Відомості про конфіскації в Радзивилівському митному окрузі

Кількість конфіскацій за роками									Усього
1829	1830	1831	1832	1833	1834	1835	1836	1837
767	832	523	846	1039	1073	1116	1007	915	7742

Після 1861 р. зростає вплив Міністерства фінансів. За його участю протягом останньої чверті століття (міністри: І. О. Вишнеградський, 1887–1892 рр.; С. Ю. Вітте, 1892–1903 рр.) вдалося здійснити низку фінансових реформ. Один зі шляхів подальшого підвищення впливу Мінфіну в державному управлінні вбачався в посиленні ролі відомства в захисті безпеки імперії за рахунок зміцнення кордонів. Досягти цього, як відомо з досвіду, можна лише в разі реорганізації структури прикордонної варти, її уніфікації, зміни підпорядкування й управління. Тому з 1861 р. її комплектування здійснювалося за рахунок рекрутів на загальних військових умовах. Наприкінці 80-х рр. ХІХ ст. існувало 8 прикордонних округів. Власне, на кордонах України службу забезпечували 4-й і 5-й прикордонні округи, управління яких дислокувалися відповідно в Бердичеві (з 1903 р. в Києві) й Одесі. 4-й Київський прикордонний округ мав у своєму складі 5 бригад: 16-ту Сандомирську, 17-ту Томашівську, 18-ту Волинську, 19-ту Волочиську, 20-ту Хотинську; 5-й Одеський – 21-шу Скулянську, 22-гу Ізмаїльську, 23-тю Одеську, 24-ту Кримську та Керченський відділ.

У 1883 р. для остаточного надання охороні державного кордону військового характеру прикордонну варту вивели зі складу Департаменту митних зборів. На її базі сформували окремий корпус прикордонної варти з підпорядкуванням його міністру фінансів, якому присвоюється звання шефа прикордонної варти. При Міністерстві фінансів створюється управління корпусу в складі командира, помічника, чинів для доручень та штабу корпусу. На 1914 р. у складі окремого прикордонного корпусу було 34 бригади, 2 особливих відділи, 118 відділів, 595 загонів, 1899 постів. До 1910 р. корпус прикордонної варти керувався настановами, що містилися в Митному статуті. Того ж року затверджено Правила про Окремий корпус прикордонної варти. У 1912 р. на їх підставі з’явилася Інструкція служби чинів Окремого корпусу прикордонної варти, яку 7 грудня затверджено міністром фінансів – шефом прикордонної варти. Згідно з цим документом на корпус покладалися завдання: не допускати проникнення товарів чи інших предметів з-за кордону з використанням незаконних шляхів і методів; затримувати товари та інші предмети, що проникли протизаконними шляхами, доставляти все те у відповідні митні установи. Інструкція була досить фундаментальним нормативно-правовим документом, що спирався на законодавчу базу імперії про державний кордон та його охорону.

Для протидії контрабанді на морській ділянці митного кордону імператор Олександр ІІ у 1868 р. видав указ про створення митної крейсерської флотилії, на яку покладалась охорона кордону “в митному, карантинному, політичному та поліційному відношеннях”. Згідно з Митним статутом 1892 р. судна митної флотилії були зобов’язані:

– оглядати всі судна і шлюпки рибалок, як ті, що пристають до берега, так і ті, що виходять у море, затримувати їх у випадку провезення контрабанди;

– здійснювати посильну допомогу мореплавцям, потерпілим від корабельної аварії;

– охороняти викинуті штормом на берег судна, товари й інші речі, не допускаючи їх розкрадання;

– стежити, щоб від початку й до закінчення навігації не були облаштовані фальшиві маяки, щоб ніхто не розкладав на березі багаття, ближче 50-верстової відстані від законно облаштованого маяка.

Морська прикордонна варта діяла в межах морської митної смуги – 3 морських милі (6556 метрів) від берега у море. У 1909 р. в Росії запроваджено 12-мильну морську митну смугу. Для розшуку контрабандистів та їх товарів у ній дозволялося затримувати й оглядати всі іноземні та вітчизняні судна. У разі опору дозволялося затримувати судна навіть у нейтральних водах.

Великого значення керівництво митного відомства надавало заходам грошового стимулювання митників за якісну службу. Закон про митне управління 1811 р. передбачав, що частина винагороди за затриману контрабанду (20 %) перераховується в пенсійний фонд митних службовців, а решта розподіляється на 2 частини: більшу (2/3) віддають безпосереднім учасникам затримання, а меншу (1/3) – вищим чиновникам митного округу. Службовець, який керував затриманням контрабанди, отримував премію вдвічі більшу за інших (решта отримувала рівні частки). У середині ХІХ ст. за виявлення товарів, звільнених від митних зборів, але ввезених з порушенням митних правил, доглядач отримував від 50 до 66 % вартості товару; якщо поза місцем розташування митниці – 47 % від вартості товару. Якщо митник затримував товар, що не підлягав пропуску через митний кордон, то отримував 50 % від вартості останнього. За кожного затриманого контрабандиста митник одержував 45 руб.

Російське митне законодавство ХІХ ст. під контрабандою тлумачило провезення товарів поза митницею, або через митницю, але з приховуванням від митного контролю. Згідно з Митним статутом 1819 р. (§ 381, 382) та Положенням про покарання 1845 р., товари, що провозяться повз митниці, а також ті, що доставлені до митниці, але не вказані в митних документах, вважалися такими, що переміщуються таємно. Ця дефініція зберігалася для всіх наступних митних статутів ХІХ ст. Таким чином, основним критерієм для кваліфікації контрабандних товарів є приховування товарів від митного контролю.

Але на початку ХХ ст. ситуація змінилась. Положення про контрабанду від 27 березня 1907 р. вже виходило з інших критеріїв. До предметів контрабанди зараховувалися тільки товари, зазначені в митному тарифі, а також заборонені для ввезення чи вивезення. Контрабандою також вважалось не лише завершене діяння, але й замах на контрабанду, зберігання і продаж нелегальних товарів, пропуск товарів посадовою особою митного відомства без сплати мита. Митна практика до 1914 р. мала такі приклади контрабанди:

1) реалізація іноземних підакцизних товарів без відповідних акцизних знаків (пломби та бандеролі);

2) відсутність для товарів у 50-кілометровій митній зоні спеціальних митних квитанцій;

3) реалізація в прикордонній смузі алкогольних напоїв без надання документального підтвердження, що вони вироблені на державних підприємствах.

Так, у Митному статуті 1892 р. ввезення та вивезення заборонених товарів каралось конфіскацією товару і стягненням штрафу в подвійному розмірі від вартості контрабанди (ст. 1522 §1, ст. 1524 § 1). За таємне провезення товарів, дозволених митним тарифом, стягувалось п’ятиразове мито та імпортний товар підлягав конфіскації, а експортні товари повертались власникові після сплати мита (ст. 1522 § 2, ст. 1524 § 2). За таємне провезення безмитних товарів стягувалось 10 % їх вартості, без конфіскації (ст. 1520, 1521, 1524).

Відмітною рисою Статуту 1892 р. щодо переслідування контрабанди було запровадження заходів для виявлення та покарання не перевізника, а власника контрабандного товару. Якщо перевізник називав власника забороненого товару, то штраф до нього обмежувався лише 30–60 рублями.

Особи, що переховували контрабандний товар, штрафувались у подвійному розмірі від вартості товару (ст. 1546).

У цей період у митному законодавстві з’являється поняття рецидиву контрабанди у прикордонній смузі (ст. 1541, 1542), і за повторний злочин у прикордонній смузі було передбачено виселення злочинця у внутрішні губернії. За Митним статутом 1819 р. виселення було безстроковим, за Статутом 1892 р. термін обмежувався 5 роками і штрафом у подвійному розмірі. А Митний статут 1904 р., навпаки, запроваджував значно суворіше покарання за контрабанду: ув’язнення на каторзі терміном від 4 до 6 років.

Отже, очевидно, що держава використовувала всі доступні засоби боротьби з контрабандою, але боротьба продовжувалася, адже самі урядовці розуміли, що контрабанда – це лише наслідок, а подолати причини контрабанди митній службі було не під силу. Про результативність боротьби з порушниками кордону наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., зокрема з контрабандою, свідчать такі дані: щорічно на кордонах відбувалось близько 120 тис. затримань контрабанди. Сума грошових надходжень від реалізації контрабандних товарів щорічно становила близько 350 тис. руб.

Митна система на українських землях в умовах Першої світової війни. Першого серпня 1914 р. Російська імперія оголосила війну Австро-Угорщині, розпочалася Перша світова війна. З початком війни російські митниці західних митних округів припинили свою діяльність, службовців евакуювали та перевели до митниць Середньої Азії та Далекого Сходу. У листопаді 1914 р. обмежили свою роботу причорноморські й кавказькі митниці внаслідок вступу Туреччини у війну на боці Німеччини та Австро-Угорщини. У зв’язку з початком бойових дій Міністерство фінансів визнало необхідним “з усіх товарів, що становлять вироби ґрунту і промисловості Німеччини, Австро-Угорщини і Османської імперії, а також з товарів, що прямують транзитом через ці держави, стягувати при ввезенні до Росії по всьому державному кордону мита за загальним митним тарифом з надбавками до них 100 % їх розміру, а безмитні товари обкладати митом”. Таким чином, війна не зупинила торговельні відносини, але суттєво їх скоротила. До того ж економіки воюючих держав переходили на військові рейки, тому виробництво товарів цивільного призначення все більше й більше обмежувалось. Війна викликала серйозний дефіцит золотої монети (золото йшло на оплату закордонних військових поставок), у зв’язку з чим ставилося завдання залучення до митних кас золотих виробів. Для цього пропонувалося заохочувати чиновників, які відповідали за надходження в касу не менше 1000 руб. золотом, і надавати пільги у здійсненні митних процедур тим особам, які сплачують митні збори золотою монетою. Не дивлячись на те, що експортні товари ворожих держав обкладались подвійним митом, існував список дефіцитних товарів, під час експорту яких не вимагалося свідоцтво про їх походження. Цей список був досить великим і містив, головним чином, промислові товари і стратегічну сировину: комплектуючі для автомобілів та літаків, шліфувальні та полірувальні матеріали, нафтопродукти, спеціальні хімічні препарати, руди, залізо, сталь, каучук, гуму, електрокабелі, автомобілі та мотоцикли, целюлозу, вовну. З продуктів харчування в цей список включено: рис, какао, каву, чай, рибу. Війна зруйнувала збалансований механізм зовнішньої торгівлі Російської імперії.

Після Лютневої революції 1917 р. загальнодержавна система управління перебувала в кризовому стані. У результаті митні службовці були змушені взяти ініціативу щодо створення органу, який на професійному рівні вирішив би нагальні проблеми митного відомства, у власні руки. На думку митників, таким повноважним органом мав стати З’їзд митних службовців. Для скли-кання такого з’їзду 20 травня 1917 р. в Петрограді було створено Організа-ційне бюро. Головою якого було обрано А. Феденьова. 1 вересня 1917 р. свою роботу розпочав З’їзд митних службовців. До регламенту з’їзду було включе-но такі питання: про бюрократизм управління; про систему митних установ; техніка служби; застосування тарифів до товарів; митні штати; інститут до-глядачів; умови проходження служби; соціально-побутові проблеми ева-куйованих митників та їх сімей. Таким чином, удруге (перший раз під час революції 1905–1907 рр.) митники були змушені особисто втручатися у своє службове майбутнє. Результатом роботи з’їзду стало обрання Центрального комітету профспілок митників, який після Жовтневого перевороту 1917 р. фактично здійснював управління митним відомством за підтримки народного комісара фінансів В. Р. Менжинського. На початку 1918 р. відновив роботу Департамент митних зборів при Народному комісаріаті фінансів. Але подальша перспектива ДМЗ була невідома. З листопада 1917 р. до квітня 1918 р. в Радянській Росії розпочалась колосальна трансформація та пере-будова всього державного апарату управління, законодавчої системи, судо-устрою колишньої Російської імперії.

107