1.3 Форми реалізації кримінальної відповідальності
При розкритті поняття кримінальної відповідальності основна увага звертається на її юридичну природу та основний зміст. Водночас зазначалося, що конкретний зміст кримінальної відповідальності, а відповідно, і її обсяг може бути різним залежно від того, чи поєднується державний осуд особи, яка вчинила злочин, з конкретним заходом кримінально-правового впливу, а якщо поєднується, то з яким саме заходом [16, с.77]. Конкретний зміст кримінальної відповідальності, зумовлений зазначеними обставинами, є підставою виділення окремих її форм.
Першою з них є вимушене перетерпіння винним державного засудження (покарання), що виражено в обвинувальному вироку суду, який, однак, не пов'язаний з призначенням йому кримінального покарання. Так, в ч. 2 ст. 50, а також в ч. 3 ст. 327 КПК України зазначається, що “суд постановляє обвинувальний вирок без призначення покарання, якщо на час розгляду справи у суді діяння втратило характер суспільно небезпечного, або особа, що його вчинила, перестала бути суспільно небезпечною”.
Покарання є основною формою кримінальної відповідальності. Конкретний зміст її включає: а) державний осуд особи, що вчинила злочин, - визнання особи винною у вчиненні конкретного злочину судом в обвинувальному вироку; б) призначення їй судом конкретної міри покарання; в) рішення суду про реальне відбування покарання особою; г) реальне (повне чи часткове) відбування особою призначеною судом міри покарання; д) перебування особи в особливому правовому становищу - стані судимості.
Другою формою реалізації кримінальної відповідальності є перетерпіння винним державного засудження, яке поєднано з призначенням йому конкретної міри покарання, від реального відбування котрого, однак, засуджений звільняється (звільнення від покарання). Так, згідно з ч. 1 ст. 45 КК, “якщо при призначенні покарання у виді позбавлення волі або виправних робіт суд, враховуючи обставини справи і особу винного, прийде до переконання про недоцільність відбування винним призначеного покарання, він може ухвалити про умовне незастосування покарання до винного з обов'язковим зазначенням у вироку мотивів умовного засудження”.
Конкретний зміст кримінальної відповідальності в цій формі втілюється у двох варіантах.
Перший варіант передбачає:
а) державний осуд особи, що вчинила злочин, - визнання особи винною у вчиненні конкретного злочину судом в обвинувальному вироку;
б) непризначення їй судом конкретної міри покарання взагалі. Цей варіант звільнення від покарання передбачений, зокрема, в ч. 2 ст. 50 КК.
Другий варіант передбачає:
а) державний осуд особи, що вчинила злочин, - визнання особи винною у вчиненні конкретного злочину судом в обвинувальному вироку;
б) призначення їй судом конкретної міри покарання;
в) рішення суду про повне і безумовне звільнення особи від відбування призначеного покарання. Цей варіант передбачений, зокрема, в ст. 48, ч. 1 ст. 54 КК.
Таким чином, звільнення від покарання є найбільш ”м'якою” формою кримінальної відповідальності, оскільки вона включає, по суті, лише один елемент - державний осуд особи, що вчинила злочин.
Третьою, найбільш типовою формою реалізації кримінальної відповідальності є умовне незастосування покарання. Конкретний зміст кримінальної відповідальності в цій формі передбачає:
а) державний осуд особи, що вчинила злочин, - визнання особи винною у вчиненні конкретного злочину судом в обвинувальному вироку;
б) призначення їй судом конкретної міри покарання;
в) рішення суду про незастосування причиненого основного покарання за певною умовою (воно може бути доповнене рішенням про незастосування і призначеного судом додаткового покарання);
г) виконання особою протягом встановленого строку обов'язків, що випливають із визнаної судом умові незастосування покарання; г) перебування особи протягом певного строку в особливому правовому становищу - стані судимості. В КК України зазначена форма кримінальної відповідальності передбачена статтями 45, 46, 46-1.
Розгляд форм реалізації кримінальної відповідальності дає змогу відмежувати її від покарання. Передусім поняття кримінальної відповідальності відбиває факт реального перетерпіння винним негативних наслідків вчиненого злочину, в першу чергу державного засудження. В той же час поняття покарання відбиває лише вид і міру тих позбавлень та обмежень прав і свобод засудженого, котрі визначаються йому судом. Далі, кримінальна відповідальність знаходить свою реалізацію в декількох формах, де реальне відбування винним призначеного йому покарання є лише однією з них. Нарешті, підставою кримінальної відповідальності є вчинений злочин, а підставою покарання - переконання суду в доцільності призначення засудженому покарання, а також у необхідності його реального відбування [3].
Реалізується і конкретизується кримінальна відповідальність у кримінально-правовому обвинуваченні через застосування криміналістичних прийомів та методів досудового та судового слідства.
Кримінально-правове обвинувачення конкретизує й персоніфікує кримінальну відповідальність. Кримінально-правове обвинувачення реалізує кримінально-правовий обов'язок, призводить до дії кримінально-правової норми. З іншого боку, кримінальна відповідальність може бути реалізованою лише кримінально-правовим обвинуваченням, тобто звинуваченням певної особи у вчиненні нею конкретного злочину. Кримінально-правове обвинувачення завжди конкретне, певне, повне і чітко обмежене наданням до вини певній особі всього скоєного нею. Кримінально-правове обвинувачення як міра (доза) кримінальної відповідальності та її конкретизація є водночас і відокремленість, персоніфікованість кримінальної відповідальності. У кримінально-правовому обвинуваченні кримінальна відповідальність переводиться із законодавчої форми (формули) у реалізовану особисту конкретизацію, в особисте втілення. Кримінальна відповідальність, як установлений законом обов'язок, ще не має суб'єкта відповідальності, вона перебуває у своєму потенційному стані. Кримінально-правове обвинувачення приводить у дію, в рух кримінальну відповідальність методами та способами, встановленими кримінально-процесуальним законом і криміналістикою. Без кримінально-правового обвинувачення кримінальна відповідальність не може бути реалізованою. Саме тому найбільш важливим у реалізації кримінальної відповідальності, дії чинності кримінального закону є обвинувачення певної особи у тому, що вона вчинила, порушуючи кримінальний закон. Звідси випливає велике практичне значення обвинувачення, його міри, чіткості, обґрунтованості.
Мусимо визнати, що кримінальна відповідальність і кримінально-правове обвинувачення як правові явища перебувають в одній юридичній площині, переходять одне в друге, але це - різні правові явища, що не замінюють і не повторюють одне одного. Кримінальна відповідальність установлюється вищим органом державної (законодавчої) влади, має форму кримінального закону і адресується всьому загалу громадян держави чи певному колу невизначених осіб. Кримінально-правове обвинувачення застосовується чітко визначеними державними органами, має форму кримінально-процесуальних документів і адресується окремій, певній особі. Якщо кримінально-правове обвинувачення одним вироком надається кільком особам, то суд визначає таке обвинувачення до кожної особи засудженої окремо [3], а якщо особі ставиться у вину вчинення кількох злочинів, то суд визначає таке обвинувачення окремо щодо кожного злочину [3].
Кримінальна відповідальність i кримінально-правове обвинувачення тісно взаємопов'язані: без кримінальної відповідальності не може бути кримінально-правового обвинувачення, а без кримінально-правового обвинувачення не може бути кримінальної відповідальності. Кримінально-правове обвинувачення ґрунтується ліпне на підставах і вимогах кримінальної відповідальності, а кримінальна відповідальність реалізується лише у кримінально-правовому обвинуваченні. Значення кримінально-правового обвинувачення для кримінальної відповідальності багатогранне І багатопланове. Кримінально-правове обвинувачення є: конкретизацією, змістом, сутністю, мірою, обсягом, законністю, обґрунтованістю кримінальної відповідальності, що досягається через застосування криміналістичних методів слідства.
Поняття кримінальної відповідальності припускає і вимагає певної конкретизації. Лише конкретизація кримінальної відповідальності забезпечує права підозрюваного (ст. 437 КПК), обвинувачуваного (ст. 142 КПК), підсудного (ст. 263 КПК) [3]. Забезпеченими ці права підозрюваного, обвинувачуваного та підсудного можуть бути лише при конкретному обвинуваченні його у певному злочині. Як і право на захист (ст. 21 КПК) може бути забезпеченим лише при конкретному, певному обвинуваченні [3]. Неконкретне, необмежене або непевно визначене обвинувачення не дає змоги захищатися. При непевному, неконкретне визначеному обвинуваченні не може бути і відповідальності - у таких випадках можна вести мову не про відповідальність, передбачену законом, а про свавільну помсту, самочинну розправу. Цивілізоване, демократичне кримінальне судочинство саме тому так наполегливо вимагає конкретизації обвинувачення, чітко і певно визначеного обвинувачення. Саме за таких умов можливе забезпечення дотримання закону й усіх прав особи, притягуваної до кримінальної відповідальності. Пленум Верховного Суду України у постанові від 27 грудня 1985 р. "Про додержання судами України процесуального законодавства, яке регламентує судовий розгляд кримінальних справ" зазначив, що суди повинні неухильно додержуватися кримінально-процесуального законодавства при розгляді справ, установлених законом процесуальних гарантій всіх учасників судового розгляду, маючи на увазі, що лише за таких умов можна забезпечити всебічне, повне та об'єктивне дослідження обставин справи, постановлення законних і обґрунтованих судових рішень" [4, с.490]. Конкретизація кримінальної відповідальності, яка забезпечується єдино обвинуваченням у вчиненні нею злочину, є водночас і гарантією правосуддя - гарантією забезпечення прав усіх учасників кримінального процесу.
Структура та зміст кримінально-правового обвинувачення є змістом кримінальної відповідальності. За що, власне, відповідальною є конкретна особа, можна дізнатися і встановити лише зі змісту того, що ставиться їй у вину. Неконкретність i загальність кримінальної відповідальності не дає відповіді на запитання: за що притягнуто до кримінальної відповідальності певну особу, за що відповідає ця особа? У чому її обвинувачують? Кримінальна відповідальність, таким чином, сама по собі беззмістовна [10, c. 95]. Зміст кримінальної відповідальності - в обвинуваченні. Що ставиться особі у вину, за те (діяння, злочин) вона і є відповідальною. Змістовність кримінальної відповідальності, яка міститься (змістовність) у обвинуваченні, розкривається змістом, мірою, обсягом i конкретністю того, що ставиться особі у вину. Яке обвинувачення, така і кримінальна відповідальність.
Зміст обвинувачення визначається насамперед певною кримінально-правовою нормою, що передбачає кримінальну відповідальність за його вчинення. Кримінально-правова норма враховує переважно спосіб вчинення діяння, його вину, обтяжуючі обставини, тяжкість наслідків тощо.
Отже, підсумовуючи аналіз сутності досліджуваної в цій курсовій роботі категорії, слід погодитися з визначенням: кримінальна відповідальність як правова категорія - це визначена кримінально-правовими нормами специфічна форма реалізації повноважень держави у кримінально-правових відносинах щодо обвинувачуваного у злочині, що встановлює юридичний обов'язок винного вимушено зазнати державного осуду, а також передбачених КК України обмежень особистого, майнового або іншого характеру та правові наслідки вчиненого ним злочину, визначених обвинувальним вироком суду та які покладаються на винного спеціальними органами держави [11, c.7].
Розділ 2. Підстави кримінальної відповідальності
При визначенні підстав кримінальної відповідальності слід відповісти на три питання: як обґрунтувати кримінальну відповідальність особи, що вчинила злочин? За що особа підлягає кримінальної відповідальності? З яких правових підстав вона підлягає такій відповідальності?
При відповіді на перше питання має йтися про філософсько-етичне обґрунтування кримінальної відповідальності, тобто про те, чому суспільство, держава мають право засуджувати людину, яка переступила кримінально-правову заборону, і на чому ґрунтується такий докір. Відповідь на друге і третє питання передбачає з'ясування того, що є юридичною підставою кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин.
Суспільство і держава виходять з того, що злочинець як особа наділений свідомістю і волею, повинен бути здатний співвідносити свою поведінку з кримінально-правовими заборонами, і лише тому може підлягати кримінальної відповідальності за їх невиконання. Однак, щоб обґрунтувати етичний докір такій особи, необхідно переконатися, що вона мала реальну можливість не порушувати кримінально-правову заборону. У зв'язку з цим слід з'ясувати, в якій мірі взагалі людина вільна у виборі своєї поведінки, зокрема в тому, щоб утриматися від вчинення злочину або вчинити його.
Іноді вважають (механістичний детермінізм, фаталізм), що людина подібна до машини, котра лише адекватно реагує на зовнішні і внутрішні подразники. Тому кожний вчинок людини, в тому числі і злочин, неминучий, бо він вже визначений наперед усіма попередніми подіями, які мали місце в житті цієї людини. В такому разі людина - раб обставин, вона позбавлена можливості вільного волевиявлення, отже, вільного вибору своєї поведінки, яка вже фатально визначена наперед. Виявлення злочинної волі у вчиненому злочині є лише подобою свободи, так званою уявною свободою, а якщо це так, то моральна оцінка вчиненого неможлива. Тому обґрунтування кримінальної відповідальності фаталісти вбачають не стільки в засудженні злочинної волі, скільки в об'єктивній шкідливості злочину для суспільства.
Протилежний погляд (індетермінізм) зводиться до того, що єдиною причиною вчинення особою злочину є її абсолютна, нічім не обмежена свобідна воля. Злочинна поведінка людини визначається злою волею, яка існує незалежно від будь-яких обставин, в тому числі від її розуму, совісті. Тільки свобідна воля обирає, як поводитися людині за даних обставин. Тому обґрунтування засудження особи за вчинений злочин міститься в докорі цій злій свобідній волі злочинця.
Проте перевагу має погляд (діалектичний детермінізм), відповідно до якого людина, перед якою постає вибір вчинити злочин або відмовитися від нього, є залежною як від зовнішніх обставин, так і від власного розуму, совісті, переконань, уподобань потреб, інтересів та ін. При цьому навряд чи буде вірним твердження, що тільки зовнішні обставини або тільки внутрішній стан особи відповідним чином визначають її поведінку. Злочин, який вчинила людина, виявляється причинне пов'язаним як з її свідомістю, так і з об'єктивною дійсністю, яка її оточує. Зовнішні обставини, дійсно, впливають на поведінку особи, але лише переламуючись через її внутрішні психічні настанови, свідомість, саме розум, совість, переконання тощо підказують людині, як поводитися за даних конкретних обставин. Однак підставою для етичного і правового засудження злочину і особи, що його вчинила, буде лише той випадок, коли ця особа мала об'єктивну можливість вибирати із варіантів поведінки (хоча б двох), що мають місце, незлочинний спосіб досягнення своєї мети.
Таким чином, наявність відносної свободи вибору поведінки (міра свободи) і є етичним обґрунтуванням кримінальної відповідальності даної особи за вибраний нею злочинний варіант поведінки. В такому разі кримінальна відповідальність здатна виступати засобом впливу на свідомість і волю людей і тим чинником, який в майбутньому детермінує їх поведінку. Отже, якщо особа свідомо вибирає злочинний варіант поведінки, хоча має можливість діяти інакше, то це і обґрунтовує можливість і необхідність з боку держави застосувати до неї міри кримінальної відповідальності, що мають за мету кару, а також попередження вчинення злочинів з боку як даної особи, так і інших осіб [10, c. 126].
Згідно з ч. 1 ст. 2 КК “підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно-небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом” [2]. У цьому положенні закону міститься відповідь на питання, за що і з яких підстав особа підлягає кримінальній відповідальності. Очевидно, що вона підлягає кримінальній відповідальності за таке діяння, яке має ознаки злочину, передбаченого кримінальним законом. Тому і говорять, що підставою кримінальної відповідальності є встановлення в діях особи складу злочину. Або, інакше кажучи, склад злочину - це єдина підстава кримінальної відповідальності.
Кримінальна відповідальність, як вже зазначалось, є реакцією держави на злочин, що вчинила особа. Така реакція знаходить своє відбиття у певному правозастосувальному акті органу держави, а саме - в обвинувальному вироку суду. У зв'язку з цим розрізняють матеріальну і процесуальну підставу кримінальної відповідальності. Матеріальною підставою є склад злочину, а процесуальною - обвинувальний вирок суду. Відповідно до ч. 2 ст. 2 КК особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду [2].
На відміну від КК 1960 р., у тексті чинного КК прямо закріплюється положення про те, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину.
Складом злочину визнається сукупність закріплених у кримінальному законі ознак, за наявності яких реально вчинене суспільне небезпечне діяння визнається злочином.
Для вирішення багатьох питань застосування кримінального закону, кваліфікації злочинів, а також з навчальною метою наукою ' кримінального права визначено риси, притаманні складові будь-якого конкретного злочину. На цій основі будується узагальнена абстрактна модель складу злочину. Ця модель, хоча вона й є науково-теоретичною, має водночас важливе практичне значення - вона вказує на обов'язкові (універсальні) елементи складу будь-якого злочину. Такими елементами є: 1) об'єкт злочину; 2) об'єктивна сторона злочину; 3) суб'єктивна сторона злочину; 4) суб'єкт злочину.
Відсутність хоча б одного з цих елементів свідчить про те, що дії (бездіяльність) особи, поведінка якої оцінюється у даному конкретному випадку, не є злочином. Кожен із елементів складається з певних ознак.
У конкретних статтях (частинах статей) КК описуються не елементи складу злочину взагалі, а елементи складу того чи іншого конкретного злочину. Відповідно, опис елементів складу кожного злочину конкретизується шляхом опису конкретних ознак, із яких складаються ці елементи. Так, якщо йдеться про розбій - злочин, передбачений ст. 187, - то об'єктивна сторона його складу має вигляд дій, які є нападом на потерпілого і застосуванням щодо нього насильства, небезпечного для його життя та здоров'я, або погрози таким насильством.
Законодавець, формулюючи ознаки конкретного злочину, може передбачити наявність не тільки основних елементів, а й додаткових (у т.ч. факультативних) ознак. Ці додаткові ознаки можуть включатись до складу певного елемента складу злочину або ж бути ознаками всього складу і знаходитися поза його елементами (наприклад, предмет). Для ст. 187 додатковою ознакою, яка є частиною суб'єктивної сторони, буде мета заволодіння чужим майном. Окрім цього, для констатації вчинення деяких злочинів (наприклад, злочину, передбаченого ч. 2 або 3 ст. 187) необхідно встановити і кваліфікуючі ознаки складу, вказані законодавцем у відповідних нормах.
У КК склад злочину завжди викладається як склад конкретного злочину, і так само конкретно передбачаються ознаки складу. Такий склад конкретного злочину іноді іменується юридичним складом злочину.
Однак в одній статті Особливої частини КК не завжди вказуються всі ознаки даного складу злочину, оскільки це може бути нераціональним, зокрема з точки зору законодавчої техніки. Наприклад, у тексті статті може не бути спеціальної вказівки щодо суб'єкта злочину, досить часто немає прямої вказівки і на форму вини. У низці статей Особливої частини КК застосовуються поняття, зміст яких розкрито законодавцем у його Загальній частині. Тому для встановлення повного комплексу і змісту ознак того чи іншого складу злочину необхідно враховувати не тільки зміст конкретної норми Особливої частини КК, а й положення його Загальної частини.
Вчинення суспільне небезпечного діяння потребує правової оцінки з боку компетентних правоохоронних органів з точки зору дотримання КК. Якщо буде встановлено, що ознаки вчиненого діяння повністю відповідають ознакам складу конкретного злочину, передбаченого КК, то вчинене вважається злочином і вирішується питання про притягнення особи, яка його вчинила, до кримінальної відповідальності. Юридичну оцінку діяння з точки зору відповідності його ознакам конкретного злочину називають кваліфікацією злочинів. У тих випадках, коли процес кваліфікації завершився встановленням наявності у конкретному діянні ознак конкретного складу злочину, такий склад іменують фактичним складом злочину.
Аналіз окремих норм КК свідчить, що сформульовані у них склади конкретних злочинів можна поділити на:
1) основний;
2) склад злочину з обтяжуючими обставинами (кваліфікований склад злочину);
3) склад злочину з пом'якшуючими обставинами (привілейований склад злочину).
Основний склад злочину не містить ані обтяжуючих, ані пом'якшуючих обставин. У нормі про відповідний злочин законодавець передбачає не посилене чи знижене, а нормальне, "стандартне" покарання за нього. У статтях, які мають кілька частин, основний склад, як правило, викладається у першій частині статті.
Склад злочину з обтяжуючими обставинами включає в себе всі ознаки основного складу злочину і, крім цього, вказівку на певні обставини, які законодавець вважає такими, що обтяжують відповідальність за вчинення цього злочину: Вчинене діяння підпадає під цей склад злочину лише за наявності всіх ознак основного складу і зазначених в нормі обтяжуючих (кваліфікуючих) обставин.. У зв'язку з цим за злочини, які передбачені нормою про кваліфікований склад, встановлюється більш суворе покарання. Інколи/виокремлюють і особливо кваліфіковані склади злочинів. Ними вважаються склади, які зазвичай формулюються у третій чи наступних частинах відповідної статті КК і в яких за наявності певних обтяжуючих обставин передбачається ще більш суворе покарання, ніж в нормі, яка описує просто кваліфікований склад злочину.
Склад злочину з пом'якшуючими обставинами. Такі склади злочинів містяться в окремих частинах відповідних статей або окремих статтях Особливої частини КК України. Наприклад, ст. 115 КК України передбачає відповідальність за умисне вбивство, а ст. ст. 116 та 117 КК України - за таке саме вбивство, але вчинене за обставин, що пом'якшують відповідальність. У нормі про привілейований склад злочину передбачається більш м'яке покарання, ніж в нормі про основний склад відповідного злочину.
Об'єкт злочину - це охоронювані кримінально-правовими нормами суспільні відносини та соціальні блага, на які посягає злочин.
У кримінальному праві розрізняють загальний, родовий та безпосередній об'єкти злочину. Під загальним об'єктом розуміють усю сукупність суспільних відносин та соціальних благ, що охороняють, ся Кримінальним законом. Родовий об'єкт - це група схожих (однорідних) суспільних відносин та соціальних благ, на які посягає відповідна група злочинів. Розміщення злочинів по розділах в Особливій частині КК провадиться, як правило, саме за родовим об'єктом. Безпосередній об'єкт - це комплекс суспільних відносин чи певне соціальне благо, на які безпосередньо посягає той чи інший конкретний злочин. Як родовий об'єкт є частиною загального, так і безпосередній - частина родового об'єкта, хоча іноді (як, наприклад, у більшості статей КК України про злочини проти власності) родовий та безпосередній об'єкти можуть збігатися.
У кримінальному праві виокремлюють основний та додатковий безпосередні об'єкти. Основний безпосередній об'єкт - це об'єкт, проти якого головним чином, насамперед спрямовано злочин, а додатковий - це об'єкт, шкода якому завдається у зв'язку з посяганням на основний. Наприклад, при розбої (ст. 187 КК України) основним безпосереднім об'єктом є право власності, а додатковим - життя чи здоров'я особи [2]. Наявність додаткового безпосереднього об'єкта нерідко дає можливість відмежувати один злочин від іншого, правильно кваліфікувати вчинене діяння. Безпосередній додатковий об'єкт може бути обов'язковим та факультативним: в останньому випадку шкода або загроза для такого (факультативного) об'єкта за конкретних обставин вчинення злочину може виникнути, а може і не виникнути. Прикладом є ст. 296 КК України, яка передбачає відповідальність за хуліганство - злочин проти громадського порядку, при вчиненні якого може бути, а може і не бути заподіяна шкода здоров'ю потерпілого [2].
Об'єкт злочину необхідно відрізняти від предмета злочину. Предмет злочину - це матеріальний предмет, з приводу якого або шляхом дії (впливу) на який скоюється злочин. Він є факультативним елементом складу злочину; в описах більшості злочинів, передбачених статтями КК України, про нього не згадується. Від предмета злочину слід відрізняти знаряддя і засоби вчинення злочину, які є ознаками об'єктивної сторони складу злочину. Не може розглядатись як предмет і потерпілий - особа, якій злочином завдано фізичної, матеріальної чи моральної шкоди.
Об'єктивна сторона злочину - це зовнішній акт суспільне небезпечного посягання на охоронюваний законом об'єкт, яким цьому об'єкту заподіюється шкода або створюється загроза її заподіяння.
Основними ознаками об'єктивної сторони злочину є:
1) суспільне небезпечне (злочинне) діяння;
2) його наслідки;
3) причинний зв'язок між діянням і наслідками. Наслідки та причинний зв'язок не є обов'язковими ознаками об'єктивної сторони злочину. Склади злочинів, обов'язковою ознакою яких не передбачено настання певних наслідків, називаються формальними, а склади, де наслідки є обов'язковою ознакою, - матеріальними.
Злочинне діяння - це передбачені кримінальним законом дія чи бездіяльність, якими заподіюється шкода об'єкту злочину.
Злочинна дія завжди є вчинком, проявом активності особи. Як правило, під дією розуміють тілесні рухи. Проте іноді закон розуміє як дію і слова (наприклад, ст. ст. 129, 295 КК України). В одних випадках злочинним діянням визнається одна фізична дія, в інших - певний комплекс із кількох дій.
Дія повинна мати свідомий характер, бути невимушеною. У випадках, коли особа вчинила дію не з своєї волі, вона не підлягає відповідальності через відсутність вини в її поведінці. Це характерно для випадків: а) вчинення рефлекторних чи інших мимовільних дій; б) вчинення дії під впливом непереборної сили, під якою розуміється вплив природних, технічних чи інших незалежних від суб'єкта факторів (наприклад, автомобільна аварія сталася внаслідок конструктивних вад автомобіля або неякісності його вузлів, про які водій не знав); в) вчинення дії під фізичним примусом, який позбавляє особу можливості діяти правомірно (ст. 40 КК України).
Злочинна бездіяльність - це пасивна поведінка, яка полягає в невиконанні або неналежному виконанні обов'язку діяти, покладеного на відповідну особу законодавством, трудовими (службовими) обов'язками, обумовленого її попередньою поведінкою або загальновизнаними морально-етичними правилами. Проте навіть у тих випадках, коли особа не виконала покладеного на неї обов'язку, вчинити певні дії, її бездіяльність буде злочинною лише у разі, коли її прямо визнає такою відповідна стаття КК України.
Наслідки злочину - реальні шкідливі зміни, які відбуваються в об'єкті, що охороняється кримінальним законом, внаслідок злочинного діяння. Наслідки можуть мати матеріальний (шкода, яку можна оцінити в грошовому вираженні, ушкодження здоров'я, позбавлення життя) або нематеріальний (моральна, політична, соціальна, психологічна, інша шкода) характер.
У статтях КК України, як правило, прямо вказується лише на матеріальні наслідки злочинного діяння. Проте загроза настання нематеріальних суспільне небезпечних наслідків нерідко є мотивом для криміналізації дій шляхом прийняття кримінально-правових норм з формальними складами: тут наслідки прямо не вказуються у статті, але мається на увазі, що вони завжди або дуже часто виникають у разі скоєння відповідного діяння.
Причинний зв'язок між діянням та його суспільне небезпечними наслідками для наявності складу злочину має бути необхідним, оскільки інакше не можна виключати, що наслідки виникли не через діяння, яке інкримінується винній особі, а через якесь інше діяння або ж подію. Тому випадковий причинний зв'язок не дає підстав констатувати наявність об'єктивної сторони злочину, а отже, свідчить про відсутність складу злочину.
Необхідний причинний зв'язок між діянням і наслідками характеризується тим, що діяння: 1) має передувати наслідкам; 2) має бути умовою, без якої не було б наслідку (принцип conditio sine qua nоn); 3) за своїми властивостями, як правило, має спричиняти саме такі наслідки, тобто наслідки мають бути закономірним результатом вчиненого діяння.
Факультативними, тобто такими, що не є обов'язковими для більшості злочинів, ознаками об'єктивної сторони є:
1) місце - територія чи інше місце, де вчиняється злочинне діяння та/або настають його наслідки;
2) час - період, протягом якого скоюється злочин;
3) спосіб - методи чи прийоми вчинення злочину;
4) обставини - сукупність умов, за яких скоюється злочин;
5) засоби - предмети, документи, речовини, з використанням яких створюються умови для вчинення злочину;
6) знаряддя - зброя та інші предмети, документи, речовини, за допомогою яких здійснюється вплив на потерпілого чи предмет злочину або іншим чином полегшується досягнення злочинного результату. У передбачених КК України випадках вони виступають кваліфікуючими ознаками злочину. Якщо зазначені ознаки передбачені в конкретних статтях КК України як обов'язкові ознаки складу злочину, то їх відсутність свідчить про відсутність складу даного злочину.
Суб'єктивна сторона злочину відображає процеси, які відбуваються у свідомості особи у зв'язку з вчиненням нею злочину і свідчать про спрямування її волі та про її ставлення до суспільно небезпечного діяння та його наслідків. Ознаками суб'єктивної сторони злочину є:
1) вина;
2) мотив злочину;
3) мета злочину.
Основною та обов'язковою для кожного злочину ознакою суб'єктивної сторони є вина. Її відсутність завжди означає відсутність в діях особи складу злочину. Заподіяння шкоди без вини (коли особа, завдаючи своїми діяннями суспільно небезпечні наслідки, не передбачає і за обставинами справи не може передбачити настання таких наслідків) називається казусом.
Мотив і мета є факультативними ознаками суб'єктивної сторони злочину. Мотив злочину - це ті внутрішні спонукання, якими керувався винний, вчиняючи злочин, а його мета - це той уявний результат, якого домагався винний, коли скоював злочин. Мотив і мета у разі передбачення їх у статтях Особливої частини КК України визнаються обов'язковими ознаками суб'єктивної сторони складу злочину.
Ч. 2 ст. 2 КК України відтворює основний зміст принципу презумпції невинуватості, закріпленого у ч. 1 ст. 62 Конституції України. Цей принцип головним чином стосується процесуальних аспектів, проте правило, яке ним закріплене, має важливе значення і при застосуванні норм матеріального кримінального права.
Із змісту ч. 2 ст. 2 КК України також випливає, що питання кримінальної відповідальності особи може вирішувати тільки суд. Однак у даному випадку йдеться лише про остаточні рішення з цих питань, а саме про визнання особи винною та призначення їй покарання за вчинений злочин. Що ж стосується попередніх рішень, які приймаються у процесі кримінального судочинства (як-от рішення про пред'явлення обвинувачення та застосування до обвинуваченого запобіжного заходу), то деякі з них згідно з КПК України можуть прийматися та санкціонуватися не лише судом, а й слідчим чи прокурором.
Ч. З ст. 2 КК України є реалізацією у кримінальному праві положення ч. 1 ст. 61 Конституції України про те, що "ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення". Відповідно до цих норм не допускається повторне притягнення до кримінальної відповідальності як тоді, коли особа вже зазнала раніше покарання за той самий злочин, так і тоді, коли за цей злочин у першому разі вона була виправдана. Ч. З ст. 2 КК України поширюється і на випадки, коли особа з тих чи інших підстав була безумовно звільнена від кримінальної відповідальності чи покарання.
Положення ч. З ст. 2 КК України застосовується і тоді, коли за той самий злочин особу було раніше притягнуто до кримінальної відповідальності, покарано, виправдано чи звільнено від покарання в іншій країні.
Ч. З ст. 2 КК України не стосується тих випадків, коли згодом вироки та інші рішення судів у кримінальних справах на законних підставах скасовуються чи змінюються судами вищого рівня, а рішення слідчих чи прокурорів (зокрема, про закриття кримінальної справи) - прокурором чи судом. Не можуть вважатися повторним притягненням до кримінальної відповідальності також і випадки уточнення, розширення обсягу раніше пред'явленого особі обвинувачення.
Отже, у правовій системі України особа має нести кримінальну відповідальність за наявності правової, фактичної та формальної підстав. Вчинення злочину є фактичною підставою відповідальності, а склад злочину - основною правовою підставою кримінальної відповідальності. Формальною підставою кримінальної відповідальності є обвинувальний вирок суду.
Розділ 3. Межі кримінальної відповідальності
Всі, без винятку, науковці, які займалися проблемою меж кримінальної відповідальності, обумовлювали її вирішення через об'єктивний чи суб'єктивний підходи. Існуючу багатогранність думок, ідей та теорій про правову природу меж кримінальної відповідальності можна згрупувати у чотири основні концепції.
У кримінально-правовій науці набула поширення концепція “межі кримінальної відповідальності - межі санкції (покарання)”. Прихильниками цієї концепції є Ю.В. Баулін, М.І. Загородніков, О.Є. Лейст, К.Ф. Тихонов, А.Ф.Черданцев. Однак ця концепція не є загальновизнаною, оскільки чинний КК України розрізняє окремо інститут кримінальної відповідальності та окремо інститут покарання. З позиції законодавця ці інститути не тотожні.
Враховуючи погляди учених - теоретиків концепції “межі кримінальної відповідальності - межі кримінально-правових відносин” (Бажанов М.І., Горбуза А.Д., Ігнатов А.І., Марцев А.І.), Я. Соловій констатує, що кримінально-правові відносини є більш широким правовим явищем, ніж кримінальна відповідальність [9, с.6].
Найбільш обґрунтованою є позиція послідовників концепції “межі кримінальної відповідальності - межі обов'язку”, які розглядають межі кримінальної відповідальності крізь призму обмежень особистого, майнового чи іншого характеру, яких вимушено зазнає особа, визнана винною у вчиненні злочину (Брайнін Я.М., Воробєй П.А., Санталов А.І., Самощенко І.С., Коржанський М.Й., Матишевський П.С., Шаргородський М.Д.). Однак, на думку Я. Солов'я [10, с.6], зведення відповідальності тільки до обов'язку не відображає всієї специфіки меж кримінальної відповідальності, яка реалізується через кримінально-правові відносини.
Поза межами кримінально-правових відносин кримінальна відповідальність відокремлено існувати не може. Кримінальна відповідальність і кримінально-правові відносини взаємопов'язані.
Межі кримінальної відповідальності - це визначені кримінально-правовими нормами об'єктивні та суб'єктивні критерії конкретизації обсягу юридичного обов'язку винного з моменту вчинення злочину до повної реалізації індивідуально визначеної форми відповідальності у зв'язку із вимушеним зазнаванням передбачених КК України обмежень особистого, майнового або іншого характеру та правових наслідків вчиненого ним злочину, що покладаються на нього спеціальними органами держави. Найбільш важливим критерієм правильного визначення об'єктивних меж кримінальної відповідальності за чинністю кримінального закону в часі є принцип зворотної сили кримінального закону.
Межі кримінальної відповідальності дозволяють не обмежувати протидію злочинності примусовим впливом, переважно у формі кримінальної відповідальності за конкретні злочини, а й з урахуванням усіх важливих аспектів злочинності як соціального явища розробити та застосувати в такій протидії комплекс економічних, політичних, правових, виховних та інших заходів.
Об'єктивні межі кримінальної відповідальності за територіальним принципом просторової чинності кримінального закону полягають в тому, що всі особи, які вчинили злочин на території України, підлягають кримінальній відповідальності на підставі КК та імплементованих норм міжнародного права. Певних об'єктивних обмежень зазнає територіальний принцип чинності кримінального закону стосовно тих осіб, які користуються дипломатичним імунітетом.
Гуманізація кримінально-правової політики держави вимагає подальшого удосконалення норм КК України, що визначають межі кримінальної відповідальності неповнолітніх. Питання про критерії та межі кримінальної відповідальності неповнолітніх тісно пов'язане з аналізом закономірностей розвитку особистості та проблемою диференціації відповідальності в залежності від вікових меж. Визнання неповнолітніх 14-16-ти річного віку кримінально осудними за окремі злочини відповідає їх соціально-психологічному розвитку. Проте в цей період ще не наступає повної соціальної зрілості, що, безперечно, впливає на визначення об'єктивних меж цієї категорії правопорушників у порівнянні з дорослими. В зв'язку з цим, Я. Соловій вважає за доцільне у ст. 22 КК України встановити вікові межі кримінальної відповідальності за злочини, передбачені статтями 112, 116 КК України (за посягання на життя державного чи громадського діяча, за спричинення смерті в стані сильного душевного хвилювання) - з 16-річного віку, а не з 14-річного, як це передбачено в чинному КК, та доповнити ст. 22 КК частиною третьою такого змісту: „Не підлягає кримінальній відповідальності неповнолітня особа, яка хоча і досягла встановленого законом віку, але внаслідок психофізіологічного розвитку і соціальної незрілості не була здатна усвідомлювати фактичний характер і соціальний зміст своєї поведінки та її наслідків на момент вчинення нею конкретного суспільно небезпечного діяння. До такої особи за призначенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного чи виховного характеру» [12, с.87].
Цей автор пропонує також закріпити в чинному Кримінальному кодексі України, в розділі «Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх», норму про загальні засади призначення примусових заходів виховного характеру та покарання неповнолітнім, що зумовлено значенням і специфікою кримінально-правової боротьби з правопорушеннями неповнолітніх, необхідністю чітко визначити правову регламентацію відступу від загальних правил кримінальної відповідальності. Регламентація загальних засад призначення примусових заходів виховного характеру та покарання неповнолітніх в одній нормі дає можливість показати на загальних принципах кримінальної відповідальності особливості кримінальної відповідальності саме цієї категорії осіб та звести в систему всі норми, що регулюють їх відповідальність, більш чітко конкретизувати її правові межі.
Крім того, теоретичний аналіз чинного кримінального законодавства, судової практики, а також теоретичних концепцій вітчизняних науковців дає підстави для висновку про недосконалість правових норм, що визначають межі кримінальної відповідальності при співучасті. В зв'язку з проблемою законодавчого визначення меж відповідальності за співучасть та із міркувань більш чіткої систематизації норм Загальної частини КК України в розділі «Співучасть у злочині» Я. Соловій пропонує зокрема доповнити ч.5 ст. 27 КК України текстом такого змісту: „Відповідальність за пособництво наступає тільки при вчиненні особливо тяжкого, тяжкого або злочину середньої тяжкості» [11, с.11].
Цей автор пропонує також частину 2 ст. 68 КК України подати в такій редакції: „При призначенні покарання співучасникам злочину суд, крім обставин, вказаних у статтях 65-67 цього Кодексу, враховує характер (форму) співучасті, а також роль та ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину»; доцільно у ч. 2 статті 31 - перше речення, після слів „або своєчасно повідомили відповідні органи державної влади про злочин, що готується або вчинюється» доповнити словами: „і якщо внаслідок цього і вжитих заходів було відвернено нанесення шкоди правоохоронним інтересам. Якщо дії організатора, підбурювача, пособника, направлені на відвернення злочину виконавцем, його не відвернули, суд розцінює ці дії як дійове каяття, а в разі вчинення виконавцем злочину невеликої тяжкості, суд вправі за цих умов звільнити інших співучасників від кримінальної відповідальності» [11, с.11].
Така конструкція норм про межі кримінальної відповідальності за співучасть у злочині, по-перше, дасть відповідь на ряд до сьогодення не вирішених чинним законодавством питань, по-друге, дозволить уникнути неоднозначних доктринальних тлумачень закону і, по-третє, дозволить правозастосовчим органам уникати помилок кваліфікації співучасті за обставин, що законодавчо не врегульовані, що в кінцевому підсумку буде сприяти зміцненню законності в боротьбі зі злочинами, що вчинюються у співучасті.
Характеризуючи в цілому існуючу в Україні законодавчу базу визначення меж кримінальної відповідальності як не цілком достатню для ефективної протидії злочинності, слід підкреслити, що вітчизняному кримінальному законодавству бракує цілісності, повноти, завершеності.
Висновки
злочин кримінальний відповідальність
1. Отже, кримінальна відповідальність є одним із видів юридичної відповідальності, яка в юридичної літератури визнається як вид і міра примусового перетерпіння особою, що вчинила правопорушення, певних позбавлень державно-правового характеру, які передбачені законом. Правопорушення, як один із різновидів протиправних діянь, тягне за собою ретроспективну юридичну відповідальність, що є реакцією держави на правопорушника і ті діяння, які він скоїв і за які зобов'язаний понести певну кару чи стягнення з метою виправлення і перевиховання.
2. Кримінальна відповідальність - це вимушене перетерпіння особою, що вчинила злочин, державного засудження, а також позбавлень особистого, майнового або іншого характеру, які передбачені кримінальним законом і покладаються на винного спеціальними органами держави. Поняття кримінальної відповідальності відповідає родовим рисам юридичної відповідальності і разом з тим характеризується своїми видовими рисами.
3. Поняття кримінальної відповідальності відбиває факт реальної взаємодії особи, яка вчинила злочин, і спеціальних органів держави. Така взаємодія врегульована нормами кримінального права і тому протікає в межах певних правовідносин, які називаються кримінально-правовими відносинами.
4. Кримінальне покарання не переслідує мети відплати злочинцю. Основне його призначення в тім, щоб виправити, перевиховати правопорушника, попередити здійснення їм нових злочинів. Якщо для досягнення цих гуманних цілей немає необхідності застосовувати дуже строгі заходи кримінально-правового впливу закон передбачає можливість зм'якшення участи засудженого аж до повного звільнення його від покарання.
5. З моменту, коли особа вчинила злочин, між нею і державою виникають певні юридичні відносини, внаслідок яких у такої особи і держави виникають взаємні права і обов'язки. Злочинець зобов'язаний бути засудженим за вчинений злочин, а також перетерпіти позбавлення і обмеження, передбачені кримінальним законом. Держава має право засудити злочинця і вчинений ним злочин, а також обмежити його правовий статус строками давності притягнення до кримінальної відповідальності і строками погашення чи зняття судимості, і зобов'язана забезпечити правильну кваліфікацію скоєного, призначити покарання в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини КК з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпеки скоєного, особи винного, а також обставин, які пом'якшують або обтяжують відповідальність, та ін.
6. Кримінальна відповідальність може бути реалізована в трьох формах: в формі вимушеного перетерпіння винним державного засудження; в формі перетерпіння винним державного засудження, яке поєднано з призначенням йому конкретної міри покарання, від реального відбування котрого, однак, засуджений звільняється; в формі вимушеного перетерпіння винним державного засудження і позбавлень або обмежень особистого, майнового чи іншого характеру, що складають зміст покарання, призначеного йому судом.
7. Кримінальний кодекс України визначає підставою кримінальної відповідальності вчинення особою суспільно-небезпечного діяння, яке містить склад злочину.
Список використаної літератури
1. Брайнін Я.М. Уголовная ответственность и её основание в советском уголовном праве / Я.М. Брайнiн. - М.: Юрид. литература, 1963. - 275 с.
2. Бурдін В.М. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх в Україні / В.М. Бурдін. - К.: Атіка, 2004. - 240 с.
3. Воробей П.А. Теорія і практика кримінально-правового ставлення у вину: Монографія / П.А. Воробей. - К.: Вид-во НАВС України, 1997. - 184 с.
4. Ємельянов В. Кримінальна відповідальність за злочини терористичної спрямованості проти державних діячів / В. Ємельянова // Право України. - 2000. - № 1. - С. 98 - 100.
5. Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/
6. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студ. юрид. спец. вищ. закладів освіти / За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. - Київ-Харків: Юрінком Інтер-Право, 2001. - 416 с.
7. Кримінальне право України: Підручник / за ред. П.С. Матишевського, П.П. Андрушка, С.Д. Шапченка. - К.: Юрінком Інтер, 1997. - 512 с.
8. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 № 2341-III // [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://rada.gov.ua/.
9. Кримінально-процесуальний кодекс України // [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://rada.gov.ua/.
10. Ліпкан В. Актуальні проблеми розроблення кримінально-правової норми про відповідальність за тероризм / В. Ліпкан // Право України. - 2000. - № 3. - С. 77-81.
11. Луценко Ю.В. Проблемні питання сутності кримінальної відповідальності - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.lex-line.com.ua/?go=full_article&id=327
12. Мельничок В.М. Кримінально-правове обґрунтування як підстава реалізації кримінальної відповідальності / В.М. Мельничок // Науковий вісник Чернівецького університету. - 2008. - Випуск 461. Правознавство. - С.93-97.
13. Про деякі питання застосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів. Постанова Пленуму Верховного Суду № 5 від 26 березня 1999 р. // Вісник ВСУ. - 1999. - № 3. - С. 11-16.
14. Про додержання судами України процесуального законодавства, яке регламентує судовий розгляд кримінальних справ: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 27 грудня 1985 р. зі змінами, внесеними постановою Пленуму від 4 червня 1993 р. // Постанови Пленуму Верховного Суду України 1971-2002. - К., 2003. - С.490.
15. Про практику застосування судами України законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність та іншу антигромадську діяльність: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 1983 р. // [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://rada.gov.ua/.
16. Соловій Я.І. Межі кримінальної відповідальності. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук / Я.І. Соловій. - К., 2004. - 16 с.
17. Соловій Я.І. Теоретичні обґрунтування гуманізації вікової осудності неповнолітніх / Я.І. Соловій // Проблеми гуманізації підготовки працівників ОВС в умовах Європейської інтеграції: тези доп. міжнар. наук.-практ. конференції. - К.: НАВСУ, 2003. - С. 86 - 92.
18. Соловій Я.І. Щодо визначення меж кримінальної відповідальності / Я.І. Соловій // Право України. - 1995. - №12. - С. 52 - 54.
19. Соловій Я.І., Коржанський М.Й. Об'єктивні межі кримінальної відповідальності / Я.І. Соловій, М.Й. Коржанський // Науковий вісник Української академії внутрішніх справ. - 1998. - №2. - С. 44 - 51.