Питання для обговорення

1. Які особливості суспільно-політичного розвитку України в ХІХ ст. ви можете назвати?

2. У чому полягають основні причини поразки виступу декабристів?

3. Чому Кирило-Мефодіївське товариство вважалося показником процесу пробудження національної самосвідомості?

4. Які особливості характерні для розвитку класичної української літератури (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка)?

5. У чому виявився творчий геній Т. Г. Шевченка?

6. У чому полягає реалістичний напрям в українській літературі?

7. Як відобразились ідейні та моральні принципи народної культури у творчості І.Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, В. Стефаника, О. Кобилянської?

8. Як відбилися ідеї етнографії, мовознавства, історії України в наукових працях М. Драгоманова, В. Антоновича, М. Грушевського, О. Потебні, В. Винниченка?

9. Які чинники пояснюють суперечності розвитку української духовної культури у 20 - 80-х роках ХІХ ст.?

10. Чим характеризується процес національного відродження української культури в наш час?

11. Назвіть основні художні напрями в українському мистецтві ХХ ст.

Ключові терміни та поняття

Національна самосвідомість декабристський рух

Кироло-Мефодіївське товариство мовознавство

етнографія «Стара громада»

«Молода громада»

Питання для самоконтролю

1. Чим відзначалися культуротворчі процеси на початку ХІХ ст.?

2. Яке зачення мав віиступ декабристів?

3. Яку роль відіграла "Руська трійця"?

4. Яку роль зіграло Кирило-Мефодіївське братство в житті української інтелігенції?

5. У чому специфіка «Старої громади» та «Молодої громади»?

6. Хто написав слова та музику до гімну "Ще не вмерла Україна"?

7. У чому специфіка розвитку скульптури і архітектури у ХІХ ст.?

8. Які пам'ятки архітектури ХІХ ст. на Катеринославщині ви знаєте?

9. Якими особливостями відзначався розвиток мистецтва цієї доби?

10. Як розвивались драматургія та театр?

11. Чим характеризувався розвиток літератури у ХІХ ст.?

Теми для підготовки доповідей та рефератів

1. Процес пробудження національної самосвідомості, виникнення політичних рухів та розвиток національної культури протягом ХІХ і на початку ХХ ст.

2. Кирило-Мефодіївське товариство.

3. Гумористично-сатиричні твори І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки.

4. Творчість І.Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, В. Стефаника, О.Кобилянської як втілення кращих ідейно-моральних принципів української народної культури.

5. Розвиток духовної культури в працях М. Драгоманова, В.Антоновича, М.Грушевського, О.Потебні, В.Винниченка.

6. Формування української національної самосвідомості.

7. Література ХІХ ст.. Творчість Т.Г.Шевченка.

8. Розвиток науки і філософії.

9. Образотворче мистецтво, музика, театр.

Бібліографічний список

Основна література: (1),(2),(3).

Додаткова література: (3), (4), (7), (8), (14), (15), (17).

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 6-7

Тема 6. Культурний розвиток України у 20-80-ті роки XX ст.

Мета заняття: поглибити, систематизувати та узагальнити знання про:

• суперечності розвитку української культури 20-30 рр ХХ ст.;

• українську культуру в роки Другої світової війни та повоєнний час;

• особливості розвитку української культури при тоталітарному режимі;

• культуру України в умовах кризи радянської системи.

План заняття

1. Утвердження нової української культури в 1910 – 1920 рр. Суперечності культурного розвитку в Україні в 20 – 30-х роках.

2. Українська культура в роки Другої світової війни та повоєнний час.

3. Особливості розвитку української культури при тоталітарному режимі.

4. Культура України в умовах кризи радянської системи.

Методичні рекомендації до семінарського заняття

При підготовці до семінарського заняття покажіть основні етапи розвитку української культури ХХ століття: національне відродження (1917 – 1933 рр.); тоталітарне панування “соцреалізму” (1933 – 1956 рр.); стихійне піднесення духу національного опору (1956 – 1987 рр.); національно-духовне оновлення (з 1987 р.).

Етап національного відродження початку ХХ ст. був логічним продовженням процесу, започаткованого наприкінці ХІХ ст. і тісно пов’язаного з утворенням національної державності. За короткий час у 1917 – 1921 рр., сформувалися соціально-політичні та національно-духовні вартості, які протягом усього ХХ ст. визначали тенденцію розбудови національної державності та культури. Під час національного відродження створився той особливий клімат, який благотворно позначився на розвитку усієї нації і багато в чому визначив усю подальшу історію України. Це відродження відбувалося за умов проголошення національної суверенної держави при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що жили на території України.

З 1923 р. бере початок нова хвиля українського відродження, відома під назвою “українізації”. Ідеологи та організатори цього процесу – українські націонал-комуністи, передусім О. Шумський та М. Скрипник, розглядали українізацію як прилучення широких мас до національної освіти та культури, як “дерусифікацію пролетаріату”. Закінчився швидкоплинний період національного відродження трагічно. Уже в 1926 р. Й. Сталін та його підручні на Україні почали наступ на національну культуру, що супроводжувався переслідуванням, а далі й фізичним знищенням кращих сил творчої інтелігенції. “Розстріляне відродження” – під такою назвою увійшла в українську історію ця сторінка національної культури.

Для другого етапу (початку 30-х – середина 50-х років) в історії української культури ХХ ст. був характерним монопольний диктант соціалістичної бюрократії, що призвело до приниження і врешті-решт морального занепаду духовної культури в її різних формах: від літератури до образотворчого мистецтва, від філософії до релігії. Офіційний, “салонний” соціалістичний реалізм орієнтувався на штучну ідею диференціації єдиної національної культури на культуру “соціалістичну, демократичну, народну”, з одного боку, та культуру “буржуазно-націоналістичну, реакційну” – з іншого. Насильно привнесені ідеологічні постулати естетики соціалістичного реалізму, далекі від потреб розвитку української національної культури, мали, принаймні, два негативні наслідки: по-перше, сприяли формуванню кількох поколінь денаціоналізованих бездуховних конформістів; по-друге, призвели до поширення кон’юнктури в мистецтві, філософії, гуманітарних науках, фронтального знищення національних шкіл у мистецтві тощо. Основний наслідок цієї доби – фізичне й духовне знищення найяскравіших представників національної інтелігенції. Тільки в 1934 – 1938 рр. було репресовано більше половини членів та кандидатів в члени Спілки письменників України.

Тенденція до денаціоналізації та дегуманізації культури в постсталінську добу знайшла своє продовження та логічне завершення в масовій поп-культурі, зорієнтованій на міщанина, що за своєю антинаціональною спрямованістю поєднувалось з ідеологією доби соціалістичного реалізму. Розвести ці два явища важко. Вони співіснували довший час. Поп-культура поширювалась на рівні масової свідомості населення, соцреалізм – на офіційному. Проте в 70 – 80-ті роки ортодоксальний, заідеологізований соцреалізм дає свої позиції під тиском так званого арт-бізнесу, який виникає на хвилі бездумного запобігання перед чужинською мовою. Пошук власних національних творчих резервів відходить на другий план, поступається місцем численним кліше та стереотипам комерційної спрямованості.

Проте й за умов ідеологічного диктату та поширення денаціоналізованої масової культури зберігалася тенденція до відродження української духовності та культури. Розвиткові такої тенденції сприяли передові українські громадянські діячі. Так, в період політичної відлиги (1956 – 1961 рр.) відбулась відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур, зокрема української. Під впливом громадянської думки відбулося деяке поліпшення мовної ситуації, зокрема був перевиданий “Словник української мови” Б.Грінченка, зроблені деякі кроки в напрямі українізації системи вищої та середньої спеціальної освіти, перед усім в західних областях України. Проте головним наслідком “відлиги” було формування генерації молодих українських письменників, поетів, публіцистів, митців, так званих “шістдесятників”, які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися усіма доступними засобами проти тоталітарної системи.

Творча та громадська діяльність І. Світличного, Є. Сверстюка, В. Стуса, В. Марченка, Л. Костенко, В. Симоненка, І. Драча, М. Вінграновського, М.Руденка, Є. Гуцала, В. Мороза, В. Чорновола, М. Осадчого, П. Заливахи та багатьох інших, яка була спрямована на відродження національної самосвідомості та гідності, становити одну з героїчних сторінок в історії української культури. “Відлига” скінчилась трагічно для покоління “шістдесятників”. Більшість з них були репресовані, а В. Стус, В. Марченко, О.Тихий, Ю. Литвин загинули в ув'язненні.

У другій половині 80-х років відбувається значне оновлення національної культури, пов’язане з протестом проти ідеологічної регламентації культурного життя, з орієнтацією на загальнолюдські вартості світової культури. Розпочинається нове відродження, передусім як заперечення штучних догм соціалістичного реалізму, а також космополітичних вартостей комерційної поп-культури. Цей, четвертий, етап в історії української культури ХХ ст. органічно пов’язаний з відродженням національної державності.

Про якісні зміни в культурному житті України за умов розбудови української державності засвідчує динаміка розвитку національної освіти. Вже в березні 1917 р. була відкрита українська гімназія в Києві, невдовзі – університет у Катеринославі, консерваторія в Харкові, сільськогосподарський інститут в Одесі. У жовтні 1917 р. розпочинає свою роботу Український народний університет у Києві, а в Житомирі – Український учительський інститут. Тоді ж відкривається Науково-педагогічна Академія. Активізується видавнича справа. За десять пореволюційних років українських періодичних видань виходило більше, ніж за всі 130 періодичних років, серед них, зокрема, у 1921 р. 121 часопис, 60 газет.

Влітку 1918 р. була створена комісія по організації проекту Української Академії (УАН) під керівництвом міністра освіти М. Василенка. У вересні того ж року проект був затверджений Радою Міністрів. Першим президентом УАН призначено В. Вернадського (1863 – 1945 рр.), на той час члена партії кадетів, визначного вченого й організатора науки. До 1928 р. незмінним секретарем Академії був А. Кримський (1871 – 1942 рр.), вчений зі світовим ім’ям, сходознавець, славіст, письменник, тонкий український лірик, котрий знав понад 60 мов.

Загальне піднесенні національної культури було тісно пов’язане з розвитком літературного процесу. У 1918 – 1921 рр. виникає велика кількість літературних об’єднань, друкуються різноманітні художні збірки й альманахи – “Мистецтво”, “Літературно-критичний альманах”, “Червоний вінок”, “Музагет”, “Гроно”, “Зшитки боротьби”, “Шляхи мистецтва”, “Жовтень”, “Вир революції” тощо.

Характерними рисами поетики нового стилю були неспокій, прискорений рух життя, пошуки адекватних форм і засобів його художнього вираження. Важливою ознакою культурного відродження стало продовження гуманістичних традицій Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О.Кобилянської, М. Коцюбинського.

Найвидатніша постать тогочасної української поезії – П. Тичина (1891 – 1967 рр.), котрий після виходу збірки “Сонячні кларнети” (1918 р.) здобув славу “глибоко національного поета”. Його поезії мали новаторський резонанс далеко за межами України. На жаль, під тиском політичної диктатури поет зайняв примиренську позицію і був канонізований як зразковий оспівувач соціалістичних перетворень. Проте кращі твори П. Тичини продовжують гуманістичні традиції народної пісенності, творчості Г. Сковороди та Т. Шевченка. Вони завжди промовлятимуть до читача геніальною поетикою української мови.

Особливе місце у розгортанні культурного відродження належало неформальній літературній київській групі “неокласиків”. Найвидатнішою поетичною індивідуальністю в групі неокласиків був, безперечно, М. Рильський (1895 – 1964 рр.). Справжній злет творчості поета починається з його збірки “Під осінніми зорями” (1918 р.), де романтичний дух раннього періоду органічно поєднується з вишуканою ліричною формою. У наступних збірках 20-х років “Крізь бурю і сніг”, “Синя далечінь”, “Тринадцята весна”, романтичний елемент слабне, натомість посилюється класична ясність.

Подібні процеси національно-культурного відродження відбувалися в 20-ті роки в драматургії та театрі. Найважливішим завданням для нової драматургії було піднесення українського театру до сучасного професійного рівня при збереженні його національної оригінальності. Потрібна була новаторська театральна естетика, що відповідала б європейському рівневі.

В 1918 р. у Києві діяли три театри: Державний драматичний, під керівництвом О. Загарова і В. Кривецького, Державний Народний П.Саксаганського і “Молодий театр”, який організували Лесь Курбас і Гнат Юра. У 1919 р. Гнат Юра відокремився від “Молодого театру” і з групою акторів створив театр ім. І. Франка.

Лесь Курбас (1887 – 1937 рр.) здобув визнання як видатний організатор театру і режисер-реформатор театрального мистецтва. Вихований на класичній освіті, він прагнув піднести український театр до світового рівня і зберегти притаманний йому національний стиль. У своїх естетичних пошуках режисер наближався до програми неокласиків, намагаючись синтезувати здобутки класичної європейської драматургії і традиції українського театру.

Розвиток нового напряму в драматургії значною мірою пов’язаний з творчістю письменника В. Винниченка (1880 – 1915 рр.), у якій відбилися суперечності тогочасного соціально-політичного життя України.

Значну частину життя він перебував в еміграції. З 20-х років його драматургія стала широко відомою у західній Європі. В Берліні у 1921 р. була екранізована його п’єса “Чорна пантера і Білий ведмідь”, у якій йшлося про трагічний розрив між високими ідеалами мистецтва і нужденною реальністю богеми.

Музична культура України розвивалася під впливом трьох основних чинників: традицій народної пісенності, музичної школи М. Лисенка та нової європейській стилістики, закладеної творами Р. Вагнера, Р. Штрауса, М. Равеля, О. Скрябіна, Е. Гріга, А. Дворжака. Значний внесок у розвиток української музичної культури зробили М. Леонович (трагічно загинув у 1921 р.), К.Стеценко, Я. Степовий, Б. Підгорецький, П. Сениця та ін.

У галузі архітектури періоду національного піднесення українські митці прагнули відшукати втрачений національний стиль, творчо переосмислюючи традиції народної дерев’яної архітектури і “козацького бароко”. У цьому напрямі працював архітектор Д. Дяченко (1887 – 1942 рр.), один із засновників українського архітектурного стилю. Йому належать споруди земської лікарні у м. Лубнах (1914 – 1915 рр., тепер школа), комплекс Української сільськогосподарської академії (1925 – 1927 рр.) та ін. Талановитий митець був незаконно репресований. Принципи народної архітектури використовував у своїй творчості В. Троценко (1888 – 1987 рр.), автор проектів шкіл, лікарень, клубів на Криворіжжі та Донбасі (1920 – 1930 рр.), Червонозаводського театру в Харкові (1931 – 1938 рр.) тощо.

Стосовно української скульптури слід зазначити, що на її розвиткові негативно позначилися вимоги соціального замовлення, так звана “монументальна пропаганда”, спрямована на увічнення образів вождів революції. Ідеологічна цензура в галузі скульптури проявилася найвідчутніше. Показові в цьому відношенні всесоюзний конкурс на проект пам’ятника Т.Шевченку у Києві 1926 р., де були відхилені всі 26 пропозицій, а також міжнародний конкурс на проект пам’ятника Т. Шевченку у Харкові 1930 р., де були відхилені проекти відомих українських скульпторів Б. Кратко, А. Петрицького, І. Кавалерідзе та ін. Пам’ятники Т. Шевченкові у Харкові (1935 р.), Києві та Каневі (1939 р.) створив російський скульптор М. Манізер (1891-1966 рр.).

Проте культурне піднесення в Радянській Україні майже припиняється у 1932-1933 рр., відомих як час “розстріляного відродження”, коли розпочалось масове знищення талановитих діячів української літератури, мистецтва, науки. Саме в цей час розпочинається тотальне підкорення всіх форм професійної культури ідеологічним та естетичним догмам соціалістичного реалізму, що мало трагічні наслідки для духовного життя народу. Навіть талановиті радянські письменники, поети, художники, режисери, які дебютували в 30-ті роки, змушені були орієнтуватися на пересічні ідеологічні стандарти та художні прийоми.

Прикладом може бути поезія А. Малишка (1912-1970 рр.), драматургія О. Корнійчука (1905- 1972 рр.). Поезія А. Малишка багато в чому споріднена з народною поетичною творчістю, є романтично піднесеною, музикальною. Його вірші, покладені на музику П. Майбородою (“Київський вальс”, “Пісня про рушник”, “Стежина”), О. Білашем (“Цвітуть осінні тихі небеса”), отримали народне визнання.

У 30-ті роки розпочався злет кар’єри драматурга, кінорежисера, громадського діяча О. Є. Корнійчука. На всесоюзному конкурсі у Москві в 1933р. його п’єса “Загибель ескадри” була відзначена премією. Успішно йшли в театрах його п’єси “Платон Кречет” (1934, 2-га ред. 1963 р.), “Правда” (1937 р.), “Богдан Хмельницький” (1939 р.), “Фронт” (1942 р.), “В степах України” (1941, 2-га ред. 1963 р.), “Макар Діброва” (1948 р.), “Сторінка щоденника” (1964 р.), “Пам’ять серця” (1969 р.) тощо. Персонажі багатьох творів О. Корнійчука позначені виразною індивідуальністю, автор прагне до психологічного аналізу. Про значення творчості О. Корнійчука в тогочасному культурному житті свідчить те, що виконанням ролей в його п’єсах прославили себе актори А.Бучма, Ю. Шумський, Д. Мілютенко, Н. Ужвій, В. Добровольський, П. Нятко, О. Ватула, М. Яковенко, О. Кусенко та ін.

Трагічно склалася доля О. Довженка (1894-1956 рр.) – одного з провідних діячів національного і світового кіномистецтва. До значних здобутків митця належать фільми “Звенигора” (1928 р.), “Арсенал” (1929 р.), “Земля” (1930 р.), “Іван” (1932 р.), “Аероград” (1935 р.), “Щорс” (1939 р.). Він був також автором документально-публіцистичних фільмів, п’єс, автобіографічної повісті “Зачарована Десна” (1957 р.), кіноповісті “Повість полум’яних літ” (1944-1945 рр., екранізована в 1961 р. Ю. Солнцевою) тощо. Митець надзвичайної сили, О. Довженко змушений був багато в чому обмежити свій творчий пошук, коли після фільму “Земля” розпочалось його переслідування офіційною критикою. Зокрема, нереалізованим залишився його намір екранізувати повість М. Гоголя “Тарас Бульба”, сценарій до якої був написаний у 1940 р. “Автобіографія” та “Записні книжки” О. Довженка засвідчують непересічність його творчої обдарованості.