- •10. Проблема істини та її критерії
- •11. Наука і її соціальна роль
- •12. Форми та методи наукового пізнання
- •13. Специфіка філософського поняття про людину
- •14. Антропосоціогенез: сучасний стан проблеми
- •15. Особистість і суспільство: проблема взаємовідносин
- •16. Поняття свободи і відповідальності
- •17. Проблеми сенсу життя
- •18. Філософія творчості. Види творчості.
10. Проблема істини та її критерії
Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання, до якої спрямована вся гносеологічна проблематика. Тому всі філософські напрямки і школи в усі часи намагалися сформулювати своє розуміння природи і сутності істини. Класичне визначення істини, яке потім стало традиційним у філософії, дав Аристотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності. Проте це визначення було настільки широким і абстракти, що його дотримувались всі філософи матеріалісти, так і ідеалісти, як діалектики, так і метафізики.
Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-перше, в тому що дійсність відображена в істині, трактується як об’єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище; по- друге пізнання його результат- істина нерозривно пов’язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини. Істина – це адекватне відображення об’єкта суб’єктом, яке відтворює об’єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб’єкта пізнання.
З характеристики пізнавального процесу як відображення навколишньої реальності випливає характеристика істини як правильного, адекватного її відображення. Якщо з якихось причин адекватність відображення порушується, деформується, результат пізнання набуває протилежного характеру – заблудження. Однак наше відображення ніколи не є дзеркальною копією реального світу, а якщо між реальним предметом і його пізнавальним образом не існує такої абсолютної подібності, то виникає питання про критерії розрізнення між істиною і заблудженням. Об’єктивність істини є однією з найістотніших її характеристик. Однак об’єктивність істини не означає її загально значущості, згоди всіх чи, принаймні, більшості людей стосовно того чи іншого твердження. Наприклад у стародавні часи всі люди були згодні з твердженням про плоску форму земної поверхні, але ця згода аж ніяк не означала об’єктивної істинності такого твердження.
Об’єктивність істини правильніше тлумачити як незалежність змісту нашого знання від людей і людства в цілому. Об’єктивність є вихідною фундаментальною характеристикою істини, з якою тісно пов’язана інша характеристика – абсолютність, тобто її принципово стійкий, сталий характер. Істинне знання є істинним завжди, воно практично вічне. Проте вказані риси абсолютності істинності є справедливими лише в діалектичній єдності з іншою характеристикою істини – її відносністю. Порушення цієї діалектичної єдності, спроба відокремити абсолютність від відносності, ведуть до зникнення істини, перетворення її на свою протилежність – заблудження. Абсолютність істини є абсолютність відносно певних меж, є відносною абсолютністю. Кожна істина розглядувана в межах своєї чинності, є абсолютною, але водночас вона щодо факту існування таких меж є відносною. Абсолютна і відносна істини є не дві різні істини, а одна й та сама істина, розглядувана під різними кутами зору.
Об’єктивна істина, таким чином, є діалектичною єдністю абсолютного і відносного відбувається шляхом збагачення її об’єктивного змісту через конкретизацію тих меж, поза якими вона перетворюється в заблудження.
Р. Декарт зазначав, що критерій істини — це ясність, очевидність. Л. Фейєрбах вважав критерієм істини позитивні відчуття людини, а ще згодом критерієм істини стала корисність (у прагматизмі) або узгодженість з іншими істинами (конвенціоналізм) тощо.
Критерії істини:
1. класичний – відповідність істини – Аристотель.
2. релігійний – викладення в Біблії – сер віки.
3. несуперечливість судження, відсутність антиномій – Кант.
4. екзистенціальний – відкриття у критичні моменти життя, здатність віддати життя за істину – Кіркегор.
5. прагматичний – корисність для людини – софісти.
6. сенсуалістичний - відповідність почуттям – Берклі, Юм.
7. практика як суп-істор, предметно-чуттєва діяльність людини щодо перетворення природи, суспільства та самої себе.