова сыграла Соня Мармеладова, несчастная девочка из бедной семьи, которой пришлось продавать себя для того, чтобы прокормить семью.

Достоевский попытался отразить в Соне самые лучшие качества человека. Автор хочет показать, что люди должны быть такими, как эта бедная девушка. В ней есть и любовь, и нежность, честность – все то, что редко можно найти в современном мире. Для Сони не имеет значения, богат ты или беден, чиновник или дворник, она полагает, что все имеют право на жизнь. А это значит, что никто не может добиваться чего-либо с помощью преступления, никто не имеет права отбирать жизнь, которую дал Бог.Раскольников показан нам в другом свете. Он – бунтарь, его юношеский максимализм требует действовать, что-то делать, только бы не сидеть на месте. Родион не намерен мириться с той несправедливостью, которая существует в мире. Он готов даже пойти на преступление ради того, чтобы добиться справедливости (как он ее понимает).На первый взгляд, Соня Мармеладова и Родион Раскольников – две противоположные личности, не имеющие ничего общего. Однако если взглянуть между строк, то можно увидеть, насколько эти молодые люди походят друг другу.Прочитав «Преступление и наказание», некоторые говорят о том, что если бы не было Сони, Раскольников никогда бы не сознался в совершении преступления. Есть такое мнение, что эта девушка негативно повлияла на будущее Родиона. Однако это ошибочное суждение, если посмотреть на весь роман, проникнуться в него всеми своими мыслями и душой.Именно Соня Мармеладова, а не другая девушка, стала той, кому Раскольников открыл свою ужасную тайну. Она полюбила главного героя, она вернула ему смысл жизни. И хоть Родион отправится в тюрьму, его душа будет спасена. Без Сони он бы точно умер, не физически, но духовно.

30. ________________

31. В романе Толстого «Война и мир» одной из главных героинь является Наташа Ростова. В ней автор воплотил, по его мнению, идеал женщины. Толстой рисует Наташу в развитии, он прослеживает жизнь Наташи в разные годы, и, естественно, с годами меняются ее ощущения, ее восприятие жизни.  «черноглазая, с большим ртом, некрасивая, но живая» Наташа жизнерадостна, естественна, непосредственна. Чем старше она становится, чем быстрее из девочки превращается в девушку, тем больше она хочет, чтобы ею восхищались, чтобы ее любили, чтобы она была в центре внимания. Наташа любит себя и считает, что все должны ее любить, она говорит о себе: «Что за прелесть эта Наташа». И все действительно восхищаются ею, любят ее. Наташа, как лучик света в скучном и сером светском обществе.Подчеркивая некрасивость Наташи, Толстой утверждает: не во внешней красоте дело. Важны богатства ее внутренней натуры: одаренность, способность понять, прийти на помощь, чуткость, тонкая интуиция. Наташу все любят, все желают ей добра, потому что сама Наташа всем делает только добро. Наташа живет не умом, а сердцем.В образе Наташи Ростовой Толстой воплотил все, что, по его мнению, должно быть присуще женщине. Он дал ей все те качества, которые необходимы человеку, те качества, которые сам автор ценит в людях, и в особенности в женщинах. Поэтому Наташа — любимая героиня Толстого, автора романа «Война и мир».

32. Бернар Рие — главный герой произведения, местный врач, он же рассказчик событий, происходящих в ро мане. Рие стоически борется с эпидемией чумы, в обра зе которой Камю показал любое стихийное бедствие, т. е. проявление всеобщего Зла. Также в «Чуме» на шли отражение взгляды писателя на необходимость борьбы с фашизмом (как чума уносит человеческие жизни, так и коричневая чума — фашизм — превра щает уничтожение людей в систему), потрясение, вызванное взрывами атомных бомб над Японией, и послевоенные события во Франции и в Европе. Явное содержание «Чумы», по словам самого Камю, — «это борьба европейского Сопротивления против нациз ма». Роман «Чума» — это «хроника». В реальности появилось нечто такое, что должно быть сообщено точным языком летописца; значит, реальность стала поучительной, она отодвинула привычные теорети ческие выкладки, совсем недавно заслонявшие те уроки, которые преподносила жизнь. В романе ге рой думает об окружающих, он предпочитает гово рить «мы», а не «я», ощущая свою приобщенность к судьбам других людей. Вдобавок Рие уже не «по сторонний», а «свой», «местный». Никто, кроме не го, врача, не расскажет достоверно об эпидемии чу мы. Врач социален по роду своих занятий: невозможно представить себе врача, который «устранил ся» от людей. Рие поспешно предупреждает читателя, что постарается быть точным. Именно поэтому он ссылается на «документы», на «свидетельства». Рие — практик, «лечащий врач». В этом его сила, в этом и его слабость. Он и другие, ему подобные, — не ге рои, а «санитары». У них нет идей, нет ни малейшего желания совершать что-либо героическое. Более то го, героизм, идеи, идеалы, претензии на перестройку мира — все это кажется «санитарам» Альбера Камю чем-то опасным. От идей в произведении Камю от крещивается, как от чумы. Истинной сутью бытия остается для автора неизлечимость зла. Ведь чу ма — это не только символический образ войны и фашизма, но и еще одно олицетворение абсурдности окружающего мира. Рие похож на Сизифа, которому Камю посвятил философское эссе «Миф о Сизифе». Рие проявляет терпеливость и твердость в борьбе с чумой — величайшим злом. Он в конце концов при ходит к идее неистребимости чумы, т. е. Зла, но ле чит людей. Лечит, хотя его не ожидает легкая побе да. Возможно — этой победы никогда и не будет. И его нелегкая ноша, то бремя, которое он несет каж дый день, покатится вниз, как только Рие достигнет вершины.

33. Його вірші не можна назвати лірикою в чистому вигляді, тому що в них виражаються не просто відчуття ліричного героя, але перш за все філософська система автора-мислителя. У творах Тютчева дається комплекс думок і переживань в емоційних художніх образах. І.С. Аксаков писав: «У нього не те, що мисляча поезія - а поетична думка» Ф.И. Тютчев відчував себе часткою світу, а тому вважав всі відчуття і настрій людини проявами космічного буття. У його душевному житті, в його світовідчуванні незмінно присутня спрямованість за межі земного світу. В Тютчева немає пейзажної лірики як такої, він не створював картин природи, не описував явищ і подій самих по собі, «уважно вдивляючись в них, він наполегливо шукав їх сокровенний сенс, нестерпно жадав прориву в інший світ». Тютчев завжди знав про обмеженість земного розуму. Тому для нього було характерне зіставлення «земне» і «небесне». У російських поетів «небесне» завжди асоціювалося з піднесеним, ідеальним, (наприклад, в Пушкіна: «Твої небесні межі»), а земне - з не піднесеним, неідеальним. Зпівставлення «земного» (реального) і «небесного» (піднесеного) витікає з тлумачення значень цих слів. Поезія Тютчєва дуже мелодійна, вона завжди викликала бажання у багатьох композиторів написати музику до віршів поета.

34. Но, как оказывается, дело не просто в любви, героев объединяет творчество Мастера, его писательские способности, которые выразились в одном единственном, изменившим их жизнь, произведении. Настоящая любовь приходит к Мастеру и Маргарите в расцвете их жизни, поселяется в сердцах, но последующие события складываются вовсе не так, чтобы спасти эту любовь.  Окружающий мир против того, чтобы Мастер и Маргарита были счастливы вместе, и тогда приходит Сатана-Воланд. Наступает момент, когда Мастеру необходимо положить свой роман о Понтии Пилате на стол критикам, и он понимает, что дальнейшая его судьба решится именно здесь. Роман не проходит, и Мастеру становиться ясно, что озлобленность критиков вызвана не тем, что им не нравится роман, а тем, что они говорят не то, о чем думают на самом деле. В этом заключается проблема не только тех критиков, но и большинства людей того времени, да и нынешних наших граждан тоже. Решение «Литературного общества» сломало Мастера. Маргарита ощущает растерянность и страх возлюбленного, но он не признается ей, в чем дело. Узнав же проблему Мастера, Маргарита, любя его всем сердцем, идет на сделку с Дьяволом.  Наконец, настает ужасная ночь, когда Мастер уничтожает рукопись. Но он, совершая свой безумный поступок, еще не знает, что “рукописи не горят”. Эту фразу бросает впоследствии Воланд, когда показывает Мастеру копии романа. Но даже если бы этих копий не было, это не сыграло бы никакой роли. Мастер помнит свое творение слово в слово, он не может выбросить из памяти то, что было создано таким трудом. «Литературному обществу МАССОЛИТа», не удается убить талант. Рукопись не может сгореть, потому что в ней правда, которую никто не хочет видеть и знать.   Мастер навсегда связан со своим творением. Гибнет книга, и любовники теряют друг друга. Воланд возвращает Маргарите рукопись — и возвращается Мастер. Всё взаимосвязано. 

35. У підручниках і посібниках, виданих за радянських часів, він здебільшого характеризується як поет, який оспівував світову демократію, братерство усіх народів, людину праці, досягнення науки і технічного прогресу. Сьогодні цей загалом слушний підхід здається обмеженим, однобічним, бо важко навіть осягнути весь діапазон його поезії. До традиційного переліку треба додати: Уїтмен писав про душу і тіло, життя і смерть, про природу і людину, людину і космос, про чоловіка і жінку, Америку і американців, про поетів і поезію, війну і мир тощо. Отже, назва збірки "Листя трави" відображає природну єдність людини зі світом, загальний взаємозв'язок усього існуючого - від листя трави до зірки, від землі до душі особистості, а також світлі надії письменника на духовне відродження людини й людства, які усвідомили свою сутність і призначення у всесвіті. У "Листі трави" Уїтмен прагнув створити національний епос, який давав би вичерпну картину дійсності. Його "я" "спроектоване" на інших людей, на країни, Космос. " Особливе місце у збірці посідає узагальнений образ Америки. У передмові до першого видання поет назвав Сполучені Штати "найвеличнішою з поем", а американців — "народом народів".

36. У новелі "Маріо і чарівник" письменник відтворив атмосферу тоталітарних режимів у Європі напередодні Другої світової війни. У найтиповіших проявах відтворені трагічні політичні та психологічні колізії європейської історії XX століття, що залишилися в історії як епоха, яка принципово змінила світосприйняття людини, розділивши історію цивілізації на дві частини - до і після війни. Антифашистська тема посіла помітне місце в літературах різних країн світу, а особливо – німецькій\Сама назва твору підкреслила основний конфлікт: добра і зла, пориву до свободи і поневолення, розумних здорових начал і демонізму, гармонії і хаосу, світла і темряви. В образі оповідача легко проявлилися риси самого письменника Томаса Манна, інтелектуала-європейця, філософа, гуманіста, людини, яка болісно реагувала на прояви світового зла в Європі.

37.  Ув’язнений Жульєн не боїться смерті й не відчуває потреби в каятті. Тверезий аналіз того, що він учинив, підказує йому логічний висновок: «Мене образили найжорстокіше, я вбив, я заслуговую на смерть». У думці — «образили найжорстокіше» звучить обурення проти всього світу, який повстав проти Жульєна тому, що він, Сорель, насмілився піднестися над своїм класом.Жульєна страчено. Хто в цьому винний? Відповідь можна знайти у промові Жульєна на суді — винне несправедливе суспільство.Довго розмірковуючи перед судом, Жульєн розуміє, що йому нема в чому каятися: саме те суспільство, куди він так прагнув потрапити, схотіло зломити його, у його особі воно вирішило покарати тих молодих людей низького стану, що насмілилися проникнути в «гарне суспільство». Жульєн знаходить у собі мужність гідно зустріти смерть. Так гине розумна і неординарна людина, яка зважилася зробити кар'єру, не гребуючи ніякими засобами. 

38. Особистість В. В. Маяковського дотепер недостатньо зрозуміла як для дослідників - критиків і літературознавців, так і для шанувальників таланта цього поета. Суперечки про значення його поезії в російській літературі не вщухають і донині: одні звеличують Маяковського, говорячи про те, що він створив новий тип поезії, зруйнував рамки старого мистецтва й вніс своєрідну «свіжий струмінь» у літературу першої третини XX століття; інші ж заявляють, що Маяковський був продажним поетом, служакою в керівників Радянської держави, і з більшим сумнівом називають його поезію поезією. Проте всі сходяться в одному: особистість Маяковського, його творчість, його вірші були неоднозначні й дуже суперечливі. Для В. В. Маяковського, звичайно, була надзвичайно важливо його творчість, вона не міг не думати про своє місце в житті, про те, заради чого він писав. У різний час тема поета й поезії знаходила в лірику Маяковського різне вираження. У ранній творчості простежується тенденція близькості до футуристів, і завдання поезії для Маяковського в той час - це створення нових форм, самоцінність засобів вираження, конструктивність сприйняття миру й - багато в чому - епатаж і гра, протиставлення себе навколишньому світу. Уже розходити з ідейно-формальними установками футуризму, почуваючи тісноту рамок одного напрямку для вираження свого таланта, Маяковський почуває в собі міць трибуна, борця за перебудову миру. Він кидає виклик суспільству, уважаючи неможливим для поета мовчати в той час;

39. Саме страдницький голос багатьох тисяч людей Пролунав у "Реквіємі", написаному в 1930-і роки. У той час сина Ахматової, Лева Миколайовича Гумільова, молодого талановитого вченого, кілька разів заарештовували. І разом з іншими жінками поет Анна Ахматова стояла в довгих тюремних чергах, з жахом і надією вдивляючись у віконце, де байдужий наглядач нудним казенним голосом повідомляв їй убогі відомості про сина.        На перший погляд здається, що "Реквієм" складається з розрізнених віршів. Л. К. Чуковська, що втратила в цей час чоловіка, згадувала, як Ахматова мовчки писала на клаптиках паперу рядки віршів, давала прочитати, а потім так само мовчки спалювала аркуш. Вона, як і всі, боялася стеження, доносів. її вимушена німота була породжена не тільки невизнанням, але й страхом, що ріднив Ахматову, інтелігентну жінку, поета, з будь-якою малограмотною розкуркуленою селянкою. І лише кілька втаємничених довгі десятиліття зберігали в пам'яті її "Реквієм", її біль і гнів.        Уся поема пронизана болісною логікою чекання - арешту, вироку, чекання сина з в'язниці. Що робить звичайна людина, коли життя нестерпне, але і вмерти неможливо? Намагається забутися - у молитві, у праці, у дрібних побутових турботах. Що робить поет? Намагається перелити своє страждання у вірші. І не тільки своє. Ахматова пише в передмові про жінку, що випадково впізнала її в тюремній черзі. Вона запитала: "А це Ви можете описати?" І Ахматова відповіла: "Можу".  Подібно до моцартівського "Реквієма", написаного на замовлення, Ахматова теж одержала замовлення - описати всіх тих, хто вже загинув у в'язницях і таборах, і тих, хто ще має загинути.

40. Гобсек — жорстокий капіталіст. Маючи мільйони, Гобсек живе в занедбаній кімнаті. Він безжалісно експлуатує клієнтів. Гобсек, як той павук, заманює людей до себе, а потім забирає у них все майно. Жертвам потім важко викупити свої речі. Гобсек старий, але на всьому економить.Після смерті Гобсека залишилося багато грошей, зіпсованих продуктів та інших цінностей. Кімната була захаращена меблями, срібними виробами, лампами, картинами, вазами, книгами, гравюрами… Срібло Гобсек не продав, бо відмовився взяти на себе витрати, пов’язані з доставкою. Він «здитинів і виявляв ту незбагненну затятість, яка розвивається у старих людей, одержимих сильною пристрастю, що переживає їхній розум».За життя Гобсек так і не скористався накопиченим багатством. Через таких, як Гобсек, ламаються долі багатьох людей. Ця повість навчає тому, що гроші — це не головне. Найбільша цінність — твоє добре серце. Це повiсть “Гобсек”, в якiй Бальзак розкриває “владу золота” як руйнiвної сили, що спотворює людськi душi, стає таємною силою, яка править людьми.

41. .“П’яний корабель” — настрій захопленості вільною волей, насолоди життям анархічного бунту проти усталеної буржуазної дійсності П'яний Корабель — символ особистості поета, його внутрішньої свободи та безмежної розкутості його уяви — не знаючи причини своєї незалежності, вільно й легко пливе «поемою моря». Я блискавицями роздерте небо знаю, Прибої, течії, смеркання голубі, Світанки, збуджені, мов голубині зграї, І те, що може лиш примаритись тобі. Прямуючи між духовними примарами, ліричний герой лише під кінець своєї «одіссеї» потрапляє у магнітне поле сюжету — але, знову таки, не епічного і не морального, а суто символічного. П'яний Корабель зрештою не витримує постійного напруження від своєї екзотичної подорожі — і зринає мотив «туги за Європою», тобто за звичним життям «цивілізованих» європейців, за всім тим сталим і спокійним, що в юності ми ностальгійно пов'язуємо зі спогадом про наше дитинство: За європейською сумуючи водою, Холодну та брудну калюжу бачу я, Де вутлий корабель, як мотиля весною, Пускає в присмерку засмучене хлоп'я. У присмерку дитинства — смуток і бажання відкритого моря; у безмежності моря дорослості — сум за дитинством... Між Корабликом, що змайструвало собі хлоп'я як мрію про море та безмежну волю і пускає у брудній калюжі, — і П'яним Кораблем, якому відкрите все і підвладне море, але оплачено цю свободу й владу ціною втрати внутрішньої чистоти, — лежить весь простір «зовнішнього» і «внутрішнього» життя людини.

42. «Срібна доба» бентежна, богошукаюча, зоріюча красою і нині не забута. Голоси її виразно до сих пір звучать, хоча і по-іншому, ніж звучали, після майже піввікової ворожості в Росії до того, що захоплювало нас в передреволюційні роки, хай суперечливо, і часто болісно, занепадницьки. І ці традиції запліднили нову, не духовно рабську Росію.Витоки «срібної доби» лежать у філософії В. Соловйова, М. Бердяєва, С. Булгакова, П. Флорентського. На межі століть митців не залишало відчуггя кризи, передчуття потрясінь і катаклізмів, розчарування в попередніх суспільних ідеалах. Їх поєднували не тільки хронологічні межі століть, але і перш за все усвідомленя епохи як виключної спроби розробити принципово нову концепцію особистості, що поєднувала в собі «досвід століть», «глагол часів». Особистість, що діяльно ставиться до протиріч і проблем епохи. Основними ознаками цієї доби є: посилена увага до особи, індивідуалістичної і «абсолютно вільної»;             спроби сформулювати новий ідеал життя і новий ідеал світосприйняття;             увага до філософії, яка пояснює таємниці буття (О. Блаватская); підвищений містицизм мислення, почуттів;             елегантний еротизм поезії;             зневага до благополуччя і комфортності особистого життя;             абсолютна свобода форми.

Російська література 20 століття дала нашій країні і світу в цілому велика кількість геніїв слова. Це стосується в першу чергу поезії. До поетів «срібного століття» відносяться: Микола Гумільов, Максиміліан Волошин, Анна Ахматова, Сергій Єсенін, Володимир Маяковський, Олександр Блок і т.д. До перших представникам радянської літератури відносяться Єсенін і Маяковський. Основоположником так званої антирадянської літератури вважається Олександр Блок, який написав у ті роки поему «Дванадцять».

43. Красота внешняя и внутренняя — разные вещи. К сожалению, Дориан был красив лишь внешне. А может быть, он был слишком слаб духовно, не имел своей точки зрения на жизнь и с легкостью принял девиз жизни лорда Генри — красота и наслаждение, то есть полный эгоизм. Дориан любит только себя и свою красоту. Но все, кто сталкивается с ним, гибнут... Грей попирал моральные законы. Люди думали, что такой красивый человек не может быть порочным. Даже судьба сделала ему великолепный подарок. Исполнилось желание Дориана Грея, и его красота не меркла с годами. И лишь только на портрете изображалось все то, что происходило с душой Дориана. Портрет отражает душу героя, красота и молодость человека на портрете зависят от того, какие поступки совершает Дориан Грей (натурщик). Дориан выбирает зло, поэтому лицо на портрете довольно быстро превращается в противную старческую физиономию. А сам Дориан выглядит красиво и молодо, он не стареет, но его душа черна и грязна. Когда же он понимает таинственную связь между собой и портретом - становится слишком поздно, время на исправление ошибок упущено. мораль сковывает человека, делает невозможным наслаждение жизнью. Так же и для Дориана Грея красота и наслаждение становятся жизненным девизом, и именно это приводит к разрушению личности. Духовная пустота приводит к тому, что Грей теряет чувство красоты, и как следствие - гибель. Образы романа несут определенную символическую нагрузку. В частности история Дориана Грея демонстрирует, что в реальном человеке истину не увидишь, показать, открыть ее может только искусство. Уайльд противоречит не только общепринятым истинам, но и себе.

44. Орфей. Эвридика. Гермес. Анализ стихотворения «Орфей, Эвридика и Гермес» В основе этого стихотворения — древнегреческий миф о том, как Орфей, при помощи своей удивительной музыки, пытался вернуть из царства мертвых свою возлюбленную Эвридику. Аид, повелитель царства мертвых, обещает вернуть ее, но при одном условии: по пути из царства мертвых Орфей не должен смотреть на любимую, которая будет следовать за ним. Но Орфей не выдержал и обернулся и потерял Эвридику навсегда.В изложении Рильке античный сюжет становится оригинальным произведением, потому что поэт концентрирует внимание на внутренних переживаниях и душевных ощущениях героев.В изображенном Рильке потустороннем ландшафте поражает, то как автор передал печальное настроение, ужасные картины одиночества, в которых только кое-где мельтешат тени мертвых душ. Они нас не видят, не обращают внимания, они глубоко в себе, в своей смерти.Смерть любимой ошарашила Орфея. Он был настолько охвачени горем что перестал воспринимать окружающую реальность. Вовсе перестал играть на лире, из-за боли в душе он не мог больше играть. В тоже время Эвридика, вовсе не желает возвращаться в мир живых, потому что она уже очистилась от людских забот, от человеческих горестей и переживаний. Она готовится вступить в вечную жизнь. Орфей обернулся потому что не слышал шагов своей возлюбленной и Гермеса, и решил что Аид его обманул. Спуск в царство мертвых не принес никакого результата. Но для Орфея это была последняя надежда вернуть любимую, если бы он вернул Эвридику к жизни, тем самым он бы вернул себе смысл существования. Перестал бы быть одиноким и вновь бы начал играть прекрасную музыку. Но воссоединение Орфея и Эвридики оказалось невозможным, потому что смерть это неизбежная часть жизни. Никто и никогда не возвращался из царства мертвых, и уж тем более только по прихоти одного человека

45. Лірика П Верлена відтворила складні й суперечливі переживання душі, яка прагнула кохання і не знаходила його, хотіла вирватися до світла й чистоти і змушена була жити в сутінках буденності, шукала віри й приречена була на вічну зневіру. Головні події, які відбувалися у творах Верлена, - це події особистого значення: любов і розлучення, радість і сум, надія і самотність. еми його віршів - глибоко особисті. Про щоб він не писав, усе забарвлене його меланхолією, неясною тугою. Поет також любив зображувати дощ, тумани, сутінки, коли випадковий спалах світла висвічував частину нечіткої картини. Його вірші - це фіксація безпосередніх миттєвих вражень. Тому імпресіоністичність - це одна з найважливіших рис верленівської поезії. І його часто називали поетом-імпресіоністом.До всіх поетичних картин автор добирав не тільки образи, але й кольори і звуки. Окрім того, постійним мотивом творчості Верлена було також злиття станів душі й природи. У поезії П Верлена природа і внутрішні настрої створили цілісну єдність, а не просто доповнювали один одного. Тому одним із улюблених прийомів Верлена стало олюднення, яке виявлялося в епітетах, метафорах, порівняннях та інших тропах, що, неначе, "оживлювали" усе навкруги.Та найприкметніша риса Вербенової поезії - її музичність. Для поета світ відкривався переважно через звуки. Він чув мелодію в усьому, що його оточувало. Кожне дерево, пташка, дощова крапля, лист, трава неначе народжували ледь чуттєвий звук, на який відгукувалася душа поета. Музика поезії Верлена полягає у відсутності негармонійних звукосполучень, наявності алітерацій (збігу приголосних) та асонансів (збігу голосних), у дивовижному поєднанні звуків з почуттями, емоціями, а також вона закладена у самій французькій мові, що мала таку велику кількість сонорних звуків. Саме в музичності одна з причин складності перекладу віршів Верлена.

46. Новела Ф. Кафки "Перевтілення", незвична за формою, глибоко гуманістична за своєю ідеєю. Перетворення людини у комаху - подія фантастична, але це лише образ, засіб експресії, аби звернути увагу читача на проблему взаємин у сім’ї.Франц Кафка у своїй новелі „Перевтілення” писав „про себе і для себе”. Головний герой твору Грегор Замза є сам автор. Про це свідчать ряд особливостей, що були характерними для життя самого Кафки, його особливого світогляду, світосприйняття та певних життєвих ситуацій. Передовсім автор використав прийом гротескного зображення дійсності в творі. Це досягається завдяки поєднанню реального і фантастичного, логічного та абсурдного. Адже для автора було головним зосередити нашу увагу на внутрішньому світі Грегора та його рідних. І це Кафці вдалось бо ми споглядаємо більше за реальними думками, ніж за незрозумілим і дивним перевтіленням [16].Мабуть, найстрашніше в світі, коли людина вранці прокидається і не знаходить себе. Ще є думки, але вони здебільшого "вчорашні". А людини вже нема. Натомість у ліжку лежить на спині величезна дивна комаха, безпорадно смикає ніжками, намагаючись підвестися. Але важкий панцир тягне додолу.Ф.Кафка творить свiй мiф. Реальнiсть i фантастика поєднуються, щоб створити образну картину сучасного авторовi свiту, безжалiсного i абсурдного, де нiчого не пiддається логiчному тлумаченню, де людина приречена на самотнiсть, де почувається вона лише комахою.Новела "Перевтілення" - це відлуння особистої трагедії Ф. Кафки, який свого часу зізнавався, що живе у своїй сім’ї "більш чужим, ніж найчужіший". Але література знає чимало реалістичних творів про сімейні проблеми, так що схвилювати читача ще однією історією було б нелегко. Мабуть, тому Фраки Кафка вдався до засобів модернізму. Головний прийом - фантастичне перетворення людини на комаху.У новелі "Перевтілення" Кафка відверто й емоційно порушує наболілу проблему - відчуженість у сім’ї, самотність людини серед людей. Засобами модерністського мистецтва він показує абсурдність буття і кризу найважливіших гуманістичних цінностей на початку XX століття.

47. Герой твору – дрібний чиновник, самотній і боязкий мрійник – закохався в молоду пані, представницю вищого світу. Вісім років тривала нерозділена і безнадійна любов. Листи закоханого служили предметом глузувань і знущань членів сімейного кола князів Шеїних і Булат-Тугановських. Не сприймала їх всерйоз і княгиня Віра Миколаївна, якій вони були адресовані. Взагалі, близькі до княгині люди вважали бідного телеграфіста маніяком, особливо після того, коли він окрім листів надіслав ще й подарунок – чудовий гранатовий браслет. Лише старий генерал Аносов зумів зрозуміти справжні мотиви такої поведінки закоханого: «А хто знає? Можливо, на твоєму життєвому шляху, Вірунько, зустрілося саме таке кохання, про яке марять жінки і на яке здебільшого нездатні чоловіки». Повість «Гранатовий браслет» - підтвердження того, як Купрін шукав у реальному житті людей, що виношували у своїх серцях високі почуття любові, здатних піднятися над бездуховністю, злобою, що їх оточують. Людей, що готові віддати усе, не вимагаючи нічого натомість, адже чисте кохання ніколи не відбирає, воно дає. Кохання завжди страждає, ніколи не протестує, ніколи не мстить за себе. Творець оспівував безцінне почуття, протиставляючи його ненависті та байдужості. У одному зі своїх листів він писав: «Кохання – це найяскравіше і найрозумніше відтворення мого Я. Не в силі, не в спритності, не в розумі, не в таланті…, не у творчості виражається індивідуальність. Але в коханні».

48. Як поет, Бродський належить до російської літературно-культурної традиції, виражає колізію “самостояння” особистості. Поет зосереджується не на проблемах соціуму, а на світі власного “яПевну опору поет знаходить у цінностях християнства, яке сприймає “позаконфесіонально”, не прагнучи й бути “голосом Бога”. Його поезія – світ екзистенціальних проблем людини. Використовуючи прийоми постмодернізму, поет залишається  Останнім Класиком. Картина світу – люди, пейзаж або предмети – це не стільки “зображення”, скільки його “рентген” (Перед читачем постає  “психологічна реальність”. Хоча Бродський писав і драми та есеїстику, в його творчості панує ліризм. Раціонально-риторичні й сатирично-пародійні елементи, які зазвичай сприймаються як прикмета постмодерністської свідомості, покликані відтінити домінацію ліричного первіня, ускладнити “ліричну сповідь”, діалог автора з традицією та сучасним поетичним пошуком, нарешті – з голосом “живого життя”.

49. Маленьке оповідання Белля "Подорожній, коли ти прийдеш у Спа..." пронизане величезним антивоєнним пафосом. У ньому йшлося про заперечення не лише фашизму, а й будь-якої війни.Сюжет оповідання побудовано як поступове впізнання головним героєм, молодим скаліченим солдатом, гімназії, в якій навчався протягом восьми років і яку залишив всього три місяці тому, коли був відправлений прямо від шкільної парти на фронт.Основна думка твору . Автор переконав, що війна не повинна повторитися, людина народилася для життя, а не для смерті; вона покликана будувати, творити прекрасне, а не руйнувати світ, у якому живе, бо, руйнуючи довкілля, вона передусім знищувала саму себе, адже людина відповідальна за долю світу.

50. В літературі є дуже небагато творів, значення яких неможливо перебільшити, тому що в них створені образи, які хвилюють кожне покоління людей, образи, які надихають на творчі пошуки митців різних часів. Такі образи мають назву «вічних», бо вони носії рис, що завжди притаманні людині.Образ Дон Кіхота став вічним теж завдяки своїй універсальності: завжди і всюди є благородні ідеалісти, захисники добра і справедливості, які відстоюють свої ідеали, але не в змозі реально оцінити дійсність. Виникло навіть поняття «донкіхотство». важливий вічний образ роману — дотепний і земний Санчо Панса. Він повна протилежність Дон Кіхоту, але герої нерозривно пов’язані, вони схожі один на одного в своїх надіях і розчаруваннях. Зовсім інший вічний образ постає перед нами в трагедії Шекспіра «Гамлет». Це глибоко трагічний образ. Гамлет добре розуміє дійсність, тверезо оцінює все, що відбувається навколо нього, твердо стоїть на боці добра проти зла. Можна навести ще кілька прикладів «вічних» образів: Фауст, Мефістофель, Отелло, Ромео і Джульєтта — усі вони розкривають вічні людські почуття й прагнення.