Vіі. Доктрина обставин, які виключають суспільну небезпеку чи суспільну шкідливість діяння.

Найбільш повно такого роду обставини регламентовані гл. 8 КК України (ст. .36 «Необхідна оборона», ст. 37 «Уявна оборона», ст. 38 «Затримання особи, що вчинила злочин», ст. 39 «Крайня необхідність», ст. 40 «Фізичний або психічний примус», ст.. 41 «Виконання наказу або розпорядження», ст. 42 «Діяння, пов'язане з ризиком», ст. 43 «Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації»), які, по-перше, названі достатньо непрофесійне як «Обставини, що виключають злочинність діяння» [12].

Злочинність діяння визначає, відповідно до ст. 11 КК України, єдність наступних фактично п’яти ознак – його протиправність, суспільна небезпечність, винність, належна суб’єктність та представленість у вигляді діяння та бездіяльності [12]. Наявність же обставин із вказаної глави можуть виключити тільки суспільну небезпечність чи суспільну шкідливість кримінального діяння і цим саме перетворює діяння з протиправного у правомірне і навіть у суспільно корисне. Тому вказану главу КК України доцільно найменувати як «Обставини, що виключають суспільну небезпеку діяння» [4, с. 69; 16, с. 10-11].

По-друге, викладені у даній главі КК України обставини мають бути єдиними в контексті протидії будь-яким правопорушенням, а не лише кримінальним. І тому доцільний їх виклад в окремій статті Конституції України із назвою та змістом, який має відображати процес протидії будь-якому виду правопорушень, тоді як їх найменування та виклад їхнього змісту у Загальній частині всіх базисноантиделіктних кодексів (тобто таких, які мають створити правовий базис для протидії певному виду правопорушень, про що детально мова йде в лекції про новітню доктрину класифікації юридичних наук та сутності і перспектив розвитку їхніх окремих гіпергруп та груп) мають відображати особливості процесу протидії відповідному виду правопорушень.

По-третє, систематизований перелік такого роду обставин наведений лише у КК України і зустрічається ще тільки у ст. 17 «Обставини, що виключають адміністративну відповідальність» КпАП України, де, однак, вказані лише необхідна оборона, крайня необхідність та й неосудність [9]. Причому неосудність є дещо іншою обставиною, ніж ті, що вказані поряд з нею. Фактично вони є обставинами, які виключають суспільну вже шкідливість діяння, а як обставини, що виключають суспільну небезпеку діяння зібрані у гл. 8 КК України [12].

Всі ці обставини фактично не виключають не лише відновлювальної та супутньої, а й каральної адміністративної відповідальності, що більш проявляється у структурі антикримінальної відповідальності, коли й зараз неосудній чи обмежено особі, яка скоїла кримінальне правопорушення, призначаються така каральна антикримінальна міра - квазіпокарання, як примусові заходи медичного характеру (див. лекцію про новітню доктрину сутності і ступеневого видового поділу правопорушень та юридичної відповідальності).

Поряд з цим й у гл. 8 КК України, де перелік такого роду обставин на сьогодні є найбільш повним [12], відсутні деякі з цих обставин, зокрема, конкуренція норм, коли одні і ті ж правовідносини регулюються нормами різних правових актів чи, навіть, й одного того ж правового акту, але протилежно по-різному. У такій ситуації особа має право на свій розсуд виконати правило поведінки за однією з норм, порушивши цим самим правило поведінки у цих же правовідносинах, викладене в іншій нормі, що у цій частині має виключати суспільну небезпеку чи шкідливість її діяння.

Незважаючи на те, що у ч. 2 ст. 68 Конституції України вказано, що «Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності» [11], що є принципово невірним, Держава, розробляючи ефективне, раціональне та якісне правове регулювання необхідних сторін суспільного життя, має зробити все, щоб це правове регулювання стало відомим адресату. Для цього достатньо було б у кожній адміністративно-територіальній одиниці держави передбачити доступну єдину електронну базу всіх виданих у державі правових актів та посаду юрисконсульта, який безкоштовно кожному бажаючому давав би письмову консультацію з приводу того, як йому діяти у тій чи іншій ситуації, щоб не порушити чинне правове регулювання і ніс юридичну відповідальність за результати неправильної консультації. Тому доцільно, навпаки, передбачити таку обставину, що виключає б суспільну небезпеку чи шкідливість діяння, як незнання певної норми правового акту, якщо соціосуб’єкт все зробив у відповідності із консультацією вказаного юрисконсульта, а шкода його діянням все ж таки була завдана з причини неправильної консультації юрисконсульта.

Не було б зайвим передбачити в якості такої обставини й короткочасну конкуренцію правових статусів різних соціосуб’єктів, коли реалізація правового статусу одного соціосуб’єкта, наприклад, проведення демонстрації на центральній вулиці чи площі міста, буде порушувати правовий статус тих соціосуб’єктів, які, зазвичай, використовують цю вулицю чи площу для відпочинку, слідування на роботу чи навчання та знову додому тощо. Але треба прагнути, щоб існуюче правове регулювання не містило такої конкуренції, а якщо цього уникнути неможливо, то можливо допускати лише короткочасну таку конкуренцію, коли тривале таке порушення має перетворюватися вже у правопорушення.

З урахуванням викладеного в окремій статті Конституції України має бути наведений вичерпний перелік обставин, що виключають суспільну небезпеку чи шкідливість діяння, що може бути подане у такій редакції:

«Передбачені Особливою частиною базисноантиделіктних кодексів діяння втрачають свою суспільну небезпеку чи шкідливість і перетворюються у правомірні суспільно корисні діяння за наявності таких обставин: 1) незнання відповідної норми правового акта; 2) конкуренції норм права; 3) короткочасної конкуренції правових статусів різних соціосуб’єктів; 4) необхідної оборони; 5) уявної оборони;6) крайньої необхідності;7) ризику; 8) затримання особи, що вчинила правопорушення; 8) скоєння правопорушення у наслідок психічного чи фізичного впливу; 9) вчинення правопорушення у результаті виконання законного наказу або розпорядження; 10) скоєння правопорушення у наслідок виконання спеціального завдання з попередження, виявлення, припинення і розкриття організованої групи правопорушників».

Далі має бути наведене визначення сутності, підстав і меж дії кожної з вказаних обставин у контексті протидії будь-якому правопорушенню.

Доцільно запропонувати й особливе розуміння такого роду обставин залежно від того, визначене чи невизначене коло осіб скоює діяння та у контексті необхідної оборони захищається від нього за наявності цих обставин, коли обставини, що виключають суспільну небезпеку або шкідливість діянь, у т.ч. й необхідна оборона, поділялися на певні різновиди, що в удосконаленій редакції може бути представлено так:

1. Обставини, що виключають суспільну небезпеку сумативних діянь невизначеного кола осіб, спрямованих на захист правового статусу невизначеного кола соціосуб'єктів від сумативних злочинних діянь невизначеного кола осіб, що має породжувати сумативну необхідну оборону від сумативних злочинних діянь [4, с. 69-70; 5; 16, с. 11].

2. Обставини, що виключають суспільну небезпеку або шкідливість конкретних діянь певної групи осіб, спрямованих на захист правового статусу певних соціосуб'єктів від неправомірних діянь конкретної особи чи певної групи осіб. У вказаній ситуації виникає групова необхідна оборона від індивідуальних або групових неправомірних діянь.

3. Обставини, що виключають суспільну небезпеку або шкідливість конкретних діянь певної особи, спрямованих на захист правового статусу певних соціосуб'єктів від неправомірних діянь конкретної особи чи певної групи осіб. Дана ситуація породжує індивідуальну необхідну оборону від індивідуальних або групових неправомірних діянь [4, с. 70; 5; 16, с. 11].

Питання 3. Новітня доктрина права як сумативної категорії, що об’єднує все розроблене в державі правове регулювання

Третя базисна властивість права як сумативної категорії, що об’єднує все розроблене в державі правове регулювання, проявляється у наявності такої внутрішньої системи права:

- галузь, моногалузь, полігалузь або субгалузь права;

- інститут, моноінститут, поліінститут чи субінститут права,

- норма права, а також гіпотеза, диспозиція та санкція норми права [4, с. 39-40; 5].

Необхідність виділення в якості окремої, у даному випадку, найменшої, складової частини системи права - гіпотези, диспозиції та санкції норми права, викликана тим, що іноді диспозиція у загальному вигляді викладається в одному правовому акті, а деталізація диспозиції за кваліфікуючими чи іншими ознаками викладається в іншому більш спеціальному для даної ситуації правовому акті, що породжує появу банкетних правових норм, а якщо така деталізація міститься в іншій частині норми чи в іншій нормі одного і того ж правового акту – відсильна норма права, або, коли гіпотеза та диспозиція викладаються в одному правовому акті, а санкція в іншому правовому акті та ін.

Найбільшої значимості набуває така базисна складова частина системи права, як галузь, що є найвищим рівнем спеціалізації норм права і тому виглядає м’яко кажучи непрофесійним існуючий загально визнаний підхід із найменування галузей права – Конституційне право, Конституційне процесуальне право, Адміністративне право України, Кримінальне право України та ін., тоді як фактично все це є галузі права, а не власне право. Недоліки існуючого найменування тих юридичних наук, завданням яких є розробка правового регулювання тієї чи іншої сторони суспільної діяльності, правом, а не галуззю права не вичерпуються. Багато з таких наук мають семантично невиважені чи непрофесійне підібрані найменування, про у повній мірі виправляється новітньою доктриною класифікації юридичних наук (див. лекцію про новітню доктрину класифікації юридичних наук та сутності і перспектив розвитку їхніх окремих гіпергруп та груп).

У цьому аспекті варто лише підкреслити те, що галузями права треба іменувати тільки регулятивні юридичні науки (яких є та може бути в перспективі біля 50-ти, що обґрунтовується у лекції про новітню доктрину класифікації юридичних наук) та базисноантиделіктні юридичні науки, тоді як процедурні юридичні науки вже більш правильно іменувати не галузями права, а відповідним видом судочинства. Адже ж процедурні юридичні науки мають розробити вже не правову основу чи базис для протидії відповідним правопорушенням, що є завданням базисноантиделіктних юридичних наук, а лише правовий порядок чи процедуру такої протидії, тобто судочинство.

Не буде зайвим пригадати, що вітчизняна юриспруденція мала сім варіантів найменування та змісту процедурних юридичних наук, від чого походило й назва відповідних кодексів.

Перший варіант найменування та змісту процедурних юридичних наук та їхніх кодексів представлений такою колишньою назвою процедурної юридичної науки, як «Кримінально-процесуальне право України» і відповідного кодексу - «Кримінально-процесуальний кодекс України» 1960 р. [15], а також чинними «Кримінально-виконавчим правом України» як процедурною юридичною наукою та кодексом «Кримінально-виконавчий кодекс України» [14], коли назви обох цих юридичних наук та їхніх кодексів були і є семантично невиваженими.

У цьому аспекті доцільно викласти обґрунтування необхідності перейменування першої з вказаних процедурних юридичних наук, коли необхідність появи такої новітньої термінології, як «Антикримінальна галузь права України», «Антикримінальний кодекс України», «Антикримінальне судочинство України», «Кодекс антикримінального судочинства України», «антикримінальні відомості» та ін. О. А. Кириченко та С. А. Кириченко виводять з наступної аргументації. У ч. 1 ст. 7 «Організація міліції та її підпорядкованість» колишнього Закону України «Про міліцію» [23] та у ч. 3 ст. 12 новоприйнятого Закону України «Про національну поліцію» [24] першими в переліку підрозділів міліції вказані підрозділи кримінальної міліції та відповідно кримінальної поліції, що в зіставленні з аналогічними за будовою термінами «кримінальне угруповання», «кримінальна держава» та ін. більш правильно уточнити як «підрозділи антикримінальної міліції» або «підрозділи антикримінальної міліції чи поліції» [4, с. 49-50; 30, с. 14].

Необхідність перейменування другої, але вже чинної процедурної юридичної науки «Кримінально-виконавче право України» та відповідного за назвою її кодексу [14] у контексті попередньої концептуально більш виваженої її назви, як «Виправно-трудове право України» та відповідного кодексу «Виправно-трудовий кодекс України [1], а саме такими словосполученнями, як відповідно «Виправно-трудове судочинство України» та «Виправно-трудовий кодекс України» О. А. Кириченко виводить [4, с. 210-211; 30, с. 49-50] з наступної аргументації. В останніх найменуваннях даної процедурної юридичної науки та її кодексу, які за суттю є продовженням антикримінального судочинства на стадії виконання будь-яких судових рішень за результатами протидії кримінальним правопорушенням, вбачається більш правильна концепція пенітенціарної системи – виправити засудженого за допомогою праці, коли існуюча практика фактичного утримання засуджених та пенітенціарної системи за рахунок податків законослухняних громадян, а не за рахунок праці осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння, призводить до того, що не винна особа відбуває покарання, а законослухняні громадяни.

Це є особливо очевидним у результаті неконституційної заміни (бо таке питання має вирішуватися тільки через всенародний референдум) смертної кари довічним ув’язненням. По суті, довічним, хоча і мінімальним, але утриманням особи, яка не має права жити в суспільстві. Існуюче найменування даної науки та її кодексу містить установку лише на виконання призначеного судом антикримінального покарання, а більш точне завдання цієї процедури виконання судового рішення тут вже не вбачається [4, с. 210; 30, 49].

Частина 2 ст. 3 Конституції України [11] фактично зобов’язує державу створити такі умови, щоб потерпілому від суспільно небезпечного діяння була повністю відшкодована шкода з моменту подачі заяви, а вже потім всі ці витрати треба відшкодовувати за рахунок винного, і якщо такого не встановлено, – за рахунок пенітенціарної системи, тобто за рахунок солідарної праці всіх засуджених. Вони повинні утримуватися в місцях позбавлення волі на кошти, що залишилися у кожного від відрахувань на таке утримання цієї системи. Тому як працює засуджений, так й утримується [4, с. 210-211; 30 , с. 49]. У разі ухилення, засуджений може перебувати в місцях позбавлення волі понад призначені судом строки до повного погашення такого боргу. Інакше таких утриманців-засуджених будуть утримувати інші засуджені або, що більш імовірно – законослухняні платники податків [4, с. 211; 30, с. 49-50].

В основі виховання засуджених повинні лежати не принципи злочинного світу [кримінальні наглядачі «смотрящие», пеніс (через що найменування системи «пеністенціарною» виправдано) та ін.], а праця, що забезпечує гарантоване виправлення та утримання засудженого, так й всієї виправно-трудової системи відбування покарань та гарантованого відшкодування шкоди потерпілим [4, с. 211; 30, с. 50].

Другий варіант найменування та змісту процедурних юридичних наук та їхніх кодексів є більш представницьким і охоплює Господарське процесуальне право України і Господарський процесуальний кодекс України [2], Кримінальне процесуальне право України і Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 р. [13] та Цивільне процесуальне право України і Цивільний процесуальний кодекс України [32].

Аналогічно тому, як виникла необхідність удосконалити назву спочатку Кримінального права України та Кримінально-процесуального права України, а пізніше Кримінального процесуального права України, неможна погодитися з існуючим найменуванням й Цивільного права України та Цивільного процесуального права України, які, навіть, у запропонованому удосконаленому варіанті їх найменування Цивільною галуззю права України та Цивільним судочинством України не відображають сутності тих правовідносин, базисноантиделіктну та процедурну регламентацію яких і мають розробити названі юридичні науки. По-перше, за наявності слова «цивільний» напрошується існування протилежного, а, значить, військового правового регулювання аналогічних правовідносин, що не відповідає дійсності. Така юридична наука, як «Військова галузь права України» може претендувати на існування, але це вже буде регулятивна, а не базисноантиделіктна юридична наука.

По-друге, незважаючи на те, що у ч. 1 ст. 1 «Відносини, що регулюються цивільним законодавством» вказано, що цим законодавством «регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників» [31]. Тут, як бачимо, на першому місці вказані особисті немайнові відносини і немає акценту уваги (щоб відмежувати ці правовідносини від господарських) на фізичних осіб як суб’єктів вказаних правовідносин.

Фактично ж дана галузь права зародилася ще у Стародавньому Римі і власне із майново-договірних правовідносин між фізичними особами [19, с. 114 та ін.]. Тому більш правильним було б дану галузь права та відповідне судочинство іменувати відповідно словосполученнями «Де-факто майново-договірна галузь права України» («Де-факто майново-договірний кодекс України») та «Де-факто майново-договірне судочинство України» («Кодекс де-факто майново-договірного судочинства України»).

Тоді й існуюче Господарське право України та Господарське процесуальне право України доцільніше було б перейменувати відповідно у «Де-юре майново-договірна галузь права України» («Де-юре майново-договірний кодекс України») та «Де-юре майново-договірне судочинство України» («Кодекс де-юре майново-договірного судочинства України»), у контексті чого була вказівка не лише на базисні правовідносини вказаних юридичних наук, а й на те, що ці правовідносини існують між юридичними особами.

Третій варіант найменування та змісту процедурних юридичних наук представлений лише однією процедурною юридичною наукою «Адміністративне судочинство України» і відповідним кодифікованим правовим актом «Кодекс адміністративного судочинства України» [7], які за завданнями і змістом фактично є частиною Конституційного судочинства України та відповідного кодексу.

Тому, хоча й дана процедурна юридична наука та відповідний кодекс нібито й мають найбільш виважені найменування, але вся алогічність даної ситуації полягає у тому, що зараз ця сукупність юридичних знань та кодекс знаходяться в межах не Конституційного судочинства України, а науки «Адміністративне право України, який поряд з цим поєднує в собі ще й процедуру розгляду справ про адміністративні правопорушення, що є частиною Кодексу про адміністративні правопорушення, а також загальну частину майже всіх регулятивних юридичних наук.

Тому тільки тоді все стане на свої належні місця, коли чинне Адміністративне судочинство України об’єднається з Конституційним судочинством України і буде представлено єдиним Кодексом конституційного судочинства, базисноантиделіктні положення і норми традиційного відповідно Адміністративного права України та Кодексу України про адміністративні правопорушення [9] утворять «чисту» Адміністративну галузь права України і відповідний Адміністративний кодекс України; процедурні положення і норми все того ж традиційного відповідно Адміністративного права України та Кодексу України про адміністративні правопорушення [9] – власне процедурну юридичну науку «Адміністративне судочинство України» та Кодекс адміністративного судочинства, а Особлива частина традиційного Адміністративного права України – загальні положення системи регулятивних юридичних наук та відповідних кодексів.

У повній мірі обґрунтування викладеного варіанту розвитку наук адміністративістської спрямованості представлено у лекції про новітню доктрину класифікації юридичних наук і сутності та перспектив розвитку їхніх окремих груп, а частково розкривається й у наступному варіанті найменування процедурних юридичних наук і кодексів.

Четвертий варіант найменування та змісту процедурних юридичних наук презентує собою поєднання в одному кодексі базисноантиделіктних і процедурних норм права, що представлене, перш за все, Кодексом України про адміністративні правопорушення, де розд. І «Загальні положення» стосується як базисноантиделіктних, так й процедурних норм права, гл. 4 «Накладення адміністративного стягнення» підрозд. І «Загальна частина» розд. ІІ «Адміністративне правопорушення і адміністративна відповідальність» - тільки процедурних норм права, а гл. 2 «Адміністративне правопорушення і адміністративна відповідальність» і гл. «Адміністративне стягнення» підрозд. І розд. ІІ «Адміністративне правопорушення і адміністративна відповідальність» та у повному обсязі підрозділ ІІ «Особлива частина» даного розділу – тільки базисноантиделіктних норм [9].

Частково за таким же принципом побудовано й Кодекс законів про працю, де попереднього більш-менш чіткого розмежування базисноантиделіктних і процедурних норм права в цьому кодексі не було, але й процедурні норми також викладаються в цьому кодексі, зокрема, в гл. XV «Індивідуальні трудові спори» та ін. [8], та поза межами даного кодексу у вигляді низки процедурних законів, наприклад, Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» [26] тощо.

Тому є необхідність в появі належної як базисноантиделіктної юридичної науки «Трудова галузь права України» та «Трудового кодексу України», так й процедурної юридичної науки «Трудове судочинство України» і відповідного всеохоплюючого кодифікованого правового акту «Кодекс трудового судочинства України».

П’ятий варіант найменування та змісту процедурної юридичної науки презентує така перспективна процедурна юридична наука, яку пропонується іменувати «Виконавче судочинство України», а відповідний кодифікований правовий акт – словосполученням «Кодекс виконавчого судочинства України», що має поєднати виконавчі провадження за результатами судового розгляду справи про всі інші, окрім кримінальні, правопорушення. Зараз дана процедура некодифікована і представлена низкою правових актів, перш за все, законом України «Про виконавче провадження» [20], та ін. [ 21 та ін.].

Шостий варіант найменування та змісту процедурної юридичної науки представлений власне Конституційним судочинством України, коли дана наука, по суті, розвивається спільно із Конституційною галуззю України і іменується, зокрема, В. Е. Теліпком як «Конституційне та конституційно-процесуальне право України» [20], де є й повернення до першого варіанту позначення процедурної юридичної науки словосполученням через дефіс.

Вся алогічність розвитку даної процедури, яка має презентувати базисний в державі рівень протидії правопорушенням, фактично є некодифікованою і представлена лише Законом України «Про Конституційний Суд України» [22] та Регламентом Конституційного Суду України [27], який прийнятий не парламентом, а самим КС України і тому не може вважатися загально державним правовим актом.

Конституційний та будь-який інший вітчизняний суд як юридичні особи можуть здійснювати локальне підзаконне правове регламентування, а не загально державну законотворчість. Якщо йти по такому шляху, то всі перераховані процедурні кодекси інші вітчизняні суди можуть також проігнорувати і розробити свої власні процедури протидії відповідним видам правопорушень, якщо це зробив сам Конституційний Суд України щодо найвищої в державі за рівнем антиделіктної процедури!!!

Правильніше дану процедуру представити у вигляді Кодексу конституційного судочинства України, що разом із Конституційним кодексом України, який має замінити Конституцію України та всю існуючу систему так званих «конституційних законів», тобто таких, які деталізують положення Основного закону, повинна утворити відповідно процедурну та базисноантиделіктну кодифіковану основу із визнання діянь, рішень та правових актів суб’єктів владних повноважень взагалі та кожної з гілок державної влади, зокрема, такими, що порушують ту чи іншу норму Конституційного Кодексу України.

І, нарешті, сьомий варіант найменування та змісту процедурної юридичної науки, який є найбільш нерозвинутим, представлений, по-перше, так званою «теорією ОРД», методична частина якої має утворити ордистику, а процедурна частина – таку процедурну юридичну науку, яку варто іменувати «Ордистичне судочинство України», що зараз представлено лише одним Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність», де всього 17 статей регулюють лише принципі та інші основи проведення даної діяльності [25], а вся інша процедура негласної протидії, перш за все, кримінальним правопорушенням (а варто її поширити на протидію будь-яким видам правопорушень) є підзаконною, схована за грифами таємності та розпорошена по різних відомствах, які мають право проводити таку діяльність: МВС України, Служба безпеки України та ін.

У цьому аспекті доцільно викласти обґрунтування необхідності перейменування теорії ОРД в ордистику та появи інших похідних термінів і словосполучень: «Кодекс ордистичного судочинства України», «ордист», «ордистична діяльність», «ордистичні відомості» та ін., що О. А. Кириченко та С. А. Кириченко вбачають через доведення семантичної суперечливості традиційного словосполучення «оперативно-розшукова діяльність». Оперативною (невідкладною), пошуковою, розшуковою, іншою антиделіктною має бути діяльність будь-якого антиделіктного органу, а не лише ця. Сутність оперативно-розшукової діяльності полягає не стільки в тому, що вона також є у вказаному значенні невідкладною і пошуково-розшуковою, скільки в тому, що вказаний вид антиделіктної діяльності має негласний порядок проведення [4, с. 50]. Звідси, доцільно «Теорію ОРД» перейменувати більш обґрунтованим терміном, що походить від традиційної абревіатури «ОРД» та закінчення –істика [4, с. 50], аналогічно тому, як у 1898 р. Ганс Грос створив термін «криміналістика» [3, с. VIII, XI], що не є безперечним. В. Д. Спасович 27.09.1860 р. у лекції із теорії судово-кримінальних доказів посилався на німецьку криміналістику як на існуючий факт [28, с. 21].

Підсумовуючи викладене, можна дійти висновку про те, що всі базисноантиделіктні юридичні науки мають іменуватися власне галузями права, а саме: Конституційна галузь права України, Адміністративна галузь права України, Антикримінальна галузь права України, Трудова галузь права України, Де-факто майново-договірна галузь права України і Де-юре майново-договірна галузь права, які мають розробити кодифіковані правові акти: Конституційний кодекс України, Адміністративний кодекс України, Антикримінальний кодекс України, Трудовий кодекс України, Де-факто майново-договірний кодекс України і Де-юре майново-договірний кодекс України.

У той же час, процедурні юридичні науки правильніше іменувати відповідним видом судочинства: Конституційне судочинство України, Адміністративне судочинство України, Антикримінальне судочинство України, Трудове судочинство України, Де-факто майново-договірне судочинство України, Де-юре майново-договірне судочинство України, Ордистичне судочинство України, Виправно-трудове судочинство України та Виконавче судочинство України, а їхні кодекси таким чином: Кодекс конституційного судочинства України, Кодекс адміністративного судочинства України, Кодекс антикримінального судочинства України, Кодекс трудового судочинства України, Кодекс де-факто майново-договірного судочинства України, Кодекс де-юре майново-договірного судочинства України, Кодекс ордистичного судочинства України, Кодекс виправно-трудового судочинства України та Кодекс виконавчого судочинства України.

Є потреба перейменувати й багато інших як правових юридичних наук та їхніх кодексів, так й неправових юридичних наук, що детально висвітлюється окремо (див. лекцію про новітню доктрину класифікації юридичних наук та сутності і перспектив розвитку їхніх окремих гіпергруп та груп).