ekzamen

25. Державні унії Польщі та Литви. Їх наслідки для України. Першою була Кревська унія 1385 року. Відповідно до неї Великий литовський князь Ягайло, одружившись із польською королевою Ядвігою, став королем Польщі під ім'ям Володислава II. Він зобов'язався приєднати до Польщі литовські, українські й білоруські землі, прийняти католицизм і зробити його державною релігією. Литовсько-українські землі щедро роздавали польській знаті.Із правової точки зору Кревська унія означала інкорпорацію Литовсько-Руської держави до складу Королівства Польського. Однак на практиці й після 1385 р. держава Гедиміновині в й надалі існувала як окремий соціально-політичний організм. Цьому сприяла загалом негативна оцінка змісту унії з боку сепаратистськи налаштованих литовських удільних князів та місцевих земських еліт.Цілковитому загарбанню Польщею територій, споконвічно заселених русинами-українцями, завадили внутрішні чвари у Литві. Князя Вітовта, який з допомогою зброї в 1392 р. прийшов до влади в Литві, українсько-білоруські князі визнали "королем Литовським і Руським". За його князювання експансію Польщі було стримано, а у Грюнвальдській битві 1410 р. об'єднані українсько-польсько-литовські війська завдали нищівної поразки німецьким рицарям-хрестоносцям.Наступник кроком до зближення Литви й Польщі стало укладення в Городлі в 1413 р. Городельської унії, яка зрівняла у правах польську та литовську шляхти. Українські та білоруські феодали зав'язували родинні стосунки з польською знаттю, приймали католицьку віру. Польща дедалі дужче контролювала литовські, українські та білоруські землі. За підтримки Польщі в Литві розгорнулася активна діяльність із ліквідації автономії українських земель. Спершу її втратили найбільші удільні князівства (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське), де почали правити великокнязівські намісники. У 50-х роках XV ст. литовський уряд остаточно скасував поділ України-Руси на князівства. Тут постали воєводства, які підлягали Великому Литовському князеві. Але обидві держави ще зберігали суверенітет.Передумовою Люблінської унії 1569р. було те, що на початку XVI ст. Литва була близька до занепаду. Із заходу їй погрожував Тевтонський орден мечоносців; зі сходу зміцніла Московська держава заявила претензії на всі землі колишньої Київської Русі, а тим часом захопила Чернігівщину та Смоленщину. Країну спустошували постійні набіги кримських татар.	28. Джерела та осн. риси пр. феод.держ.утв. у Пн. Прич. (генуезькі колонії, кн. Феодоро, Кримський улус). В рабовласницьких державах Причорномор'я і Приазов'я право було рабовласницьким. Воно мало такі джерела, як звичай, закон, декрети грецьких міст-полісів. Для характеристики рабовласницького права названих територій слід розглянути пам'ятки окремих античних держав (Ольвії, Херсонесу, Боспорського царства) та державних утворень скіфів, готів і антів. Основним джерелом права в Ольвії були закони про державне життя, які видавали народні збори. Попередньо закони обговорювалися і приймалися сенатом. Крім законів в Ольвії і Херсонесі діяли звичаї та декрети грецьких міст. В істориків надто мало відомостей про боспорське право. Уявлення про його характерні особливості й джерела складається на основі характеристики права міст-колоній, частина територій яких увійшла до Боспорського царства
26. Військово-адміністративна організація Запорізької Січ. З поширенням козацького руху ватаги козаків почали селитися і робити невеликі укріплення – “засіки” та “січі” нижче дніпровських порогів – за порогами. Небезпека спонукала їх до об’єднання в єдиний укріплений військовий табір – козацький Кіш. Згодом кошем стали звати і орган самоврядування. Разом з дрібними “засіками” почали будувати головні укріплення для розміщення Коша – Січі. Першу Січ засновано 1552 р. на острові Мала Хортиця Д. Байдою-Вишневецьким. Усього за історію Запорожжя відомо кілька місць розташування Січей (Томаківська, Микитинська, Стара та Нова). Вона поділялася на 38 куренів на чолі з курінними отаманами. У ХVІІІ ст. територію Вольностей Запорозьких Кіш розділив на 8 військово-територіальних та адміністративних одиниць – паланок (Кодацька, Самарська, Бугогардівська, Інгульська тощо) на чолі з полковником, якому підпорядковувалися сотники та канцелярія. Верховним органом управління Запорозької Січі вважалася загальна військова рада (або коло), котра збиралася на Різдво, Покрову а при потребі й частіше. Вона обирала орган самоврядування козаків – Кіш, який складався із кошового отамана, що керував козацькою територією і командував військом під час походу; писаря, який вів діловодство й зовнішні зносини; Обозного – керівника артилерії й обозу. На допомогу їм настановляли також осавулів (заступників кошового у військовій справі), бунчужного (зберігача бунчука), хорунжого (зберігача хоругви, прапора) та суддю, який очолював козацький суд. Голосували, схвально підкидаючи догори шапки, або заперечуючи голосним криком. Кандидатури виставляли курені, окремі групи козаків чи шляхом самовисунення. На радах нижчого рангу теж демократично обиралися полковники, сотники, курінні отамани. Керівні органи поєднували в собі як військову, так і місцеву громадську адміністрацію. Під час виборів старшині вручалися символи влади – клейноди. Кошовому отаману – булаву, або пернач, писарю – каламар, судді – печатку з гербом, на якому був зображений козак з мушкетом, бунчужному – бунчук, хорунжому прапор – хоругву. Обрану вільними голосами старшину могли в будь-який час позбавити влади, якщо того зажадає більшість козаків. На Січі не було соціальної рівності. Керівні посади займала заможна старшина, котра володіла майном, землею і мала великі господарства – зимівники. Сірома складала рядовий загал запорожців. А голота використовувалася як військова прислуга та наймити у старшини.	29.Формування першої націон. незал. держ. України в сер. XVІІ ст. Державно-правові погляди Б.Хмельницького та його соратників. У 40-х роках XVII ст. незадоволення народних мас України політикою Речі Посполитої досягло свого апогею. Воно викликане загостренням соціально-економічних суперечностей, наступом на права козацтва ("Ординація Війська Запорозького" 1638 р.), небажанням надати козацькі права значній кількості покозачених селян і міщан, незахищеністю православної шляхти від свавілля польських магнатів, переслідуванням православного духовенства й національно-релігійними утисками інших груп населення, небезпекою поглинання України шляхетською Польщею, фізичним винищенням українського населення турецько-татарськими загарбниками. Головною рушійною силою повстання було козацтво. Воно висунуло всіх ватажків війни, його лідера, становило кістяк збройних сил, боротьба за збереження "козацьких прав і вольностей" була головною умовою всіх переговорів. Крім нього активну участь у визвольній боротьбі брали: селяни, міщани, нижче православне духовенство, частина дрібної патріотично налаштованої української шляхти. Таким чином, уже в перші місяці Визвольної війни було створено сприятливі умови для здобуття Україною державності і розширення її території шляхом подальшого наступу вглиб Польщі. Як державний діяч, Хмельницький багато уваги приділяв поділу держави на адміністративно-військові одиниці (полки, сотні тощо), організуванню місцевого самоуправління за зразком побудови центральних органів, розширенню прав Києва, Ніжина, Чернігова, Львова, Козельця та інших міст на самоврядування, налагодженню дипломатичних відносин з іншими державами. Він створив досконалий державний апарат, розгорнув військове будівництво (армія Хмельницького стала однією з найсильніших у тогочасній Європі), сформував систему фінансових, податкових, господарських органів, оборони і примноження культурних і духовних традицій українського народу. Універсали гетьмана свідчать про його прагнення до певної незалежності судових органів. Вагомим досягненням Хмельницького стало виховання козацьких полководців, професійних державних управлінців.
27. Право і судочинство в Запорізькій Січі. Судові функції на Запорожжі виконувала адміністрація – курінний отаман, паланковий полковник, військовий суддя, кошовий отаман, загальновійськова рада. Записувати вироки почали лише з середини ХVІІІ століття. Писаних норм права, законів на Січі не було. Джерелом права вважався головним чином правовий звичай та визнане на його підставі звичаєве право. Суд мав змагальний характер, з процесуальних дій відомі допити, слідство, свідчення свідків, доказова процедура. В галузі цивільно-правових норм поширювалося право власності на майно, речі, зброю, одяг, худобу, зобов’язальні дії – купівля-продаж, позика, оренда. В кримінальному праві існувала досить розвинена система класифікації злочинів та видів покарань. Найтяжчими визнавалися вбивство, побої, пиятика в поході, крадіжка, приведення на Січ жінки, дизертирство, зухвалість щодо командирів, гайдамацтво тощо. Від характеру вчиненого злочину (умисно чи ні, групою осіб, у стані сп’яніння, професійно, рецидив) залежали і кари: шибениця, гак, паля, відсічення голови, утоплення, закопування в землю, побиття киями, каліцтво, таврування, штраф, конфіскація і заслання в Сибір (в кінці ХVІІІ ст.). Існував звичай відкупу смертника жінкою, шляхом одруження з ним.	30. Формування укр. національної правової системи, її основні риси (др. пол. XVІІ ст.)
31.Юридичне оформлення союзу України і Московії в формі протекторату (Переяславська Рада та Березневі статті 1654 р.) Історико-правові погляди на зміст і значення цього договору. Перея́славська рáда 1654 року — загальна військова рада, скликана гетьманом Богданом Хмельницьким у місті Переяславі для вирішення питання про взаємовідносини між Військом Запорізьким та Московською державою. Згідно з Переяславськими домовленостями між гетьманом і царським урядом було укладено Березневі статті 1654. У результаті Переяславської Ради та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено воєнно-політичний союз двох держав — України та Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б.Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав України, яку згодом неодноразово порушували і врешті решт широка автономія українських земель і Запоріжжя звелася протягом 120 років нанівець. Березне́ві статті́ 1654 року (інші назви — «Статті Богдана Хмельницького», «Березневі статті Богдана Хмельницького», «Статті війська Запорозького») — угода між російським царським урядом і українською козацькою старшиною, комплекс документів, які регламентували політичне, правове, фінансове і військове становище України після Переяславської ради. Згідно з цими статтями Україна зберігала свої військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом. На Гетьманщині без обмежень мало далі діяти місцеве право, обумовлювалося невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України. Україна зберігала свої збройні сили — 60-тисячне козацьке військо. Гетьманський уряд мав право на ведення стосунків з іноземними державами, правда, з дозволу царського уряду і не мав права на зносини з Польщею та Туреччиною. Гетьман обирався на козацькій раді пожиттєво, а царя лише повідомляли про результат виборів. Влада Гетьмана поширювалась на всю територію України.Згідно з цим документом, Україна зберігала республіканську форму правління, територіально-адміністративний поділ, нову систему соціально-економічних відносин, цілковиту незалежність у проведенні внутрішньої політики. Водночас окремі статті обмежували її суверенітет: збір податків з українського населення здійснювався під контролем російської сторони; заборонялися дипломатичні зносини з Варшавою та Стамбулом.	40. Суспільно-політичний лад і право на Правобережжі та західноукраїнських землях у XVІІІ ст. Включення правобережних та південних українських земель до складу Росії.
32.Державно-правовий стан українських земель в складі іноземних держав в другій половині XVІІ ст. Росія, після війни з Туреччиною, закріпила за собою землі центральної, південної і східної України. Україна стала провінцією Роси. Остання поширила свій адміністративно-територіальний устрій на землі України. Колишню територію Української держави (Гетьманщину) у 1781 р. було поділено на Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва. Слобідсько-Українська губернія була перетворена в Харківське намісництво. Південні регіони України було об'єднано в Катеринославське намісництво, у якому намісником був князь Г. Потьомкін-Таврійський. У 1796 р,, імператор Павло І, прийшовши до влади, скасував намісництва і знову відтворив в Україні губернії: В губерніях діяли галузеві установи відповідних міністерств. При губернаторі існувало управління в складі віце-губернатора, радників і прокурора. Губернії в Україні ділилися на повіти. Адміністративно-поліцейські і судові функції в повітах виконував капітан-ісправник. В Україні Павлом І були відновлені Генеральний земський і Підкоморний суди та Магдебурзьке право. Увесь час чинним залишався Литовський статут. Було поновлено діяльність уніатської та католицької церкви. Експансія Польщі на українські землі у першій половині XIV ст. призвела до того, що в середині XIV ст. Галичина і Холмщина були підпорядковані польському впливові, а в 1387 р. їх остаточно включено до складу коронних земель Прийняття Люблінської унії мало для українців фатальні наслідки. Якщо до 1569 р. становище українських і білоруських земель у складі Литви було стерпним, то тепер ситуація докорінно змінилася: розпочався повсюдний наступ польсько-литовської адміністрації на права українського населення. Він охоплював насамперед економічну сферу, де уряд новоствореної Речі Посполитої всіляко підтримував магнатство, в руках якого навіть король зоставався маріонеткою. Різко посилився національний, релігійний і культурний гніт. Як свідчила доля Галичини, із переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільноти.	41.Суспільно-політ. лад та право зх.укр. земель в складі Австрійської імп.(др. пол.XVІІІ – пер. пол.ХІХ ст. Австрія XVII — першої пол. XIX ст. — це типова мо­нархія, влада в якій зосереджувалася в руках спадкового імператора. Королівст­во Галичини і Лодомерії очолював призначений імператором губернатор. Після хвилі революційних виступів, що прокотилися по всій Австрійській ім­перії, у 1848 році в Галичині було скасовано кріпосне право. Аграрна реформа в сільському господарстві включала в себе кілька основних положень. Зокрема, лік­відувалася юридична залежність селянина від поміщика; селяни наділялися земе­льною власністю; мали сплатити поміщикам вартість кріпосних повинностей. Ради міністрів, окремо в Австрії і Угорщині, були вищими органами вико­навчої влади. Прем’єр-міністри і члени уряду формально відповідали перед пар­ламентом, а фактично тільки перед імператором. Раді міністрів підпорядковува­лася крайова влада. У Галичині і в інших чотирнадцяти провінціях Австрії при­значався намісник, а на Буковині — крайовий президент. Сільське управління здійснювалося автономно, але з мінімальними повно­важеннями. Місцеві органи влади зосереджувалися у так званих сільських пред­ставництвах, які мали в своєму складі сільські управління на чолі зі старостами. На найвищому щаблі суспільної ієрархії перебували по­міщики, великі торгівці, духовенство. Дискримінації некатолицьких конфесій було покладено край цісарським патентом у 1781 році, згідно з яким католицьку, греко-католицьку та протестантську церкви було урівняно в правах. У найбільш залежному становищі перебувало сільське населення. у 1782 році селянам надавалися певні права на вільне обрання професії, передачу майна у спадщину, вільне пересе­лення, вибору дружини чи чоловіка тощо. У 1786 році панщина на селі була об­межена трьома днями на тиждень, або 156 днів на рік. Селянину дозволялося звертатися зі скаргою на господаря до суду. Ліквідація кріпацтва в Австрійській імперії у 1848 році не виправдала всіх селянських сподівань. Під час роздачі наділів у поміщиків опинилася найродю-чіші землі, їм прирізали частину селянських угідь. У Галичині пройшов перевірку цивільний кодекс, що набрав чинності у 1797 році. Удосконалений, він у 1812 році був поширений на всю територію держави і діяв з деякими змінами у Галичині до 1933 року. Паралельно проводилася робота над підготовкою цивільно-процесуального кодексу. В Галичині він набув чинності з 1782 року. Щоправда, згодом він був доопрацьований, а з 1807 року став діяти на Східній Галичині під назвою Гали­цького цивільно-процесуального кодексу.Кримінальне право і процес також пройшли тривалий період своєї система­тизації. Збірником, що діяв частково на Галичині, став запроваджений у грудні 1768 року кримінальний кодекс під назвою Терезіана ( від імені австрійської ім­ператриці Марії Терезії). Кодекс відзначався надзвичайно жорстокою системою покарань. Впроваджений у 1787 році новий кримінальний кодекс під назвою Йосифіна вперше поділив злочинні дії на карні злочини, що розглядалися судами, і полі­цейські проступки (незначні правопорушення), що передавалися на розгляд ад­міністративних органів. Характерна особливість збірника полягала в тому, що в ньому як вид покарання не застосовувалася смертна кара.
33. Гетьмансь 33 Гетманські статті - юридичне оформлення правовідносин України з Московією у другій половині XVІІ ст.	42.Загальна хар-а бурж.-демок. реформ 60 - 70-х рр. ХІХ ст. на українських землях у складі Російської імп.Передумови буржуазних реформ у Росії крилися у самому соціально-політичному устрої держави. На середину XIX ст. Росія знаходилася у стані кризи феодально-кріпосницької системи господарювання. В економіці все яскравіше стали виявлятися буржуазні риси, однак розвиток продуктивних сил відбувався досить повільно. Причинами такого стану були: 1)дворянська (поміщицька) монополія на землю. Століттями ніхто з інших верств населення не мав права приватної власності на землю. А це викликало невдоволення молодої російської буржуазії; 2)кріпосне право, яке на той час стало анахронізмом. Росія залишилася єдиною державою в світі, де збереглась така форма середньовічних відносин феодалів із залежним населенням. Продуктивність праці кріпосного селянина була настільки низькою, що, незважаючи на її дешевизну, не виправдовувала себе економічно.Землевласники-поміщики займалися пошуками шляхів виходу із такого становища. Більшість із них намагалися підвищити рентабельність своїх господарств шляхом скорочення надільної землі у селян і збільшення панщини до крайніх меж - шести днів на тиждень.Інші феодали стали запроваджувати "місячину", сутність якої полягала у ліквідації селянських наділів, повному переведенні селян на роботу в поміщицьке господарство і наданням їм щомісячно харчів та елементарного одягу.У районах з розвинутою промисловістю поміщики намагалися збільшити доходи з власних маєтностей шляхом збільшення оброку (грошової ренти), надаючи селянам наділи фактично на правах оренди. Але доходи від селянських господарств були невеликими, і селяни нерідко були змушені шукати додаткового заробітку на підприємствах. Відчуваючи гостру нестачу робочої сили, підприємці охоче йшли на такий найм некваліфікованих працівників. І хоч це було порушенням кріпосницьких відносин, держава і землевласники на це "заплющували очі".Кріпосний стан селянства бумерангом відбивався на стані промисловості. В країні стався парадокс: за наявності багатомільйонних мас селянства ринок найманої робочої сили практично не діяв. Промисловість "задихалася" від нестачі робочих рук взагалі й особливо кваліфікованих працівників, без чого не могло розвиватися сучасне фабрично-заводське виробництво. Зрозуміло, це викликало невдоволення підприємців і тих феодалів, котрі намагалися перевести свої господарства на рейки капіталістичного виробництва з використанням найманої робочої сили. Отже, чинниками, що обумовили проведення реформ у Росії у другій половині XIX ст., були: а) відсталість економічного розвитку, криза кріпосницької системи господарювання;б) падіння рентабельності поміщицьких господарств і пошуки землевласниками шляхів ефективного господарювання;в) відсталість політичного розвитку та відсторонення буржуазії від участі у справах управління державою як на загальнодержавному, так і на місцевому рівні;г) загострення соціальної кризи, котра полягала в тому, що феодально-кріпосницьким ладом була незадоволена більшість населення держави. І якщо раніше у принизливому, безправному становищі перебували маси кріпосного селянства, заворушення, повстання та виступи якого вдавалося стримувати і придушувати, то тепер невдоволення виявляли самі поміщики, оскільки доходи від їхніх господарств різко впали; буржуазія, яка була незадоволена монопольним правом власності дворян на землю і яка потерпала від дефіциту дешевої робочої сили; саме селянство, котре відчувало на собі зростаючий гніт з боку держави і поміщиків.Треба мати на увазі й те, що Російська імперія була багатонаціональною державою, колонії якої знаходилися в межах її кордонів. Така "тюрма народів" була вибухонебезпечною. Прагнення великих і малих націй і народів до здобуття власного суверенітету поєднувалося із звільненням їх від соціального, національного, релігійного та інших форм пригноблення.Своєрідним поштовхом до проведення реформ, каталізатором змін стала поразка Росії у Кримській війні та масові селянські виступи і заворушення, що загрожували вилитися у чергову селянську війну.