відповіді тдп

26.Поняття державного органу, його ознаки і поняття. Система державних органів в Україні. Орган держави – це структурований і орган-ний держ-ю чи безпосередньо народом колектив держ-х службовців (або депутатів Рад), який (орган) наділений держ-ми владними повноваженнями та здійс-є функ-ї відповідно до свого признач-я. Президент України, що є главою держави і виступає від її імені. Структурно оформлений колектив служ­бовців має керівників і виконавців. Керівник висту­пає від імені певного органу. Кожний орган наділяє­ться на підставі закону владними повноваженнями, які полягають у тому, що орган держави спроможний встановлювати формально обов’язкові правила пове­дінки та домага­тися їх здійснення. Розрізняють такі види органів держави: 1) за місцем у системі державного апарату: первинні (створюються через вибори); вторинні (створюються первинни­ми, походять від них і підзвітні їм); 2) за змістом або напрямками державної діяльності: органи державної влади, глава держави, органи дер­жавного управління чи виконавчо-розпорядчі орга­ни, судові органи, контрольно-наглядові органи; 3) за способом утворення; виборні, призначувані, ті, що можуть успадковуватися; 4) за часом функціонування: постійні, тимчасові; 5) за складом: одноособові, колегіальні; 6) за територією, на яку поширюються їхні повноважен­ня: загальні, або центральні; місцеві, або локальні. Державна влада в Україні здійснюється за принци­пом ‘й поділу на законодавчу, виконавчу й судову. виконавчі органи, що поділяються на вищі, цент­ральні, місцеві; виконкоми й голови сільських, се­лищних, міських рад у частині виконання державних пов­новажень, що були їм делеговані органами державної влади. Система судових органів охоплює усю сукупність судів. У самостійну систему органів держави виокрем­люються контрольно-наглядові органи України. До них належать: Генеральний прокурор України і підпо­рядковані йому прокурори; податкові адміністрації, санітарні, пожежні, контрольно-ревізійні та інші дер­жавні інспекції.

27.Державна служба. Посадові особи: поняття , класифікація. Державна служба — врегульована законодавством професійна діяльність осіб, що обіймають посади в державних органах та їх апараті з практичного виконання завдань і функцій держави і одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Державна служба може бути поділена на два види: 1) цивільна: А) у державних органах та їх апараті (законодавчої, виконавчої і судової гілок влади); Б) воєнізована (в органах міліції та ін.). 2)мілітаризована А) військова (у Збройних Силах); Б) у державних установах і органах управління державними підприємствами. Посадова особа — фахівець з управління, що обіймає посаду в державному органі, підприємстві, установі, комерційній організації і постійно або тимчасово виконує організаційно-розпорядчі та інші функції, пов'язані з владним впливом на підлеглих і зі здійсненням юридичне значущих дій, спрямованих на породження, зміну чи припинення правовідносин. Ознаки державної посадової особи: 1)  виконує функції публічного характеру; 2)  є юридичне наділеною державно-владними повноваженнями; 3)  має право видавати правові акти, обов'язкові для інших осіб (підлеглих і/або не підлеглих по службі); 4)  виступає носієм і представником державної влади; 5)  може бути притягнена до підвищеної юридичної відповідальності. Класифікація посадових осіб держави може бути різною. Категорії посадових осіб залежно від їх статусу. 1.  Недержавні службовці, що обіймають державні посади і мають владно-розпорядчі повноваження щодо осіб, не підпорядкованих по службі (представники влади). Це вищі посадові особи (суддя, прокурор та ін.). їх статус визначається Конституцією та іншими законами. 2. Державні службовці, тобто особи, що перебувають на службі в державних органах та їх апараті. Вони діють відповідно до Закону України «Про державну службу», інших законів про організацію і діяльність окремих державних органів. 3.  Особи, що обіймають керівні посади в органах управління державних органів і організацій (глави міністерств, відомств та ін.). 4.  Особи, що мають виборчий мандат (депутати, Президент). Категорії посадових осіб залежно від обсягу посадових повноважень.

28.Поняття та кваліфікація функцій держави. Функції держави — головні напрямки і види діяльності держави, обумовлені її завданнями і цілями і такі, що характеризують її сутність. діяльності. Функції держави за засобами її діяльності: 1) законодавча; 2)виконавча (управлінська); 3) судова; 4) правоохоронна;5) інформаційна. за сферами (об'єктами) її діяльності можна поділити на внутрішні і зовнішні. Внутрішні функції — забезпечують внутрішню політику держави: 1) політична — вироблення внутрішньої політики держави, 2)  економічна — регулювання сфери економічних відносин, створення умов для розвитку виробництва; організація виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності, підприємницької діяльності; прогнозування розвитку економіки; 3)  оподаткування і фінансового контролю — організація і забезпечення системи оподаткування і контролю за легальністю прибутків громадян та їх об'єднань, а також за витратою податків; 4) соціальна — забезпечення соціальної безпеки громадян, створення на працю, життєвий достатній рівень; зняття і пом'якшення соціальних суперечностей шляхом гуманної та справедливої соціальної політики; 5)  екологічна — забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території держави;; 6) культурна (духовна) — консолідація нації, розвиток національної самосвідомості; спадщини; 7)  інформаційна — організація і забезпечення системи одержання, використання, поширення і збереження інформації; 8)  правоохоронна — забезпечення охорони конституційного ладу, прав і свобод громадян, законності і правопорядку, довкілля, встановлених і регульованих правом усіх суспільних відносин.. Зовнішні функції — забезпечують зовнішню політику держави: 1)  політична (дипломатична) — встановлення і підтримання дипломатичних зносин з іноземними державами 2) економічна — встановлення і підтримання торгово-еконо-мічних відносин з іноземними державами; розвиток ділового партнерства і співробітництва в економічній сфері 3) екологічна — підтримання екологічного виживання на планеті; 4) культурна (гуманітарна) — підтримання і розвиток культурних і наукових зв'язків вжиття заходів щодо повернення культурних цінностей свого народу, які знаходяться за кордоном; 5)  інформаційна — участь у розвитку світового інформаційного простору, 6) оборона держави — захист державного суверенітету від зовнішніх посягань як економічними, дипломатичними, так і воєнними засобами; 7)  підтримання світового правопорядку -- участь у врегулюванні міжнаціональних і міждержавних конфліктів; боротьба з міжнародними злочинами.

29.Правові форми здійснення державою своїх функцій. Основні правові форми здійснення функцій держави: правотворча, правозастосовна, правоохоронна, установча, контрольно-наглядова. Правові форми діяльності державного апарату мають юридичний характер: правотворча, правозастосовна, правоохоронна, контрольно-наглядова, установча. Правотворча діяльність — форма діяльності компетентних органів держави зі встановлення, зміни або скасування правових норм. Ця діяльність охоплює підготовку проектів нормативних юридичних актів, їх прийняття та видання. Правозастосовна діяльність — форма діяльності компетентних органів держави з реалізації правових норм. Ця діяльність охоплює організацію і контроль за додержанням правових норм. Правоохоронна діяльність — форма діяльності компетентних органів держави з попередження правопорушень і притягнення правопорушників до юридичної відповідальності. Вона здійснюється з метою охорони і захисту правових норм шляхом застосування заходів юридичного впливу до правопорушників.

30.Співвідношення системи державних органів та органів місцевого самоврядування в Україні. Місцеве самоврядування — особливий вид управління, реалізація гарантованого законом права територіальних спільнот громадян і органів, яких вони обирають, самостійно, під свою відповідальність, вирішувати всі питання місцевого значення, діючи в рамках закону і виходячи із інтересів населення. Тут територіальна спільнота (громада, комуна, муніципалітет) виступає первинним суб'єктом місцевого самоврядування, її не слід плутати з територіальною одиницею (село, селище, місто, регіон, область), яка є просторовою основою місцевого самоврядування, а не його суб'єктом. Місцеве самоврядування має специфічну правову форму в кожній державі і залежить від її устрою, історичних, національних та інших особливостей. При однаковості ознак місцевого самоврядування[5] у країнах по-різному вирішується питання: чи представляють органи місцевого самоврядування глибинний шар державної влади або є відокремленими від держави, але взаємодіючими з нею, специфічними організаціями управління справами суспільства.

31.Людина, особа, громадянин. Терміни «особа», «людина», «громадянин» вживаються конституцією і законодавством. У соціальному плані вони означають членів суспільства. У політичному плані відповідно до конституції особа виступає як громадянин, особа без громадянства, іноземний громадянин, біженець або змушений переселенець. Під правовим становищем особи розуміється юридичний статус громадянина. Правовий статус особи без громадянства, іноземного громадянина — самостійні категорії, однак, зважаючи на те що вони формуються на основі правового становища громадянина певної держави, доцільно говорити про правове становище особи в цілому. Поняття «правовий статус особи» і «правове становище особи» є рівнозначними'.

32.Основні напрямки діяльності органів внутрішніх справ по забезпеченню реалізації прав і обов’язків особи в Україні. Для його досягнення від співробітників органів внутрішніх справ вимагається:1) виявлення правопорушників;2) розкриття і розслідування злочинів; 3)припинення правопорушень; 4)відновлення порушених прав і свобод громадянина; 5)застосування примусових заходів до правопорушника;6) контроль за дорожнім рухом тощо. Обов'язком співробітників органів внутрішніх справ у випадках обмеження прав і свобод громадянина є: •  при затриманні — роз'яснити привід і підставу такого затримання; •  при застосуванні такого запобіжного заходу, як взяття під варту та ін., — роз'яснити права та обов'язки, що випливають із цього. Права І свободи законослухняного громадянина забезпечуються органами внутрішніх справ та їхніми посадовими особами у ході спеціальних та індивідуальних профілактичних заходів: 1) організація рейдів і вжиття інших заходів з метою виявлення осіб із девіантною (що відхиляється від правомірної) настановою; 2) поставлення на облік осіб, що ухиляються від правомірної поведінки; 3) робота з особами, що мають девіантну настанову, на її зміну в напрямку законослухняної поведінки; 4) робота з притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні правопорушення. До юридичних гарантій забезпечення прав особи органами внутрішніх справ належать: 1) гарантії охорони — виражаються в порядку, підставі та межах застосування примусових заходів. Робітник органів внутрішніх справ не має права чинити дії з обмеження свободи особи, що виходять за рамки закону; 2) гарантії захисту — виражаються в системі правових і організаційних засобів, спрямованих на:

33.Поняття громадського суспільства та його основні ознаки. Громадянське суспільство — система взаємодії в межах права вільних і рівноправних громадян держави, їх об'єднань, що добровільно сформувалися та перебувають у відносинах конкуренції і солідарності, поза безпосереднім утручанням держави, покликаної створювати умови для їх вільного розвитку. Ознаки (риси) громадянського суспільства — у його співвідношенні з державою: 1) не існує до держави і поза державою; 2)  не включає державу, розвивається самостійно — без безпосереднього втручання держави; 3)  складається із суб'єктів — вільних і рівноправних громадян і об'єднань, що добровільно сформувалися і знаходяться у відносинах конкуренції і солідарності; 4)  має певний пріоритет перед державою, проте зацікавлено в добробуті держави і сприяє її розвитку; 5) справляє вплив на створення і функціонування державних органів у власних інтересах; 6)  має право жадати від держави захисту життя, здоров'я, безпеки громадян, не допускаючи її втручання в їх приватні інтереси; 7)  формує право, що формулюється державою в законах та інших нормативно-правових актах[2], гарантує і захищає її від порушень із боку будь-кого. 8) розвивається і взаємодіє з державою в межах права,

36.Історія виникнення теорії правової держави. Античними авторами було вироблено низку положень про правову державу: 1) про владу закону як поєднання сили і права (Аристотель, Солон); 2) про відрізнення правильних і неправильних форм правління (Сократ, Платон); 3) про відрізнення природного і позитивного права та їх співвідношення (Аристотель, Демокрит); 4) про рівність людей за природним правом (римські юристи, стоїки); 5) про право як мірило справедливості, що регулює норми спілкування (софісти, Цицерон та ін.); 6) про державу як правове об'єднання людей (Цицерон[1]);7) про сфери приватного і публічного права, про юридичну особу, суб'єкт права (римські юристи). Теорія правової держави поширилася на країни Західної Європи, Північної Америки, розвиваючись і збагачуючись протягом десятиліть. На домінуючу перетворюється ідея про те, що в правовій державі відносини між людьми і державою регулюються нормами, які встановлюють порядок і виключають безвладдя і застосування насильства. Основною метою правової держави вважається забезпечення свободи громадян, свободи ініціативи, підприємництва і розвитку особи відповідно до принципу «дозволено все, що не заборонено законом».

37.Поняття та основні ознаки правової держави. Правова Д-ва – це така форма організації та діяльності Д влади, яка будується на взаємовідносинах з індивідами та їхніми різноманітними об’єднаннями на основі норм П. Правові ознаки правової Д-ви: 1. Панування закону у всіх сферах суспільного життя 2. Реальність прав особи, забезпечення її вільного розвитку –3. Взаємна відповідальність Д-ви і особистості. На тих же правових основах будується і відповідальність особи перед Д-вою. Застосування держ примусу повинно мати правовий хар-р, не порушувати міру свободи особи, відповідати тяжкості скоєного правопорушення. 4. Основний принцип організації та діяльності прав Д-ви – поділ влад. Поділ єдиної Д влади на три відносно самостійні та незалежні галузі попереджує можливість зловживання владою та виникнення тоталітарного управління Д-вою.

44.Право, політика, економіка. Взаємовплив права та економіки. Економіка — одна зі сторін матеріального виробництва в широкому значенні цього поняття, друга сторона — соціальна сфера суспільства, що забезпечує існування і відтворення фізичного життя людини. Економіка впливає на право або безпосередньо, або опосередкованим шляхом — через державу, політику, правосвідомість та ін. Безпосередній вплив економіки на право проявляється в праві держави розпоряджатися засобами виробництва, які знаходяться в її власності. Зворотний вплив права на економіку відбувається у три основні способи: 1) право закріплює сформовані економічні відносини, гарантує їх стабільність (право як закріплювач); 2) право стимулює створення і розвиток нових економічних відносин, якщо для цього є відповідні умови (право як стимулятор); 3) право підтримує і охороняє існуючі економічні відносини, особливо такі, що знов виникли (право як охоронець). Розглянемо кожний із зазначених способів. 1.  Необхідність правової форми регулювання певних економічних відносин об'єктивно породжується економічними потребами суспільства. Право відповідає матеріальним умовам життя, обумовлене ними, фіксує їх. Воно не може бути вище ніж рівень економічного розвитку суспільства. 2Право не може насаджувати ринкові відносини, але може сприяти їхньому розвитку.. 3.  Право впливає на економіку, виступаючи як охоронець існуючих економічних відносин. Отже, визначаючись економікою, право справляє зворотний вплив на економіку — або сприяє розвитку економіки, прискорює її, або гальмує поступальний рух уперед.

46.Принципи в праві: їх поняття та класифікація. Принципи права — об'єктивно властиві праву відправні начала, незаперечні вимоги (позитивні зобов'язання), які ставляться до учасників суспільних відносин із метою гармонічного поєднання індивідуальних, групових і громадських інтересів. Усі принципи права можна поділити на: загально соціальні спеціально-соціальні (юридичні) Загальносоціальні принципи права: економічні; соціальні; політичні; ідеологічні, морально-духовні та ін. Спеціально-соціальні (юридичні) принципи права: •   Загальні — своєрідна система координат, у рамках якої розвивається національна правова система, і одночасно вектор, що визначає напрямок розвитку цієї правової системи. Належать до всіх галузей права. • Галузеві — своєрідна система координат, у рамках якої розвивається певна галузь права, і одночасно вектор, що визначає напрямок розвитку цієї галузі. Властиві конкретній галузі права (наприклад, принцип рівності сторін у майнових відносинах — у цивільному праві; рівності держав, поважання державного суверенітету, невтручання у внутрішні справи держави та ін. — у міжнародному публічному праві). •   Міжгалузеві — своєрідна система координат, у рамках якої розвиваються кілька відповідних галузей права, і одночасно вектор, що визначає напрямок розвитку цих галузей. Властиві кільком спорідненим галузям права (наприклад, принципи гласності та змагальності сторін судового розгляду — в кримінально-процесуальному та цивільному процесуальному праві; принципи недоторканності власності, свободи економічної діяльності, свободи укладати договір, необхідності конкуренції та заборони монополізації — у підприємницькому та бан-ківському праві).

47.Поняття норми права та її основні ознаки. право — це система правових норм;2) це правила поведінки загального характеру;3)ці правила мають загальнообов'язковий характер;4)вони тісно зв'язані між собою, діють у єдності, скла­даються в правові інститути, правові галузі та інші частини системи права;5) формально визначені й закріплені в нормативно-правових актах та інших джерелах права;6) установлюються, санкціонуються, гарантуються й забезпечуються державою та її органами;7) у своїй сукупності регулюють соціальні відносини між людьми;8) правила поведінки повинні встановлюватися дер­жавою з урахуванням принципів правди, спра­ведливості, гуманізму й милосердя

48.Види норм права. Норми права за предметом правового регулювання (або за галузями права): норми конституційного, адміністративного, кримінального, цивільного, трудового, екологічного права та ін. Норми права за методом правового регулювання (або за формою закріплення бажаної поведінки суб'єктів права) :1) імперативні; 2)диспозитивні; Імперативні — норми, що виражають у категоричних розпорядженнях держави чітко позначені дії і не допускають ніяких відхилень від вичерпного переліку прав і обоє 'язків суб'єктів. Інакше: імперативні норми прямо наказують правила поведінки. Диспозитивні — норми, у яких держава наказує варіант поведінки,: 1) заохочувальні; 2) рекомендаційні. Заохочувальні — норми, що встановлюють заходи заохочення за варіант поведінки суб'єктів, Рекомендаційні — норми, що встановлюють варіанти бажаної з погляду держави поведінки суб'єктів. Норми права по субординації в правовому регулюванні: 1) процесуальні; 2) матеріальні.

50.Способи викладу правових норм у статтях нормативно – правового акту (пряма посилкова і бланкетна, казуїстична, абстрактна ). 1) Повна - У статті містяться всі необхідні елементи норми права без посилань до інших статей. Відсильна - У статті містяться не всі елементи норми права, але є посилання до інших статей цього акта, якщо є недостатні відомості.. Банкетна - У статті міститься посилання не на якесь конкретне нормативне розпорядження даного закону, а на інший нормативний акт. Такого роду стаття є «бланком», що заповнюється іншим законом, джерелом права. Подил актів за рівнем узагальнення:1) казуїстична—зміст норми розкривається індивідуалізованими поняттями, через певні факти, випадки, ознаки та ін.;2) абстрактна — зміст норми розкривається через загальні, абстрактні, не індивідуалізовані поняття.

51.Поняття та основні ознаки правотворчості. Правотворчість — це правова форма діяльності держави за участю громадянського суспільства (у передбачених законом випадках), пов'язана із встановленням (санкціонуванням), зміною, скасуванням юридичних норм. Правотворчість виражається у формуванні, систематизації, прийнятті та оприлюдненні нормативно-правових актів. Ознаки правотворчості:1) здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього дозволу, а також громадянським суспільством (народом) і його суб'єктами; 2)  полягає у створенні нових норм права або в зміні чи скасуванні чинних норм; 3)  набуває завершення в письмовому акті-документі, який називається нормативно-правовим актом; 4)  відбувається відповідно до правового регламенту, тобто процедури, яка встановлюється правовими нормами; 5)  має конкретно-цільову і організаційну спрямованість. Правотворчість не можна зводити до законотворчості. Законотворчість є виключною монополією представницьких вищих органів держави (в Україні — Верховної Ради) або народу (громадянського суспільства) у передбачених законом випадках.

52.Види (класифікація) правотворчості. Безпосередня правотворчість держави — основна, яка полягає у виробленні та прийнятті нових правових актів. Інші прояви правотворчості держави (зміна або доповнення, скасування, систематизація) мають допоміжне значення для формування системи права. Санкціонована правотворчість полягає у затвердженні актів, прийнятих організаціями громадянського суспільства — недержавними об'єднаннями: суспільними (партіями, профспілками та ін.) і комерційними (акціонерними товариствами та ін.), або в попередньому дозволі щодо їх видання. Спільна правотворчість (нормативні угоди) — акти укладаються на галузевих, професійних і місцевому, територіальному рівнях. Наприклад, спільні акти органів держави і недержавних об'єднань; нормативні угоди між різними суб'єктами права: профспілками, уповноваженими працівниками, представницькими органами, органами виконавчої влади та ін. Нормативні угоди усе ширше використовуються у правотворчій практиці України. Делегована правотворчість — видання нормативно-правового акта за уповноваженням, яке виходить із закону, або за прямим дорученням одного (вищого) органу держави іншому (нижчому) зі збереженням певної системи контролю з боку вищого органу за реалізацією делегованих повноважень. Види правотворчості держави за юридичною чинністю актів: 1. Законодавча діяльність, тобто діяльність, пов'язана з підготовкою і прийняттям законодавчих актів (законотворчість). 2.  Підзаконна правотворча діяльність, тобто діяльність, пов'язана з підготовкою і прийняттям підзаконних актів (підзаконна правотворчість). Основний вид правотворчості — правотворчість державних органів і посадових осіб.

53.Законодавчий процес. Законодавчий процес — це процедура ухвалення закону, яка складається з певних стадій — самостійних, логічно завершених етапів і організаційно-технічних дій. Відразу ж застережимо, що законодавчий процес як юридичне поняття слід відмежовувати від законотворчості як загально-соціального явища. Законодавчий процес, як і будь-який юридичний процес, має два значення: (1) порядок діяльності, спрямованої на створення закону; (2) сама ця діяльність. Законодавчий процес має низку стадій: І. Передпроектна стадія. 1.  Законодавча ініціатива — внесення проекту закону в офіційному порядку до законодавчого органу певними органами й особами. Це власне стадія законодавчого процесу. Відповідно до Конституції України, право законодавчої ініціативи в парламенті належить Президенту, народним депутатам, Кабінету Міністрів, Національному банку. Президент має право вносити законопроект позачергово. Проекти законів вносяться разом із супровідною запискою, яка має містити обгрунтування необхідності їх розробки або ухвалення. II. Проектна стадія. 2. Ухвалення рішення про підготовку законопроекту, включення відповідної пропозиції до плану законопроекти их робіт. 3.  Доручення розробити законопроект уряду або постійним комітетам у Верховній Раді; створення для цих цілей комісій, робочих груп у складі депутатів, представників зацікавлених громадських організацій, вчених-юристів та ін. Початкова розробка проекту провадиться фахівцями за конкурсом, дорученням або договором. 4. Розробка законопроекту і його попередня експертиза із залученням зацікавлених організацій, дороблення і редагування проекту. 5.  Внесення законопроекту до парламенту, ухвалення його до розгляду, обговорення законопроекту і його узгодження: розгляд поправок; виявлення думок зацікавлених осіб про проект і одержання їх пропозицій щодо вдосконалення, доробки проекту; ухвалення в порядку першого, другого, третього читання; розгляд альтернативних проектів. У необхідних випадках — винесення проекту: а) на обговорення широкого кола кваліфікованих спеціалістів шляхом проведення парламентських слухань, конференцій, «круглих столів» та ін.; б) на всенародне обговорення. III.  Стадія ухвалення законопроекту. 6. Ухвалення законопроекту в результаті голосування (в Україні звичайні закони ухвалюються простою більшістю голосів, конституційні — 2/3 від конституційного складу Верховної Ради) і підготування відповідної постанови законодавчого органу про вступ закону в силу. Тексти законів, ухвалені Верховної Радою, у 5-денний строк підписуються Головою Верховної Ради і невідкладно передаються на підпис Президентові України. IV.  Засвідчувальна стадія. 7.  Санкціонування (підписання) закону главою держави (президентом) в установлені конституцією строки (в Україні --15 днів). V.  Інформаційна стадія. 8.  Промульгація закону — це не лише підписання його главою держави, а й видання спеціального акта, який містить, зокрема, розпорядження про офіційне опублікування закону. Промульгація закону здійснюється зазвичай актом глави держави — указом, наказом та іншими подібними документами, текст якого в офіційних виданнях передує тексту закону, що промульговується^[2]. В Україні — це підписання закону Президентом, підготовка постанови Верховної Ради про порядок введення в дію даного закону і офіційне його опублікування. Текст постанови Верховної Ради в офіційних виданнях передує тексту закону, що промульговується. 9. Включення закону до Єдиного державного реєстру нормативних актів, де вказується наданий йому реєстраційний код. 10. Опублікування закону — друк його тексту з усіма реквізитами в офіційних друкарських виданнях.

законотворчу компетенцію, тобто виключне право на прийняття законів і коло повноважень щодо їх прийняття, передбачені Конституцією та іншими законами, її законотворчість — провідна частина правотворчості і основної конституційно-правової форми прийняття законів державою; 2.  Підзаконна правотворча діяльність, тобто діяльність, пов'язана з підготовкою і прийняттям підзаконних актів (підзаконна правотворчість). Правотворчість інших державних органів України (правотвор-чістю займаються практично всі державні органи) здійснюється на підставі і відповідно до чинних законів, прийнятих Верховною Радою.