5. Основні напрями західноєвропейської політичної думки хіх – початку хх ст.

Провідним ідеологічним напрямом у цей період стає лібералізм, який проголошує найвищою цінністю свободу, обґрунтовує ідеї недоторканності особи і приватної власності, невтручання держави в економіку тощо. Найвідомішими представниками цього напряму є Б.Констан, А.Токвіл, І.Бентам, Дж. Мілль.

Французький письменник і публіцист Бенжамен Анрі Констан (1767 – 1830) вважається духовним батьком європейського лібералізму. Його політичне вчення викла­дене в чотиритомній праці «Курс конституційної політики» (1816-1820).

Лейтмотивом політичного вчення Б.Констана є ідея індивідуальної свободи. Б.Констан визнавав прийнятними лише ті форми правління, в яких є гарантії індивідуальної свободи. Такими гарантіями він вважав громадську думку, зосеред­жену в парламенті, а також поділ і рівновагу гілок влади. Політична свобода громадян виявляється в тому, що вони беруть участь у виборах до законодавчого органу, який вхо­дить до системи вищих органів влади і втілює громадську думку.

Виконавча влада здійснюється урядом, міністри якого відповідальні перед парламентом. Віддаючи перевагу конституційній монархії, Б.Констан вважав, що в державі має існувати «нейтральна влада» в особі глави держави. Наділе­ний відповідними повноваженнями монарх бере участь у здійсненні влади всіма її гілками, попереджує конфлікти між ними, узгоджує їхні дії. Судову владу Б.Констан виокремлював як самостійну. Такий поділ влади і взаємодія її різних гілок, на його думку, забезпечують у суспільстві свободу.

Ідею індивідуальної свободи послідовно обстоював Алексіс де Токвіль (1805 – 1859) – історик, соціолог і політичний діяч. Найвідоміша його праця — «Про демократію в Америці» (1835). В центрі уваги вченого були проблеми демократії. Він розглядав її не лише як певну форму правління, а й як такий суспільний лад, що не знає станового поділу і базується на принципі рівності.

А.Токвіль дійшов висновку, що однією з найбільших перешкод для досягнення свободи і, відповідно, демократії, є надмірна централізація державної влади, підпорядкування громадян всеохоплюючому впливу держав­ної адміністрації. Для встановлення свободи і демократії в цілому необхідні представницька форма правління, поділ влади, місцеве самоврядування, забезпечення свободи друку, совісті, незалежності суддів, створення суду присяжних.

Чільне місце в лібералізмі має переконання і про те, що вчинками індивіда як приватного власника керує тверезий розрахунок на отримання від своїх дій якнай­більшої особистої вигоди. Найповнішою мірою це переко­нання знайшло обґрунтування у англійського філософа і юриста Ієремії Бентама (1748 – 1832), яке дістало назву «утилітаризм» (від лат. – користь, вигода).

У своїх працях «Фрагменти про владу» (1776), «Прин­ципи законодавства» (1789) та інших І.Бентам виходив з того, що сенс людської діяльності складають отримання задоволення та уникнення страждань, а найвагомішим кри­терієм оцінки будь-яких явищ є їхня корисність, тобто здатність бути засобом розв’язання якого-небудь завдання. Метою ж розвитку людства є максимізація загальної користі шляхом досягнення гармонії індивідуальних і суспільних інтересів.

Погляди І.Бентама на найкращу форму правління зазнали певної еволюції. Спочатку він підтримував консти­туційну монархію в Англії і засуджував демократію як «анархію». Та згодом виступив з гострою критикою монархії і перейшов на демократичні позиції. І.Бентам обстоював республіканський устрій держави з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки. Однак він був проти того, щоб ці гілки існували самі по собі й діяли незалежно одна від одної. Законодавча влада, на його думку, повинна здійснюватися однопалатним парламентом, який обирається щорічно на основі загального, рівного і таємного голосування. А вико­навча влада має здійснюватися посадовими особами, які підпорядковуються законодавчій палаті парламенту, відпові­дальні перед нею і часто змінюються.

Критично-утопічний соціалізм Паралельно з лібералізмом і на противагу йому в передових країнах Західної Європи набули подальшого розвитку соціалістичні вчення. У першій половині XIX ст. найвідомішими представниками цього напряму суспільно-політичної думки були А.Сен-Сімон, Ш.Фур’є та Р.Оуен.

Заслугою французького соціолога Сен-Сімона (1760 – 1825) вважаються насамперед визнання ним закономірностей суспільного розвитку і віра в неперерв­ний прогрес людства. У працях «Листи женевського мешкан­ця до сучасників» (1802), «Про реорганізацію європейського суспільства» (1814), «Про індустріальну систему» (1821) та інших він доводив, що суспільство закономірно розвивається по висхідній лінії.

А.Сен-Сімон заперечував революційний шлях перетво­рення суспільства. Перетворення старого ладу він пропо­нував розпочинати з часткових реформ, до яких відносив усунення спадкової знаті, викуп землі у тих власників, які її не обробляли, полегшення становища селян тощо. Після цього потрібно здійснити політичні перетворення: усунути від влади «непродуктивні класи» й передати керівництво державою в руки талановитих представників «промислового класу». Збережуться інститут монарха, уряд, представницькі установи, але вся повнота влади реально зосередиться в новоствореному парламенті – Раді промисловців. Економічні й політичні зміни перетворять суспільство в єдину, централізовано керовану промислову асоціацію. Ця асоціація житиме відпо­відно до розумно складеного плану комбінованої виробничої діяльності всього суспільства.

Найсильнішою стороною вчення французького утопічного соціаліста Франсуа Марі Шарля Фур’є (1772 – 1837) є критика тогочасного капіталістичного суспільства. Характеризуючи його як «тиранію індивідуальної власності над масою», Ш.Фур’є у своїх працях «Трактат про асоціа­цію» (1822), та інших протиставляє йому власний проект суспільного устрою. Основу цього устрою він вбачав у фалангах – виробничо-споживчих товариствах, кожне з яких об’єднуватиме близько 1600 осіб: власників, робітників, селян, людей вільних професій. Фаланги успадкують від попереднього суспільства приватну власність, нетрудові доходи, майнову нерівність.

Особиста свобода кожного є найголовнішою умовою існування фаланги. Фаланги є автономними утвореннями. Вони не зв’язані між собою в єдину цілісну систему, але координують свою діяльність. Функції координації виконує центральна влада з її апаратом, яка, проте, не наділена правом втручан­ня у внутрішнє життя фаланг. Політику Ш.Фур’є взагалі вважав безплідним заняттям та заперечував революційні методи боротьби за встановлення нового суспільного ладу. Перетво­рення суспільства відбудеться шляхом реформ.

Третій представник критично-утопічного соціалізму – англієць Роберт Оуен (1771 – 1858). Головну причину соціальних бід він вбачав у приватній власності. Тому існуючий суспільний лад має бути замінений новим, справедливим ладом, заснованим на суспільній власності.

Р.Оуен розробив проект нового суспільства, основним осередком якого є невелика трудова комуна. У ній поєднуються колективна промислова й сільськогосподарська праця, виробництво і споживання. Члени комуни мають рівні права та обов’язки, між ними встановлюються відносини взаємодопомоги. Виявляється колективне піклування про непрацездатних. Вводиться раціональна й гуманна система навчання та виховання підростаючих поколінь тощо. Самоврядні комуни об’єднуються у федерації спочатку в регіональному, а потім і в міжнародному масштабі. Центральна влада як орган насильства з часом стане зайвою, поступившись місцем вільній федерації самоврядних комун.

Ідеї Гегеля справили значний вплив на Карла Маркса (1818 – 1883) і Фрідріха Енгельса (1820 – 1895) – німе­цьких політичних мислителів, основоположників однієї з найвпливовіших течій політичної думки в новітній істо­рії людства – марксизму, який виник у 40-х роках XIX ст.

Ідею класової боротьби, всесвітньо-історичної ролі робітничого класу К.Маркс і Ф.Енгельс всебічно обґрунтували у спільній праці «Маніфест Комуністичної партії» (1848), написаній як політична програма створеного ними в 1847 р. «Союзу комуністів» – першої революційної партії робітничого класу. Автори наголошували, що розвиток боротьби робітничого класу проти буржуазії неминуче приводить до соціалістичної революції. В результаті перемоги цієї революції встановлюється політичне панування робіт­ничого класу, яке пізніше К. Маркс назвав «диктатурою пролетаріату». Вчення про державу взагалі і державу диктатури пролетаріату, зокрема, посідає центральне місце в марксизмі.

Послідовним і впливовим марксистом у Росії наприкінці XIX – у першій чверті XX ст. був Володимир Ілліч Ульянов (Ленін) (1870 – 1924). Він сприйняв усі ідеї марксистського вчення, передусім ідеї класової боротьби, соціалістичної революції та диктатури пролетаріату, і розвивав їх стосовно нових історичних умов.

Після смерті В.Леніна Йосип Сталін (Й.Джугашвілі 1879 – 1953) теоретично довів до абсурду тлумачення дикта­тури пролетаріату як диктатури партії. Усе це значною мірою дискредитувало позитивне уяв­лення про соціалізм як політичну концепцію.