filosofia

31

26) Розвиток філософії в Україні 19-20 ст

Українська філософія, переживши короткий період зльоту, надалі розвивалась трьома потоками: в Україні (радянській та Західній) та в діаспорі - за межами України. Серед мислителів, ідеї яких істотно вплинули на стан філософської думки в Україні, перш за все слід назвати В. Зеньковського (1891 -1962), який читав у Київському університеті курси психології та логіки та зробив суттєвий внесок у вивчення історії руської філософії, у розуміння співвідношення філософії та релігії; Л. Шестова (1866-1938), надзвичайно цікавого творця власної релігійної версії філософії екзистенціалізму; О. Гілярова (1855 -1938) -у певний час професора Київського університету, видатного історика античної філософи, історика західної філософії. О. Гіляров вважав дух виявленням внутрішніх можливостей та потенцій природного універсуму, тому саме через осмислення суті духовного ми можемо наблизитись до розуміння дійсності. Фундаментальне дослідження О. Гілярова" Источники и софисты. Платон как исторический свидетель" по сьогодні залишається одним із кращих досліджень на цю тему у світовій філософії.

Урадянській Україні філософія, як і інші гуманітарні науки, перебувала під особливим контролем партійних органів і була перетворена ними у засіб обгрунтування комуністичних догм. Опрацювання класичної філософської проблематики стало неможливим. Філософію оголосили "класовою наукою", теоретичною і методологічною основою марксизму. Все, що не вписувалось у марксистську систему ідеологічних координат, переслідувалось і радикально винищувалось. Те саме стосувалось і усіх інших сфер духовного життя. Проте і за таких умов філософи, що залишились в Україні, продовжували розпочаті раніше дослідження. Перш за все вони вивчали погляди Г.Сковороди, суспільно-політичні позиції КирилоМефодіївського братства, методологічні засади природознавства. Достатньо активно опрацьовувались проблеми логіки та соціології. Далеко не всі вчені поділяли погляди фундаторів комуністичної доктрини. Значна частина університетської інтелігенції висловлювала незгоду з матеріалістичним розумінням історії, марксистськими законами суспільного розвитку, а саме це й було визначене офіційними колами як предмет філософських досліджень.Провідними філософськими установами в Україні у 30-х роках стали: кафедра філософії Українського інституту марксизму-ленінізму, на якій працювали В. Юринець, В. Асмус, Р. Левик, Я. Розанов, та кафедра соціології того самого інституту, співробітниками якої були С. Семківський, Т. Степовий, Ю. Мазуренко, А. Хвиля, П. Демчук.Філософські пошуки пожвавились після того, як 1937 року і був створений Інститут філософії і природознавства, що проіснував до 1939 р. Проте доля більшості вчених цього Інституту склалася трагічно: вони були репресовані.

Уміжвоєнний період на західноукраїнських землях активно пропагувалась і марксистська соціологічна доктрина. її прихильникам и були С. Тудор, В. Бобинський, П. Козланюк, А. Крушельницький, В. Левинський та інші ідеологи комуністичної партії Західної України.Відчутний вплив на вітчизняну суспільно-гуманітарну думку справив глибокий аналітик і дуже своєрідний мислитель Дмитро Донцов (1883-1973).

Значний резонанс у західноукраїнському суспільстві міжвоєнного періоду мали погляди релігійних філософів. V Львові працювала духовна академія, видавався журнал "Богословія", в якому постійно друкувались філософські дослідження. Релігійна філософія розвивалась у контексті загальноєвропейської течії— неотомізму, поділяючи засадничі позиції цього духовного напрямку. її відомими представниками були А. Шептицький (1865-1944), Г. Костельних (1880-1946). У міжвоєнний період за межами України працювала ціла низка талановитих вчених, що мають напрацювання у галузі філософської думки. Серед них слід назвати Д. Чижевського, І. Лисяка-Рудницького, О. Кульчицького.

У повоєнний період в галузі філософських досліджень в Україні сталися позитивні зрушення. 1944 року в Київському університеті створили філософський факультет. У 1946 р. відновив діяльність Інститут філософії Академії наук України. Завдяки цьому в Україні виховано декілька поколінь фахівців, котрі давали (і дають зараз) ґрунтовну філософську освіту студентам усіх вищих навчальних закладів. Ситуація істотно поліпшилась у 60-х роках під час Хрущовської "відлиги" й активної діяльності "шістдесятників". Філософи чи не вперше отримали можливість висловитись із тих питань, котрі раніше підлягали партійній забороні.

Наприкінці 90-х pp. багато філософів взяли активну участь в демократичному русі, виступили ініціаторами утворення обласних організацій національно-демократичних партій. Після здобуття Україною незалежності (1991) переважна частина професійних філософів долучалася до теоретичного опрацювання процесів українського державотворення. Увагу дослідників привернули наступні фундаментальні проблеми: шляхи етногенези та націогенези; шляхи, форми і методи духовного відродження; шляхи розбудови громадянського суспільства; демократичні засади суспільного життя; українська національна ідея; релігійна ситуація в Україні тощо.

Щоправда, за умов певного економічного занепаду, викликаного необхідністю глибинних перетворень у самих засадах економічного життя українського суспільства, даються взнаки і певні негативні для розвитку філософської думки тенденції; так, наука взагалі, а гуманітарні науки особливо, фінансуються за так званим "залишковим принципом".

За умов, коли на перший план в суспільних процесах виходять проблеми міжіндивідуальних стосунків, коли людський чинник життя набуває небувалої ваги, роль філософії в житті суспільства недооцінюється, а це загрожує нам певною духовною деградацією. До того ж у питаннях про формування наукових кадрів запанував чиновницький підхід, коли в ситуації економічної скрути науковцям не полегшують, а, навпаки, ускладнюють шлях до наукових надбань, підвищення професійного рівня тощо. Проте, будемо сподіватися, що ці труднощі є тимчасовими; українська філософія тільки

32

виходить на шлях власних надбань; перед нею - історична перспектива, і хочеться вірити в те, що вона зможе її використати і поповнити вітчизняну духовну культуру здобутками, гідними історії світової філософії.

33

27) В.І Вернадський і створення наукової картини світу

Одним із досягнень філософії XIX ст. є філософія космізму, яка, на думку деяких авторів, зародившись на Заході, особливого розвитку досягла у творчості М. Федорова, Е. Ціолковського, В. Вернадського. Цілісна ідея космізму була розроблена українським мислителем Й. Міхневичем, лекції якого слухав М. Федоров у Рішельєвському ліцеї. Е. Ціолковський зосереджував увагу на практичних аспектах освоєння космосу, тобто на створенні літальних апаратів.

Праці В. Вернадського збагатили науковий світогляд, сучасну наукову картину світу. Всесвіт він розглядав як сукупність живої речовини, біосфери і людства. Із появою людства починається, на його погляд, якісно новий етап розвитку Всесвіту, де розвитку планетарного характеру сприятимуть розум і людина, а їх наслідком будуть перетворення біосфери на нове середовище життя — ноосферу (сферу розуму), суттєві зміни біосфери, соціальні перетворення (організація нових форм людського співжиття, повна рівність рас і народів, відмова від війни як засобу вирішення спірних питань). Вчення Вернадського про біосферу, формування біосферного мислення було не лише відповіддю на виклик часу, а й новим підходом до осмислення об´єктивної необхідності переходу людини до нових взаємин з біосферою, створення «цивілізованого культурного людства». Із розвитком ноосфери він пов´язував необхідність охоплення світовою наукою всієї планети, створення вселенської науки як могутньої історичної і геологічної сили, в якій природно-історичне, природне (космічне) і соціально-гуманістичне знання поєднаються в одне ціле, як і сфери людської діяльності, пов´язані з цими знаннями.

На сьогодні по-різному сприймають концепцію Вернадського, навіть стверджують, що вона спрямована на підкорення природи, а не на гармонізацію взаємин з нею. Однак слід враховувати, що, виступаючи з вимогами нового мислення, В. Вернадський постійно наголошував на відповідальності людини за свої дії, в яких головним повинно бути не часове, а вічне. «В житті людини справжнім життям є одна миттєвість. Але через цю миттєвість, яку б різноманітну форму вона б не приймала..., все життя людини набуває іншого сенсу. Ця миттєвість часом, чи буде вона поривом Ероса, релігійним переживанням чи поглибленням, подвигом самозабуття та любові до ближнього, художнім проникненням, чи науковою творчістю або чим-небудь іншим — філософським розумінням чи дійсним проясненням думки... є частина того вічного, що складає суть живої речовини, одним з проявів якої ми є». Це вічне він вважав вищим від усього і намагався знайти його у вільній думці, науковій творчості, які підпорядковував головному смислу святого життя — служінню науці.

У науковому доробку В. Вернадського — питання про наукову регуляцію обміну речовин, системність і цілісність вивчення біосфери, наукове положення про автотрофність (здатність утворювати органічні речовини з неорганічних) людини, яке ще не повністю осмислене. Одним із перших він проаналізував структуру, властивості простору і часу, наголосивши на особливій їх ролі у формуванні наукового світогляду і практичній діяльності людини, поставив питання про самостійний статус біологічного часу і простору, вказав на їх специфіку, головні особливості, зокрема симетрію та асиметрію.

В. Вернадський досліджував різноманітні філософські та методологічні проблеми: логіку дослідної науки; співвідношення емпіричного і раціонального в науковому пізнанні (етика наукової творчості); природу наукового світогляду; взаємозв´язок філософії та природознавства. Він тяжів до широких синтетичних узагальнень, не заперечуючи ролі та значення аналітичного підходу до пізнання і освоєння природи. Науковий світогляд у Вернадського є творенням і вираженням людського духу, нарівні з яким фігурують релігійний світогляд, мистецтво, суспільна та індивідуальна етика, філософська думка. Знищення або припинення одного виду діяльності людської свідомості проявляється через пригнічення іншого: «Припинення діяльності людини в галузі мистецтва, релігії, філософії не може не відбитися подавляючим, хворобливим чином на науці. Ми не знаємо науки, а значить і наукового світогляду без одночасного існування інших сфер людської діяльності». З цього погляду, важливе значення В. Вернадський надавав релігійній формі суспільної свідомості, розглядаючи її як глибинне внутрішнє переживання, пов´язане з людськими або космічними переживаннями соборного типу, де без релігійного життя одиничні переживання розпорошуються. Більш того, Вернадський був переконаний, що в атмосфері соціальної помсти, прагнення до грабунків, насильства, наживи, породженої більшовицькою пропагандою, саме релігія мала породити почуття спільності, думку про загальнолюдські основи життя, духовну єдність і любов.

В. Вернадський виступав за збереження української культури, культурної самобутності українського народу. На відміну від своїх політичних однодумців він вважав відродження української мови значним позитивним явищем, хоч із проголошенням Української Народної Республіки побоювався можливості насильницької «українізації». Майбутнє України вбачав у союзі з Росією в межах єдиної федеративної держави.

34

28) Розвиток філософії в Росії 19-20ст загальна характеристика

В історії російської філософії цього періоду спостерігається явище, яке справило значний вплив на розвиток усієї світової філософської думки. Це космізм-світогляд, в основу якого покладено уявлення про Космос і людину як «громадянина Світу» Свої традиції він веде здалека серйозний вплив на його представників надали праці російських релігійних філософів, особливо Федорова і Соловйова. Однак це самостійне вчення було сформульовано натуралістами-філософами початку XX ст. Вони відстоювали ідеї єдності людини і космосу, космічної природи людини; його безсмертя і безмежних можливостей, завдяки моральному вдосконаленню і зростанню наукових знань.«Космічна філософія» була розроблена К.Е. Ціолковським (1857 - 1935). В основі її лежить ідея атома як найпростішого матеріально-духовного елемента буття. Він володіє чутливістю і, об'єднуючись в конгломерати, забезпечує все розмаїття світу. Атом вічний, тимчасові лише його об'єднання, а тому життя нескінченне. Смерть ж є лише егоїстичне бажання зберегти звичне. Весь матеріальний світ в основі складається з атомів, значить, життя обмежувати нашою планетою нелогічно. Живий космос представлений безліччю цивілізацій, в якому ми - лише одні з багатьох. Накопичення знань, безболісне знищення всіх недосконалих форм життя, соціальний відбір найбільш інтелектуально потужних індивідів, громадський контроль за народжуваністю і вихованням повинні сприяти створенню високорозвиненого суспільства. Вийшовши в космос, людство звільниться від зайвої там тілесної оболонки. У космічному єднання і настане щасливе життя, повна інтелектуальних радощів і вільна від почуттів, переживань, страху.

Ідею космічного погляду на світ продовжив В.І. Вернадський (1863 - 1945). Він сформулював закони розвитку біосфери, у яких мова йде про необоротність еволюції живої речовини і його ускладнення. Вернадський обгрунтував принципи поступового переходу біосфери в ноосферу (сферу розуму): вся планета охоплена розумною діяльністю і немає такої області, де дія природних закономірностей здійснювалося б без соціального впливу. Перебудова біосфери робить людину в даний час найбільшої геологічною силою. Пізнавши світ, розвиваючи техніку, суспільство сприяє виходу ноосфери за межі планети, в космос. Розумна сила визначає розвиток природних процесів. Але в ній присутня не тільки відображення науково-технічних знань, але характеристика соціального ладу, рівень моральності. Саме тому наші ідеали можуть дозволити нам дивитися в майбутнє з оптимізмом. Щоб ці ідеали були благими, повинні об'єднати свої зусилля наука, основна рушійна сила розвитку суспільства, і моральність. Наука й мораль просуваються вперед зусиллями не всіх людей, а окремих осіб, бо в них полягає майбутнє. Вернадський був прихильником безсмертя життя.

До даного напрямку належав і засновник космічної біології А.Л. Чижевський (1897 - 1964). Він довів, що розвиток біосфери відбувається не тільки під впливом розумних сил планети, але й під впливом фізичних факторів космосу. Ці космічні відносини позначаються на діяльності біологічних систем усіх рівнів розвитку. Чижевський встановив той факт, що періоди активності сонця супроводжуються масовими міграціями тварин, епідеміями, вибухами соціальної активності. Його ідеї взаємозв'язку космосу, соціальних дій і вчинків окремих особистостей отримали досить широке розповсюдження. Олександр Леонідович багато свої філософські висновки наділяв у форму віршів і пейзажів, вважаючи наукова мова недостатньо багатим і гнучким для їх вираження.Після 1917 р. картина принципово не змінилася, лише розгорнулася в протилежний бік. Діалектичний матеріалізм був проголошений офіційною філософської Доктрини, інші ж підходи були поставлені поза законом. І, як у дожовтневий період, захищає владу напрямок став догматізіроваться, втрачаючи можливість до розвитку і тому все більш відходячи від своїх джерел, слід засуджувати владою напряму - викорінювати політичними засобами. Якщо в XIX ст. російська матеріалізм впливав на філософську атмосферу всієї Європи, то з другої чверті XX ст. подібний вплив на духовне життя світу почала надавати російська філософія, витіснення за межі держави.

35

29) Поняття буття та його структура

Поняття "буття" - одне з найбільш поширених, найбільш ємних, об'ємних і тому важко визначаються філософських понять. Слід мати на увазі, що необхідно розрізняти "буття" як поняття і "буття" як реальну структуру У самому первісному наближенні під буттям розуміється всі існуючі, все, що живе, що є, що "існує". У цьому відношенні поняття "буття" збігається з поняттям "реальність". Реальне - значить існуючі в наявності. Іноді поняття "буття" замінюють поняттями "світ", "всесвіт", "універсум", "суще" та інші, хоча повного збігу між ними немає. Буття - це, перш за все, дійсно філософська категорія, що позначає всі реально існуюче, все суще в дійсності і в можливості, весь світ в його зміну і рух; все, що коли-небудь, у будь-яких формах себе позначало; те, що є об'єктивністю, незалежної від свідомості, а також людина з його свідомістю і духовністю. Екзистенція (існування) і есенція (сутність) - латинські терміни, характеристики, головні атрибути будь-якого буття.

Як найбільш загальна категорія філософії, ―буття‖ вказує на всезагальні зв’язки, порядок та ієрархію різних предметів, явищ, процесів тощо, що дозволяє виявити різні форми всього сущого. Основними формами буття є:

1)буття речей природи, що існують незалежно від людини за об’єктивними законами;

2)буття речей ―другої природи‖ (тобто предметів, створених людиною для задоволення своїх потреб із речей природи). На відміну від природних речей, вони мають своє призначення. Їх функціонування ґрунтується на опредмеченні (утіленні людських знань і праці у виготовлення речей) та розпредмеченні (засвоєння знань, втілених у виробництво певної речі);

3)буття людини як речі серед речей (або тіла серед інших тіл). Людина є особливим тілом серед природних речей та речей, виготовлених нею самою. Вона задовольняє свої потреби через виготовлення знарядь праці та їх застосуванні для виготовлення одягу, їжі тощо. При цьому її діяльність є свідомою, доцільною;

4)буття індивідуалізованого духовного (сюди входять емоції, почуття, переживання, знання, мрії, надії вірування і т.д. людини, тобто її духовний світ). Людина є тілесною істотою, якій притаманні такі здатності, як характер, пристрасті, воля, свідомість. Вони відіграють суттєву роль у процесі освоєння людиною суспільних цінностей, формуванні власної індивідуальності, вибудовуванні внутрішнього, духовного світу;

5)буття об’єктивованого духовного (сюди входять суспільні духовні явища: звичаї, традиції, обряди, наука, політична, правова, моральна, естетична, релігійна свідомість суспільства тощо, які мають знаково-символічні форми). Особливе місце в бутті об’єктивованого духовного посідає мова, в якій найбільш яскраво виявляється єдність індивідуалізованого й об’єктивованого духовного, індивідуальної та суспільної свідомості. Саме через мову відбувається засвоєння людиною суспільних норм, принципів, знань, ідеалів тощо;

6)буття соціального (сюди входять матеріальне й духовне життя людини та суспільства, зміст яких більш детально будуть розглянуті в другій частині курсу філософії – ―Соціальна філософія‖).

Перелічені форми (або прояви) буття виділяє сама людина і через них людське буття постає як процес становлення й самоствердження людини, процес самореалізації людиною її сутнісних сил (здатності до почуттів, емоцій, мислення, мовлення, волі, творчості, діяльності тощо). Буття людини означає не просто фіксацію її існування, а розкриття способу існування людини в культурі, створеній шляхом духовно-практичного освоєння людиною оточуючої дійсності. Отже, буття виступає як реальний процес життєдіяльності, в якому людина через різні соціальні практики перетворює зовнішній світ на умови і засоби свого саморозвитку, й тим самим стверджує себе як суб’єкта соціальної діяльності.

36

30) Проблема субстанції. Матерія і дух

Під субстанцією у філософії розуміють дещо незмінне на противагу змінним станам і властивостям, те, що існує завдяки самому собі і в самому собі. В залежності від характеру і загальної спрямованості філософської концепції, виділяється одна субстанція (дух або матерія) - монізм, дві субстанції - дуалізм, наприклад, дух і матерія одночасно (Рене Декарт), множина субстанцій - плюралізм, монади у німецького філософа Готфріда Лейбнща

В історії філософи існували різні підходи до розуміння субстанції як суттєва властивість, субстрат, конкретна індивідуальність, логічний суб'єкт тощо. В античній філософії називалися різні субстанції, наприклад, чотири стихії Емпедокла. Арістотель під субстанцією розумів першу суть і розглядав як основу, невіддільну від індивідуальності речі Субстанцію як Єдине, яка розумілась в епоху Відродження органічною і гармонійною єдністю духовного і природного, філософи Нового часу намагаються переосмислити та конкретизувати через призму нових досягнень наукового пізнання. Одним з перших таку спробу зробив Р.Декарт, роз'єднавши Єдине на дві самостійні субстанції: природу, матерію, способом буття якої є механічний рух, а атрибутом — протяжність та мислення. Для Декарта природа — це величезний механізм, в якому все здійснюється відповідно до законів механіки. Друга самостійна субстанція — особлива, духовна — мислення. Декарт вважає, що матерія мислити не може, а між тим, мислення існує без сумніву отже, має існувати і відповідна субстанція. Зв'язуючою ланкою між цими двома незалежними самостійними субстанціями є Бог, який вносить у природу рух і забезпечує інваріантність усіх її законів.

Фр. Бекон під субстанцією розумів граничну основу буття, що ототожнює її із формою конкретних речей Спіноза стверджував, що субстанція тотожна природі, всій різноманітності її властивостей і відносин .За Спінозою, субстанція є причиною самої себе. Субстанція, на його думку, єдина, вона є Богом, що співпадає з Природою, а атрибутами її є протяжність та мислення. Субстанція – це єдність Бога і Природи, єдність природи, що творить, і природи створеної. Бог

– це універсальна причина світу, завдяки його нерозривній єдності з Природою. Природа є причиною самої себе. Визначивши як основну властивість субстанції-природи самопричинність,

Спіноза на цій основі виводить усі інші її властивості: вічність, безкінечність, неділимість, єдність і т.д. Субстанція має атрибути, яких незкінечна кількість, але ми знаємо самоочевидно два — протяжність і мислення та модуси, які, характеризуються можливістю існування. Той чи інший модус субстанції може існувати, а може і не існувати. Основними модусами субстанції, на його думку, є рух і спокій, які визначають багатоманітність світу. Пізніше, у XVII - початку XIX ст, німецькі філософи Кант і Гегель збагатили вчення про субстанцію тим, що розглядали її як дещо внутрішнє, мінливе І суперечливе, як таке, що саморозвивасться Є прихильники не тільки матеріалістичної концепції субстанції, але і духовної, що приймають як субстанцію божественну волю (неотомізм, християнський еволюціонізм та Ін ) Розуміння духовної субстанції філософи обґрунтовують, спираючись на положення англійського філософа Джорджа Берклі За основу всього сущого Джордж Берклі брав дух, для нього існувала тільки духовна субстанція

37

31)Матерія та її атрибути (ріх,простір,час)

Матерія, як об'єктивна реальність характеризується нескінченною кількістю властивостей. Але найважливішими її властивостями, її атрибутами, є простір, час і рух. Рух є способом існування матерії.

Рух матерії — єдність протилежностей: абсолютного і відносного, стійкого і мінливого, перервного і неперервного. Рух матерії абсолютний і вічний. Це означає, що його неможливо ні створити, ні знищити. Разом з тим кожний конкретний матеріальний об'єкт має тривалість існування. Такий стан руху матерії називається спокоєм. Спокій — момент, конкретний вияв руху, рух у рівновазі. Як свідчить сучасна фізика, між молекулами повинен діяти обмін електронами, а в самих молекулах — рух електронів, взаємоперетворення протонів па нейтрони в середині ядер і т. ін. Це можна сказати про будь-який об'єкт навколишнього світу: рослин, тварин, все живе, у тому числі про нас самих, оскільки не лише постійно змінюється стан нашої психіки (виникають нові відчуття, переживання, ідеї, думки), а й безупинно відбувається зміна тіла (через певний проміжок часу, внаслідок обміну речовин молекули нашого тіла повністю змінюють свій склад).

Суттєвими характеристиками руху матерії також є його перервність і неперервність. Перервність — властивість матерії бути дискретною (планети, тіла, кристали, молекули, атоми, ядра тощо). Неперервність, навпаки, — її властивість бути цілісними системами, які утворюються з окремих дискретних елементів, нескінченності їх зв'язків, поступовості зміни станів, плавності переходів з одного в інший. Завдяки перервності можливе існування в об'єктивній реальності нескінченної множини різноманітних конкретних матеріальних об'єктів. Неперервність виявляється у вічній еволюції цих об'єктів, їх взаємозв'язках.Форми руху матерії взаємопов'язані та нерозривні. У процесі розвитку матерії кожна відносно складна форма руху виникає з попередньої, більш простої. Такі переходи від однієї форми руху до іншої е якісним стрибком, результатом якого є поява речей, явищ, процесів та їх законів, що починають діяти поряд із законами попередньої форми руху. При цьому більш складна форма містить у своєму складі закони і матеріальний субстрат нижчих, простих форм руху. Так, біологічна форма виникає на підставі хімічної форми руху. Організми рослин і тварин у функціонуванні та розвитку підпорядковуються дії хімічних законів. Однак визначальними для них є біологічні закони обміну речовин, природного добору, спадковості, які не можна зводити до законів

Простір і час — це атрибути, тобто суттєві властивості рухомої матерії. Вони — корінні форми її існування. Однак філософи — ідеалісти заперечують залежність часу і простору від матерії. Наприклад, Д. Берклі вважав їх суб'єктивними формами сприймання речей. Згідно з І. Кантом, простір і час — апріорні й абсолютно "порожні" форми чуттєвого споглядання речей, внутрішньо і споконвічно притаманні людській свідомості. У світі природних речей не існує ні часу, ні простору. Те й інше властиве лише людському способу сприймання предметів. Г. Гегель, навпаки, визнавав об'єктивність простору і часу, але розглядав їх як результат творчої діяльності абсолютного духу.Матеріалістична філософія доводить, що простір — це категорія, яка відображає протяжність, структурність, співіснування і взаємодію матеріальних систем та всіх їхніх елементів. Час — категорія для вираження тривалості існування, послідовності зміни станів у русі і розвитку матеріальних систем і елементів, з яких вони складаються.

Смисл субстанційної концепції полягає в тому, що простір і час — самостійні сутності, які існують поруч з матерією і незалежно від неї. Таких поглядів дотримувалися, наприклад, Платон, Демокріт, Епікур, І. Ньютон та ін. Тому відношення між простором, часом і матерією уявлялися ними як зв'язки між самостійними субстанціями. Це вело до висновку про незалежність властивостей простору і часу від характеру матеріальних процесів. Простір вони уявляли як чисту протяжність, порожню "ємність" для речей і подій, а час — як чисту тривалість, що однакова у всьому Всесвіті і перебіг якої ні від чого не залежить.

Погляди І. Ньютона на простір і час спирались на геометрію Евкліда і погоджувалися з класичною картиною світу, яка панувала в XVII ст. Відобразивши обмеженість науки тих часів, ньютонівське розуміння природи простору і часу разом з тим дало поштовх створенню ідеалістичних вчень про час і простір, хоч у самого І. Ньютона вони інтерпретувалися матеріалістично, тобто розглядалися як начала, що існують поза і незалежно від свідомості.

Маючи всезагальні властивості, простір і час значно відрізняються один від одного.До загальних властивостей простору належать: протяжність, зв'язок, тривимірність. Специфічними (локальними) просторовими властивостями матеріальних систем є їх симетрія та асиметрія, конкретна форма і розміри, місцеположення, відстань між тілами, розвиток, мінливість.До загальних властивостей часу належать: нерозривний зв'язок з матерією, а також з простором, рухом та іншими атрибутами матерії; тривалість, неперервність. Час одновимірний, асиметричний, необоротний і спрямований завжди від минулого до майбутнього. Специфічними властивостями часу є конкретна тривалість та періодичність існування тіл, одночасність подій, ритм процесів, швидкість зміни станів, мінливість.

Вчення про час і простір поглиблюється і розвивається разом з розвитком науки в цілому, але особливо — природознавства і соціальної філософії. Різноманітність форм руху матерії припускає, що існують якісно різні просторово-часові форми, які відповідають різним видам рухомої матерії. У цьому розумінні йдеться про біологічний та соціальний простір і час. Недостатність лише фізичної характеристики простору і часу стала особливо помітною в науці XX ст., коли з'ясувалося, що важливі властивості суспільства і різних соціальних утворень пов'язані зі специфікою їх просторово-часової структури. Сьогодні також помітне зближення між субстанційною та реляційною концепціями простору і часу. Однак вважається, що в подальшому основою теорії часу все ж таки залишиться реляційна концепція.

38

Отже, знання про світ мають завжди конкретно-історичний зміст, постійно удосконалюються і поглиблюються. Цей процес відбувається під впливом зростаючих вимог життя, суспільно-історичної практики. Тому онтологія постійно удосконалює розробку категорій буття, субстанції, матерії, руху, простору і часу, якості і кількості, свідомості тощо. Кожне покоління філософів прагне зробити свій внесок у вирішення цієї актуальної проблеми, намагається створити цілісну картину світу, відкрити закони його функціонування, пізнати сутність та зміст процесів, що відбуваються у Всесвіті. На цьому шляху вже багато чого здійснено, але головні відкриття — у майбутньому.

Світоглядні та методологічні висновки філософського вчення про буття, матерію і свідомість є надійними і міцними засадами професійної, теоретичної, практичної і виховної діяльності сучасних фахівців. Особливої актуальності вони набувають у процесі становлення ринкових відносин у суспільстві, ефективність функціонування яких залежить не тільки від оптимального поєднання форм власності на засоби виробництва. Життя вимагає від виробників конкретного врахування просторово-кліматичних чинників території України, створення соціально-побутової сфери, яка б відповідала велінням часу, систематичного розвитку культури і свідомості фахівців тощо. Успішному вирішенню цих проблем сприяє чітке усвідомлення ними діалектики загального і конкретного, специфічного і одиничного у виявах буття, матерії, руху, простору і часу у сфері будь-якого виробництва.

39

32)Рух як спосіб існування матерії.Форми руху.

Ми ніколи не спостерігали матеріальної системи, яка б не знаходилась хоча б в якомусь русі, а була б у стані абсолютного спокою. Така б нерухома система не взаємодіяла б з оточуючими речами і явищами і не могла би виявити жодних своїх властивостей, тобто вона має бути абсолютно непоміченою. На цій підставі цілком слушним є висновок про те, що рух є невід’ємна, атрибутивна характеристика матерії, її всезагальна і необхідна властивість. Матерія не існує інакше, ніж в русі, тому рух є спосіб існування матерії. Рух – це зміна загалом.Оскільки матерія є абсолютною, рух як атрибут матерії також є абсолютним. Разом з тим матерія завжди існує у конкретних формах, внаслідок чого рух проявляється через конкретні форми (види) матерії. Рух взагалі – це абстракція, яка в дійсності реально не існує; реальне існування мають конкретні форми руху. При виділенні різних форм руху варто пам’ятати, що конкретні форми руху безпосередньо пов’язані з ієрархією структурних рівнів матерії.В основу виділення форм руху покладені такі основні принципи: а) субстратний, що пов’язує певну форму руху із специфічним матеріальним носієм. Кожна форма руху має свою матеріальну основу; б) функціональний, у відповідності з яким форма руху повинна мати свої власні закономірності, відмінні від закономірностей інших форм руху.У сучасній науковій картині світу виділяється чимало форм руху. Серед них найпоширенішими є такі: механічний, тепловий, електромагнітний, хімічний, гравітаційний, геологічний, біологічний, соціальний. Хоча кожна форма руху є відносно самостійною, але всі вони пов’язані між собою. Їх взаємозв’язок виявляється в тому, що одна форма руху при певних умовах переходить в іншу; окрім того, вищі форми руху виникають на основі нижчих і включають їх у себе в знятому виді.

40

33)Буття людини,його основні форми

Буття людини характеризується рядом особливостей. Людина – частина природи і, як усе живе, підпорядковується її законам: проходить етапи виникнення, розвитку і загибелі, вимагаючись тим самим у діалектику буття і небуттяЛюдина – істота, яка володіє свідомістю і здатна до людських форм спілкування. Наявність свідомості у людини якісно виділяє її серед інших високорозвинених тварин і надає її буттю нових особливостей.

Буття соціального суспільства є частина матеріального світу, що відособилася від природи, форма життєдіяльності людей, що історично розвивається. Буття соціального – результат сумісної діяльності великих груп людей на основі спільних інтересів і договору. Джерело розвитку буття суспільного складається з векторів різних сил: природних, власне соціальних і духовних. Соціальне буття – це реальність особливого роду, що не належить до інших форм буття, в тому числі до психічних, індивідуальних аспектів людського існування.

У цьому бутті можна виокремити деякі найбільш характерні для людського буття форми. Серед них насамперед слід виділити предметно-практичну діяльність. Людина як фізичне тіло здійснює вплив на інші фізичні тіла з метою задоволення власних потреб. У цьому разі вона виступає як мисляча річ серед інших речей, що особливо підкреслювали матеріалісти минулого. Але тут можна зробити закид, що таке тлумачення недостатнє і навіть антигуманне. Водночас воно необхідне, адже немає тіла — немає і людини, хоча ми і "їмо для того, щоб жити, а не живемо для того, щоб їсти". Не задоволені елементарні потреби — не може існувати і зростати духовність.

Друга форма буття людини — практика соціального творення.Людина — істота суспільна. Неможливо стати людиною поза соціальним оточенням, вижити в ізоляції від інших людей, без запозичення знань та знарядь праці. Тому люди систематично докладають зусилля для створення оптимального для їх життя соціального устрою. Прикладами прояву соціального творення можуть слугувати соціальні революції, реформи, політичні перебудови, законотворчі зусилля тощо.Третя форма буття людини — її самотворення, самодіяльність. Людина формує свій духовний світ, по-перше, пошуком ідеалів, що її приваблюють. По-друге, людина прагне одержати максимально адекватне уявлення про світ, в якому живе та пізнає. Нарешті, вона постійно конструює проекти перетворення світу (в тому числі і саму себе), прагнучи створення гідного себе середовища, в якому вона хотіла б жити.Слід зауважити, що подібне "аналітичне" роз'єднання форм буття не означає їх реальної ізоляції. Навпаки, вони здатні існувати лише спільно. Буття людини приречене стати небуттям, якщо хоча б одна з цих форм буде ліквідована. В житті будь-якої людини обов'язково наявні всі форми буття, хоча розвинутість тієї чи іншої у різних людей суттєво відрізняється.