17. Проблеми сенсу життя

Сенс життяявляє собою осмислення людиною свого призначення,«самовиправдовування» своєї життєдіяльності. Він містить у собі цілі, ідеали, установки, умонастрій та лінії поведінки людини.

Сенс життя не заданий людині одвічно. Людина змінюється у зв'язку із змінами в суспільних відносинах, в особистому житті, у формах життєдіяльності; разом з цими змінами змінюється і сенс життя. До того ж людина існує в багатьох формах буття, тому сенс її життя багатомірний.

Центральна ідея, що спрямовує всі пошуки сенсу життя в історії філософії – це розуміння того, що задоволення лише віртуальних потреб не може надати осмислення людського буття. Ще Сократ підкреслював, що людина живе не для того, щоб їсти, пити, задовольняти свої чуттєві потреби, а навпаки, людина їсть, п'є та ін. для того, щоб жити. У буддизмі така ідея виражена з особливою силою. Тут виявляється навіть протиставлення життя і справжнього буття. Життя є страждання, що породжуються пристрастями, тягою до чуттєвих задоволень, і, тільки відрікшись від них, можна знайти повний спокій (нірвану) і досягтизлиття з абсолютом, тим самим ланцюг страждання буде розірвано, а буття стане дійсністю і матиме сенс. У внутрішньому світі людини шукали джерела свідомості життя і стоїки, вважаючи, що справжнє призначення людини — творити добро заради добра. Ця ж ідея виявляється практично в усіх гуманістично орієнтованих філософів. Навіть у межах тієї традиції, родоначальниками якої були Демокріт і Епікур, і де справжній сенс життя вбачали в прагненні до задоволення, робилися принципові відмовки, що задоволення повинно бути помірним, розумним і переважно духовним. У християнській традиції, що знайшла розвиток у Григорія Сковороди, Людвіга Фейербаха, Еріха Фромма та ін., сенс життя вбачався в любові, у щирості почуттів, що має універсальність, у любовному ставленні до світу. Розкриваючи сенс і життєву значимість любові, Семен Франк підкреслював, що любов — це не холодна і порожня, егоїстична спрага насолоди, але й не рабське служіння, знищення себе заради іншого.

Обміркування проблеми виявлення сенсу життя передбачає і узагальнення можливих шляхів надання життю сенсу. В історії духовних пошуків людства можна виділити три головні підходи до вирішення цієї проблеми.

Сенс життя знаходиться за межами світу - в об'єктивних порядках вищого буття, у надособистісних цінностях, у Богові. З цієї точки зору, єдиним, що робить життя усвідомленим, що надає йому абсолютного сенсу, є дійова співучасть у житті, що спрямовується надприродними силами.

Цінність і сенс життя - у самому житті, тому людина здатна перебудовувати світ на засадах добра та справедливості. Ця прогресивна мета і надає сенсу людському існуванню.

Сенс життя задається самою людиною завдяки її зусиллям щодо самореалізації. Життя саме по собі не має заданого сенсу, тільки людина завдяки своїй діяльності свідомо чи несвідомо, доцільно чи стихійно творить свою людську сутність.

Віктор Франкл, засновник сучасної йоготерапії, виявляє такі можливі шляхи: по-перше, це те, що людина дає світові (творчість та її результати), по-друге, це те, що людина бере від світу (переживання цінностей, любов); по-третє, те, як вона ставиться до життя (позиції, які вона обирає відносно того, що вона не в змозі змінити, а може лише оцінити). Відповідно до того виокремлюють три групи смисложиттєвих цінностей: цінності творчості, цінності переживання, цінності відносин.

Отже, сенс життя завжди можна знайти, але його швидше варто виявити, аніж вигадати, довільно сконструювати. Сенс життя кожної людини унікальний та неповторний, як і її життя. Людина завжди вільна в тому, щоб знайти та реалізувати сенс життя.