2. Рефлекторна природа психічного

Ідея рефлекторної природи психічного зародилася в XVII ст. Саме тоді бурхливий розвиток науки, зокрема ме­ханіки, спричинив корінний перелом у поглядах на тіло і душу людини. Розглядаючи тіло людини як своєрідну ма­шину, Р. Декарт дійшов висновку, що людська поведінка має рефлекторну природу, тобто є відповіддю на зовнішній вплив. Він доводив, що м'язи здатні відповідати на зовніш­ні впливи без допомоги душі, а лише за рахунок роботи нервової системи, тому психіка людини є суворо детерміно­ваною цими впливами. Декарт пояснив механізм виник­нення різних асоціацій, відчуттів, але поширити ідею рефлексу на всю психічну діяльність людини не зміг. Проте його здогади стимулювали об'єктивне пізнання секретів нервово-м'язової діяльності, що стало передумовою від­криття в XIX ст. чутливих і рухових нервів (Ч. Белл, Ф. Мажанді), а потім — рефлекторної дуги (французькі фі­зіологи П'єр-Жан-Марі Флуранс (1794—1867), Клод Бер-нар (1813—1878), анатом Поль Брока (1824—1880) та ін.

У 1863 р. І. Сєченов у праці «Рефлекси головного моз­ку» показав, що діяльність мозку теж здійснюється за прин­ципом рефлексу. Це твердження в науковій психології без­поворотно закріпило принцип детермінізму (причинного по­яснення) людської поведінки, а значить, і її психіки.

На думку І. Сєченова, будь-який акт свідомості як реф­лекс включає в себе дію зовнішнього подразника і рухову відповідь на нього. Образи, уявлення, думки є окремими мо­ментами цілісних процесів взаємодії організму із середови­щем, а тому мозкову ланку рефлексу не можна відокремлю­вати від його природного початку (дії на рецептор) і кінця (рухової відповіді). Твердження, що всі психічні процеси розпочинаються і закінчуються у свідомості, він вважав по­милковим. Психічне явище, породжене у цілісному рефлек­торному акті, на його думку, є фактором, що випереджує дію.

Психічні процеси виконують функцію сигналу або ре­гулятора, за допомогою якого діяльність адекватно при­стосовується до мінливих умов і забезпечує досягнення потрібного ефекту. Психіка виступає як властивість, функ­ція відповідних відділів мозку, куди надходить і де оброб­ляється інформація про навколишній світ. Отже, рефлек­торний акт охоплює все багатство індивідуального досві­ду. Будь-яке психічне явище — це відповідь мозку на зовнішні та внутрішні впливи.

Розвиваючи далі вчення І. Сєченова, І. Павлов звернув увагу на ті рефлекси, механізми яких формуються в процес життя. Він назвав їх умовними рефлексами, показав­ши, що їх експериментальне вироблення дає змогу в широ­кому діапазоні варіювати умови різних впливів і виявля­ти закономірні зміни в поведінці.

За допомогою методу умовних рефлексів було відкри­то немало закономірностей опанування дій і певних форм поведінки. У подальших дослідженнях погляди на сиг­нальну функцію різних подразників, у тому числі і слове­сних, змінилися. Це дало змогу І. Павлову теоретично розробити та експериментально обґрунтувати вчення про дві сигнальні системи. Згідно з ним тварини у своїй по­ведінці керуються зоровими, слуховими і нюховими образами, що є для них сигналами певних природжених, безу­мовних подразників. Тому вся психічна діяльність тва­рин, формування у них умовних рефлексів відбувається на основі першої сигнальної системи.

У людини поряд із першою виникає і розвивається друга сигнальна система, пов'язана з мовою. «Другі сигнали» — це почуті чи прочитані слова, а також знакові системи різ­ного рівня узагальнення, що позначають предмети та явища і виступають як «сигнали сигналів». Вони значно розширю­ють і якісно змінюють фонд умовних рефлексів людини.

Суттєвий недолік у тлумаченні психічної діяльності за допомогою поняття «рефлекс» полягає в тому, що знання механізму рефлексу недостатньо для розуміння того, чому людська психіка виконує роль активного чинника. Послі­довники І. Павлова намагалися подолати його, замінюючи поняття «рефлекс» на поняття «рефлекторне кільце», а ме­ханізм рефлекторної дуги на механізм рефлекторного кі­льця. Наприклад, радянський фізіолог Петро Анохін (1898—1974) вважав, що активна регуляція поведінки здійснюється за допомогою механізму зворотного зв'язку. Це означає, що інформація про виконання кожної дії ефектора (органа виконання) знову надходить у мозок і оціню­ється у ньому з позиції задачі, що розв'язується. Апарат зворотного зв'язку дає змогу зіставити результат викона­ної дії з образом, виникнення якого випереджає цей ре­зультат, і при потребі коригувати її.

Отже, дослідження І. Сєченова, І. Павлова, П. Анохіна та інших фізіологів переконливо показали, що психіка має рефлекторну природу.