Російська політична думка XVII – XIX ст.

Значний внесок у розробку проблем політичної історії Росії зробив В.Татищев (1686 – 1750) – палкий прихильник теорії природних прав і свобод людини, які треба «загнузда­ти для її ж користі», наклавши «узду природну» (влада бать­ка в сім’ї, монарха в державі), або «узду похідну, договірну» (влада поміщика над кріпаком, пана – над слугою).

Вершиною російської політичної думки XVIII ст. спра­ведливо визнано творчість О.Радищева (1749 – 1802), який започаткував теорію російського конституціоналізму, а точніше – його революційно-демократичний народницький напрям. У «Подорожі з Петербурга до Москви», «Проекті Цивільного уложення» О.Радищев висловив ідеї щодо на­сильницького повалення самодержавства, встановлення демократичного федеративно-республіканського устрою з усевладдям народу, скасування кріпацтва, торжества спра­вжньої свободи, рівності громадян перед законом, поваги до бідних, ненависті до багатих, ставлення до експлуатації як злочину, «звірячого звичаю». У фразі О.Радищева: «Я озир­нувся навколо себе – душа моя стражданнями людства вражена стала» – суть мотиву політичної концепції видатного письменника. О.Радищев створив політичну док­трину національної рівності, рішуче заперечував расові теорії, агресивні війни.

Ліворадикальну народницьку течію російської політич­ної думки, започатковану О.Радищевим у XIX ст., репрезен­тували, О.Герцен (1812-1870), М.Огарьов (1813-1877), В.Бєлінський (1811-1848), М.Чернишевський (1828-1889), М.Добролюбов (1836-1861), Д.Писарєв (1840-1868). Вони викривали сваволю самодержавства, захищали права та свободи людини, передусім се­лянства, закликали до революції задля скасування кріпосно­го права, висунули теорію «російського патріархального соціалізму», обстоювали заснування федерації на чолі з Думою, критикували західну «конституційно-міщанську громадянськість», протиставляли їй суспільство, де «не буде багатих, не буде бідних, ні царів, ні підданих, але будуть брати, будуть люди», розглядали російське самодержавство як азіатський деспотизм, змальовували утопічні картини вільного життя повноправних людей.

Саме тоді в Росії поширюється політична течія, гаслом якої стало цілковите визволення людей від будь-якої влади, відкидалась ідея держави взагалі як апарату насильства над індивідом. Ідеться про погляди одного із засновників світового анархізму Михайла Бакуніна (1814 – 1876) та наступника його справи Петра Кропоткіна (1842 – 1921). Батьки анархізму пропонували замість держави створити взірцеве громадянське суспільство – федеративну вільну організацію з асоціації громадських угрупувань, волостей, областей і народів, де не на словах, а на практиці реалізовуються принципи самоврядування та загальної рівності.

6. Проблемні підходи сучасної західної політології

У країнах Заходу політологія відіграє значну роль і як теоретична дисципліна, і як інструмент практичного впливу на різні соціальні процеси. ХХ ст. стало часом становлення самостійної політичної науки не тільки як галузі наукового знання, але і як специфічного інструмента перетворення суспільства. Однак, процес формування сучасної західної політології в різних країнах був неоднаковим. Різними були й соціально-історична ситуація, наукові основи розвитку, а звідси – неоднакова роль національних шкіл політичної науки у становленні сучасної політології.

Якщо наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. політологія успішно утверджувалась і в Європі, і в США, то згодом через світові війни, революційні процеси й формування тоталітарних режимів її розвиток у Європі на тривалий час занепав. Ще одною причиною стала еміграція європейських учених до Америки, де політологію стали розглядати як одну з пріоритетних суспільних дисциплін, завдяки чому вона опинилася на лідируючих позиціях.

Важливим етапом розвитку західної політології (особливо у США) було утвердження в ній біхевіоризму як специфічного методу дослідження політичного життя. Цей метод панував у політичній науці Заходу понад 30 років, аж до 60-х років ХХ ст. Для біхевіоризму головним є не розробка понять, пояснення суспільних явищ і процесів, а опис фактів, вдосконалення методики спостережен­ня. У такому розумінні методологія біхевіоризму передбачає, по-пер­ше, розгляд лише тієї поведінки, яка зафіксована; по-друге, вдосконалення методики реєстрації фактів, що ґрунтується на математичних і статистичних даних; по-третє, виконан­ня роботи безпосередньо на місці знаходження об’єкта дослідження; по-четверте, надання переваги процесам, які можна спостерігати й лічити, а саме: структурі виборів, розподілові голосів, діяльності полі­тичних партій і груп тиску, механізмові прийняття рішень. Також у центрі уваги біхевіоризму було функціонування засобів масової інформації, дослідження політичного лідерства, порівняльний аналіз партійних систем і режимів.

У біхевіоризмі виділяється концепція масових комунікацій і концепція плюралізму еліт. Найвідомішим представником концепції масової ко­мунікації є американський політолог Гарольд Лассуелл (1902 – 1978 рр.). Його погляди викладені у працях «Психопатологія і політика» (1930 р.), «Політика: хто отримує, що, коли, як» (1936 р.) і «Демократія через суспільну думку» (1941 р.). Г.Лассуелл розглядав політику як поведінку суспільно-політичних груп, а владу – як явище міжособистісної взаємодії. Політолог вивчав вплив засобів масової комунікації на відтворення й поширення символіки політичної вла­ди, вивівши формулу, що розкривається в таких складових: хто говорить – що повідомляє, яким каналом – кому, з яким ефектом. У такій послідовності вивчається комунікатор (тобто інститут, що ор­ганізує, контролює); повідомлення (так званий контент-аналіз); засо­би, аудиторія (її якісні та кількісні характеристики); результат (тоб­то зміни свідомості аудиторії). У такому розумінні засобів масової комунікації людське спілкування розглядається Г.Лассуелом як відкритий форум для постійного обговорення питань доступу до основ­них цінностей життя. Проблеми громадської думки і засобів масової комунікації досліджували також американські політологи Пол Лазарсфельд (1901 – 1976 рр.) і Девід Рісмен (1909 – 2002 рр.).

Щодо концепції плюралізму еліт (тобто поліархії) певні виснов­ки зробив американський політолог Роберт Даль (1915 р. народження), а саме: керують не маси; керує не еліта, оскільки жодна із елітарних груп не може монополізувати владу в усіх сферах життя суспільства; суспільством керують диференційовані і спеціалі­зовані елітні групи, які одночасно є суперниками і спільниками і які очолюють більш-менш підприємливі лідери. На думку Р.Даля, поліархічна модель управління властива американському суспільству і певною мірою всій світовій цивілізації.

У 60-х роках XX ст. біхевіоризм був підданий різкій критиці і частково відкинутий самими американськими політологами. Вони зазначали, то біхевіоризм – це надмірна цифроманія, через яку можна й не зауважити важливих проблем, котрі не піддаються прямому вимірюванню; це фрагментарний підхід до аналізу фактів, що заважає глобаль­ному підходові до політичних проблем; це псевдополітизм, оскільки він, спираючись тільки на факти, не може критикувати суспільний порядок, тим самим підсвідомо відстоює його збереження.

Нові течії постбіхевіористського напряму керуються такими принципами:

• реальність має переважати технічні прийоми дослідження;

• головне завдання політичної науки полягає не стільки в тому, щоб описувати та аналізувати факти, скільки в тому, щоб тлумачити їх під кутом зору актуальних проблем суспільно-політичного розвитку;

• вчені повинні поєднувати як пізнавальні, так і нормативно-ціннісні аспекти політології.

Серед цих політичних течій виділяється систематизм американського політолога Девида Істона (1917 р. народження), який сформулював вчення про політичну систему. За Д.Істоном, го­ловне призначення систем полягає у розподілі цінностей та вимуше­ному визнанні цього більшістю суспільства на тривалий час. Неспро­можність системи виконувати розподіл цінностей призводить до зро­стання напруги в ній і навіть до її руйнування. Для розуміння систем­них процесів, на думку політолога, потрібен, крім певного обсягу емпіричних даних, високий рівень теоретичних узагальнень.

До сучасних політичних концепцій належать концепції тоталітаризму і суспільно-політичної модернізації. Проблеми природи тота­літаризму глибоко досліджені в працях політологів Х.Арендт, Р.Арона, З.Бжезінського, К.Фрідріха, Ф.Гаєка та ін.

Так, німецько-американський філософ, політолог і історик Ханна Арендт (1906 – 1975 рр.) у праці «Походження тоталітаризму» (1951) пояснювала походження тоталітаризму з атомізованого суспільства, яке складалося не з громадян, а із маси, що виник­ла внаслідок розкладу класової системи і, перебуваючи в стані загальної розгубленості, шукає вождя, без якого вона є натовпом. Водночас вождь без мас – ніщо. В такому суспільстві, де існує рух заради руху, терор стає головним стрижнем політичної діяльності. Х.Арендт розрі­зняла терор революційної диктатури, спрямований проти противни­ків режиму, і тоталітарний терор, спрямований проти всіх. Вона вва­жала, що основна відмінність тоталітарних диктатур від попередніх полягає у нерозривному зв’язку ідеології й терору. До тоталітарних режимів Х.Арендт відносила тільки Німеччину початку 40-х років XX ст. і сталінську Росію.

Французький філософ, політолог і публіцист Раймон Арон (1905 – 1983 рр.) досліджував тоталітарний режим у порівнянні з лібераль­ним. За критерій порівняння він брав тип організації політичних партій. Виходячи з цього, Р.Арон розрізняв два типи режиму – конституційно-плюралістичний та монополістичний. Домінуючого рисою конституційно-плюрадістичного режиму він вважав юридичну організацію мирної конкуренції для завоювання влади та керівництва державою. Велике значення також тут має конституція та закони, які гарантують або захищають соціальний, національний, економічний, культурний плюралізм у суспільстві.

Основна риса монополістичного режиму – забезпечення одній єдиній партії монополії на узаконену політичну діяльність, що призводить до таких наслідків: монополія влади впливає на характер держави, робить її свавільною державою-партією; монополія влади вимагає великих ідеологічних зусиль для свого узаконення; монопо­лія влади відкидає існування опозиції у своїй основі; монополістич­ний режим спричиняється до того, що в основі суспільної свідомості лежать віра і страх: віра революціонерів у законність своїх дій та страх тих, хто не поділяє революційних поглядів, перед всемогутніс­тю партії.

Американський політолог, соціолог і державний діяч Збігнев Бжезінський (1928 р. народження) і німецький політолог Карл Фрідріх (1901 р. народження) у праці «Тоталітарна диктатура та автократія» (1956 р.) відносять до тоталітарних режимів фашистські й комуністичні, акцентуючи на домінуючій ролі ідеоло­гії, яку продукувала правляча партія; використанні терору й обме­женні доступу до об’єктивної інформації для забезпечення монополії влади; централізованій системі управління економікою.

Австрійський економіст і політолог Фрідріх Август фон Гаєк (1899 – 1992 рр.) у праці «Шлях до рабст­ва» (1944 р.) глибоко розкрив джерела й засоби, які ведуть до тоталітарної дер­жави та суспільства. До них він відносив: «благородні» наміри радика­лів революційно перебудувати суспільний лад на засадах свободи та рівності; надцентралізоване управління суспільством; абсолютизацію ролі науки у тотальній організації суспільних процесів; відсутність приватної власності, конкуренції, духовно розвиненої особистості. На думку Ф.Гаєка, перспективніший той суспільний лад, де багаті мають владу, а не той, де багатство залежить від тих, хто має владу.

Прихильники теорії модернізації (Г.Алмонд, З.Бжезінський, Л.Пай) вважають, що тенденцією роз­витку політичних систем є перехід від традиційного до сучасного типу суспільства. Сучасний тип суспільства характеризує спроможність політичної системи до оновлення, мобілізації зусиль і виживання, зростання участі громадян у політичному процесі. Політологи виділяють два типи політичної модернізації: спонтанну (США, Англія) і повторну або «модернізацію навздогін» (країни Азії, Африки, Латинської Америки), тобто розвиток на основі запозичених апробованих інститутів.

Серед сучасних концепцій політичної модернізації виділяється концепція трансформації посткомуністичних суспільств у сучасні демократичні суспільства. Її сформулював З.Бжезінський. Він вва­жає, що цей процес тривалий, складний і передбачає проходження трьох етапів:

перший етап (1 – 5 років) розпочинається після падіння комуністич­ної системи і полягає у політичній трансформації вищих ешелонів влади та початковій стабілізації економіки (лібералізації цін, припи­ненні дотацій, безсистемній приватизації, стабілізації грошової одиниці);

другий етап (3 – 10 років) поєднує політичну стабілізацію (прийняття нової конституції, запровадження нової виборчої системи) з глибокими економічними реформами (реформуванням банківської системи, здійсненням малої і середньої приватизації, демонополізаці­єю, появою нового класу власників);

третій етап (5 – 15 років) має на меті закріпити демократичні про­цеси (створити стабільні демократичні партії, встановити демократичну політичну культуру) і стабілізувати економічне зростання (здійс­нити велику приватизацію, сформувати культуру підприємництва).

З.Бжезінський також намагається привернути увагу до уроків, що випливають з реального процесу посткомуністичних трансформа­цій на сучасному етапі. Перший урок, на його думку, полягає в тому, що колишні комуністичні країни, а також країни Заходу мали зави­щені сподівання щодо швидких перетворень. Другий урок – у тому, що не всі колишні комуністичні країни перебувають в одній і тій же фазі розвитку і не всі проходять відповідні стадії в однаковому темпі. Швидкість переходу залежить від тих реформістських кроків, які були зроблені у рамках попереднього ладу («переддозрівальний період»). Третій урок підтверджує пріоритетність політичної реформи як ос­нови ефективних економічних змін. Із четвертого уроку випливає необхідність швидких і всебічних перетворень, шокової терапії, коли для цього є необхідні суб’єктивні й об’єктивні умови. П’ятий урок полягає в тому, що не слід ігнорувати стратегії перетворень, які пе­редбачають повільне просування і тривале державне регулювання суспільних процесів.

На рубежі ХХ і ХХІ ст. у центрі уваги вчених постала проблема глобалізації. Термін «глобалізація» увійшов у науковий обіг із ініціативи представників «Римського клубу» в 60-х рр. ХХ ст. і використовується для характеристики сучасних соціальних, економічних, політичних, інформаційних, торгових, фінансових, транспортних та інших процесів всеохоплюючого характеру. Глобалізація є якісно новою стадією розвитку світогосподарських зв’язків і означає «постінтернаціоналізацію» суспільного життя. Часто глобалізація ототожнюється західними дослідниками (Т.Парсонс, У.Робінсон, К.Пей, М.-Р.Чоу, Н.Міддлтон, І.Валерстайн, Л.Склейр) з «глобальним капіталізмом». Глобалізація передбачає, що політична і будь-яка інша суспільна діяльність стає всесвітньою за своїми наслідками. Процес глобалізації, на думку політологів, сприяє взаємозв’язку і взаємозалежності всіх країн і етнонаціональних спільнот, «спресовує» світ у єдине ціле, перетворює всю планету на «світове село», забезпечує поширення в усьому світі таких політичних цінностей, як поділ влади, парламентаризм, політичний плюралізм, багатопартійність, пріоритет прав людини та багатьох інших.