ekzamen

1.Предмет,метод,завдання ІДПУ Предметом ІДПУє вивчення загальних закономірностей і хар-актерних особливостей виникнення, функціонування, зміни різних типів та форм держави і права укр. народу на всіх етапах його історичного розвитку. Методи ІДПУ: Методи дослідження — це способи пізнання конкретних історико-правових явищ історії держави і права України. Серед них виділяються: порівняльно-історичний метод — дає змогу виявити загальні закономір­ності розвитку держави і права у різних народів, що населяли українські землі в різні історичні епохи; метод правової аналогії — найчастіше застосовується у разі, коли відомос­ті про певні явища не збереглися у первісній формі або є фрагментарними. Запо­внити прогалини пізнання можна шляхом співставлення їх з іншими подібними фактами та подіями; статистичний метод — стає в нагоді при дослідженні кількісних сторін іс­торичного процесу, коли для об’єкта пізнання характерні значні числові показники. Історія держави і права України використовує також формально-логічний, системно-структурний та деякі інші методи наукового аналізу, які в комплексі допомагають глибше засвоїти дану навчальну дисципліну. Завдання ІДПУ- Історія держави і права України - це наукова дисципліна, яка вивчає: - Еволюцію української громадської, державної та правової традиції в цілому; - Розвиток механізму державної влади в Україні; - Зародження та функціонування суду, а також інших правоохоронних органів, процесу, правової системи в цілому і окремих галузей права України.	13.Осн. риси права власності та зобов’яз.права за РП. Право Давньоруської держави захищало, насамперед, приватну власність, в основі якої була феодальна власність на землю. У додержавний період у слов’ян першим володільцем землі була спочатку родова, а потім територіальна (сусідська) община (верв). Руйнування родової общини, закріплення моногамної сім’ї призвели до боротьби індивідуального начала зі старим колективістським. Спочатку земля піддавалась періодичним переділам, а з часом поділялася назавжди, що означало виникнення права довічного володіння. Лише вигони, лісові угіддя і водойми залишалися у спільній власності. З виникненням держави така система зберігається, оскільки тривалий час князі не вважалися власниками землі, а тільки “кормилися з неї”. Потужним поштовхом до розвитку права власності на землю стало прийняття християнства та поширення візантійського права, які швидко сформували нову систему суспільних цінностей. Розвиток цього права відбувався шляхом, по-перше, “відвоювання” приватними користувачами общинних земель, по-друге, освоєння нових земель. З посиленням держави починається процес окняжіння земель і перетворення данини на феодальну ренту. На Русі існували такі форми земельної власності: 1)князівський домен; 2)боярська вотчина; 3)монастирська вотчина; 4)особиста вотчина церковних ієрархів; 5)земля громади; 6)індивідуально-сімейна земельна ділянка; 7)незаселені вільні (державні) землі. Чіткого визначення права власності у “Руській Правді” немає. Але із ст.13 і 14 Короткої редакції випливає, що право власності і право володіння розрізнялися. Вони передбачали повернення своєї власності, що перебувала у володінні іншої особи. Пізніше ця норма була доповнена ст.44 Розширеної редакції. Передбачалося не тільки повернення майна власнику, але і сплата компенсації за користування нею. Якщо у “Правді Ярослава” об’єктом права власності було рухоме майно (кінь, зброя, одяг), то у “Правді Ярославичів” – нерухоме майно (земля). Розвиток приватної власності сприяв і поширенню зобов’язального права. Існували такі види зобов’язань: 1)зобов’язання за нанесення шкоди. Передбачалося повне відшкодування. Особа, яка пошкодила речі іншої особи, повинна була повністю відшкодувати вартість речі. 2)Зобов’язання за договором. -Договір обміну. -Договір купівлі-продажу. Укладався при свідках чи митнику. Договори щодо нерухомого майна укладалися у письмовій формі (купчі) за участю одночасно свідків і митника. -Договір поклажі – це передача власних речей комусь для зберігання. Укладався без свідків. -Договір позики – кредитні операції з грішми, продуктами, речами. Укладався при свідках. -Договір особистого найму.
2.Періодизація ІДПУ В основу періодизації покладено державно-правовий принцип: змінаформ та історичних типів держав і права на території сучасної України. Більшість виділяє античний, князівський, литовсько-польський, козацький та імперський періоди, часи національної революції 1917 - 1920 рр., час існування рад. України та сучасну незалежну державу українського народу. Періодизація курсу: 1.Держ. утворення, суспільство і право стародавніх народів Північного Причорномор’я та Приазов’я 2.Суспільство, держава і право КР і ГВК(ІХ – ХІV ст.) 3.Суспільно-політичний, адмін.і правовий устрій укр. земель у складі іноземних держав (ХIV – XVІІІ ст.) 4.Політ., сусп. та правовий лад козацько-гетьманської України (ХVII – XVІІІ ст.) 5.Правове становище й адмін. устрій укр. земель у складі Російської і Австрійської імп. (кінець XVІІІ – початок ХХ ст.) 6.Держ. відродження і законодавство України періоду Національно-демократичної революції (1917 – 1920 рр.) 7.Встановлення й утвердження радянської державно-правової системи в Україні (1919 – 1939 рр.) 8.Державно-правове становище укр. земель у роки 2СВ. 9УРСР: державний лад та законодавство 1945 – 1991 рр. 10.Держ. будівництво і розвиток права України у роки незалежності (1991 – 2011 рр.)	14.Шлюбно-сімейне право КР. Сімейно-шлюбні відносини регулювалися спочатку правовими звичаями, потім виключно церквою. Правовими звичаями на Русі регулювалися порядок укладання шлюбу, правовий статус подружжя (після шлюбу дружина віддавалася під владу чоловіка як глави сім’ї), припинення шлюбу, покарання за згвалтування жінки. З прийняттям християнства передбачалося суворе покарання за позашлюбні зв’язки, заборона мати кількох дружин, каралися розпуста, зґвалтування, співжиття з сестрами, братами, чорницями, куми з кумом тощо. Проте за такі порушення застосовувалися штрафи. Шлюбний вік для нареченого наступав з 15 років, а для нареченої – з 13-літнього віку. Більше двох разів одружуватися не дозволялося. Привід для розлучення - “порча”, неможливість мати дітей, якщо чоловік бив і калічив дружину, ставився до неї нешанобливо, нездатен був забезпечити сім’ю. Розірвати шлюб і створити нову сім’ю могла лише заможна людина, оскільки чоловік повинен був сплатити велику матеріальну компенсацію і штраф церкві.
3.Правовий статус населення в ант. містах Пн.Причорном. За суспільним ладом поліси являли собою станово-класове громадянське суспільство, союз голів і власників окремих господарств, заснованих на рабовласництві. Античні соціуми вирізнялися чітким розшаруванням на панівну верхівку – судновласники, купці, лихварі, землевласники та власники крамниць і майстерень; на вільних громадян – ремісники, землероби, торговці; та невільників – рабів, склад яких поповнювався полоненими, дітьми рабів, проданими в рабство. Своєрідне місце в суспільстві займали іноземці (метеки) та гетери (жінки легкої поведінки), котрі не належали до жодної з груп. Античне суспільство будувалося на специфічній формі власності (насамперед земельній), як своєрідній співвласності громадянина й громади у формі общини, як поєднання індивідуальної свободи й громадського суверенітетуСоціальні відносини між громадянами будувалися за принципом рівноправних взаємин людей, а не по вертикалі, яка сходить з висоти влади до окремих виконавців царських указів, що характерно для деспотичної форми правління. Привілеї надавалися за правом народження лише громадянам міста – грек залишався громадянином того міста, до якого належали його батьки. Жінки вважалися вільними, але політичних прав не мали. Більшість громадян були купцями, ремісниками чи землеробами, які заробляли на життя працею, а політичною діяльністю займалися у вільний час. Отже, населення міст-держав складалося з трьох основних класів: громадян, мектеків і рабів, які не були рівноправними з політичного й правового погляду.	15.Основні риси крим. права за Руською Правдою Злочин на Русі наз. “обідою” – тобто діяння, наслідком якого є заподіяна шкода (вчинене “зло”). Спочатку обіда означала будь-яке нанесення матеріальних чи моральних збитків, пізніше – будь-яке порушення закону. Об’єкт злочину – влада князя, особа, майно, а з ХІ ст. – ще й церква, суспільний мир. Суб’єкт злочину – всі вільні люди, незалежно від соціального походження. За дії холопа (раба) відповідав його власник. Суб’єктивна сторона складу злочину. Розрізнялися вбивство навмисне чи з необережності, банкрутство з вини чи без вини позичальника. Встановлювалося поняття неосудностізавіком і станом здоров’я (діти, психічно хворі, каліки), поняття обставин, які включали протиправність діяння. У Х ст. такими обставинами були неспроможність у майновому стані особи, стан необхідної оборони, ХІ-ХІІІ ст. додавалися стан афекту, визначення межі застосування необхідної оборони. Розвивалися поняття стадії вчинення злочину (замах на злочин і закінчений злочин), співучасників злочину (зі складу учасників злочину виділяють пособників і підмовників). “Руська Правда” визнавала такі види злочинів: Злочини проти життя. Найтяжчим серед них було вбивство. Злочини проти здоров’я. Це – нанесення ран, ушкоджень, побоїв. Злочини проти честі. Йдеться про образу фізичною дією – удар невийнятим з піхов мечем, батогом, долонею, посягання на бороду чи вуса чоловіка. Майнові злочини. Це – крадіжка, пограбування, розбійний напад з метою оволодінням майном, підпал рухомого і нерухомого майна. Злочини проти шлюбу, сім’ї і моралі. До них відносили шлюб між родичами, двоєжонство тощо. Злочини, що підлягали суду князя чи спільному суду князя і церкви. Це – викрадення нареченої, зґвалтування, підпал церковних будівель тощо. Злочини проти держави.Ідеться про заколот, повстання проти князя. Система покарань на Русі була досить простою і порівняно м’якою. У Х ст. метою покарань були відшкодування збитків потерпілому або його сім’ї, відплата злочинцю та попередження злочинної діяльності, в ХІ-ХІІ ст. додаються спокутування гріхів, поповнення державної скарбниці, захист прав суспільства, держави, церкви, особи і сім’ї. Проте зникає така мета покарання, як відплата злочинцю (помста). Види покарань: Кровна помста. Коротка редакція “Руської Правди” визнавала можливість кровної помсти. Але у разі відсутності месників або небажання родичів потерпілого мстити встановлювалася грошова компенсація. Такий вид покарань застосовувався лише за вбивство і нанесення тяжких ран та сильних побоїв. За Ярославичів кровну помсту скасували. Потік і пограбування. Це вища міра покарання, що передбачала вигнання злочинця з общини, перетворення членів його родини на рабів і конфіскацію належного йому майна. Застосовувалася за вбивство в розбої, підпал будинку, повторне конокрадство. Віра – грошове стягнення за вбивство у розмірі 40 гривень. Розрізняли подвійну віру (80 гривень), напіввіру (20 гривень за вбивство чи нанесення каліцтва жінці), дику віру (сплачувалася членами общини у разі відмови або неможливості общини видати злочинця). Продаж – штраф, що йшов до скарбниці князя. Урок – грошова компенсація потерпілому від злочинців. Головщина – грошове стягнення на користь сім’ї чи родичів убитого.
4.Форми держ. правління та органи влади й управління античних держав Північного Причорномор’я. До ІІ ст. до н.е. у полісах брали гору демократичні засади, вирішальна роль у яких належала демосу (народу – громадянам міста), а всі інститути держави, включно з вищим владним органом – народними зборами – переважно обстоювали інтереси повноправних громадян. Однак, уже з І ст. до н.е. основні посади й фактичне управління полісами потрапляють до рук невеликої групи аристократичних сімей і демократичну форму правління змінює аристократична. Вищим законодавчим органом влади у містах вважалися народні збори, які називалися екклесія. В них брали участь всі вільні громадяни – чоловіки, яким виповнилися 25 років. Постійнодіючим органом виконавчої влади була рада міста (буле), яку обирали народні збори на рік, на чолі з головою та його секретарем. До складу ради входили суд присяжних і головний жрець – базилевс, який відав релігійними культами. Також були магістратури (фінансова, військова, торговельна тощо), або магістрати (посадові особи). Керувала ними колегія архонтів (5-6 осіб) на чолі з першим архонтом, яка скликала екклесію. Серед урядовців згадуються також базилевси (жреці), стратеги (воєначальники), деміурги (судді), колегія продиків (юристів), номофілаки (адміністратори).	16.Суд та процес у КР Судовий процес на Русі називався “тяжба”. Сторонами виступали як юридичні (церква, верв), так і фізичні особи. Не могли бути свідками жінки і закупи. Процесуальні сторони називалися істцями, сутяжниками чи супротивниками. Судовий процес розпочинав потерпілий. Він самостійно домовлявся зі своїм супротивником щодо передачі спору досуду або ж від імені останнього передавав виклик. В обох випадках неявка до суду тягнула за собою заочний вирок. За необхідності підсудного могли доставити до суду силою. Суд виконував лише роль посередника. Судовий процес мав обвинувально-змагальний характер. Способами знаходження відповідача були: 1)заклич (заява позивача, що оголошувалася на торжищі з описом вкраденої речі); 2)звід (у разі знаходження речі протягом 3 днів, виявлення її в іншому місті або відмови звинувачуваного у недобросовісності вчинку позивач звертався до нинішнього власника речі зі словами “іди на звід і скажи де взяв”); 3)гоніння сліду (пошук злочинця, не спійманого на місці злочину, по залишених слідах). Види судових доказів: 1)Власне зізнання. Незаперечний доказ, після якого розгляд справи вважався завершеним. 2)Речові докази. Йдеться про сліди побоїв, знайдені вкрадені речі, перебування трупа на території верви. 3)Свідки. Це – свідчення видоків, тобто очевидців злочину, та послухів – гарантів доброї волі однієї чи іншої сторони судового процесу. 4)Присяга (рота або клятва). Існувала двох видів. Перший вид полягав у підкріпленні істинності певного показання призиванням імені Бога (закликання Бога у свідки). Така клятва називалася “ротою”. З прийняттям християнства з’явилася присяга на хресті та на Біблії чи Євангелії. Розрізняли присягу додаткову, яка надавалася позивачу за відсутності інших доказів або у незначних позовах, і очищувальну, що надавалася відповідачу також за відсутності інших доказів, якщо він заслуговував на довіру. Відмова від присяги вела до звинувачення. 5)Суд Божий (суд мечем). Різновидом суду Божого був поєдинок або поле. Він використовувався у разі присяги обох сторін. Винуватим вважався той, хто програв бій. Іншим різновидом суду Божого були ордалії – випробування вогнем, залізом і мечем, а з появою християнства – випробування хрестом. За “Руською Правдою” передбачалося випробування водою і залізом у разі недостатності доказів або коли позов був наклепний. 6)Зовнішні ознаки доказу (синці, сліди від побоїв), а також “лицо” – знайдені у підозрюваного речові докази (звідси “факт на лицо”). 7)Жереб. До нього доходило тоді, коли сторони відмовлялися від присяги або таким чином суд вирішував кому присягати.
5.Нормативне регулювання цивільно-правових відносин в античних державах Північного Причорномор’я. Провідними галузями права можна вважати цивільне (право власності, володіння), зобов’язальне, родинно-шлюбне, карне. Джерелами слугували: правовий звичай, декрети (закони) народних зборів, ради міста, розпорядження (псефізми) колегії, магістратур. Найчастіше регламентувалися право власності, право володіння, зобов’язальне право, особисті відносини між громадянами і стосунки в родині. Норми права захищали державну й приватну власність на землю, речі, худобу, рухоме і нерухоме майно, особу, рабів.	17.Сусп.-держ.лад кн. Русі у період феод-ної роздробленості На чолі держави стояв Великий князь Київський. Він зосереджував у своїх руках законодавчу, виконавчу, судову влади, призначав і контролював місцеву адміністрацію, виконував функції воєначальника, відав справами міжнародної політики, міг змінювати закони.Боярська рада (дума) – вищий орган влади з дорадчими функціями. Вона мала великий вплив на життя країни, але не мала юридичного оформлення.Віче – збори жителів міста та приміської округи. У тогочасних документах мало різні назви – віче, народ, весь град, людьє, дружина, збір, “от мала до велика”, кияни. Князівські з’їзди (снеми) – органи державної влади, роль яких посилилася у період феодальної роздробленості. Рішення з’їздів були обов’язковими для всіх князівств, що визнавали зверхність великого князя. Судова система. Єдиної судової системи не існувало. Судові функції в центрі і на місцях виконували владці – князь, посадники, волостителі, тисяцькі, соцькі, десятники. Суд не був відділений від адміністрації. Суди поділялися на державні, вотчинні (приватні) і церковні. Вільні люди.А) Князі (місцеві і великий).В руках великого князя зосереджувалися великі землеволодіння. Феодальна власність на землю була ієрархічною. Б) Бояри були земські (старовинного місцевого походження) і княжі мужі (верхівка княжої дружини). Найбільш привілейовані – земські бояри, члени Боярської ради, які виконували роль радників і урядовців. В) Вище духовенство (біле і чорне). Г) Міське населення. Це – заможні мешканці (великі купці, власники ремісничих майстерень), міські низи (“молодші люди”) – дрібні торговці, ремісники Д) Вільні общинники (у “Руській Правді” їх називають “люди”) – смерди. Вони жили на князівських або общинних землях, сплачували данину (з диму – дому), виконували натуральні повинності, будували мости, Напіввільні люди.А) Рядовичі – колишні смерди, пов’язані з князівським або боярським господарством договірними зобов’язаннями – рядом.Б) Закупи – колишні смерди, які відпрацьовували у господарстві кредитора заборговані гроші – купу.В) Ізгої – люди, які через різні обставини вибули з однієї категорії і не пристали до іншої. Це могли бути нещодавно звільнені раби, збанкрутілі купці, син священика, який не отримав сан духовної особи, князі, які втратили вотчину, проте залишалися вільними людьми.Г) Задушні люди – колишні холопи, відпущені на волю з церковним заповітом і передані до монастиря як розрахунок за молитву “братії” за спасіння душі померлого.Д) Прощеники – церковні люди, яким були прощені гріхи.Є) Пущеники – церковні люди, яким були відпущені гріхи.Невільні люди.А) Челядь – раби-невільники.Б) Холопи – раби, які набули такого статусу внаслідок скоєння тяжкого злочину
6.Становлення крим. права ант. держав Пн. Причорном. Найтяжчими вважалися злочини проти держави: змова з метою повалення демократичного ладу або спроба його ліквідації, розголошення державної таємниці, державна зрада; злочини проти власності, посягання на життя,честь і гідність. Вони каралися зазвичай смертю. За інші правопорушення як санкція застосовувалися конфіскація майна, кари на тілі, штрафи. Існувало й законодавство про злочин і покарання. Це за¬свідчує епіграфічна пам'ятка, знайдена в Херсонесі. В законі на першому місці стоять статті, які визначали міру покарання за змову проти держави, спробу повалення демократичного ладу, зраду. Підлягали покаранню й особи, викриті у зазіханні на приватну власність. До вільних громадян, що скоїли злочини, застосовувалися такі види покарання, як смертний вирок, штраф, конфіскація майна тощо.	18.Особливості суспільно-державного ладу ГВК. Усе населення князівстваумовно можна поділити на 3 групи: 1)Вільні люди: Особливістю соціальної структури було те, що важливу роль відіграло старе боярство – “мужі галицькі”. Навідміну від Київської Русі місцеві бояри були власниками землі, що становила їх економічну і політичну незалежність від князя. Багато з них мало і власне військо. Ця частина боярства поповнювалася за рахунок інших верств – збіднілих князів, середніх і дрібних бояр. Середнє і дрібне боярство – феодали, які перебували на службі у князя й отримували за це землі до волі князя, до смерті власника з правом передачі у спадщину своїм нащадкам. Вони постачали князю військо (із селян-смердів). Часто підпадали під вплив старого боярства і тому не стали опорою князя у боротьбі за єдиновладдя. Верхівка духовенства. Ця привілейована група мала селян, землю і не сплачувала податки. Селяни-смерди – основна маса населення. Це – особисто вільні виробники, які мали дрібне господарство і майно. Перебували ускладі громади (верви). Сплачували податки, виконували повинності, у тому числі військову (зі своєю зброєю і кіньми). Формально залишаючись вільними, вони поступово ставали залежними від землевласника. Міське населення. Неоднорідна маса населення. До її складу входили торгово-реміснича верхівка – “мужі градські” (купецькі об’єднання, ремісничі цехи), міські низи – робітні люди, “люди менші”, підмайстри, обслуга. 2)Напіввільнілюди – частина селян, які перебували у залежності від феодала за взяті у борг зерно, гроші, реманент, худобу. Як правило, вони відпрацьовували борг або сплачували натурою – зерном, медом, рибою тощо. 3)Невільні люди – холопи. Але холопство не набуло великого поширення. Більшість холопів було посаджено на землю і згодом влилося доскладу селянства.
7. Осн. риси процесуального права ант.держ. Пн.Причорн. Процес у справі, розгляд якої мав відбуватися у дікастерії, складався з кількох стадій: Перша з них – порушення справи – відбувалося за письмовою скаргою до відповідного магістрату . Скарги могли подаватися не лише вільними, але й рабами. Друга стадія процесу, що називалася просклесією , полягала в заклику до відповідача з’явитися у визначений день до магістрату, в компетенції якого знаходився розгляд справи. Третя стадія – анакрісія (ανακρισις) – являла собою попереднє слідство. На початку позивач оголошував своє бажання передати справу на розгляд  суду  діетета, або ж безпосередньо до суду присяжних. Наступною, четвертою, стадією процесу було судочинство – безпосередня діяльність суду по здійсненню правосуддя. Отже, процес в північнопонтійських державах мав яскраво виражений змагальний характер. Процесуальне право в античних полісах досягло значного рівня розвитку, задовольняло тогочасні суспільні потреби і цілком відповідало ступеню розвитку державності. Судовий процес носив змагальний характер – позивач і відповідач самі захищалися, наводили докази, приводили свідків. Системи апеляцій та касацій не існувало, вердикт виносився голосуванням. Суд обмежувався голосуванням, спершу щодо наявності вини, а потім, якщо її доведено, стосовно винесення вердикту, після того як жодна із сторін не запропонувала справедливого, на її думку, рішення.	19.Джерела, пам’ятки права, основні риси права ГВК. У Галицько-Волинському князівстві в цілому поширювалася система права Київської Русі. Але відбулися і деякі зміни у законодавстві. Вони були пов’язані з розширенням кола об’єктів феодальної власності, що охоронялася законом; з необхідністю відтворення в праві соціального становища певних верств суспільства; зі зміцненням основ права-привілею; посиленням у законодавстві місцевих особливостей. Окрім давньоруських джерел права, у Галицько-Волинському князівстві застосовувалися й інші нормативно-правові акти. Звичаєве право. Воно зберегло свою силу і після монголо-татарської навали і регулювало такі норми, як порядок здійснення кровної помсти, присяги, ордалії. “Руська правда”. У Галицько-Волинському князівстві продовжували діяти норми “Руської Правди”, які регулювали питання права власності на землю і майно, укладання угод та договорів. Князівське законодавство. Залишилося небагато пам’яток права цього періоду. Найбільш відомі 4 пам’ятки права, що збереглися. Грамота Івана Ростиславовича Берладника (1134). Вона містить відомості про зв’язки місцевих купців з болгарськими, чеськими, угорськими купцями. Регламентувала правове становище (пільги) деяких іноземців під час їх перебування на землях Русі. Рукописання князя Володимира Васильовича (1287). Воно свідчило про існування права успадкування феодального володіння, порядок передачі князями права експлуатації феодально залежного населення, розкривало систему управління селами і містами. Наведено приклади такого способу придбання землеволодінь, як купівля землі. Уставна грамота князя Мстислава Романовича (1289). Вона дає уявлення про розмір та форми феодальних повинностей міського населення на користь князя. Юридичні документи ХІV ст. – грамоти, договори, доручення. Вони свідчили про впорядкування окремих інститутів права власності і зобов’язального права. У них визначалися правила дарування нерухомості (землі, садиби, млина). У князівстві були поширені договори купівлі-продажу рухомого майна, обміну, заповіту, позики. Окремі відомості про правову систему князівства збереглися улітописах. Це –міжнародні договори, законодавча діяльність князів, норми кримінального права. З’являється і такий вид злочину, як змова проти князівської влади. Розширюється і коло покарань. Застосовуються смертна кара дляфеодалів і залежних селян, конфіскація майна, вигнання з країни, тюремне ув’язнення. Є припущення, що існував збірник постанов Галицько-Волинського князівства. Магдебурзьке право. У багатьох містах князівства завжди було чимало іноземців, які займалися торгівлею. Поступово їм надавалися привілеї. Наприкінці ХІІІ – напочатку ХІV ст. на українських землях запроваджується Магдебурзьке право. Воно було обмежене. Його отримували переважно іноземці, які не підлягали юрисдикції місцевої адміністрації. Православне населення позбавлялося права брати участь у діяльності органів самоврядування, займатися ремеслами. Тому воно чинило опір впровадженню Магдебурзького права. Першими це право отримали такі міста, як Володимир-Волинський (1324), Сянок (1339), Львів (1352). Церковне законодавство. Це річні церковні постанови і устави. Ними регулювалися шлюбно-сімейні відносини, правопорушення проти моралі, неправомірні дії духовенства і церковних людей тощо.
8.Скіфські ранньодержавні утворення (виникнення, органи влади та управління, правові звичаї). Скіфи – племена, яких заселяли південь Східної Європи у І тис. до н.е., відносяться до народів, що назавжди увійшли до історії людства. Геродот розподіляв скіфські племена на скіфів-орачів (або сколотів ), які жили на правобережжі Дніпра, скіфів-землеробів (лівобережжя Дніпра), скіфів-кочівників (Північне Причорномор’я) та царських скіфів, які розселилися в Криму і в Приазовських степах. Царські скіфи вважали всі нескотарські і не скіфські племена цих територій своїми підлеглими й збирали з них данину, грабували близьких і далеких сусідів. Вища законодавча, виконавча, військова, релігійна, судова та адміністративна влада належала царю, який спирався на урядовців. Влада царя була великою, високосакралізованою, спадковою і абсолютною. Навколо царя утворився апарат державного управління, який включав найближчих родичів правителя, його особистих слуг (головно військових). Найбільш впливові помічники входили до царської ради. Значний вплив мали також ради родових старійшин, зокрема союзна рада, в якій особлива роль належала військовим вождям – „царям”, що очолювали скіфське військо під час походів. Скіфська держава протягом усієї своєї історії залишалася безписемною, тому і фіксації норм звичаєвого права не відбувалося, формалізованих пам’яток права не збереглося, мало маємо також і археологічних і писемних джерел про них. Правова система пізніших скіфів уже ґрунтувалася на звичаях, рішеннях народних зборів, постановах царів, великий вплив на право справляла релігія.	20.Сусп.-держ. лад, право укр. земель у складі ВКЛ. 3 основних стани: магнати (шляхта), духовенство, третій стан (міщани). Спершу правові відмінності між ними були нечіткими, і люди могли вільно переходити з одного стану в інший, та згодом розмежування між станами стало спадковим. Верхівку соціальної ієрархії у Великому князівстві Литовському посідала верства князів, до якої належали чини литовської правлячої династії, інші литовські князі, нащадки давньоруських династій – українські і білоруські князі, позбавлені політичних прав і прав управління своїми уділами, але із збереженням великих землеволодінь. Ці великі землевласники оформились у вищий феодальний стан магнатів (княжат, аристократію), які мали широкі політичні права і привілеї: Другою більш чисельною групою пануючого класу на українських землях були дрібні бояри і шляхта – середні і дрібні землевласники, становище яких було різне і постійно змінне. Українська шляхта перебувала у менш привілейованому становищі, ніж польські шляхтичі. Основну масу населення українських земель (близько 80%) становило селянство, яке за майновим і правовим становищем було різнорідним, оскільки перебувало на різних ступенях феодальної залежності Джерелами права для Галичини, Буковини та Закарпаття були: звичаєве право, австрійське і угорське законодавство (патенти, вироки, мандати, новели, декрети), Галицька конституція 1791 р., Цивільний кодекс 1812 р., Цивільно-процесуальний кодекс Австро-Угорської монархії 1898 р., Кримінальні кодекси – Терезіана 1768 р., Йосифіна 1787 р. та Францишкана 1803 р. Цивільне право. Провідними засадами цивільно-правових відносин імперії можна назвати такі: охорона приватної власності; свобода договірних відносин; спадкоємство; опіка; цивільний і церковний шлюб; розширення прав жінок та позашлюбних дітей. Кримінальне право. Головними принципами кримінального права можна вважати поділ правопорушень на злочини і проступки. Констатувалося, що немає злочину, не передбаченого законом, і немає кари, не передбаченої законом. Система покарань передбачала смертну кару, а також різні види позбавлення волі.
9. Виникнення державності у сх.слов’ян.Союзи племен. Теорії походження державності у сх.слов’ян У ІІ-VІІ ст. відбулися докорінні зміни у слов’янському суспільстві. Це був період становлення військової демократії, який характеризувався соціальним розшаруванням суспільства та нападами cлов’ян на Візантію. Соціальна диференціація зумовила зародження державних (управлінських) структур, формування союзів племен і створення політичних об’єднань типу примітивних імперій. Першим було Антське об’єднання (ІІ-VІІ ст.). Йому притаманні такі елементи (ознаки) держави, як територія, поділ населення за територіальною ознакою, публічна влада, прообраз апарату для стягнення данини, професійна дружина, віче. Очолювали союзи племен вожді, яких у джерелах називають “рекси”, “рикси”. Відомі імена вождів союзів антських племен – Бож, Мезамір, Маджак, Мусокія. Саме їм належала вища влада. Розпад Антського об’єднання поклав початок формуванню племінних союзів – поляни, древляни, сіверяни, волиняни, білі хорвати та інші. На цей час східні слов’яни остаточно виділилися із загальної слов’янської спільноти. Після розпаду Волинського об’єднання на чолі державної консолідації східних слов’ян стають поляни, що жили навколо Києва. У VІІІ-ІХ ст. відбулися великі зміни у соціально-економічному і політичному розвитку слов’ян. Для цього часу характерна тенденція до поліцентризму, утворюються широкі політичні об’єднання – своєрідні союзи союзів племен. У середньому Придніпров’ї утворилася Русь. Арабські історики називають її Куявією. Вони фіксують також об’єднання союзівплемен навколо Новгорода (Славія) та Тмутаракані (Артанія). В цей час до Київського князівства входили землі полян, сіверян, древлян, дреговичів. На ці території поширилась єдина система збирання данини, управління і судочинства. Правила династія Києвичів, останніми представниками якої були Аскольд і Дір. За літописами, 882 р., коли Олег, виманивши з Києва Аскольда, вбив його, вважають датою утворення Київської Русі, тобто об’єднання Києва і Новгорода. Саме тоді Олег став великим київським князем, а Київ – столицею об’єднаної держави. Це була ранньофеодальна монархія. Виникнення Давньоруської держави відбулося внаслідок взаємодії кількох факторів: 1)політичних, тобто існування у Східній Європі протодержав, політичних об’єднань слов’ян, з розвитком яких посилювалася князівська влада; 2)соціально-економічних. Підвищення продуктивності праці внаслідок використання залізних знарядь праці призвело до появи приватної власності, суспільного поділу праці, а згодом – до розшарування населення. Утворення територіальної общини сприяло виникненню надобщинних управлінських структур; 3)культурних. Спільність матеріальної культури і мовних діалектів сприяли консолідації східних слов’ян; зовнішніх. Це загроза з боку Хозарського каганату або так звана теорія пантюркізму. Згідно з нею династія київських князів мала тюркське походження, а держава утворена Хозарським каганатом.	21.Сусп.-держ. лад, право укр. земель у складі Польського королівства, Речі Посполитої. За Люблінською унією законодавча влада передавалась Вальному сейму Речі Посполитої, який складався з 3 станів: короля, Сенату, главою якого у засіданнях був король, і Посольської ізби. Сенат об`єднував усіх вищих посадових осіб Речі Посполитої – воєвод, каштелянів, католицьких єпископів Литви і Польщі. Сенатори у Сеймі не голосували, а по черзі оголошували свою думку з розглядуваного питання, на підставі чого король або від його імені канцлер формулювали загальну думку сенаторів – “конклюзію” (висновок, підсумок). Найвпливовішою у Вальному сеймі була Посольська ізба, до складу якої входило 170 делегатів – послів від земської шляхти, з них - 48 послів від Литви Спершу у селах існували самоврядні общини – волості, сотні, сороки, десятки, які очолювали виборні старости, сотники, сорочники, десятники. Ці органи самоврядування сільських общин, в які входили, передусім, отамани (здебільшого у південних землях) або старости (на півночі) і підлеглі їм дрібні адміністратори (войтики, сорочники тощо), становили низову адміністративну ланку; вони, головно, забезпечували збирання податків у князівську скарбницю. Значного поширення в українських землях набуло міське самоврядування, засноване на магдебурзькому праві,
10.Суспільно-державний лад КР 1)Вільні люди: - Князі (місцеві і великий)- в їх руках зосереджувалися великі землеволодіння,Вел.кн.роздавав за службу незаймані землі дружинникам, які були його васалами. Місц.кн. надавали землю своїм дружинникам в умовне володіння і в будь-який момент могли її забрати. -Бояри: земські (старовинного місцевого походження) і княжі мужі (верхівка княжої дружини). Найбільш привілейовані – земські бояри, члени Боярської ради, які виконували роль радників і урядовців. Верства бояр не була замкнена. Боярином міг стати і представник небоярського походження. -Вище духовенство (біле і чорне).Церква була великим землевласником. Церковне землеволодіння зростало за рахунок приєднання общинних (незайманих) земель, купівлі–продажу, подарованих боярами і князями. Значні кошти надходили і від церковного суду. Зазначені вище категорії населення мали привілеї: не платили данини, не виконували повинності, користувалися пільгами щодо передачі майна у спадок, за вбивство княжих людей штраф був більше, ніж за вбивство простолюдина. -Міське населення.– заможні мешканці (великі купці, власники ремісничих майстерень), міські низи (“молодші люди”) – дрібні торговці, ремісники, об’єднані в цехи, рядове духовенство, які сплачували податки або відпрацьовували на будівництві міських споруд, чернь – ті, хто нічого не мав і наймався на чорну роботу. - Вільні общинники (у РП їх називають “люди”) – смерди. Вони жили на князівських або общинних землях, сплачували данину (з диму – дому), виконували натуральні повинності, будували мости, постачали князю коней, брали участь в ополченні зі своєю зброєю. У період феодальної роздробленості посилився тиск на них з боку феодалів. Їхні майнові права були обмежені. Якщо смерд не мав синів, то після його смерті майно переходило у власність феодала. 2)Напіввільні люди. -Рядовичі – колишні смерди, пов’язані з князівським або боярським господарством договірними зобов’язаннями – рядом. -Закупи – колишні смерди, які відпрацьовували у господарстві кредитора заборговані гроші – купу. - Ізгої – люди, які через різні обставини вибули з однієї категорії і не пристали до іншої. Це могли бути нещодавно звільнені раби, збанкрутілі купці, син священика, який не отримав сан духовної особи, князі, які втратили вотчину, проте залишалися вільними людьми. -Задушні люди – колишні холопи, відпущені на волю з церковним заповітом і передані до монастиря як розрахунок за молитву “братії” за спасіння душі померлого. -Прощеники – церковні люди, яким були прощені гріхи. -Пущеники – церковні люди, яким були відпущені гріхи. 3)Невільні люди. -Челядь – раби-невільники. -Холопи – раби, які набули такого статусу внаслідок скоєння тяжкого злочину, безнадійної заборгованості, одруження на рабині без ряду (договору). Холоп міг стати вільним (напіввільним) за вірну службу феодалу або за викуп. Юридично поділ на стани не був оформленим, хоча фактично існував. Особливістю соціальної структури було те, що усі верстви населення не були замкнені. Можливий був перехід з однієї групи до іншої (окрім князів).	22.Литовські Статути І литовський статут(Вальний сейм 1529р): - грунтувався на Руській Правді та звичаєвому праві ін. НПА - юр. закріплював основи існуючого держ. і сусп. ладу - поширювався на все населення держави незалежно від стану - не був ндрукований, поширювався через переписи - забезпечував права селян(в т.ч. на землю) - - ІІ литовський статут(Вальний сейм 1554р., набрав чин.1566р.): - ств. через невдоволення шляхти І ЛС - закріплював соц..-економ. і політичні зміни - визначав становище Великого князя - захищав привілей великих феодалів - встановлював права і вольності шляхти - обмежував права селян - ІІІ литовський статут(1588р.): - ств. після любл. унії за для узгодження лит. і пол. права - визначав права і привілеії шляхти - детально регламентував порядок судочинства - оформляв закріпачення більшості селян - поширювався н усю Річ Посполиту - -
11.Джерела права КР. 1)Звичаєве право:правові звичаї на Русі регулювали: - міжнародні (міжплемінні) та міждержавні відносини; -владні,військові,шлюбно-сімейні,договірні,трудові відносини, відносини власності, відносини у сфері суду та судочинства, відносини, які охоплюються поняттями мораль та моральність. Крім того, правовими звичаями, поряд з нормами права, встан-овленими державою, визначалися статус людини, чоловіка і жінки, іноземців, представників різних груп населення. Виключно нормами звичаєвого права регулювалися такі інсти-тути, як “помста” та “кровна помста”, деякі процесуальні дії (присяга, власне зізнання, свідчення, суд Божий, звід тощо), система покарань (потік і розграбування). Чимало норм звичаєвого права збереглося у “Руській Правді”. 2)Міжнародні договори(з Візантією та Хозар.каганатом): 3)Договори князів з народом:укладалися при запрошенні кня-зя “на стіл”. Князь повинен був дотримуватися умов договору (“ряду”), обумовлених народом на віче. Саме цей договір виз-начав статус князя і межі здійснення княжої влади. 4)Договори між князями:відомі з ХІ ст., мали на меті запобігти чи припинити міжусобні війни, розв’язати існуючі суперечності. Зазвичай називалися “хрестовими грамотами”. 5)Нормативні акти князів(устави, уроки, статути, грамоти): князівські розпорядження, що торкалися управління та суду: -церковні устави, що поєднували правові традиції східного християнства і потреби давньоруського суспільства; -Устав Володимира Великого -Устав Ярослава Мудрого 6)Рішення і постанови народних зборів:стосувалися питань закликання князя на престол або позбавлення престолу, прий-няття правових актів (у Новгородській і Псковській республі-ках), вирішення питань війни і миру, формування народних ополчень, укладання міжнародних угод, призначення чи від-кликання посадових осіб, встановлення податків, господарські справи, розгляд особливо важливих судових справ. 7)Нормативні збірки:“Закон і Устав Руський” – усне джерело права, що формувалося і розвивалося у Давньоруській державі. “Руська Правда”. 8)Релігійні норми:з прийняттям христ. для провадження церк.служби та організації церк. життя набува-ють поширення збір-ки церковного і канонічного права: “Номоканон”, “Еклога”, “Прохірон”, “. Вони були відомі під назвою Кормчих книг. 9) Судові рішення(судовий прецидент). 10) Літописи та повчання.	23.Устави на Волоки 1557р. «Устав на волоки» 1557: історико-правовий аналіз. Устава на волоки 1557 - правовий документ, затверджений 1.4.1557 польським королем, великим князем литовським Сигізмундом ІІ Августом про проведення аграрної та фінансово-податкової реформи на території Великого князівства Литовського. Містив 49 артикулів. 20.10.1557 за розпорядженням короля до деяких артикулах були внесені зміни, доповнення та поправки. За "У.на ст." всі земельні володіння великого князя вимірювалися й ділилися на однакові ділянки - волоки (дорівнювали прібл.от 16,8 до 21,8 га в залежності від місцевості), що стало єдиної одиницею оподаткування. Найкращі орні землі відводилися під великокнязівські фільваркі, залишок розподілялася між селянами. Волочная помер проводилася з розрахунку, щоб одній волоці землі відповідало сім селянських волок. Кожне тяглове селянське господарство (окремий двір - дим, який відбував панщину) отримувало у користування одну волоку яка разграничивалась на смуги (трипільна система) кожна по 11 морґів (7,12 га). Деякі селяни орендували землю у сусідніх селах, найбідніші родини брали волоку на 2 або 3 двори. Крім цього, селяни отримували по одному моргу землі під городи, які не обкладалися податком. "У. на в." збільшувала податки та повинності селян. Розмір податку (натурою і грошима) встановлювався в залежності від родючості грунту. Всі землі ділилися на хороший грунт, середній, поганий і дуже поганий - пісковий, болотистий. Селяни, які отримували наділи в лісовій зоні, звільнялися від сплати податків терміном до 10 років. Розмір земельної ділянки, сума податків і повинності залежали від станової приналежності особи. Путні бояри і особи, які перебували на службі у великого князя (конюхи, стрільці), отримували по два волока. За "У. на В." були значно збільшені державні податки, надано широкі права землевласникам, старостам, війтам і лавників щодо селян, зобов'язані селяни 2-3 дні на тиждень працювати на землі феодалів. У «Статуті на волоки» 1557 підкреслювалося, що не тільки селянське майно, а й сам селянин належали пану.
12.Руська правда:походження,списки,редакції. РП була відкрита у 1738 р. відомим російським істориком В.Татищевим. Вона є головним джерелом пізнання сус-ва, держ. устрою і права КР, справила великий вплив на розвиток укр., рос., біл., лит. права. Існує близько 300 списків РП (у літописах і юр. збірниках). За змістом под-ться на 3 редакції: Коротка – (ХІ ст.): “Правда Ярослава”, “Правда Ярославичів”, “Покон вірників” і “Урок мостникам”. Відбиває розвиток сус-ва ранньофеод. періоду. З обмеженням зберігається інститут кровної помсти. Предмет захисту – життя, тілесна недотор-каність, честь дружинника, порядок оплати урядовців – вірників і мостників. Розширена:“Суд Ярослава”, “Устав Володимира Мономаха”. Відображає період розвинутого феодалізму. Містить нові норми – про правове становище закупів, порядок нарахування пені за борги, закріплення безправ’я холопів, обмеження майнових й особистих прав різних верств населення. Просторова- ХIV-XV ст. Ств. на основі розширеної редакції. Усі три редакції виходили від князівської влади, мали офіційний характер і не зачіпали церковної юрисдикції. Містили норми різних галузей права, але насамперед – цивільного, кримінального, процесуального.	24.Джерела, осн. риси та особливості магд. права в Україні. Магдебурзьке право регулювало діяльність органів влади та управління міста, цехових корпорацій, норми цивільного і кримінального права, судоустрій та провадження справ у судах. Головним органом влади визначався магістрат, який складався з ради (розпорядчого органу) і лави (судового органу). До ради населення міста щорічно обиралися від 6 до 24 райців і писар на чолі з бурмистром, до лави (скабінат) - 12 лавників (присяжних) на чолі з війтом (суддею). Війт (солтис) вважався найвищим міським урядовцем. До молодших урядовців належали комісар (межувальник), городничий (комунальна служба), возний (судовий виконавець), кат, інстигатор, перекладачі, канцеляристи. Цивільні тяжби городян розглядали і рада, і лава. Процес в них мав усний, гласний та змагальний характер. Кримінальні - лише лава, a процес був інквізиційний, з допитами і тортурами (за потреби). Апелювати можна було лише до королівського суду, який затверджував вирок. Діловодство у містах велося польською або латинською мовою. Отже, хоча українські міста використовували лише форму магдебурзького права, а не його змістовну сутність, воно відігралопрогресивну роль у розвитку правової системи України і позитивно вплинуло на тодішнє суспільне та економічне життя.