0002964d[1]

101

рослинність надає значного впливу на клімат, водойми, тваринний світ.

Наземні рослини є основним компонентом біогеоценозів і саме вони надають йому загального вигляду. Рослини приймають участь в утворенні корисних копалин і ґрунтів, захищають ґрунти від ерозії. Для людини рослини створюють необхідне середовище існування, є об'єктами естетичного задоволення, важливим джерелом їжі, сировиною для промисловості тощо.

Негативний вплив рослинності є мінімальним в порівнянні з користю, яку вони приносять. Дикі рослини можуть негативно впливати на агроценози, значна водна рослинність може призводити до заростання водойм, можливі опіки і отруєння людини рослинами, проростання рослин на дорогах. Тільки в окремих випадках людина бореться з небажаною рослинністю.

Людина своєю діяльністю може надавати як позитивного, так і негативного впливу на рослинність. Позитивний вплив виражається в висаджуванні та вирощуванні людиною значних кількостей культурних рослин на орних землях, окультурених ландшафтах. Важливу роль в цьому відіграє лісовідновлення, озеленення, підвищення врожайності рослин та боротьба з шкідниками, в тому числі лісу.

Поряд з позитивним впливом, людина може надавати і негативного впливу на рослинність. Це пряме знищення рослин в процесі їх використання, створення водосховищ, відкритого видобування корисних копалин. Крім того, внаслідок господарської діяльності людини змінюються умови життя та розмноження рослин, що є причиною їх загибелі. Це унеможливлює самовідновлення вибагливих представників флори і окремі види рослин стають рідкими, навіть зникають.

Отже, людина може надавати як прямого, так і опосередкованого негативного впливу на рослинність. Внаслідок цього скорочується фітомаса та рослинний покрив Землі, особливо лісів, що може стати причиною порушення екологічної рівноваги біосфери Землі. Ці наслідки можуть бути фатальними і для людства. Тому, захист рослинності, тобто раціональне її використання і відновлення, є важливим завданням. В першу чергу це стосується охорони лісів.

102

Охорона рослинності в Україні здійснюється у відповідності з Законом України "Про рослинний світ", Законом України "Про Червону книгу України" (для рідкісних та зникаючих видів) та Лісовим кодексом України. У відповідності з цими законодавчими актами, під час здійснення будь-якої діяльності, яка впливає на стан охорони, використання та відтворення рослинного світу, необхідно дотримуватись таких основних вимог:

•збереження природної просторової, видової, популяційної та ценотичної різноманітності об'єктів рослинного світу;

•збереження умов місцезростання дикорослих рослин і природних рослинних угруповань;

•науково обґрунтованого, невиснажливого використання природних рослинних ресурсів;

•здійснення заходів щодо запобігання негативного впливу господарської діяльності на рослинний світ;

•охорони об'єктів рослинного світу від пожеж, захист від шкідників і хвороб;

•регулювання поширення та чисельності дикорослих рослин і використання їх запасів з врахуванням інтересів охорони здоров'я населення;

•здійснення заходів щодо відтворення рослинного світу. Використання ресурсів природного рослинного світу може

бути загальним або спеціальним, наприклад, збирання лікарських рослин, заготівля деревини, заготівля живиці, кори, лубу, деревної зелені, деревних соків, збирання квітів, ягід, плодів, горіхів, насіння, грибів, лісової підстилки, очерету, заготівля сіна, випасання худоби, причому проводиться лімітування спеціального використання природних рослинних ресурсів. Раціональне використання ресурсів рослинного світу вимагає дотримання вищезазначених вимог при організації господарської діяльності.

Відтворення природних рослинних ресурсів забезпечується різними шляхами, зокрема - сприяння природному відновленню рослинного покриву, штучним поновленням природних рослинних ресурсів, запобіганням небажаним змінам природних рослинних угруповань та негативному впливу на них господарської діяльності, в тому числі зупинка господарської

103

діяльності з метою створення умов для відновлення деградованих природних рослинних угруповань.

Охорона рослинного світу передбачає реалізацію комплексу заходів, спрямованих на збереження просторової, видової, популяційної та ценотичної різноманітності і цілісності об'єктів рослинного світу, охорону умов їх місцезнаходження, збереження від знищення, захист від шкідників та хвороб тощо. Це забезпечується:

-встановленням правил і норм охорони, використання та відтворення об'єктів рослинного світу;

-забороною та обмеженням використання природних рослинних ресурсів у разі необхідності;

-проведенням екологічної експертизи та інших заходів з метою запобігання загибелі об'єктів рослинного світу в результаті господарської діяльності;

-захистом земель, зайнятих об'єктами рослинного світу, від ерозії, селей, підтоплення, затоплення, заболочення, засолення, висушення, ущільнення, засмічення, забруднення промисловими та побутовими відходами і стоками та від іншого несприятливого впливу;

-створенням та оголошенням територій та об'єктів природно-заповідного фонду;

організацією наукових досліджень, спрямованих на забезпечення здійснення заходів щодо охорони та відтворення об'єктів рослинного світу;

-розвитком системи інформування про об'єкти рослинного світу та вихованням у громадян дбайливого ставлення до них;

-створенням системи державного обліку (кадастру рослин) та здійснення державного контролю за охороною, використанням та відтворенням рослинного світу;

-занесення рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів рослин до Червоної книги України, та рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, та типових природних рослинних угруповань - до Зеленої книги України;

-встановленням юридичної відповідальності за порушення порядку охорони та використання природних рослинних ресурсів.

Реалізація всіх цих заходів дозволить зберегти видове різноманіття рослинного світу, генофонд рослинного світу,

104

фітомасу рослинних угруповань та забезпечити рівновагу в екосистемах.

Охорона видового різноманіття організмів.

Збереження біосфери неможливе без збереження біологічного різноманіття організмі, які населяють нашу планету (біорізноманіття). У свою чергу, охорона біорізноманіття неможлива без всебічного вивчення видового складу організмів різних регіонів Земної кулі, їхніх екологічних та морфофізіологічних особливостей. На підставі результатів цих досліджень розробляють принципи раціонального використання видів. Насамперед потрібно вивчати види, яким загрожує зникнення.

З метою збереження видового різноманіття понад 30 країн світу (у тому числі й республіки колишнього СРСР) приєдналися до розробленої МСОП Всесвітньої стратегії охорони природи, теоретичною базою якої є розуміння того, що кожний вид організмів є необхідним компонентом біосфери.

У 1948 році при МСОП було організовано постійну Комісію по видах рослин і тварин, яким загрожує зникнення. Результатом роботи комісії стало створення Міжнародної Червоної книги, окремі випуски якої почали видавати з 1966 року. Водночас триває робота й по складанню так званих Чорних списків видів, які зникли з лиця Землі, починаючи з 1600 року. Підставою для введення певного виду до Чорного списку є відсутність достовірних його знахідок принаймні протягом останніх 50 років.

Створюються списки видів, які потребують охорони на теренах окремих держав та національні Червоні книги. Так, існує Європейський Червоний список. В Україні перше видання “Червоної книги” вийшло у світ у 1980 році.

“Червона книга” – це державний документ про сучасний стан видів тварин і рослин, які перебувають під загрозою зникнення, та про заходи щодо їхнього збереження й наукового обгрунтованого відтворення. До неї вносять види тварин і рослин, які постійно чи тимчасово (наприклад, перелітні птахи) мешкають у природних умовах на території України або в межах її територіальних вод.

105

Зниклі види – не виявлені в дикій природі після неодноразових пошуків, проведених у місцях їхнього можливого існування.

Зникаючі види – перебувають під загрозою зникнення, збереження яких малоймовірне, якщо триватиме дія чинників, що негативно впливають на стан їхніх популяцій.

Вразливі види – в недалекому майбутньому можуть бути внесені до категорії зникаючих, якщо не вжити негайних заходів для їхнього збереження.

Рідкісним видам у даний час не загрожує зникнення, хоча внаслідок їхньої незначної популяції або обмеженого ареалу така загроза може виникнути за несприятливих змін середовища існування.

Невизначені і недостатньо відомі види потребують охорони, але відсутність достовірної інформації не дає змоги визначити, до якої з перерахованих вище категорії їх слід віднести.

Відновлені види – види, стан популяцій яких, завдяки вжитим заходам охорони, не викликає стурбованості. Проте вони не підлягають використанню і потребують постійного контролю.

Для кожного із занесених до “Червоної книги України” видів наведені дані про їхнє поширення, особливості будови, функціонування, життєвий цикл, чисельність у природі, вжиті заходи охорони або ті, що плануються, тощо. Нині в Україні потребують охорони близько 600 видів рослин і понад 380 видів тварин.

Природоохоронні території. Відтворення та використання територій, які є національним надбанням, здійснюється згідно із “Законом України про природно-заповідний фонд” (1992 рік). Природно-заповідний фонд України складають ділянки суходолу і водойм, природні комплекси та об'єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну цінність для збереження різноманітності ландшафтів, генофонду видів, підтримання екологічного балансу.

Заповідники – це природоохоронні науково-дослідні установи загальнодержавного значення, які створюються з метою збереження у природному стані типових для даної місцевості або унікальних природних комплексів, вивчення природних процесів і явищ, що в них відбуваються, розробки наукових засад охорони

106

природи. На території України заповідники розміщені в усіх природних зонах: мішаних лісів (Поліський), лісостеповий (Канівський, “Розточчя”, “Медобори”) степовий (Чорноморський, Асканія-Нова, Луганський, Український степовий, Дніпропетровсько-Орільський), гір Криму та на його південному узбережжі, в Українських Карпатах.

Особливу категорію становлять біосферні заповідники (Асканія-Нова, Карпатський, Чорноморський), які мають міжнародне значення і створюються з метою збереження у природному стані найтиповіших природних комплексів біосфери та здійснення екологічного моніторингу.

Національні природні парки – природоохоронні, науководослідні та культурно-просвітні установи, покликані зберігати цінні природні, а також історико-культурні комплекси та об'єкти. На їхній території за умов дотримання заповідного режиму можливий організований туризм та певні форми відпочинку. В Україні нині існує сім національних природних парків (Карпатський, Шацький, Азово-Сиваський, Вижницький, “Синевір”, “Подільські Товтри”, “Святі гори”.)

Регіональні ландшафтні парки – природоохоронні установи місцевого значення, за статутом близькі до національних парків.

Заказники – природні території, створені з метою збереження і відтворення певних природних комплексів.

Пам’ятники природи – окремі унікальні природні утворення, які мають природоохоронне, наукове, естетичне або пізнавальне значення.

Особливе місце у здійсненні природоохоронних заходів посідають ботанічні сади та зоологічні парки, які створюються для вивчення, збереження, акліматизації та ефективного господарського використання рідкісних й інших видів як місцевої, так і світової фауни та флори. Але головне призначення цих закладів – проведення освітньо-виховної роботи, формування у населення дбайливого ставлення до природи.

До складу природно-заповідного фонду України, крім заповідників і національних природних парків, також входять 259 заказників, 124 пам’ятника природи, 17 ботанічних садів, 6 зоопарків, 24 дендрологічні парки, 87 парків – пам’яток садовопаркового мистецтва. Всього мережа природно-заповідного фонду

107

налічує 6 450 територій та об'єктів загальною площею 1 665 тис. гектарів, що становить 2,8% території України.

Збереження і відтворення природних комплексів та окремих видів організмів неможливе без відповідної правової бази. Природоохоронна діяльність забезпечена основним законом нашої держави – Конституцією України (1997 рік).

Питання охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів регулюються положенням “Закону України про охорону навколишнього середовища” (1991 рік). Ним визначаються загальні принципи забезпечення екологічної безпеки. Їх також регламентують “закон України про тваринний світ” (1993 рік), “Закон України про охорону атмосферного повітря” (1992 рік), “Кодекс України про надра”, “Водний Кодекс України” та “Лісовий кодекс України”.

В Україні організація охорони довкілля та загальне керівництво природоохоронними заходами належить Міністерству охорони навколишнього середовища, природного середовища і ядерної безпеки.

Міжнародне співробітництво у галузі охорони природи. Як ви знаєте, збереження і поліпшення стану біосфери неможливе без об'єднання зусиль урядів, громадськості різних країн, створення міжнародних програм у галузі вивчення й охорони довкілля. Серед міжнародних угод, спрямованих на охорону природного середовища, найважливіші: “Конвенція про запобігання забруднення моря скидами відходів та інших матеріалів” (1975 рік), “Конвенція про оперативне сповіщення у випадку ядерної аварії” (1986 рік), “Конвенція ООН про біологічне різноманіття” (1992 рік).

Лекція 10. Демографічні проблеми людства.

Демографічна проблема.

Демографічна проблема — сукупність соціальнодемографічних проблем сучасності, що зачіпають інтереси всього людства. Найважливіші проблеми народонаселення, які загрожують украй негативними наслідками: стрімке зростання населення, або демографічний вибух, у країнах, що розвиваються, і загроза депопуляції, або демографічна криза, в економічно розвинених країнах. До проблем народонаселення слід віднести також неконтрольовану урбанізацію в країнах, що розвиваються,

108

кризу великих міст у деяких розвинених країнах, стихійну внутрішню й зовнішню міграцію, яка ускладнює політичні відносини між державами.

Нерівномірне зростання населення в різних регіонах супроводжується інтенсивним процесом перерозподілу світового населення між ними. Частка населення економічно розвинених регіонів неухильно знижується (33,1% 1950 p., 27% 1975 p.), тоді як частка регіонів Азії, Африки та Латинської Америки,'що розвиваються, відповідно зростає (1950 p. — 66,9%, 1975 p. — 72,9% ). Важливість даної проблеми полягає в тому, що такий розвиток негативно позначається на міжнародних відносинах. Подолання економічної відсталості регіонів, що розвиваються, необхідне для нормальних відносин між державами і для прогресу людства в цілому.

У країнах Західної Європи, Північної Америки та Японії в 70 — на початку 90-х pp. посилилася тенденція до різкого падіння народжуваності — значно нижче від рівня, який забезпечує просте відтворення населення. В майбутньому це загрожує депопуляцією населення з її негативними соціальними наслідками.

Стрімке зростання населення в країнах Азії, Африки та Латинської Америки, що розвиваються, призводить до подвоєння його чисельності кожні 20—ЗО років і ускладнює вирішення соціально-економічних проблем. У сучасному світі спостерігається ціла низка «парадоксів відсталості».

1.Внаслідок значних відмінностей у темпах приросту населення розрив у рівнях національного доходу на душу населення між розвиненими і тими країнами, що розвиваються, збільшився з 1:10 в 50-х pp. до 1:13 наприкінці 70-х pp. і майже досягла 1:15 у 2000 p.

2.Безпрецедентна за масштабами урбанізація та випереджувальні темпи зростання міського населення супроводжуються одночасним швидким збільшенням чисельності сільського населення в країнах, що розвиваються (млрд осіб): 1950 p. — 1,4; 1980 p. — 2,2 і, за даними ООН, — 2,8 у 2000 р.

3.Поряд із значним збільшенням зайнятості, особливо в промисловості, росте потреба в нових робочих місцях для працездатного населення. До кінця 80-х pp. число безробітних, а

109

також осіб, що не знаходять постійного заробітку, в країнах, що розвиваються, перевищило 500 млн.

4. Має місце значне збільшення частки письменного населення в світі — з 61% 1960 р. до 71% 1980 p. і, за даними ЮНЕСКО, до 85% до кінця XX ст., кількість неписьменних на земній кулі (більшість із них живе в країнах, що розвиваються) відповідно виросла з 700 млн до 800 млн душ. Потенційна небезпека розвитку сучасної світової демографічної ситуації полягає в тому, що населення Земної кулі, чисельність якого до 2000 p. перевищила 6 млрд осіб (а в 2025 p. — 8 млрд), входить у XXI ст. з 1 млрд голодуючих, 1 млрд неписьменних, 1 млрд безробітних, 1,5 млрд знедолених, які знаходяться за межею бідності.

Деякі західні демографи (Д.-Дж. Боуг, Д. Медоус, Я. Тінберген та ін.) зводять проблеми народонаселення до демографічного вибуху і єдиним засобом їх вирішення вважають досягнення нульового приросту населення до 2025—2050 pp. завдяки скороченню народжуваності в країнах, що розвиваються. Прихильники цієї концепції твердять, що технологічними засобами контролю над народжуваністю можна регулювати демографічну ситуацію. На їхню думку, країни, що розвиваються, здатні проводити ефективну демографічну політику, залишаючись порівняно відсталими в економічному, соціальному й культурному відношеннях. Із критикою концепції нульового приросту виступило чимало вчених (А. Сові, К. Кларк, П. Куусі, Дж. Саймон та ін.), які відзначають, що стабілізація чисельності світового населення, як одна з умов вирішення проблем народонаселення, являє собою природно-історичний процес: нульовий ріст населення є не причиною, а наслідком його поступового переходу до стаціонарного стану. При цьому країни, що розвиваються, можуть здійснити перехід від демографічного вибуху до простого відтворення населення або його помірного зростання тільки в процесі одночасного економічного, соціального та культурного розвитку.

Загострення проблем народонаселення поставило перед наукою нові проблеми: визначення допустимих меж чисельності народонаселення Землі (з урахуванням низки обмежувальних чинників — продовольчого, енергетичного, економічного,

110

соціально-психологічного — називають цифри від 10 млрд до 20 млрд осіб); строки досягнення стабілізації чисельності населення планети (за прогнозами — середина XXI ст.); найактуальніша проблема науки й демографічної політики — стримування зростання населення у країнах, що розвиваються.

Незначне зниження темпів приросту народонаселення в деяких країнах, що розвиваються, стало помітним із другої половини 80-х pp. Уряди 125 країн заявили про схвалення програм планування сім'ї, хоча 14 країн (Болівія, Бутан, Габон, Джібуті, Ірак, Камбоджа, . Катар, Кенія, Кувейт, Лаос, Ліван, ОАЕ, Оман, Екваторіальна Гвінея) не погодилися на такі кроки.

Історичний досвід свідчить про можливість вирішення проблем народонаселення в розвиненому індустріальному і постіндустріаль-ному суспільствах.

Демографічна політика.

Демографічна політика — цілеспрямована діяльність державних органів та інших соціальних інститутів у сфері регулювання процесів відтворення населення. Об'єктами демографічної політики може бути населення країни в цілому або окремих регіонів, соціально-демографічні групи населення, сім'ї певних типів або стадій життєвого циклу. Вона являє собою комплекс заходів економічних (оплачувані відпустки і різні види допомоги при народженні дітей, допомога на дітей залежно від їх кількості, віку, типу сім'ї тощо), адміністративно-правових (законодавчі акти, які регламентують шлюби, розлучення, положення дітей у сім'ях, аліментні обов'язки і ін.), а також виховних і пропагандистських, покликаних формувати суспільну думку, норми і стандарти демографічної поведінки.

Залежно від напрямів демографічної політики визначають три групи країн: 1) країни, які проводять політику обмеження росту населення; 2) країни, демографічна політика яких спрямована на підтримування існуючих темпів приросту населення; 3) країни, які здійснюють політику стимулювання росту населення. До першої групи належать країни з багаточисленним населенням або його високою щільністю, які мають високі показники природного приросту (Китай, Бангладеш, Індонезія, Пакистан, Малайзія, Непал, Кенія, Нігерія, Мексика та ін.). На початку 90-х XX ст. років загальнонаціональні програми